хочу сюда!
 

Татьяна

31 год, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 31-38 лет

Заметки с меткой «меннониты»

Владимировская дача (дополнение к заметке "Золотые ворота")

       В заметке "Золотые ворота" я уже кратко затрагивал тему Владимировской дачи или Владимировского лесничества, которое находится к югу-западу от Кривого Рога в Николаевской области (Владимировка находится в 7 км западнее от Владимировской дачи). Еще одно название лагеря - Владимиров.


В центре достаточно размытой картинки - лесной массив Владимировская дача. Слева на границе фото - Владимировка. Сверху над лесным массивом - село Заря.


        Мои достаточно смутные представления о жизни молодых немцев-меннонитов, проходивших альтернативную службу в этом лесничестве, конкретизировались в конкретные образы благодаря Виктору Петкау, переславшего мне по электронной почте  достаточно редкие фотографии. Он, в свою очередь, обнаружил их на сайте Бетель-Колледжа в Канзасе (США)  http://mla.bethelks.edu/metadata/numphot.php. Очень серьезный фоторесурс, содержащий много фотографий, в том числе эпох дореволюционной России и довоенного СССР.

       Напомню, что Владимировский лесничий (лесной?) лагерь создан в 1882 году и располагался к западу от массива колоний Заградовка. Лагерь был рассчитан на 131 человека. Площадь лагеря составляла 3000 десятин земли, из которых 1900 десятин были засажены деревьями. Лагерь имел большое хозяйство, здесь разводили скот, 120 десятин были отведены под огород. В свободное время рекруты играли в оркестре. Лагерь перестал существовать в 191(Фризен Руди).

История возникновения лесничих лагерей в России приведена ниже из первоисточника: Фрізен Руді. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього. Пер. з англ. - Мелітополь: TOB "Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні", 2010. 660 с.

     


Музыкальный павильон (на заднем плане) и гимнастическое поле.


Полевые работы по уходу за насаждениями.


Дружным строем на работу. 1913 год.


Полдень. Обед.



Парни с Владимировского лесничества. 1895 (Вознесенск находится в 125 км западнее Владимирской дачи).


Владимировский лесничий лагерь в 1910 году (фото из книги Фризена Руди). Вполне может быть, что эта казарма сохранилась, скорей всего, в несколько ином облике.

Фрагмент об истории возникновения лесничих лагерей из книги Фризена Руди:

Від самих початків проживання у Росії меноніти змушені були переглянути найважливішу засаду своєї віри - непротивлення злу - і йти на певні компроміси. Маніфест 1762 p., підписаний Катериною II, гарантував усім іноземним колоністам, у тому числі і менонітам та їхнім нащадкам, звільнення від військової повинності. Але, коли у 1812 війська Наполеона напали на Росію, уряд звернувся з проханням до колоністів про фінансову допомогу. Незважаючи на те, що не всі вони погоджувалися її надавати, у колоніях почали збір коштів. Під час Кримської війни у 1853-1856 роках менонітів просили надати підводи та фурманів для перевезення амуніції та харчування на фронт. З фронту, у свою чергу, тими ж підводами вивозили поранених солдатів, за якими доглядали у колоніях. 

Менонітська община підтримувала державу, надаючи фінансову допомогу та організовуючи великі благодійні акції. Керівників менонітської громади неодноразово нагороджували орденами та медалями за вклад в оборону країни. Після закінчення Кримської війни, в якій Росія програла, новий цар Олександр II (зійшов на трон після смерті свого батька Миколи І) ініціював у країні ряд соціальних та військових реформ. Період його правління увійшов в історію як "Великі реформи 1860-1880". За царя Олександра II було скасоване кріпацтво, відбулися зміни в системі адміністрування, введено новий карний кодекс. Влада намагалася зрівняти усіх царських підданих в правах та обов'язках.

