хочу сюди!
-
-
42 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 30-50 років
Замітки з міткою «тарас шевченко»
Тарасу Шевченку - 206-ть!
- 09.03.20, 15:49
- Ми любимо тебе, Україно!
Квіти моєму Шевченкові: з нагоди дня народження Тараса Шевченка
09 березня 2020 о 06:00
day.kyiv.uaУкраїна, ще сама не відаючи, стала іншою, відколи Господь приклав Свої Руки до чола і серця немовляті в убогій сільській хатині, серед полів і дібров, лук і ставків. Ми, живі, й мертві, й ненароджені українці – стали назавжди Родиною Тараса Шевченка.
Самим своїм народженням Шевченко з’єднав Україну: батькова лінія – спадкові козаки-запорожці, мамина – бойки з Прикарпаття.
Малим Тарас ледь не загубився, шукаючи «залізні стовпи, що підпирають небо». Світ вбирав його допитливі оченята і змушував зачудовано завмирати перед своїм огромом і розмаїттям.
Він спішив жити, всотуючи в себе знання і натхнення. Восьмирічним, навчаючись у кирилівського дяка, обрав собі для читання Григорія Сковороду.
З глибин серця, ридма любив два жіночі імені – Катерина, Оксана. За один рік лишився без обох Катерин – найлюбіших, найдорожчих. У лютому 1823р. вийшла заміж до іншого села старша сестра Катруся, яка винянчила малого Тараса. Плекав надію, що бачитиме сестричку бодай вряди-годи. На початку вересня пішла у засвіти матуся Катерина. «Там матір добрую мою Ще молодую у могилу нужда та праця положила», — напише через багато років.
Не даючи собі ради з дітьми, мало не за місяць батько одружився з удовою. Тітка (жодного разу не назвав її мамою) зненавиділа зведенят, надто Тараса, гнобила його всіляко, тож хлопчик волів більше бути коло батька, ходив із ним чумакувати. Вже наслухався тих дивовижних чумацьких оповідок – аж снилося йому під зоряно-оксамитовим небом – і про вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам'янську, Олешківську, Нову і Задунайську, і про приснопам ‘ятну славу козацьку за Сагайдачного та Сірка, і про руйнування Січі 1775 року за наказом імператриці Катерини II…
2 квітня 1825р. Тарас осиротів зовсім. Батько помер на панщині. Мачуха забрала своїх дітей і повернулася до Моринців. Треба було йти у найми, аби вижити. Але Тарас хотів учитися. Будь-що, за будь-яку ціну – сирота без шеляга, без опіки і розради – Тарас ХОТІВ УЧИТИСЯ! Звідки воно взялося в тієї бідної сільської дитини, яка нічого не знала, крім злиднів та нескінченної роботи, — оте незбориме прагнення ЗНАТИ? Господь приклав руки до чола і серця…
Носив воду, палив грубу, одчитував над небіжчиками – ладен був усе робити, аби дяк Рубан, потім — дяк Богорський — не відтрутили від письма та читання, бо платити не було чим. Ще не знав, що поет, лише нестерпно прагнув малювати. Ходив від села до села, шукаючи навчителя. Прислужував дякам-малярам не за гроші – за науку.
Була дівчинка Оксана Коваленко. Друге ім’я, що при самісінькому серці. Подружечка дитинства, перше кохання, маленька кріпачка, так само сирота.
…Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи…
Пізньої осені 1841 року, в холодному, непривітному Санкт-Петербурзі він напише присвяту до поеми «Мар’яна-черниця”: «Оксані К…ко. На пам'ять того, що давно минуло».
…Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я й досі плачу, і досі журюсь…
Якимся побитом потрапив козачкувати у покоях Вільшанського маєтку пана Енгельгардта. Навесні 1829-го той забрав хлопчика з собою до Вільно. Дорогою до Литви Енгельгардт завітав до родичів – поміщиків Браницьких, які мешкали в Білій Церкві. При собі тримав великий почт, у тому числі – козачків. Тарас пережив справжнє потрясіння, побачивши парк Браницьких «Олександрія»: хлопчикові бачилося, що то Господь спустив рай небесний на землю. Губився в тому раю й плакав од невимовного щастя. Гай-гай, як рідко доведеться йому на життєвій ниві збирати колоски правдивого щастя й душевного спокою!..
