ШЛЯХ ДОДОМУ

 

Вулиця у затінку дерев… перехрестя зі світлофором, в якого зелений світиться бірюзовим… довгий підземний перехід під залізницею зі  стінами розмальованими графіті… вітрини  супермаркету на першому поверсі житлового будинку…  Ми йшли востаннє вже знайомим і звичним шляхом – Рим згортався за нами…

 

У нас лишилось ще трохи часу до від’їзду в аеропорт, а за плечима  рюкзаки. Особливо з ними нікуди й не попрешся, тож  вирішили наостанок  прогулятись у ландшафтному парку  Вілла Борґезе.

 

Цей великий парк розташований на півночі центральної частини міста. У ньому знаходяться декілька музеїв та галерея, багато пам’ятників і фонтанів, зоопарк, атракціони; здаються напрокат велосипеди та сеґвейі.

 

Приємна прогулянка тінистими алеями Борґезе зайняла у нас декілька годин  і склалася у чотири кілометри шляху. Чудово було посидіти моєму індіанцю  в спокої серед екзотичних дерев на березі мальовничого озера після багатоденного перебування в гущі людської суєти і в обмежених кам’яних просторах великого міста. Цей куточок світу нікуди не квапиться, розміреність його життя присипляє, але час вирушати до аеропорту. З оглядового майданчика пагорба Пінчу, розташованого на межі парку, я обвів прощальним поглядом простори Вічного міста: на обрії – пізнаваний обрис купола базиліки Святого Петра, у підніжжя – великий овал  П'яцца дель Пополо, і через п’ять хвилин підземний світ метрополітену поглинув нас.

 

Наш намір попасти в аеропорт Чіампіно з кінцевої станції метро «Ананьїна» – тієї самої, до якої ми вже   їхали з нього по прильоту, але тоді  не склалося,  бо доля двома колами вивела нас на залізничний вокзал.  Цього разу на зворотному шляху  лінія долі жорстко прописана стальними рейками підземки.

 

Нарешті наша дев’ятнадцята станція Ананьїна-Нефортова. На поверхні бас стейшн, знаходимо потрібну платформу – там голяк.  Повертаємось до кас: на автоматі для продажу квитків табличка «Квитки до  аеропорту продаються у водія». Чи то Настя не довіряє своїй англійській, чи то набутий недавній досвід  у Лідо підштовхує її зарядити чудо-девайс монетами і обміняти їх на гарні цупкі паперові прямокутнички.

 

Справа зроблена і ми задоволені вже на платформі. Незабаром до нас підходить дівчина і запитує про тікетс. Настя розказує їй теорію відносності  та екстраполює  кота  Шредінгера  на квитки. Тепер ми вже втрьох топчемось на пустій платформі. Проходить п’ятнадцять…  двадцять хвилин – автобуса немає.  Наша попутниця нервує – у неї квиток до Парижа і час підходить до критичної межі.  На платформі броунівський рух посилюється…

 

На автостанції навколо нас знаходяться десятків зо два автобусів і всі вони розфарбовані в  синій колір перевізника «Котрал». І тут на територію цієї колірної монотонності вривається  червоний автобус «Атрал» -- компанії, що конкурує. Він лихвацьки вписується в поворот і різко зупиняється біля нашої платформи, двері відчиняються…  за лобовим склом висвічується рядок «Аеропорт Чіампіно».

 

Моє серце завмирає, коли біля водія Настя збирається провести через валідатор квиток. Вона ще не зрозуміла, що цей проїзний документ  іншого перевізника. Водій махає рукою, щоб не затримувалась  і проходила в салон, я прошмигую за нею, а за мною парижанка…  Дуже швидко фактично троє «зайців» прибули до аеропорту.

 

У літаку до Варшави Насті випало місце у хвості в останньому ряду, мені – ближче до крила. Поряд зі мною біля  ілюмінатора місце зайняв чоловік моїх років. У польоті він томився від нудьги: час від часу  заплющував очі наче збирався кімарнути, то копався щось шукаючи у смартфоні, то поглядав за борт, але там нічого не приваблювало його ока –  простір був заповнений  наполовину голубим небом і наполовину білою  пустелею з хмар.

 

З часом ми зачепилися розмовою. Моїм попутником виявився поляк, який живе на дві країни.  Він вже тридцять років працює у Римі, має там квартиру і ще дві – у Варшаві. Цікаво було порозмовляти з ним. Він говорив до мене польською, а я до нього українською – і перекладача не потрібно. Відомо, що українська мова має більшу лексичну подібність з польською, ніж з  російською. Весь фокус у тому, що українці з народження перебувають  у зросійщеному середовищі: якби не воно, то російська видавалася б менш зрозумілою, ніж польська.

 

Літак почав зниження, пустеля із хмар поступово наближалась і вже скоро перетворилась на подобу гір. Сонце на горизонті то ховалося за густі темні силуети, неначе за гірські хребти, то, яскраво підсвічуючи їх верхній тонкий контур, виринало, розфарбовуючи сусідні хмари  жовто-червоними тонами. Внизу іноді проглядали павутини із вогнів –  на землі вже  володарювали сутінки.

 

Боїнг, з’їхавши  зі злітної смуги,   підрулив до термінала та завмер.  У салоні заметушилися пасажири, збираючись на вихід. Попутник-поляк зателефонував комусь та повідомив, що він вже в аеропорту Модлін, потім показав мені  екран смартфона з погодним рядком  «Warszawa +9°С». «Що ж, будемо загартовуватись!» – сказав я, вказуючи на короткі рукави наших футболок. Каплі води виписували свої доріжки по склу ілюмінатора.

 

Наступний наш переліт з Варшави до Києва має відбутись ранковим авіарейсом з  аеропорту імені Фридерика Шопена. За ночівлю Настя домовилася з одним знайомим українцем, з яким вже раніше перетиналась туристичними стежками. Зараз він працює і проживає у Варшаві. Польща не в зоні євро, тому щоб не купувати злоти лише «на трамвай», квитки для проїзду з аеропорту  до міста були оплачені через інтернет.

 

На східцях трапу нас зустрічала осінь. Вона взяла  мене у свої холодні обійми, і побачивши, що я в одній футболці, тихо  заплакала дрібним дощем. «Фі!» – сказала Настя і прикинулась, що не знає цю тітку, адже сорок футболок під светром надавали їй впевненості. Ще дві години тому я був серед літа, і бетон злітки Чіампіно дихав жаром, немов піч у сільській хаті…

 

Автобус підвіз нас до вокзалу селища Модлін. Там довелося трохи побігати, коли наштовхнулись на закритий  вихід на перехідному мості та пошукати, як дібратися на потрібну нам платформу, а поїзд знизу вже здавалось от-от відправиться.   З адреналіновим викидом квест швидко був пройдений, і ми щасливі відхекувались   у вагоні, відкинувшись на високі спинки зручних  крісел.

 

Електричка мчала до Варшави:  монітори показували список станцій і час прибуття, система опалення працювала і підтримувала комфортну температуру, вай-фай надавав можливість користуватись інтернетом.

 

На Центральному вокзалі нас зустрів Роман – господар оселі, в якій ми маємо заночувати. Він запропонував нам на вибір або відразу їхати на квартиру, або прогулятись Варшавою. «Прогулянка – це чудово, – сказав я, – але не впевнений, що через півгодини не посинію». Роман запропонував мені свою куртку, мовляв у нього під нею купа теплого шмаття. Тож  у нас  намітилась мікроекскурсія Варшавою з особистим гідом.