Колоністи втратили свій привілейований статус, особливо в частині проходження служби у війську. У 1870 р. уряд видав новий закон, який зобов'язував усіх громадян імперії до військової служби. Закон вступив у силу в 1874 р. Керівники менонітських громад сприйняли закон, як найбільшу загрозу їхнім релігійним засадам. Розпочалася масова еміграція менонітів до Канади та США. Зважаючи на це, уряд скерував до менонітських колоній генерала Тотлебена - героя оборони Севастополя у Кримській війні. Тотлебен мав провести переговори із старійшинами та домовитися про компроміси. Менонітам запропонували альтернативу: службу у війську замінити роботою у ремонтних майстернях, пожежних бригадах, або в урядовій програмі збереження лісу. Колоністам найбільше підходило останнє. Єдина вимога, яку вони висунули - безпосередній менонітський контроль за виконанням програми, згідно з якою меноніти мали опікуватися лісами у південній частині Росії: дбати про збереження лісу, висаджувати розсадники, експериментувати з фруктовими деревами. До закону про обов'язкову військову повинність включили пункт про менонітів.

У 1881 р. до лісницької служби покликали перших новобранців. Щороку молоді люди відповідного віку та статусу проходили навчання у спеціальних центрах, а потім скеровувалися на лісницьку службу, термін проходження якої тривав чотири роки, а після 1907 р. був скорочений до трьох. Менонітські громади також фінансово відповідали за побудову та діяльність лісницьких таборів. У перші три роки було збудовано три табори. Згодом - ще п'ять.

Уряд надавав грошові позики на будівництво таборів, а також виділяв землю під пашню та пасовища для худоби. Кожний лісничий діставав платню - 20 копійок денно. Менонітські громади фінансували одяг та провіант для лісничих. Перші видатки на будівництво таборів становили 165 000 рублів. Доходи від діяльності таких таборів у перший рік сягнули 126 000 тисяч, а у 1913 р. збільшилися до 347 000 у рік. Кошти на покриття видатків йшли з введеного у менонітських колоніях спеціального податку. Спочатку він становив один рубель від особи та 46 копійок за десятину землі. Пізніше податок ввели і на інші форми власності. Спеціально створені комісії оцінювали власність і відповідно до цього назначали податок. За збір його відповідали менонітські місцеві адміністрації. Перед початком Першої світової війни система збору податків стала ще строгішою.

Уся діяльність лісницьких таборів контролювалася спеціальними менонітськими комісіями, які співпрацювали з урядовими інституціями та релігійними менонітськими громадами. У кожен табір було призначено капелана-скарбника, який наглядав за тим, щоб адміністрація виконувала свої зобов'язання стосовно менонітів. Капелан також опікувався духовним життям молодих людей. У деяких таборах були окремо капелан та управляючий. Туди часто приїжджали проповідники. У таборі обов'язково працював лікар.

Хоча лісницькі табори були альтернативою військовій службі, ними управляли, як військовими підрозділами. Тут формувалося відмінне від щоденного життя суспільство. Молоді люди протягом кількох років були відірвані від батьків та дівчат. Управляти такою великою кількістю людей, зібраних разом у їхній найактивнішій порі життя, було нелегко. Нерідко новобранців ображали або піддавали принизливим ритуалам посвячення". Разом із тим, молоді люди різного соціального походження, релігійних поглядів та виховання мали дуже рівні умови перебування.

Табірне життя дисциплінувало. Чоловіки проживали у бараках. Відлучення їх з табору дозволялося лише за згодою керівництва. У розпорядок дня входило щоденне марширування, а лісничим надавали звання, на взірець армійських. Під час виконання обов'язків рекрути носили форму, яку розробило Міністерство лісного господарства. На мундирах добре вирізнялися звання. У кожному таборі був головний лісничий, звання якого прирівнювалося до капітана війська. Його помічник мав звання, яке відповідало званню лейтенанта. Ці люди назначалися урядовими установами. Старшого над новобранцями, призначав головний лісничий, або обирали самі рекрути. Він відповідав за виконання рекрутами наказів командирів та за дисципліну у бараку. Наприкінці дня він звітував головному лісничому про виконану за день роботу. Ще кілька рекрутів обирали старшими загонів. Табір об'єднував цілий комплекс будинків. Найчастіше бараки були поділені на кілька великих спалень. У них також містилися: їдальня, де проводили і релігійні служби, бібліотека, невеличка кімната командира, кухаря та пекаря. У спеціально відокремленій частині проживав капелан-скарбник з родиною. Перед початком Першої світової війни лісницькі табори та умови проживання у них значно поліпшились. До 1914 р. службу у таборах пройшли 1 200 менонітів.

