Володимир Кулик
політолог, історик, журналіст, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України

(FB)

Пам’ятаєте, я нещодавно писав, що маю цікавезні дані свіжого опитування щодо мовних преференцій населення, але ще не маю дозволу їх оприлюднювати? Тепер уже маю і дозвіл, тож можу переходити до наступного тизера: наведення найцікавіших і політично найактуальніших результатів.

Головна приємність полягає в тому, що громадяни України (точніше, підконтрольних українській владі територій, якими обмежувалося опитування) переважною більшістю підтримують політику державного сприяння насамперед українській мові, і рівень цієї підтримки суттєво збільшився від попереднього опитування у вересні 2014-го.

На запитання про те, “яку мову держава має підтримувати насамперед”, 64% відповіли, що українську, 19% – що “всі мови однаковою мірою”, 10% – що “в кожній частині країни – ту мову, яку там найбільше вживають” і лише 2% – що російську.

На інше запитання, де йшлося про те, що має в першу чергу робити “державна політика в мовній сфері”: 61% відповіли, що “сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя”, 20% – “вирішити питання статусу російської мови”, а 12% – “забезпечити реалізацію прав національних меншин у мовній сфері”.

Прикметно, що частка прибічників поширення української за неповних три роки виросла аж на 11%, а підвищення статусу російської – впала на 9%.

Не варто, однак, квапитися називати ці результати свідченням переважної підтримки політики українізації.
Дослідникам мовних уявлень добре відомо, що українські громадяни зовсім не проти, щоб держава поширювала українську мову, але при цьому вони традиційно не бажали нічого змінювати у власній мовній практиці.

Тому головний інтерес становлять відповіді на ті запитання, де йшлося про взаємодію держави з громадянами, тобто про те, чого вони хочуть не для країни загалом, а для себе зокрема. Так от, тут теж є приємні новини, тобто свідчення великої підтримки реальної українізації.

На запитання про те, якою мовою “має вестися документація в державних закладах у вашому місті” (для сільських респондентів – районі), аж 68% відповіли, що українською, 19% – що обома, 11% – “на вибір (українською або російською)” і лише 1% – російською.

Тобто навіть у переважно російськомовних регіонах більшість громадян погоджується, що без української мови не обійдешся.

Важливіше, що це усвідомлення вже поширилося й на усне спілкування, для якого 59% бажає української мови, 30% – на вибір відвідувача, 8% – на вибір працівника установи і лише 2% – російської.

Звичайно, в російськомовних регіонах люди можуть очікувати, що російська буде переважною мовою вільного вибору, але навіть там багато хто погоджується на українську.

Власне, в можливості вибору немає нічого поганого, якщо тільки її буде забезпечено й для тих, хто воліє української.
А в україномовних чи змішаних регіонах більшість очевидно воліє спілкування українською, тож саме його держава має забезпечити.

Тепер найцікавіше й політично найважливіше. Вже вдруге я ставлю чітке запитання про те, “чи повинні відповідати українською мовою громадянам, які звернулися до них цією мовою”.
Так от, нині аж 70% (на 9% більше, ніж 2014-го) відповіло: “Так, на всій території України” і ще 15% – “Так, але лише в тих місцевостях, де цією мовою говорить більшість”.

Тільки 13% уважають, що чиновники “можуть відповідати тією мовою, якою їм зручніше”.

Мало того, за останні три роки радикально зросла підтримка позиції, що поважати мовний вибір громадян мають також “працівники торгівлі та сфери послуг”. Аж 54% (проти 35% 2014-го) сказали, що ті мають відповідати українською по всій Україні, й лише 26% – що так, як зручніше.

Почасти це результат боротьби фанатиків у супермаркетах, але не меншою мірою, гадаю, поширення в суспільстві думки про те, що громадянин повинен мати вибір, а чиновники й надавці послуг мають його поважати.

При цьому громадяни добре розуміють, що має бути забезпечено саме можливість спілкування українською, тому обов’язок на всій території України відповідати російською підтримали набагато менше респондентів: 31% для чиновників і 23% для сфери послуг (ще приблизно стільки ж обмежили цей обов’язок територіями переважання російської мови).

Ну, й про політичну актуальність. Ці результати недвозначно підтримують правомірність передбаченого законопроектом 5670 обов’язку вживання української мови не лише в державному секторі, а й у всіх сферах задоволення прав і потреб громадян.
Звичайно, коли дійде до реальних вимог і перевірок їх виконання, частина нинішніх прибічників українізації почне шукати виправдань для власної звички уживати переважно російської. Тому пропаганда законопроекту повинна наголошувати права громадян і обов’язок тих, хто ці права забезпечує, аби не змішати все це в одній каші буцімто вільного вибору, якого україномовці насправді здебільшого не мають.

Тепер чекайте докладних публікацій, де йтиметься не лише про сукупні дані для всієї країни, а й про преференції окремих регіональних, мовних, вікових та інших груп. Обіцяю не баритися й почати не з англомовних наукових статей, а з публіцистичних текстів українською. А поки що прошу поширювати цей анонс.