 

Піднявшись з вокзалу на поверхню  (залізниця в центрі міста проходить під землею),  перед очима постав найвищий у Польщі будинок – Палац культури і науки. Цей хмарочос ефектно і  навіть якось зловісно виглядав у фіолетовому підсвічуванні на фоні чорного неба.  Його контури нагадували мені головний корпус Московського державного університету.  Роман повідомив, що цей будинок був побудований за проектом радянського архітектора з радянської ініціативи, і зараз у народі  його називають «Шприц Сталіна»  або просто «Сталінкою».

 

Високо на епохальному хмарочосі стрілки годинника показували трохи за дев’яту. Обігнувши цю мітку  червоної імперії, ми  пішли вулицями Варшави. Помітив, що у місті не бракує простору: широкі вулиці і площі, будинки не тісняться у кварталах і багато зелених насаджень. Більше різноманітності ландшафту надають вкраплені висотки. Їх видно на значній відстані,  що полегшує орієнтування та створює ще більше відчуття простору.  Незабаром ми вже прогулювались вимощеними бруківкою вузькими вуличками Старого міста. Ринкова площа по периметру забудована кам’яницями, що нагадало мені однойменну площу та кам’яниці Львова. Роман розказав нам, що насправді це вже не первинне середньовічне місто. Воно  було зруйноване в роки Другої світової війни, але поляки дуже поважно відносяться до своєї історії  та  за старими фотографіями, малюнками, планами відбудували ці квартали з дев’яностовідсотковою точністю. Тож, можна позаздрити полякам, що пам’ятають, хто вони є.

 

Після невеличкої екскурсії спілкування з Романом було продовжено до першої години ночі у його квартирі за смачними бутербродами та гарячим чаєм. А вже о напівп’ятій ранку ми йшли на автобусну зупинку.  На вулиці було +6°С  і я натягнув на себе три футболки – добре хоч вони не виглядали одна попід одною. Дібратися з північної околиці Варшави до південної,  де розташований аеропорт Шопена, виявилося  зовсім не складно, навіть у такий ранній час  тут ходять багато автобусів і  чітко за розкладом.

 

Ранкове хвилювання, суєта та  холод залишилась поза бортом літака. Заревли потужні двигуни, сповіщаючи пасажирів, що потрібно пристебнути ремені безпеки. Стюардеса вийшла  у салон  для вже звичної процедури проведення інструктажу. Голос з  динаміків привернув мою увагу – він вперше на четвертому перельоті зазвучав українською мовою.  Це було приємно, я відчував, що  повертаюся додому.

 

Цього разу ми летіли рейсом  авіакомпанії «WizzAir». Місця нам з Настею випали поряд, а ще з лівого борту і біля ілюмінатора! Я відразу зрозумів, що такий розклад нам може принести від польоту додатковий бонус і перевірив своє припущення на карті.  Воно підтвердилось: авіамаршрут  Варшава – Київ проходив над нашим рідним Радомишлем. Інверсійні  сліди від літаків цього напрямку можна бачити над  містом кожного дня. Тож, я «потер долоні» у передчутті, що цього разу випадала мені можливість бути глядачем з протилежного боку.

 

GPS-навігатор  показав, що літак перетнув кордон і вже знаходиться над територією України. Якихось півгодини й ми вже пролітали в районі міста Новоград-Волинського. Потім на нашій скудній карті майже не залишилось орієнтирів, лише позначені автомагістралі Київ – Ковель  і  Київ – Львів, а об’їзний коростишівський  вигін останньої приблизно вказував, де міг би знаходитись Радомишль. Ми з Настею не втрачали надію, хоча можливість побачити місто була малоймовірною, адже хмари закривали землю. І ось чудо – у потрібний момент невеличкий розрив у них! У нижній частині ілюмінатора Настя помітила  великий окремо розташований цех «СТС Конструкція» та  річку  Черчу зі ставком. Я підтвердив знайомі обриси місцевості і через  лічені секунди перед нашими очима розкинувся Радомишль. З десятикілометрової висоти місто здавалося таким маленьким, що його можна було б затулити на ілюмінаторі дитячою долонею. Але попри ці розміри все було впізнаване  і рідне.  Я знайшов і свій будинок. Це були захоплюючі відчуття. Не маю сумніву, що  не  мало радомишлян літали цим  маршрутом, але навряд чи хто з них міг побачити місто. Тож ми з Настею стали свого роду єдиними місцевими першовідкривачами-космонавтами.

 

Не  встигли ми відійти від отриманих вражень, як нові почали наповнювати нас – літак летів вже над Києвом.  Будинки міста потопали серед великої кількості зелені; широкий Дніпро зі звивистими рукавами, затоками, островами, його довгими мостами; розв’язки  автодоріг –  все це перепліталося з хмарами, утворюючи дивовижні ракурси  та незвичний для ока краєвид.

 

Літак  зробив розворот десь над Бортничами і  почав заходити на посадку…

 

Вже зовсім скоро я йшов вулицями Києва, і, щоб дібратися додому, мені потрібна буде ще поїздка автобусом та метро, а потім ще понад годину – маршруткою. Після повернення в Україну зі мною  сталася метаморфоза: до подорожі я відчував себе вдома будь-де в  межах околиць Радомишля, а тепер моє сприйняття дому розширилося і мій індіанець в цьому великому місті почувався вільно і комфортно.

 

 

 

ПІСЛЯМОВА

 

Ось і закінчилась моя невеличка подорож, але я встиг побувати у чотирьох країнах, покупатись у Тірренському морі, зробити чотири перельоти між шістьма аеропортами, находити тільки у одному Римі близько сімдесяти кілометрів.  Я подорожував не тільки фізично, а й у історичному, культурному, національному вимірах.  Написати цю розповідь – це була теж своєрідна подорож, і нарешті я її завершив і можу поставити крапку.

РИМ.  МАРШРУТОМ  №1

 

Рим за площею та кількістю жителів такий же, як і Київ. При цьому загальна довжина його вулиць складає п’ять з половиною тисяч кілометрів, що більше ніж у три рази за довжину київських.  Це можна пояснити специфікою  забудови міста.  Римляни продовжують традицію своїх  древніх попередників і будують у більшості невеликі чотири-п’ятиповерхові будинки, які щільно  розміщені у маленьких кварталах. У сучасних районах майже немає широких багаторядних вулиць та проспектів як у Києві, а будинки в десять поверхів – рідкість.  Така компактна забудова кварталів характеризує суто міський культурний генезис. У древні часи на невеликих відстанях легше та дешевше було проводити господарчу комунікацію, та й компактне місто простіше огородити муром та обороняти. Якщо порівняти Київ, то він  видається проекцією сільського менталітету на місто. Великі квартали вільно без тісняви заповнені будинками, а між ними просторі двори засаджені деревами – чим не проекція сільського стилю поселення. У цьому випадку це тільки позитив, і я не уявляю, де в Римі граються діти, прогулюються мами з дитячими візками. Там, вийшовши з будинку, відразу опиняєшся в тісняві вулиць. У  римлян інший уклад життя, тому такі речі для них звичні й непомітні.