Однак з часом у менонітській громаді, і не тільки, почали вголос виголошувати сумніви щодо практики такої служби. Як мінімум один раз перед 1914 р. це питання порушувалося у Думі, однак не було прийнято жодних змін. Менонітські общини мали великі сумніви щодо духовного благополуччя молодих чоловіків у та.ких таборах. Особливо наполегливо про це повторювали релігійні лідери громад. Вони наголошували на тому, що деякі молоді рекрути навіть не були хрещені, а більшість були неодруженими. Деякі проповідники, які часто перебували у таборах, як наприклад, Яків Г. Янцен, піддавали критиці не тільки систему таборів, але і сам факт альтернативної військової служби, вважаючи, що це особиста справа кожного молодого меноніта. Дедалі частіше критикували і систему збору податків та всезростаючих сум, що йшли на утримання таборів.

У той час виникла ще одна альтернатива військовій повинності. Нею була медична служба, яка скоро стала дуже популярною серед молодих менонітів. Уже в роки російсько- турецької війни (1904-1906 pp.) багато менонітів доглядали поранених та хворих. Їхню діяльність неоднозначно оцінили старійшини менонітських громад. Незважаючи на це, у період Першої світової війни багато менонітів працювали санітарами. Цю службу організовували невійськові інституції, такі як: Червоний Хрест, Всеросійська земська асоціація та Об'єднання російських міст. 

Багато менонітів служили санітарами медичних поїздів на німецькому, австрійському фронтах, а також на Кавказі. Інші несли службу на кораблях Чорноморського флоту, а також у госпіталях Москви, Петербурга та Катеринослава. У зв'язку з військовими діями збільшилася кількість менонітських рекрутів. Ті, які колись служили у лісницьких таборах, переходили на ремонт доріг та інші роботи, що було необхідно виконувати під час війни. Усього на альтернативну службу було взято близько 14 000 менонітських чоловіків, половина з яких працювали санітарами. Хоча в обов'язки менонітів не входив ремонт госпіталів, деякі з них ініціювали модернізацію медичнихчастин,у яких служили. Прикладом міг служити адміністративний центр медичної служби Всеросійської земської асоціації, що на Тищинській вулиці у Москві. Центр розмістився у приміщені колишньої фабрики. У ньому були бараки для менонітів-санітарів. 

У 1915 р. меноніти, які мали інженерну та технічну підготовку, розробили план модернізації бараків, який знайшов підтримку російських урядових інституцій. По периметру стін бараків були змонтовані нові двоповерхові ліжка із спеціальним підвищенням, що давав зручний доступ до верхніх ліжок. Біля кожного ліжка меноніти зробили індивідуальні шафки для одягу та шухляди для дрібних речей та взуття. Кожен санітар мав окремий відкидний столик з місцем на писання. Дерев'яні частини меблів були полаковані, а металеві - пофарбовані чорною фарбою. У приміщенні встановили електричне освітлення. Опалювалися бараки шляхом спалювання вугілля та дров у великих круглих печах. Меноніти також реконструювали пекарню, де збудували великі печі, викладені зсередини та ззовні голубими голландськими кахлями. Будівельні матеріали надавали менонітські громади. Центр став набагато комфортабельнішим. Для санітарів закупили добротну уніформу, продукти харчування були високої якості. Під час огляду членами військової комісії один з російських офіцерів вигукнув, що ці санітари живуть у кращих умовах, ніж російські офіцери. Навіть тут проявився менонітський підхід до порядку, мудре керівництво та підприємництво, які були характерні для менонітів у всіх аспектах їхнього життя. Видатки, які менонітські громади витрачали на утримання лісницьких таборів та менонітів-санітарів, росли з року в рік, особливо у період Першої світової війни. Для громад вони ставали непосильним тягарем. У 1917 p., враховуючи інфляцію та девальвацію, менонітські громади на альтернативну службу витрачали по 100 000 рублів на місяць. 

Після скинення з престолу царя, і початку революції та громадянської війни, молоді меноніти повернулися додому. У період нестабільності в країні лісницькі табори не могли діяти. Деякі з них відразу конфіскували радянські органи, інші просто ліквідували, або закинули. Однак, лісницькі табори були альтернативою військовій службі для менонітів аж до 1936 p., поки не була затверджена Сталінська конституція з її обов'язковою військовою повинністю для усіх без винятку громадян СРСР. Чи використовувалися колишні лісницькі табори з іншою метою у радянський період - невідомо.