У Вільно Тарас вивчив польську мову, потайки перемальовував картини у палаці. Одного разу пан застав Тараса за цим заняттям, і пильне око поціновувача уздріло неабиякий талант. Віддав у Санкт-Петербурзі хлопця до артілі декоратора Ширяєва. У Шевченковій долі з’явилися Сошенко, Брюллов, Жуковський, Венеціанов, Григорович, Мокрицький.
А потім Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, і виручені гроші пішли на викуп Тараса з кріпацтва. 22 квітня 1838 року до Шевченка прийшла омріяна воля.
Він не може надихатися незнаним дотепер відчуттям свободи, навчається в Академії мистецтв, вчить французьку, пише вірші. 1840 року виходить друком «Кобзар» — вісім творів: «Думи мої», «Катерина», «Тополя», «Перебендя», «Думка», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Іван Підкова».
Далі буде Україна, подорожі безкраїми рідними просторами, щирі розмови, — часи, коли писалося, співалося, дихалося так дивовижно-щасливо, як, може, вже ніколи не буде. Знайомство з Миколою Костомаровим, Кирило-Мефодіївське братство. Він знав, що Слово може підняти людину з колін і повести на переможну битву за Волю. Тому й писав і читав побратимам ті вірші-заклики, вірші – викриття. Вірші, про які стукач доповів охранці, й за які 1847р. Тараса було заарештовано…
Я не стану переповідати Шевченкову біографію – її написали і виклали тисячі людей. Його творчість ретельно вивчали, вивчають і вивчатимуть численні дослідники. Про неї пишуть і писатимуть реферати, магістерки, кандидатські й докторські дисертації. Творчістю Шевченка займається ціла окрема наука – шевченкознавство — що має цілу низку напрямів: біографічний, бібліографічний, літературознавчий, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, текстологічний, філософський…
Але всі книги про Поета, всі дослідження та розвідки, присвячені його творчості, гадаю, відсувають лише на кілька порухів завісу тієї магічної таїни, яка огортає Всесвіт Тараса Шевченка.
Мав академічні знання в різних галузях (до речі, 1860р. Шевченко отримав звання академіка Російської Академії мистецтв). Його магнетизм причаровував жінок , у нього закохувалися , за ним тужили прекрасні, шляхетні пані й панни. А він волів тихого куточка в рідній Україні, поруч із простою, милою, люблячою дружиною. Доля не дала йому нехитрого родинного щастя — може, боялася, що щастя завадить творчості…
Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі. У середині лютого написав один зі своїх останніх шедеврів – «Чи не покинуть нам, небого…». Той самий, крізь рядки якого проступає Шевченкова постать уже ніби з далекого обрію, з порога того – суто Шевченкового — Всесвіту, що Поет залишить нам, допоки України, Дніпра та Сонця:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать…
Коли його труну, вкриту червоною козацькою китайкою, несли до Смоленського цвинтаря, ішов мокрий сніг. Китайка поволі намокала і з червоної ставала чорною. Над чорною китайкою хилилося чуже опасисте небо. Раптом долинув вітер – свіжий, несподіваний, нетутешній. Хтось тихо проказав: «З України…»
8 травня домовина вирушила додому, до України. На руках друзів і всіх,хто любив Тараса – через увесь Петербург, до залізничного вокзалу. Потягом – до Москви. Далі – Серпухов, Тула, Орел… Україна: Глухів, Батурин, Ніжин… Бровари… Київ. Перед ланцюговим мостом студенти Свято-Володимирського університету впряглися у воза і везли труну до Церкви Різдва Христового. Сотні тисяч людей проводжали Поета в останню дорогу. Так, наче вся його Україна… 22 травня Тараса Шевченка поховали на Чернечій горі в Каневі — як він того хотів:
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, як реве ревучий.
Поет помер у 47 років, молодим, як на нинішній часовідлік . Та лише зовсім нещодавно перед нами постав образ молодого Тараса Шевченка.