 

Сьогодні у нас запланований похід історичною центральною  частиною Рима за основним маршрутом, який я склав ще вдома. У цій частині міста велика кількість археологічних об’єктів,  тому  метро відсутнє, а старт нашої пішої прогулянки намічено  зі станції метро «Колізео» на лінії Б і  з фінішем на «Спанья» лінії А. Маршрут дає змогу перетнути історичний Рим з півдня на північ, оптимально петляючи вулицями серед відомих архітектурних об’єктів.

 

Колізей постав перед нами вже  вдруге, тільки цього разу у ранковому світлі. Трохи  полюбувавшись цією грандіозною спорудою, ми вирушили по Віа дей Форі Імперіалі, яка з  північного сходу проходить уздовж  двотисячолітніх руїн Римського  форуму. Його і Колізей вирішили не відвідувати, бо на це потрібно витратити весь день ­– на жаль, у нас не було такої розкоші. До того ж,  ми вже провели день серед руїн античної Остії і  не хотіли жертвувати оглядом  історичної центральної частини Рима.

 

Римський форум багато віків був головною площею, центром ділового, релігійного та суспільного життя стародавнього міста. В п’ятому столітті, в період занепаду Римської імперії, нашестя варварів, готів і вандалів завдали великої шкоди форуму. З часом він був повністю покинутий,  будівлі обвалилися, а у середньовіччі на цьому місці пасли худобу. Лише на початку дев’ятнадцятого століття розпочалися перші розкопки форуму. І те, що зараз можемо бачити – це багато  десятиліть праці археологів, архітекторів  та реставраторів.

 

Ми розглядаємо Римський форум з оглядових майданчиків: спочатку  зі сторони  Віа дей Форі Імперіалі, потім змінюємо кут обзору, розчинившись серед сотень туристів на Капітолійському пагорбі. Мовне різноманіття оточує нас…  залишки величі минулої цивілізації: колони античних храмів, тріумфальна арка Септімія Севера спокушають на їх фоні зробити декілька особистих фото в стилі напису «Я тут був».  За декілька сотень метрів від нас, праворуч від  форуму,  вищий пагорб Палатин зі своїм оглядовим майданчиком і юрбою туристів. Там десь за його вершиною та стіною зелені ховаються руїни гігантських палаців, які  дотепер вражають своєю суворою величчю. Ми обходили їх з південної й західної сторін під час прогулянки позаминулого вечора. Багато поколінь римлян народжувалося та вмирало в могутній імперії, а вона століттями продовжувала існування. Напевно, людям, що жили в тій епосі могло здаватися, що такий порядок речей незмінний, але нічого немає вічного – навіть зірки згасають. І тепер ми споглядаємо лише руїни минулої царственості, сили та слави.

 

Сходами Кордоната, прикрашеними фігурними мармуровими балюстрадами та статуями, ми зійшли з Капіталійського пагорба, щоб знову піднятись на нього  з північної сторони – сторони Меморіального комплексу Вітторіано.  Ця величезна неймовірна споруда з білосніжного мармуру за римськими часовими масштабами ще зовсім нова, можна сказати сама сучасність – їй всього трохи за сто років. Спочатку здається, що це  архітектурно розкішний будинок із широкими сходами, які чергуються з просторими терасами; прикрашений колонами,  статуями, барельєфами, а коли проходиш його поверхами, то приходить здогадка, що все навпаки –  сам будинок вписується у пам’ятник. Я відкрив для себе Америку, що Вітторіано – це ніби італійський аналог  меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні, того, що зі  скульптурою «Батьківщина-Мати». Побачив  Вітторіано символічною  кам’яною книгою, яка розповідає про широкий часовий період в  історії Італії. У ній представлені  перший король після об’єднання країни   Віктор  Емануїл ІІ, шістнадцять сучасних регіонів, чотирнадцять столиць ранніх  італійських держав, традиції, символи держави, ще тут є Вівтар Вітчизни з прахом Невідомого солдата, який загинув на Першій світовій війні. Перед могилою завжди стоїть почесна варта і горить Вічний вогонь, який символізує вічну пам'ять про жертви солдатів. Але щось не склалося у римлян з королем: вони його не долюблюють і  цей грандіозний комплекс  іронічно називають «Друкарська машинка» або «Вставна щелепа».

 

Накрутивши майже кілометр, розглядаючи комплекс Вітторіано, ми перетнули площу Венеції, звернули ліворуч у вузьку затінену  вулицю і попрямували  в сторону церкви Іль Джезу.

 

Повна назва з італійської – Церква Святого Імені Ісуса. Це головний храм католицького чернечого ордена єзуїтів. Він створювався на зразок військових з жорсткою дисципліною. Єзуїти не афішували себе серед звичайного населення, їм дозволялося вести світський спосіб життя і не носити чернечий одяг. Це було таємне військо Святійшого Престолу.

 

Зовні храм нічим не вражає й особливо не виділяється серед навколишніх будинків, повз нього можна  і пройти, не звернувши уваги.  Ми зайшли всередину… це щось неймовірне… дух захоплює від краси! Недалеко від входу під кутом до стелі розташоване велике дзеркало, щоб через нього можна було роздивлятись не задираючи голови надзвичайну фреску. Я та Настя – люди гнучкі, тож не мали страху скрутити собі в’язи й не скористалися цим чудовим  пристроєм, а пішли в глибину храму та присіли на лавах.

 

Внутрішнє оздоблення Іль Джезу контрастує своєю розкішшю з аскетичним фасадом. Вражає велика кількість позолоти на склепіннях, стінах і вівтарі. Однією з основних художніх особливостей храму є унікальна фреска на плафоні. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони парять під стелею і навіть відкидають на неї тінь. Робота художником виконана  декілька століть тому, як зараз говорять, у 3D форматі. Витонченість  фрески, об’ємність,  загальна кольорова гама дають відчуття тепла і спокою.

 

Розім’явши трохи шиї  та відпочивши на лавах у прохолоді храму,  по дорозі натрапили на крамницю з морозивом, пара порцій якого врівноважила нас прохолодою внутрішньо.

 

Ось і знайома площа Торре Арджентіна – рай для котів. Ми раніше тут проходили у вечірньому світлі ліхтарів. Заглянули у притулок тварин: стерилізовані коти на оздоровленні під наглядом у клітках, поряд з ними якийсь  котяра смачно хрумкав з великої миски сухий корм – аж за вухами лящало. Настя поспілкувалася з жінкою –  я покивав головою тупо посміхаючись, та й пішли з богом.

 

На площі нам трапився фонтанчик з питною водою. Він має вигляд колонки, з якої безперервно тече вода, якщо пальцем прикрити знизу вихід труби, то вода починає фонтанити через отвір зроблений у верхній  її частині – зручно пити.  Цей нехитрий корисний девайс тут називають назон. Маю підозру, що це іронічна назва з’явилась через схожість з носом давньоримського поета з таким прізвищем.  У Римі питних фонтанчиків близько двох з половиною тисяч, вони  зустрічались нам  і в Лідо-ді-Остія. Там я ледь не  звихнув собі мізки, гадаючи, чому колонки без кранів –  це ж  не може бути просто марнотратством, то у чому ж секрет. Помолився я всезнаючому Гуглу та  глас його у відповідь почув: «Не парся, чувак, пий воду і не хвилюйся. Вона подається з гірських джерел акведуками, схема відпрацьована тисячоліттями, а відтік води збирається через дощову каналізацію і використовується для поливу зелені міста».