Золотые ворота

Еще оставалось три дня отпуска. Очень хотелось куда-то рвануть. Давно собирался на велике проехать петлю к югу от Ингульца (Ингулец сейчас относится к Ингулецкому району Кривого Рога), дотронувшись южным краем петли до бывшего массива немецких колоний Заградовка (район Каменки-Штейнфельда). Привел в порядок велосипед, пригнал на ночь его с гаража домой, чтобы утром не терять драгоценное время сна...

Дни стояли прекрасные, теплые, дул только сильный ветер, окрасив к вечеру небо в зеленовато-голубые тона с яркими холодно-розовыми облаками... То ли из-за цвета неба, то ли из-за страха перед неизвестностью к вечеру желание путешествовать пропало. А напрасно. На следующий день была расчудесная погожая погода, пришлось ее прелести поглощать на даче, что тоже, впрочем, было хорошо. Но мысль, что вот, я, такой-сякой, упустил прекрасный для поездки день, не покидала. А желание двинуться в путь все росло. Решено: завтра еду.

Лужи ночного дождя, утренняя темнота и сырость плотного тумана  не могли меня уже остановить. Уж слишком решительно и твердо был настроен.Электричкой до Ингульца, несмотря на некоторую тесноту бывших плацкартных вагонов, добираться с двухколесным багажом относительно терпимо. В восемь утра я был на старте маршрута.

Монумент на братской могиле в Карповке. Говорят, сюда перенесли и братскую могилу из Николаевки, попашей под снос из-за наступления отвала № 2 ИнГОКа.


Встречает Александрия.




В Тихом Ставе совсем тихо и очень туманно.


По такому туману я еще не ездил. Велосипед становится мокрым. Дисковые тормоза при высокой влажности ни черта не держат. Грязеотбойники-крылья я не поцепил, учитывая, что большого дождя не обещали. Вся влажная дресва, мирно шелестя, прилипала к велосипеду, придавая ему боевой вид. Прелесть движения и приятная тревога новых маленьких открытий влекли. Постоянно выплывающие из тумана объекты вносили некоторую интригу в мое маленькое осеннее путешествие. Отсутствие надежного торможения тормозами заменялось ненадежным торможением ногой.

Что я ждал от этого маршрута? Уже годика два моя коллекция старинной черепицы не пополнилась ни одним образцом. Возможно, неизведанный край подарит мне штуку-две новых черепичек. В южной части маршрута находится лесной массив Владимирская дача, уж больно хотелось взглянуть на него. В этом районе сходятся границы трех областей: Днепропетровской, Херсонской и Николаевской. Как это выглядит не на карте, хотелось увидеть своими глазами, хотя особых обозначений не ожидал. Влекло также желание увидеть остатки строений бывших немецких колоний. Но притягивала больше всего просто дорога, мягкая, гладкая, бесшумная, извивающаяся грунтовка, дарящая чувство полета в  сфере под названием "Степь".

Братская могила в Тихом Ставе.



Уютный шинок в Тихом Ставе, напоминающий о немецком качестве.


Прилегающие к Ингульцу села Карповка, Вишневое, Зеленый Гай – очень аккуратные села, с выкрашенными и выбеленными дворами. Чувствуется достаток, определенный близостью города и промышленных предприятий как источника дохода. Очевидно, что и люди, глядя друг на друга, стараются навести во дворах чистоту, образуется общий стиль порядка на целых улицах и в селениях. Все, что южнее этих сел – наполовину, если не больше, - покинуто, заброшено (пусть простят мне Николаевская и Херсонская области)... Многие дома оставлены совсем недавно… Главной визитной карточкой таких сел постепенно становятся не сами села и их жители, даже не их дворы и хаты, клубы, сельсоветы...а ... кладбища и братские могилы. К братским могилам относятся бережно, на фоне запустелых и заросших дворов, они смотрятся как-то по-особенному. 

 

За балкой Пидунова (название по карте 100-тысячке, старое название - Волчий Яр), немного восточнее Новоблакитного пересекаются границы трех областей - Днепропетровской, Николаевской, Херсонской.



Новоблакитное тоже тихое...



В этих районах весьма распространена цементно-песчаная черепица. В дореволюционное время здесь было несколько заводиков, выпускавших "бетонные" кровельные материалы.