З радянських часів (а радянська влада завжди воювала проти Шевченка) його прийнято було зображувати таким собі старим похмурим дядьком із зажуреними вусами, в кожусі та шапці-бирці. Розповідають, що коли було вирішено встановити пам’ятник Шевченку в Києві, скульптор Матвій Манізер та його учень Леонід Молодожанин відтворили проект у вигляді гордої Тарасової постави, що ніби лине вперед, а під поетовою постаттю розташували фігури з «Гайдамаків». Проект приїхали дивитися Каганович і Хрущов. Почалося щось неймовірне: Каганович репетував, що такий Шевченко надихає українців на повстання проти радянської влади, й вимагав суттєво змінити композицію. В підсумку «гайдамаків» прибрали зовсім, залишився тільки Шевченко: похнюплений, із руками за спиною та ще й із якоюсь купою одягу під пахвою. В такому вигляді від 1939р. ми бачимо Шевченка у центрі столиці.
За кордоном Шевченко був справжнім: у Вашингтоні, наприклад, 1964р. встановлено пам’ятник молодому, рвійному, елегантно вбраному Шевченкові.
У новіші часи молодий Шевченко з’явився і в Україні: прекрасний пам’ятник юному Шевченку відкрили 1982р. у Звенигородці на Черкащині (автори П.Остапенко та П.Кальницький).
На в’їзді до села Шевченкове — ніжний пам’ятник «Я пас ягнята за селом», де майбутній поет постає підлітком. Кілька разів негідники паплюжили пам’ятник. Іншу чудову роботу - «Тарас малює», також у с.Шевченковому – просто вкрали. Бач, заважає й нині Тарас Григорович…
Шевченко прийшов до мене у ранньому моєму дитинстві. Зима облягла зусібіч маленьке село Оріхівку, знадвору лютує хвища, а в хаті тепло від груби, блимає гасова лампа, і моя бабуся Ганна Назарівна читає «Катерину». Вона читає пошепки, і великі сльози скочуються з її карих очей, і в них відбивається тьмяне примарне світло…
А якось у село привезли кіно, у сусідському дворі напнули екран і показували «Наймичку». Коли Ганна (неповторна Віра Донська-Присяжнюк), помираючи, промовляє до Марка: «Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати», — наші сільські тітки аж голосили…
І ще одненький спогад: у нашій хаті за столом сидять друзі мого діда Санька - дід Антон і дід Альошка. Вони співають «Реве та стогне Дніпр широкий». Коли беруть верхи, шибки дрібно дзеленчать, наче дивний, нетутешній супровід…
Дитячу любов до Шевченка не вбили в мені ані радянська школа, ні зневажливий насміх луганських землячків, ні згодом — примітивне ідолотворення. Коли нинішні владці траскають із себе шевченколюбів — не знаючи до пуття, а так — «на потребу часові», — я люблю Шевченка ще дужче, щоб своєю любов’ю захистити його від багатоликої лукавої облуди.
Він мій, Шевченко. І ваш, і нас усіх. Бо він там, у райських своїх луках та левадах, просить Господа за Україну і єднає нас – свою Родину — довкола себе.
Олена Бондаренко,
2
Квіти - це добре, але де є Шевченко?
- 09.03.20, 14:18
- Ми любимо тебе, Україно!
Президент ушанував пам’ять Тараса Шевченка
9 березня 2020 року - 11:00
2
ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ
№ 94 9 січня 1857. Новопетровское укрепление.
1857 Генваря 9.
---------------------------------------------------------------------------
http://litopys.org.ua
№ 94 9 січня 1857. Новопетровское укрепление.
1857 Генваря 9.