 

За набутими тут умовними рефлексами ми освіжилися водичкою з гір  та поновили її  у своїй дорожній півлітровій пляшці.   Коли на шляху нам траплялися Макдональдзи, повз них ми теж  не проходили: ну, звичайно, чергу за біг-маками  не займали, а от у  вбиральню іноді доводилося.

 

У Римі громадських туалетів мало, а безкоштовних ще менше, до того ж вони мають свій розклад і не завжди відкриті, та й без карти їх і не знайдеш. Звичайно, при крайній потребі можна зайти в будь-яке кафе, тут їх як грибів у гарний сезон, але так просто з вулиці та у чоботах у вбиральню не попрешся – треба хоча б якоїсь кави купити. Тож  древнім будівельникам акведуків слава і тричі слава Макдональдзу!

 

Трохи попетлявши містом,  ми пропхалися через  вузьку, чотириметрової ширини, вулицю на  П'яцца Навона… неочікуваний спалах – яскраве сонце ледь не випалило нам очі.  Значить, це справді площа, а то римляни часто називають дві сотки простору між стінами будинків – п'яцца-а-а! До середньовіччя на цьому місці був  стадіон  Доміціана, потім його розібрали, а територію навколо нього забудували будинками.  Згодом Папа Інокентій Х побудував собі тут палац,  чим дав поштовх розвитку площі. На ній збудували два чудових фонтани зі статуями. Тому тут завжди товчуться туристи, художники й просто випадкові ґави.

 

Після П'яцца Навона ноги нас понесли до знаменитого  Пантеону – храму, збудованому  на початку другого століття, присвяченому всім  давньоримським богам.

 

Будова вражає своїми розмірами та потужністю стосовно до тих же параметрів людини. Щоб збагнути це, треба подивитись  лише на одну з шістнадцяти колон портика храму.  Уявити, як в ручну вирізати  такий багатотонний гранітний блок; потім витесати з нього гладку колону довжиною понад десять метрів і діаметром  півтора, а ще потрібно її  доставити на будівництво  та встановити. Сам Пантеон – це сорокадвометрова у висоту споруда,   зроблена  з суцільного  бетону. Його стіни облицьовані цеглою і мають товщину шість метрів! Моя кімната довжиною у п’ять легко заховається у такій стіні. Купол храму має сорок три метри в діаметрі. Основною особливістю його є дев’ятиметровий отвір по центру, званий «Око Пантеону». Через нього всередину храму потрапляє повітря і світло. Вражає якість бетону,  купол не має  арматури й не розвалився майже за два тисячоліття свого існування.

 

Споглядаєш  давні потужні споруди, їх високий  рівень виконання без сучасних засобів і техніки і розумієш, що насправді таке лише під силу високорозвиненій цивілізації.  І вона існувала ще тоді, коли не було ні Києва, ні навіть наших пращурів – слов’янських племен.

 

За маршрутом ми вийшли до  Фонтану ді Треві, ще раз полюбувалися ним у денному світлі, оглянули Колону Марка Аврелія на П'яцца Колона та попрямували по Віа дель Корсо. Ця вулиця вважається найбільшою торговою  у місті, щоправда тоді я цього не знав.  Шопінг мене не цікавив, і я проходив повз  елегантні вітрини магазинів та споглядав їх без трепету серця. У Римі немає головної вулиці та площі, де проходять всі  важливі тусовки; немає центру у звичному для нас  розумінні.  Якщо, наприклад,  навколо Пантеону провести коло радіусом в один кілометр, то  у ньому опиниться багато площ, вулиць та  об’єктів рівноцінних між собою, і скрізь там будуть натовпи народу.

 

Неспішно прогулюючись вулицею Корсо, потім звернули на Віа Кондоотті, де розташовані магазини найвідоміших модних брендів, ми дійшли до площі Іспанії. Сама по собі площа  нічим особливо не вражає:  трикутник вимощений бруківкою по периметру, оточений стіною будинків, три пальми нудьгують в одному з кутків, є ще правда  фонтан Баркачча, але він такий же простий і не оживляє тутешню пустоту. Єдиний ракурс, який притягує погляд, –  це вид  на Іспанські сходи, які ведуть з площі  до церкви Триніта деї Монті, прилеглі до неї будинки   й одинока пальма в цьому кадрі. Навколо  фонтану, який зображає напівзатоплений човен, та  на східцях відпочивають люди: вони, немов ящірки, повилазили з вулиць-щілин на відкритий простір, наче погрітись на сонці. Ми піднялися  Іспанськими сходами на пагорб, полюбувалися прилеглими кварталами міста та заглянули в середину Триніта деї Монті.

 

Запланований маршрут на цьому і закінчився, ми спустилися в метро  і через  годину вже були в готелі. Настя  підшукувала через інтернет у нашому районі кафе, щоб повечеряти, а я,  лежачи на ліжку, у наукових цілях клацав телевізор.  Про потужність країни  можна скласти уявлення і за телевізійними каналами. Їх у Римі дев’ятсот, щоправда  більшість з них це телемагазини, але і класичних в рази більше ніж в Україні. Серед сотень каналів, які я погортав,  телевізор звучить італійською. Я позаздрив італійцям – вони мають свою державу.

 

Ще через годину ми вже йшли  вулицями вечірнього міста до ресторації, де голод  втамуємо популярним у Римі національним  блюдом – пастою Карбонара, а спрагу – гарним вином.

Скільки того міста...

ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ

 

Новий день будив мене світлом скрізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся.  Мій погляд сковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину.  З вечора вона сприймалася як абстракціонізм, винні пари розширюють свідомість, а з ранку –  як  каляки-маляки.  Час вставати.

 

Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно,  це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно.  Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті шампуні, а в їдальні сніданки.  Це все  було неочікувано від формату хостела.

 

Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до  підлоги та оперся на бильця у віконному прорізі – майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь  на обрії біліли  цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря.  Пляж через дорогу – то і не має потреби одягати верхній одяг, а  з собою тільки рушники. Після моря не потрібний пляжний душ його заміняє більш комфортний в номері.

 

Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна  платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить  багато, а на платформі хтось поставив статую жінки – Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.

 

Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке –  то є гріх.  Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до  хліба маслом та сиром.  Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі.  Явно, що це не український винахід, бо не сумісний з  нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами  на незрозумілій мові та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку – палучішь в рєзультат і твая мєчта асущєствіца».  Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до  чарівної кнопочки…  Щось булькнуло, але дива не сталося – на дні чашки хлюпалося грам п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її – внутрішній індіанець знітився і  заховався.  Мені довелося взяти справу в свої руки, я глянув на автомат та знайшов зрозумілий і потрібний напис «хот вотер» – все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку – налилося півчашки; ще раз натиснув  – ну от і якраз…

 

Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма – не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі – не цікаво.  Ми пішли   оглянути археологічний комплекс «Остія Антика». До нього іти було недалеко – десь до трьох кілометрів, два перших – це  екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням більшим у п’ять з половиною разів.

 

В  Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир створюють незвичну для нашого ока архітектуру. Будинки різноманітні та невеликі  у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші  українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні,  довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку. В Лідо балкон – це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик.  Можливо тому, що  квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів  –  тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді діти граються.