P.S. Last but not least, опитування провів 19-29 травня 2017 року Київський міжнародний інститут соціології за кошти Університету Альберти в Канаді в межах дослідницького проекту Research Initiative on Democratic Reforms in Ukraine під проводом проф. Оленки Білаш, яка героїчно змагалася з університетською бюрократією за всі дозволи й трансакції.
Дякую всім, хто зробив це знання можливим, і обіцяю не дати йому зіскніти в моєму комп’ютері

ГОВОРІМО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

Правильний наголос

вантАжівка

новИй

подУшка

понедІлок

одинАдцять

чотирнАдцять

вИпадок

завдАння

навчАння

запитАння

читАння

листопАд

рАзом

цІлий

доброГО ранку

добрИЙ день (добридень)

добрИЙ вечір

6 червня 2017 року

Олег Скрипка

 Відомий український музикант і артист, лідер гурту “ВВ” Олег Скрипка заявив, що люди, які не можуть вивчити українську мову, мають низький інтелект і “соціально небезпечні”, тому їх варто ізолювати й навчати. Про це він сказав в інтерв’ю, опублікованому на сайті “Українська правда”.

“Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дебілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них. І будемо допомагати їм, як допомагають людям з вадами, на волонтерських засадах будемо співати їм “Володимирський централ””, – пожартував шоумен.

При цьому Скрипка додав: “Я не державний діяч, я мрійник, максималіст. Я хотів би жити у повністю україномовному культурному середовищі. Навколо себе я це реалізую –  я спілкуюсь з найкращими українцями, я беру на роботу в свій штат україномовних професіоналів.
Якщо люди не володіють українською, вони мають повне право шукати роботу в інших краях”.

Слова Олега Скрипки отримали великий резонанс у ЗМІ й соцмережах, зокрема в Росії.

Окрему заяву з приводу цього зробила директорка департаменту інформації МЗС РФ Марія Захарова.

“Це потрібно оформити у вигляді розтяжок і повісити від аеропорту “Бориспіль” до Хрещатика: “Вітаємо учасників “Євробачення”. Почувайте себе як в Європі: ми будуємо гетто для дебілів, які не говорять українською!” – написала щойно “розбанена” Захарова у “Фейсбуці”, втішившись, що Леонід Кучма був правий, коли назвав книгу “Україна – не Росія”.

Богдан Гордасевич: Але це ж правда! "Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ"
Як, до речі, щодо розтяжок, які військові з РФ пообтикали увесь Донбас - побажання Захарової втілили в життя.

http://novynarnia.com/2017/04/20/skripka-pozhartuvav-pro-getto-dlya-tih-hto-ne-mozhe-vivchiti-ukrayinsku-mzs-rosiyi-vidreaguvav/?aid=13P92Y.wghot

Україномовна Барчук: Перед тим, як судити Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наші психотравми 21/04/2017

Мирослава Барчук. Фото: ФБ Світлана Мінаєва

 Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot

Для того, щоб люди захотіли спілкуватися українською мовою, їх потрібно навчати й підтримувати, а не змушувати й принижувати.

Таку думку на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook написала керуючий партнер Gres Todorchuk PR Ярослава Гресь.

Вона розповіла, що виросла в російськомовній родині і ніколи не хотіла спілкуватися українською. Масла у вогонь підкидав і вчитель у школі.

"Я виросла в російськомовній родині, де було заведено багато читати, їсти виделкою та ножем, уміти сказати "вибач", не дружити з покидьками і любити життя. В школі я навчалася українською, я дуже багато читала українською, я чи не єдина в класі отримала задоволення від "Борислав сміється", але я не хотіла говорити українською. Я не любила свого вчителя. Точніше, вчитель не любив мене. Я писала три-чотири твори – за себе та тих, хто не готувався. "Їхні" твори отримували 5/5, мій – 4/3. "Тема не розкрита, помилки", – казала вчитель. "Ок", – відповідала я. І говорила тільки російською", – написала Гресь.

Так було, допоки вона не зустріла викладача, що повністю змінив  її уявлення про українську. Своїми словами і вчинками він стимулював заговорити державною мовою.

"Так було б завжди. Якби в інституті я не зустріла свого найкращого викладача. "Геніально!" – говорив абсолютно про будь-який студентський твір Іван Пилипович Ющук. – "Ви просто геніальні!".  У цьому було стільки чистих почуттів – до тебе, до мови, що українську хотіли вчити усі. Дівчинка, яка приїхала з Криму і не розуміла спочатку кожне третє слово, говорила тільки українською. Зі страшними помилками, з величезною напругою, з космічним бажанням почути "Галя! Це ж геніально!" – пригадала Гресь.

На її думку, саме так і має втілюватися українізація. Не варто закликати до мовного гетто, принижувати чи змушувати. Все має бути через любов.