---------------------------------------------------------------------------
http://litopys.org.ua
* * *
Драгоценное письмо ваше, от 8 октября минувшего года, получено в укреплении 26 декабря, а мне передано распечатанное 1 генваря как подарок на Новый год. Какое мелкое материальное понятие о подарке и о празднике! Детское понятие. Есть люди, дожившие до седых волос, и все-таки дети. Иные тихие и кроткие, другие буйные и шаловливые дети. Дети, не наученные опытом понимать самые простые вещи. Как например, не говорю уже о десятилетнем моем чистилище. Довольно и шестимесячного, трепетного, душу гнетущего ожидания. И что же? Они, разумеется бессознательно, крадут из моей мученической жизни самые светлые, самые драгоценные четыре дня. К шестимесячной пытке прибавляют еще четыре дня. Дикое преступление! А между тем бессознательное. Следовательно, только вандализм, а не преступление. И я с умилением сердца повторил слова распятого Человеколюбца: «Прости им, не ведят бо, что творят».
Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная! Радуйся, как я теперь радуюсь, друже мой душевный! Радуйся, ты вывела из бездны отчаяния мою малую, мою бедную душу! Ты помолилася тому, кто, кроме добра, ничего не делал, ты помолилася Ему молитвою бесплотных ангелов. И радость твоя, как моя благодарность, беспредельны.
Шатобриан сказал в «Замогильных записках», что истинное счастие недорого стоит и что дорогое счастие — плохое счастье. Что он разумел под этим простым словом? Счастие Лукулла или Фамусова? Не думаю. Римскому и московскому барину недешево обходилась трехчасовая еда, которая в продолжение трех суток в желудке не варилась. Следовательно, обжора не может похвалиться даже счастием скота. И выходит, что знаменитый турист, эмигрант, дипломат и, наконец, автор «Аталы» /118/ не имел никакого понятия о настоящем счастии. А на такого счастливца, как, например, я теперь, гордый аристократ-педант и взглянуть не хотел, не только завести речь о счастии со смердом. Бедный! Малодушный вы, шевалье де Шатобриан де Комбур! Флорентийский изгнанник выдрал бы вас за уши, как болтуна-школьника за такую чепуху.
Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... я был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дешево, как думает шевалье де Шатобриан. Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастием, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть.
Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления. И не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, Богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями. И если, как вы питаете надежду на личное свидание наше, если повторится эта сердечная исповедь, то боюсь, что это будет повторение слабое и бесцветное.
Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой-нибудь отдаленной линии, в скромной художнической кельи об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее, воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное, безмятежное счастие! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему /119/ драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья.
Многое и многое хотел бы я сказать и рассказать вам. Но во мне теперь такой беспорядок, хуже всякого ералаша. Дождусь ли я того тихого, сладкого счастья, когда вам лично стройно, спокойно, с умеренностью перерожденного христианина, расскажу вам, как сон, мое грустное минувшее. А теперь все, что я пишу вам, примите за самую безалаберную, хотя и искреннюю, импровизацию. Примите и простите мне, друже мой единый, эту, быть может, грубую, искренность [три рядки нрзб.] существует на свете?
Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания!
Где Осипов? Что с ним? С июня месяца я жду от его послания и плитку сепии, и, верно, не дождуся. Не попал ли и он в число друзей моих, которым было запрещено всякое сообщение со мною? Храни его Господь.
Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная! Радуйся, как я теперь радуюсь, друже мой душевный! Радуйся, ты вывела из бездны отчаяния мою малую, мою бедную душу! Ты помолилася тому, кто, кроме добра, ничего не делал, ты помолилася Ему молитвою бесплотных ангелов. И радость твоя, как моя благодарность, беспредельны.
Шатобриан сказал в «Замогильных записках», что истинное счастие недорого стоит и что дорогое счастие — плохое счастье. Что он разумел под этим простым словом? Счастие Лукулла или Фамусова? Не думаю. Римскому и московскому барину недешево обходилась трехчасовая еда, которая в продолжение трех суток в желудке не варилась. Следовательно, обжора не может похвалиться даже счастием скота. И выходит, что знаменитый турист, эмигрант, дипломат и, наконец, автор «Аталы» /118/ не имел никакого понятия о настоящем счастии. А на такого счастливца, как, например, я теперь, гордый аристократ-педант и взглянуть не хотел, не только завести речь о счастии со смердом. Бедный! Малодушный вы, шевалье де Шатобриан де Комбур! Флорентийский изгнанник выдрал бы вас за уши, как болтуна-школьника за такую чепуху.
Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... я был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дешево, как думает шевалье де Шатобриан. Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастием, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть.
Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления. И не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, Богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями. И если, как вы питаете надежду на личное свидание наше, если повторится эта сердечная исповедь, то боюсь, что это будет повторение слабое и бесцветное.
Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой-нибудь отдаленной линии, в скромной художнической кельи об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее, воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное, безмятежное счастие! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему /119/ драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья.
Многое и многое хотел бы я сказать и рассказать вам. Но во мне теперь такой беспорядок, хуже всякого ералаша. Дождусь ли я того тихого, сладкого счастья, когда вам лично стройно, спокойно, с умеренностью перерожденного христианина, расскажу вам, как сон, мое грустное минувшее. А теперь все, что я пишу вам, примите за самую безалаберную, хотя и искреннюю, импровизацию. Примите и простите мне, друже мой единый, эту, быть может, грубую, искренность [три рядки нрзб.] существует на свете?
Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания!
Где Осипов? Что с ним? С июня месяца я жду от его послания и плитку сепии, и, верно, не дождуся. Не попал ли и он в число друзей моих, которым было запрещено всякое сообщение со мною? Храни его Господь.
=======
1
Тарасова днюха или Классиков надо чтить.
- 09.03.19, 17:57
На русском у Т.Г. Шевченко есть конечно же стихи , но основное его творчество на украинском языке, на нем он чувствовал, любил, жил, думал, творил, плакал и смеялся. Так же не оставила поэта равнодушным и церковно- славянская Псалтирь - песни гонимого еврейского народа с восточными колоритными оборотами, глубинной болью и верой в безудержное торжество победы Бога Духа. Вера и земля это то , что определяет народ как народ , отними у людей землю - вера останется , но , если народ потеряет свою веру , он исчезнет с лица Земли. Тарас Григорьевич перепел на украинский 10 стихов древней Псалтири. Хорошо, что тогда учились в школе читать по Псалтири, переводы Шевченко - одни из наиболее точных по смыслу и духу переводов псалмов , а ведь это Стихи :
Псалом 43
Боже, нашими ушима
Чули Твою славу,
І діди нам розказують
Про давні кроваві
Тії літа: як рукою
Твердою Своєю
Розв’язав Ти наші руки
І покрив землею
Трупи ворожі. І силу
Твою восхвалили
Твої люде і в покої,
В добрі одпочили,
Славя Господа!.. А нині!..
Покрив єси знову
Срамотою свої люди,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть!.. Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим.
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідям,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
І кивають, сміючися,
На нас головами,
І всякий день перед нами
Стид наш перед нами.
Окрадені, замучені, /360/
В путах умираєм,
Не молимось чужим богам,
А Тебе благаєм:
Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги,
Поборов Ти першу силу,
Побори ж і другу,
Ще лютішу!.. Встань же, Боже,
Вскую будеш спати,
Од сльоз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, Боже, поможи нам
Встать на ката знову.
3
Шевченківські дні Найважливіші культурні події тижня
4-10 березня запам’ятається насамперед вшануванням пам’яті Тараса Шевченка. |
4 березня у Луцьку у Волинському краєзнавчому музеї відкривається виставка живопису «Тарасова доля» заслуженого художника України Леоніда Литвина, приурочена до 205-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Леонід Литвин – відомий український художник, який працює в галузі станкового та монументального живопису. На творчому рахунку митця близько півсотні всеукраїнських та обласних виставок, а також понад 20 персональних.
Художник працює в жанрах пейзажу, натюрморту, портрету, тематичної картини. У його роботах постають давня та новітня історія України, її яскраві особистості, фольклор і народні традиції українців («Давня Русь», 1972; «Не здамося», 1975; «Свято Івана Купала», 1976; «Вертеп у Луцьку», 1996; «Бандуристка Леся», 2012; «Свято», 2012; «За Україну», 2014; «В зоні АТО», 2014; «Пам’яті героїв Нового Загорова», 2018). Провідною для митця є козацька тема («Запорожці», 1973; «Предки», 1985; «Козацька пісня», 2004; «Битва під Берестечком», 2004; «Гетьмана малює», 2008; «Гайдамаки», 2011).