 

За відсутності цих же дворів сміттєві баки  розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо  закриті, а навколо них чисто.

 

В Лідо багато автомобілів: удень  це не дуже впадає в очі, але стає  помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, то помітили незвичну для нас картину:  хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не пусті, а перетворились на  величезну автостоянку. На кожній з них,  в залежності від ширини, у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що  виїхати з колони,  затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місті, а багато і днюють. Напевно, елементом крутизни у Лідо-ді-Остія  є не марка авто, а наявність гаража, особливо  поблизу будинку. Хоча хтозна: можливо для менталу мешканців міста мати гараж – недоцільність  та дивакуватість.

 

Десь за хвилин двадцять ми пройшли кварталами Лідо та  вийшли на його околицю. Міські види змінилися лісом з високих італійських сосен з парасолеподібними темно-зеленими густими кронами. До руїн древньої Остії залишалося вже небагато шляху.

 

Наш  авантюрний план полягав у тому, щоб проникнути на територію археологічного комплексу без квитків, зекономивши на них двадцять чотири євро. Руїни Остії знаходились від  нашого хостелу у трьох кілометрах, а  вхід через касу на півтора кілометра далі –  і навіщо туди пертися. У мене була версія, що така велика площа навряд чи обнесена парканом. Кому ці руїни потрібні, це  ж  не меблева фабрика і не крохмальний завод у Радомишлі, які жителі міста в тяжкі  дев’яності розібрали під нуль заради  безкоштовної цегли. Місцевим жителям-італійцям руїни Остії не потрібні, а туристи повз каси не підуть: вони  під’їжджають до станції електричкою, яка майже при вході в археологічний комплекс.  Та й для європейців правила, інструкції – то всьо: постав їм ворота в чистому полі без паркана, то вони будуть ходити тільки через них.

 

Крім нас, нікого з пішоходів на дорозі не було. Асфальт був злегка притрушений хвоєю  сосен… дивно, що місто закінчилось, а тротуар – ні. У нас в Радомишлі він закінчується у центрі відразу за церквою.

 

Прогулюючись, ми майже дійшли до археологічного комплексу, і тут подорож почала набирати ознаки квесту. Наш шлях перетинали  з’їзди з автостради з інтенсивним рухом. Довгенько нам довелося вичікувати  розриву потоку авто, щоб перебігти дорогу спочатку  на одному з’їзді, потім –  на іншому. Нарешті, ми перетнули цю швидку авторічку і опинилися біля огорожі, зробленої з товстих та  загострених зверху сталевих прутів висотою у два з половиною метри.  Такий паркан без спецзасобів, голіруч, може здолати хіба що ніндзя. Це вже була територія археологічного комплексу, не досліджена його ділянка, а потрібна нам брала початок всього за сто п’ятдесят метрів. До неї через зарості було складно дібратись: потім треба було б перетнути ще один  широкий шляхопровід з інтенсивним рухом, а в результаті впертися у такий же паркан. Мій план зазнав фіаско – реальність виявилася більш прагматичною  і не протоптаною. Тож ми вирішили не випробовувати долю, а відвідати  археологічний комплекс легально через касу, у напрямку якої і вирушили. Наша авантюра привела нас у світ, де поняття пішохода не існує: ніяких тобі  переходів, натоптаних стежок чи  узбіч. Односмугова дорога, протилежні напрямки якої розділені кущами та деревами, і ми йшли  її краєм назустріч транспорту. Звичного узбіччя просто не було: за асфальтовим покриттям відразу непрохідні зарості та кущі, які часто нависали над ним. Коли авто з’являлося на шаленій швидкості, то доводилося час від часу пірнати між кущами.  Ми були для водіїв на цій дорозі неочікуваними оленями, які невідомо звідки тут опинилися.  За хвилин п’ятнадцять, нарешті, змогли полегшено зітхнути, ступивши на тротуар житлового кварталу.

 

Археологічний комплекс «Остія Антика» – квитки придбані, турнікет пройдено. Перед нами головна вулиця древнього міста. Перше враження: «Ну й бруківочка, тут напевно циклопи жили! Вперше бачу, щоб такими здоровенними каменюками вулиці вимощували».

 

Місто Остія засноване у гирлі Тибру двадцять сім віків тому. Воно було морським портом Риму. В дев’ятому столітті місто збезлюдніло і від частих повеней на тисячоліття було поховане  під тонами мулу та піску.  Це, у свою чергу, зробило його унікальним тому, що воно повністю належить античній цивілізації без нашарувань новіших епох. У минулому столітті  дві третини міста розкопали – це територія у ширину до півкілометра, а у довжину півтора.  В Остії у найбільший період процвітання кількість населення  становило більш як п'ятдесят тисяч осіб.   У місті збереглися фрагменти житлових кварталів, храмів, римського театру, форуму, складів, таверн, терм (громадських лазень).

 

Ми ступали  бруківкою Декуманус Максимус відшліфованою за багато віків мільйонами ніг. Вздовж вулиці залишки будівель з червоної цегли своїми обрисами позначали квартали античного міста. Воно було щільно забудоване будинками до п’яти поверхів, а вулиці в ширину, крім головної дев’ятиметрової, були не більші п’яти метрів.  Я уявив собі, що якби зробити накриття цим вузьким вулицям, то вони перетворилися б на коридори, а Остія – на один величезний будинок-мурашник.

 

Роздивляючись місто, непомітно дібрались до його найбільшої споруди – амфітеатру, півколо якого вміщувало до чотирьох тисяч глядачів. Настя піднялась на його трибуни, а я побув оратором на сцені, жестикулюючи перед її фотокамерою. Потім піднявся на найвищий ряд. Далекувато до сцени, без мікрофонів та підсилювачів акторам для діалогів потрібно було мати міцне горло. Добре, що в ті часи попкорну не було, а то любителі драматургії зачавкали б репліки, а від цього і до справжнього поножів'я недалеко.

 

Проти театру, в затінку парасолеподібних сосен, знаходився  Храм Церери – богині врожаю і родючості.  Саме те місце, щоб  на якийсь час заховатись від спекотного сонця. Щоправда, самої будівлі не було – тільки платформа зі східцями та  двійка відреставрованих мармурових колон.

 

Чудово збереглися високі стіни  Капітолію – головної релігійної споруди Остії. Храм збудований  на великій цегляній платформі. І, щоб дібратися до нього, потрібно піднятися сходинками на п’ятиметрову висоту.  Ідея задуму зрозуміла: боги живуть на небесах, або як мінімум на горі Олімп, тому звичайний смертний повинен з кожною сходинкою, з кожним ударом серця відчувати різницю між сіньми своєї хати і офісом божим.

 

У ті давні часи у місті діяло вісімнадцять язичеських культових споруд, синагога та християнська базиліка. Якщо звернути увагу на кількісну належність храмів за віросповіданням, то можна помітити цікаву деталь: хоча християнство  в триста двадцять четвертому році було оголошено державною релігією Римської імперії, але воно не стало наймасовішою і через п’ятсот років після цього. Християнство набрало сили лише тоді, коли запалали вогнища інквізиції, почалися гоніння на відьом та хрестові  походи. Така природа людей з  усього робити  зброю: чи то з наукових відкриттів, чи то з релігійних концепцій. Зброя – то сила, а сила – то влада.