Кроме цементно-песчаной черепицы встречается черепица ручной формовки, а также штампованная без обозначений и с клеймом "ГС" (Григорий Сидоркин, земли его располагались южнее снесенной Николаевки).



Село Заря - последнее село перед урочищем Владимировская дача.


В Заре в одном из брошенных дворов наткнулся на огромный колодец глубиной метров 10 и в диаметре метра 2,5 (!!!). Таких широких колодцев я еще не видел.





Владимировская дача меня не очень впечатлила, да и по окраине, которую я увидел, очевидно, трудно судить о ней в целом. Видимо, у нее есть разные участки: новые и старые, под акацией и другими древесными культурами. Владимировский лесной (лесничий?) лагерь создан в 1882 как альтернативное место несения воинской слкужбы немцев-меннонитов близлежащих немецких колоний. В лагере можно было поместить 131 человека. Площадь лагеря составляла 3000 десятин земли, из которых 1900 десятин были засажены деревьями. Лагерь имел большое хозяйство, здесь разводили скот, 120 десятин были отведены под огород. В свободное время рекруты играли в оркестре. Лагерь перестал существовать в 1919 (Фризен Руди).



Братская могила в Заре.


От былого величия бывших немецких колоний осталось очень мало… Хотя не совсем так... В Красновке (Шенау) в движении взгляд поймал две массивные симметричные полуразрушенные узорчатые конструкции из кирпичей вдоль ограждения усадьбы. Что-то подсказывало, что это остатки огромных  ворот, менее вероятно – остатки стен дома. Женщина, убиравшая листья на окраине двора, к общению была не совсем готова и на предложение позволить сфотографировать архитектурную красоту ее двора резко отказала. «Там далі є красота» - ответила она.

Не обманула: далі действительно была красота… Сохранилось несколько дворов с уцелевшими воротами. Поражала массивность их конструкции, которая не соотносилась с размерами и содержанием того, что было во дворах… Входные ворота, видимо, много значили для немцев (в данном случае – немцев-меннонитов). Устройство грандиозных ворот, очевидно, было данью традициям, а также желанием прочно и надолго утвердиться на заселяемых землях. Это была достаточно дорогая заявка о своем статусе (больше ворота – больше статус). Такие ворота ставились также при въезде в селения, возле кладбищ, костелов, школ. Но на старых фотографиях заметно, что не все могли себе позволить такую роскошную постройку, из кирпича которой можно было бы спокойно возвести одну из фронтальных стен дома.



Остатки дореволюционной школы в Красновке (Шенау).



Молотильный камень возле дороги или забора - частое явление в наших краях.



А вот и "золотые" (роскошные и очень дорогие) ворота в одном их дворов Шенау.





Обратите внимание на забор слева. Его конструкция характерна для немецких колоний (на старом фото ниже тоже есть). Дугобразные керамические "черепицы" (напоминают коньковую черепицу ручной формовки или черепицу-"татарку"), очевидно, специально изготовлялись для возведения забора. Такие заборы нами в свое время были встречены в снесенной Николавке.



Вот так ворота выглядели  в дореволюционные времена. Богатый дом в колонии Рюкенау.

. 



Въездные ворота. Колония Александеркроне.



Для сравнения - фото двора в снесенной уже Николаевке. Забор (справа) идентичен по строению таковому в меннонитских колониях.


 

А этот забор из известняка с оторочкой из кирпича (как это я не подошел глянуть клеймо на кирпиче?).



Еще один двор с сохранившейся правой частью ворот.



Братская могила в Свободном.



В Каменке (Штейнфельде) согласились попозировать..



От Свободного, свободно пересекая слияние балок Висуньской и Гордоватка, не менее свободно движемся на Ингулец вдоль балки Гордоватка.



Дорога, по которой окрыляешься и осчастливливаешься. Эх грунтовочка, как я тебя люблю! 



Балка Гордоватка. Вид с севера на юг.



Курган севернее железнодорожной станции Ингулец. На кургане видны могилы (?воинов, ?погибших водителей).



Дорога Зеленый Гай - Вишневое дарит долгожданные солнышко и тепло, а также желание вновь тронуться в путь.


© Текст и фото – Аблец Валерий Викторович.  В заметке использованы сведения и фотографии (две черно-белых) из первоисточника -Фрізен Руді. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього. Пер. з англ. - Мелітополь: TOB "Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні", 2010. 660 с.