 

В археологічному комплексі було проведено  біля п’яти годин, хоча можна було ще ходити та й ходити, дивитись та й дивитись, але вже ноги підкошувались, очі все частіше і частіше вишукували затінку серед руїн, щоб трохи посидіти та відпочити. Було прийнято рішення, і ми попленталися до виходу.

 

Незабаром наші ноги причовгали до невеличкого замку Папи Юлія II. Обігнувши його, ми опинилися на невеличкій площі, на якій поряд із замковими ворітьми знаходився собор Санта Лауреа та декілька старовинних будиночків критих черепицею,  біля яких на бруківці  перед вхідними дверима у  великих горщиках росло багато різноманітних рослин. Доповнювали цю мальовничу картину двоє кошаків, які розтягнулись на нагрітому спекотним днем камінні.

 

Наш шлях лежав далі, ми прямували до піцерії відміченої на мапі навігатора –  час підкріпитись.  Житлові квартали цього передмістя Рима – це невеличкі одноквартирні або у декілька квартир  будиночки. Вони мають два-три поверхи та обов’язкові атрибути: балкони та тераси.  Будиночки огороджені невеликими  естетичними парканами, у дворах –  дерева та квіти.

 

Ось і потрібна нам піцерія. Це триповерховий будинок на одну сім’ю. Він зовсім не великий: на третьому – взагалі не більше двох спалень, другий – з балконом та терасою, на першому – частина будинку під торговою точкою. На дверях напис італійською: «Пшениця та хміль». Назва незвична для нас, хоча ці слова для українців прописані на генетичному рівні.

 

У невеличкому приміщенні за прилавком – молода симпатична італійка в спробі щось втокмачити двом англомовним жінкам. Вони ізощряюца в розпальцовках, дублюючи англійську – напевно,  сурдоперекладачі. Поки жінки шукають підмет та присудок, ми ледь стримуємо слину: великими голодними очима розглядаємо у вітрині здоровенні шматки піци,  досліджуючи вміст їх видового різноманіття. На стіні дошка з написаним крейдою прейскурантом.  Напевно, для оперативного показу цінової динаміки: від свіжої гарячої піци до холодної вже з грибами. Я  перемикаюсь на вивчення змісту холодильника з пивом.

 

Нарешті, жінки  порозумілися. Настя звернулася до покупців та дізналась, що ціна піци вказується за одну лопатку. Саме це вони й з’ясовували, а то не можна було второпати за написами  на  дошці. Тож нам швиденько наміряли два види італійського національного пирога, і ми вмостилися обідати на літньому майданчику.

 

Ідилія: чудова погода, свіже повітря, затишна місцина, центр Всесвіту сповз до нашого столу з дерев’яними лавками, все закрутилось навколо нього – ми наминали піцу та запивали її «Пероні».

 

Коли містерія обіду закінчилась, пішов у зал попрощатись із хазяйкою.  Пиво зробило прорив у моїх лінгвістичних здібностях, і я заговорив відразу трьома мовами:

 

– Піца із ділішес… біер із ґуд… ґрація,  дякую… аріведерчі!

 

– Чао! – відповіла усміхаючись молода симпатична італійка.

 

Автобусна зупинка за півкілометра від піцерії.  Наші голови задерті на стовпа: вивчаємо розклад автобусів. А в ньому чорт роги зламає: різноколірні колонки, букви, цифри, букви з цифрами, індекси, правила, винятки… орієнтуємось на час та знайоме словосполучення «Лідо-ді-Остія». З квитками не зрозуміло: навколо стовпа із розкладом ніяких «розумних залізяк» не виявлено. Будемо діяти за схемою «Україна»: гроші – водію.  Чекаємо хвилин двадцять, людей на зупинці немає, надіємось...

 

Автобус гальмує біля стовпа, в салоні тільки бабця про щось базікає до водія. Ми заходимо, вітаємось:

 

–  Бонджорно!

 

–  Бонджорно! –  відповідають нам.

 

Я тичу водію монету у два євро.

 

–  Но, но, но!  –  замахав руками він.

 

Наполягаю.

 

Бабця підключається:

 

–  Но, но, но!

 

Настя:

 

–  Зер ар ноу тікетс…

 

Водій вказує пальцем на  зелений підсвічений хрест аптеки, мовляв там продаються квитки –  схема «Україна» не працює. Я знизую плечима, бабця люб’язно усміхається і щось лепече водію. Напевно, на кшталт: «Це тупі іноземці, що з них візьмеш, поїхали».

 

Двері зачиняються, автобус рушає.

 

Проїжджаємо біля древньої Остії, бабця повертається до мене,  вказує рукою на руїни і щось говорить. Я в лінгвістичному прориві:

 

– Остія Антіка ґуд…  ми…  вже… сьо-год-ні… бу-ли…  там! – відповідаю їй голосно,  виразно і майже по складах.

 

Вона усміхається до мене, а в очах – нерозуміння.

 

Згодом усвідомив, що  відповів у манері  як до людей, які не дочувають – це стереотипна реакція. Вона спрацювала  як заміщення за відсутності досвіду у спілкуванні з іноземцями.

 

Автобус в’їжджає в Лідо-ді-Остія, сонце віддзеркалюється жовто-червоними спалахами на шибках верхніх поверхів будинків, сповіщаючи про закінчення дня.  «Ґрація!» – говоримо водію і виходимо на зупинці поблизу хостела.

Бути в Римі, знати, що у двадцяти восьми кілометрах від головного вокзалу хлюпочуться хвилі  Тірренського моря і не з’їздити до нього, щоб помочити ноги – тяжкий злочин!  Ми з Настею – не злочинці, тому запланували дві ночівлі на узбережжі. Рим почекає, він же  – Вічне Місто.

 

Найближче, найлегше і найдешевше дістатись до моря  –  це поїхати у  Лідо-ді-Остія. Це місто знаходиться в міській транспортній зоні Рима. До нього можна доїхати на метро з пересадкою на електричку по тому ж квитку за 1,5 євро. Задача тільки, як дістатись від аеропорту до метро. Я ще вдома нагуглив три варіанти.  Перший – стандартний і простий – за 6 Є автобусом до головного вокзалу Терміні. Другий варіант складніший, але дешевший – автобусом за 1,2 Є поїхати з аеропорту Чіампіно в однойменне місто, звідти електричкою до Терміні за 1,5 Є. Звичайно, я вибрав третій варіант – хитріший  та найдешевший – 1,2 Є та  шість кілометрів автобусом до найближчої станції римського метро Ананьїна. Навіщо платити більше.

 

Аеропорт  Чіампіно. Автобусну зупинку компанії «Atral» знайдено,  автомата по продажу квитків на ній не виявлено.  Нічого, у нас говорять: «Язик до Києва доведе». Настін англійський поводив нас по кутках терміналу та касам. Нарешті, ми ощасливилися квитками  та підстрибом побігли  до автобуса, який вже прибув.

 

Все йшло по плану: автобус мчав в напрямку дорожньої розв’язки, але чомусь не доїхавши до неї, повернув вправо, об’їжджаючи аеропорт  –  ми напряглися. «Та пусте, можливо у нього такий маршрут: спочатку  круть – за злітку в місто Чіампіно, потім верть – назад до розв’язки і в Рим», –  заспокоїв я себе та Настю. Ось ми вже крутимось вулицями міста, ще декілька хвилин і автобус зупинився на залізничній станції.  Всі люди піднялися і почали виходити. Попереду нас сиділи хлопець з дівчиною, побачили, що ми не рипаємося на вихід і запитали: «Іт іс рейлуей-стейшн?».  «О,  єс!» – впевнено  закивали головами ми. Молоді люди вийшли. «Дивись, вони нас за місцевих прийняли!» –  сказала Настя. «Так, –  відповів я, –  але щось всі  люди повиходили…»

 

Автобус рушив, з водієм залишився розмовляти якийсь чоловік. Його присутність додавала нам впевненості тим,  що є пасажир крім нас, значить далі все ж таки поїдемо до метро. Ми виїхали з  міста,  проїхали знову по тій же дорозі біля аеропорту і тепер вже звернули до розв’язки. На мосту я задоволено сказав Насті, що  зараз автобус круть-верть і під цей міст, а там  ще кілометрів зо три й ми на станції метро. Я  знаю, у мене ж  в голові навігатор.

 

Круть-верть з мосту –  якісь кущі по боках… нічого не проглядається…  автобус  мчить… Настя крутить смартфон туди-сюди й каже: «Навігатор, мабуть, заглючив, показує, що назад до аеропорту під’їжджаємо». Через хвилину автобус дійсно зупинився там. Рвонули ми з гальорки вперед  до водія – про що він нам повідає. Водій: «Бас…  но метро…  но Ананьїна!» –  крутить свій вініл і всьо. Пішли ми на вулицю чухати потилиці. Схоже з розгону не в той «Atral» заскочили. Тепер треба знову в касу за квитками, бо ці вже пройшли валідацію руками водія  –  він надірвав їх. Порадились з Настею швиденько,  вирішили, що поїдемо в цьому ж  автобусі на залізничну станцію, а бігти в касу за новими квитками та з’ясовувати, чи ходить щось до метро, чи мо наснилось, немає сенсу. Тож, ми заскочили в салон. Водій  на нас вже не звертав уваги, напевно, подумав про тупих іноземців, які вирішили, що з другої спроби вони зможуть все-таки доїхати туди, куди автобус не їде.

 

Рейлуей-стейшн. Каси  – анахронізм, «експонат рукамі нє троґать!». Поряд чудо-ящик. Настя робить спробу знайти порозуміння з цією «залізякою». Треба вказати:  купити квиток, напрямок, тип, цінову  категорію, час, кількість місць – сім кіл пекла для індіанця, який не знає мову. У нас, в резервації, дав кілька гривень  водію маршрутки та й поїхали. Добре, що я не один в подорожі, а то поки  умовляв би  цього «залізного касира», зібралася б величезна зла черга.

 

Добрі люди підказали, дай їм боже здоров’я, що потрібно зробити валідацію, тобто поставити  дату та час на квитках в автоматах на пероні, бо в потязі їх немає. Що ми й зробили, а то б їхали зайцями.

 

Електричка мчала до Риму, ніяких звичних звуків «дудух-дудух» та розгойдування вліво-вправо, рівномірний рух неначе на одному подиху, як в гіперлупі Маска, а ми в  зручних кріслах з високими спинками.

 

Головний вокзал Терміні – це місто у місті, біля восьмисот поїздів та близько чотириста двадцяти тисяч пасажирів щодоби – оце масштаб!  Але наша ціль – не екскурсія вокзалом, а однойменна станція метро.  Ми спускаємося по вказівниках під землю та йдемо довгенько траволаторами (рухомими горизонтальними доріжками) до станції.

 

Ось і зала станції, автомат поміняв наші  монети на квитки – вони дійсні протягом ста хвилин з моменту валідації. Ідучи до турнікета, я підгледів, що робить з квитком жінка по сусідству, та й повторив і собі  її чарівне дійство – провів квитком по круглій площині датчика, який був зверху тумби… бар’єр не прибирався. Я знову крутонув квиток по датчику – немає реакції… перевірив магнітні смужки, вони  знизу – все норм, крутонув в іншу сторону… нічого… Десь всередині мене прокинувся обурений індіанець і поліз за томагавком…  Раптом  за турнікетом з’явилася Настя: вона мені щось роз’яснювала,  розмахуючи руками, але я був ще глухуватий після перельоту, тож нічого не міг розчути серед шуму. Нарешті, я помітив, що за датчиком нижче на стінці тумби є приймач квитків валідатора… Індіанець у мені заспокоївся, і я пройшов турнікет. Конфуз вийшов через ту жінку, яка очевидно провела маніпуляцію з безконтактною проїзною карткою, яку я сприйняв за квиток.

 

Римські потяги метро тихіші, ніж київські, можна навіть спокійно по мобільному говорити. Вагони видалися мені ширшими, вони не ізольовані між собою, а сконструйовані як один суцільний вагон-гармошка. У Києві такі  вагони були б зручнішими для роботи нашим продавцям, музикантам та погорільцям різного роду: зайшли б собі в перший вагон і вийшли б тільки в останньому.

 

Потяг випірнув з тунелю подивитись на білий світ, щоб знову зануриться під землю  через шість станцій. Паралельно лінії метро проходить залізниця, яка має з  ним три спільні станції. Ми вийшли на станції «Піраміде» і перейшли на платформу, де вже стояла електричка до  Лідо-Ді-Остія.  Насправді, в цій електричці були вагони метро і склалось враження, що ми перейшли лише з однієї гілки метрополітену на іншу.

 

Їхати  до Лідо потрібно було хвилин з двадцять-тридцять,  тому, щоб не нудьгувати, я  почав непомітно розглядати людей у вагоні. Спонукали мене до цього заняття дві молоді жінки, які сиділи праворуч. Рідкісні профілі їх облич притягнули мою увагу.  Такі профілі я бачив  лише на зображеннях статуй Древньої Греції: рівна лінія носа, що прямо переходить в лоб практично без виділення перенісся. В той давній час  такий профіль  вважався  еталоном краси. Древні греки мали смак – жінки біля мене були гарні та виглядали аристократично.

 

На одній зі станцій до вагона  зайшов чоловік – то був  викопаний Адріано Челентано, така неймовірна схожість! Було б прикольно сфоткатись  з ним.  Взагалі,  у вагоні був  зріз типових  жителів Рима розбавлений трохи латиносами та неграми. Зробив для себе відкриття, що у класичних римлян такі ж великі носи з горбинками, які маємо ми з Настею. Під час перебування в Римі до нас декілька разів зверталися за допомогою туристи: напевно, наші шнобелі вводили їх в оману, і вони сприймали нас  за місцевих. Не відрізнятись від аборигенів – це бути для туриста невидимим для продавців непотребу та різного роду ошуканців.

 

Мої думки розігнав голос з динаміків, повідомивши про прибуття потягу на станцію «Лідо Центро».  Десь там в кілометрі від станції чекає нас вечірнє лагідне море, яке своєю водною  прохолодою зніме накопичену втому дня.  Вечеря в затишному кафе додасть сили, а  трохи гарного вина підбадьорить. Прогулянка напівсонними кварталами міста з незвичними обрисами нової реальності оновить усвідомлення буття.

Хорватія. Узбережжя Адріатичного моря. Дальність видимості з висоти 11 кілометрів.

В ПОЛЬОТІ  ДО РИМУ

Боїнг 737 набирає висоту, через хвилин п’ять він робить крен на праве крило змінюючи напрямок польоту.  Поміж хмар  проглядає насичено-зелений Дунай зі своїми змієподібними рукавами. Поряд з рікою звивається дивна дорога, зовсім пуста для своєї ширини. Насправді –  це прикордонна смуга, яка вже у сьогоденні не розділяє, а тільки позначає території Словаччини та Угорщини.

 

Цього разу мені пощастило з місцем –  6F біля ілюмінатора, а Насті випало в іншому ряду. Система бронювання авіакомпанії «Ryanair» видає їх у випадковому порядку. Щоб сидіти поруч, потрібно доплачувати. Настя помінялася місцями з хлопцем, який сидів біля мене, але довго в нових координатах він не втримався –  якась дівчина знову зробила рокіровку. Хлопець летів один, тому став розмінною монетою.

 

Літак вже набрав максимальної висоти –  понад десять кілометрів. Світ змінився, неначе перейшов у інший вимір. З такої висоти  людина не бачить звичних об’єктів: людей, автомобілів, окремих дерев… В цьому вимірі гори кілометрової висоти не сприймаються як гори, а видаються лише трохи шорсткою поверхнею. Погано розрізняються квартали міст, а самі міста сприймаються якимись пліснявими плямами, розкиданими на поверхні землі. Я ідентифікував за картами Гугл місцевості відзняті на фото з літака. Разюче –  на фото видно обриси землі на відстані до ста кілометрів! І це ще не горизонт! Він знаходиться далі на двісті п’ятдесят кілометрів, але на тому проміжку вже нічого не розрізнити через непрозорість атмосфери та малий кут огляду.

 

Дивлячись в ілюмінатор, на якусь мить мені здалося,  що маленькі поодинокі хмаринки внизу – то піна на поверхні водойми, а вода в ній така чиста та прозора, що видно дно, а гори вкриті лісами – то  обросле водоростями невеличке каміння. Здавалося, якби кинути туди камінчик, то круги розійшлися б поверхнею цього «водного» простору.

 

Думаю, якби підняти на таку висоту людину з  дикого племені, яка ніколи не бачила ні географічних карт, ні фільмування поверхні землі, потім показати землю в ілюмінатор без горизонту, то ця людина не зрозуміла б, що це.  Якби  їй підказали, що бачить вона озеро, то людина  так і побачила б і вже вишукувала б рибу у ньому. Справді, висота – це неначе інший вимір,  просто наш мозок вже підготовлений до її сприйняття.

 

Мої роздуми миттєво щезли, увага була захоплена наближенням Адріатичного узбережжя.  Я  розглядав звивисті обриси берегової лінії  –  межу стихії води та землі, розтягнені ланцюжками  та притиснутими до моря хорватські міста. Мій погляд ковзав по водній гладі, чіплявся за контури островів, вишукував кораблі за кільватерним слідом. Іще трохи польоту і  перед моїми очима залишились:  вгорі – безкрайнє синьо-голубе небо, внизу – безкрайнє синьо-голубе море,  лише одна світла смужка горизонту тримала світ і не давала йому розчинитися в одноколірності.  Але це тривало зовсім не довго – світ почав проявлятись  довжелезною береговою лінією –  то була  Італія. GPS-навігатор, який працював лише біля ілюмінатора, де  сигнали не екранувалися корпусом літака,  показав, що ми рухаємось  в напрямку міста Ріміні і зараз знаходимось в шестидесяти  кілометрах від нього, а це – середина Адріатичного моря.  Я подумав, що якщо літак був би прозорим, то зараз можна було б одночасно бачити попереду берегову лінію  Італії та позаду  –  Хорватії. Скільки того моря…

 

В районі міста Сан-Маріно Боїнг лягає на ліве крило, робить розворот, щоб взяти курс на римський аеропорт Чіампіно. Біля мого ряду проходить стюард та стюардеса з візочком. Вони пропонують пасажирам напої.  Поміж ними в ілюмінаторах лівого борту пропливають  тільки види землі без неба, по правому борту в моєму ілюмінаторі – нічого, крім неба.  Я в захваті, як точно збалансована сила тяжіння та сила відцентрового прискорення,  адже бортпровідники ідуть по салону під кутом десь в сорок п’ять градусів, як по горизонтальній поверхні! Якщо додати швидкості літаку або зменшити радіус повороту, то відцентрове прискорення вдавить пасажирів у крісла і ніхто не зможе піднятися, а якщо вийти з повороту не вирівнявши літак, то пасажири правого борту посиплються на лівий, як горох. Гарний фокус. В цирку були б овації, а  в літаку ніхто не помічає.

 

В салоні літака ожили динаміки і жіночим приємним голосом оголосили початок зниження. «Ой,  вуха мої, вуха… –  подумалось мені, –  вони тільки сьогодні зранку відійшли». Вчора при підльоті до Братислави літак пішов на зниження, і в якусь мить звуковий світ змінився, гул турбін став тихішим  і шиплячим.  Я подумав, що в них зменшилась тяга… але ж  і Настін голос чув задавленим, неначе  повітря не мало тієї густини, щоб розкачати мої барабанні перетинки. В результаті я весь вечір був напівглухим із закладеним вухом. Це сталося від перепаду тиску на різних висотах. Те саме почало відбуватися  і сьогодні. Ілюстрацією перепаду тиску була напівпорожня зім’ята пластикова пляшка. Вона мала низький  тиск повітря всередині, бо відкривалась на висоті, а тепер, коли літак  знизився, її розчавив зовнішній збільшений тиск у салоні.

 

Через деякий час я вже не переймався грою тиску повітря в моїх вухах, а був прикутий до ілюмінатора, спостерігав за ландшафтними видами Італії. Літак наближався до Риму, і, коли його вулиці, щільно забудовані квартали, Тибр з мостами почали пропливати перед моїми очима, я почав відшукувати знайомі будівлі, місця… Рим вже не був для мене чорною скринькою, хоча я ніколи не бував у цьому місті.  Тиждень до подорожі я вивчав його за картами Гугл, прокладав піші екскурсійні та транспортні оптимальні маршрути, які будуть залучені під час перебування у місті.

 

В ілюмінаторі з’явився головний римський вокзал Терміні – він відразу зорієнтував мене в просторі налаштувавши біологічний компас у моїй голові. Ще трохи польоту і передмістя Рима розсипалися між полями. Величні залишки кам'яних аркад двотисячолітнього акведука  швидко прокреслились пунктиром – аеропорт наближався… Вже скоро шасі Боїнга  торкнулися бетонного покриття, трохи спружинили й далі сильніше притиснулися до нього.  Літак вже впевнено  мчав по злітці, скидаючи свою швидкість…

 

Аеропорт Чіампіно зустрів нас  спекотним подихом яскравого сонячного дня.

Хочу ролики на восьми колесиках и ездить в бикини по улицам...

Каждый раз , когда еду мимо Каховского водохранилища порываюсь заехать.
Не всегда удаётся, вечно куда-то спешишь.
Но в один из осенних дней   все таки заехал...
Ведь это море....
Хоть и рукотворное , но море.



[ Читать дальше ]