Особливе місце в творчості художника займає Шевченківська тема. Впродовж 2014–2016 років Литвином створено серію «Тарасова доля» із 10 картин («Портрет великого кобзаря Шевченка», 2014; «Мені 13 минало», 2015; «Шевченко в Літньому саду», 2015; «Шевченко і Брюлов», 2016; «Шевченко малює Почаївську Лавру», 2015; «Шевченко на Волині», 2016; «Шевченко малює», 2014; «Шевченко на засланні», 2014; «Шевченко на Аралі», 2015; «Шевченко в морській експедиції», 2015).
Тематична виставка «Тарасова доля» представляє 22 роботи художника – серію Шевченкіани (твори до біографії Великого Кобзаря, ілюстрації до його поетичних творів та пейзажі з натури, пов’язані з Шевченківськими місцями) та художній цикл історичних картин Литвина. Виставку доповнюють друковані джерела про художника – каталоги, буклети, журнали і т.ін.
5 березня о 17:30 та 19:30 у Львові у національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької пройде концерт, присвячений 70-річчю українського композитора, виконавця та поета Володимира Івасюка.
Івасюк – один з основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Найбільш відомими композиціями автора є «Червона рута» та «Водограй», які свого часу виконував ансамбль «Смерічка».
18 травня 1979 його було знайдено повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КГБ за наказом вищого керівництва СРСР.
Володимир Івасюк говорив: «Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».
У концерті візьмуть участь хор, струнний оркестр та рок-бенд Державної заслуженої академічної хорової капели «Трембіта».
Солісти: Оксана Муха, Ірина Доля, Олег Лановий, Вікторія Ященко, Ольга Верхоляк.
Диригент — Микола Кулик. Оброка та аранжування творів Романа Мельника та Миколи Кулика.
9 березня у Львові у Львівській національній філармонії пройде концерт «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION», покликаний відкрити у постаті культового українського поета нашого сучасника. На концерті звучатимуть вірші Шевченка у класичних та сучасних аранжуваннях.
У заході візьмуть участь Хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії , "Rock Orchestra" та солісти Львівської опери: Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, Софія Соловій, Назар Омельчук та інші.
Автор ідеї та аранжувань – Дмитро Кацал.
Дата початку «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION - 16:00 та 18:30 год.
9 березня у Національній філармонії у Києві відбудеться концерт «Світе тихий, краю милий, моя Україно…», присвячений 205-й річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Музичні твори на вірші Тараса Шевченка виконає Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди (художній керівник і головний диригент – Юрій Курач).
Історія цього колективу пов’язана із виникненням «Кобзарського хору», заснованого в Києві 1918 року відомим бандуристом Василем Ємцем за фінансової підтримки Гетьмана Павла Скоропадського. Це був перший мистецький професійний колектив в Україні, з якого й бере початок новітня традиція у бандурному мистецтві гуртовий професійний спів зрячих артистів у супроводі бандур.
У 2018 році Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди відсвяткувала свій сторічний ювілей.
4
Шевченко на світлинах - 205-річчя Великого Кобзаря
- 09.03.19, 14:28
- Слава Україні!
Кобзар і доба фотографії. Шевченко на світлинах
Тарасове «свідоцтво про народження» першого фотоаматора України |
У 2019-му фотографія відзначає 180-ту річницю. Коли в січні 1839-го Франсуа Арагон зробив доповідь у Парижі про відкриття Луї Даґером світлопису, Тарасові Шевченку було 24 роки...
Якщо уважно перечитати «Щоденник» Тараса Григоровича, його листи та спомини, впадає у вічі одна ще не зовсім досліджена сторінка в його житті: постійна дотичність Кобзаря до світлопису. Адже дагеротипія, а пізніше й фотографія розвивалися в Петербурзі на очах у молодого поета.
Задля такого висновку біографія Кобзаря налічує достатньо неспростовних фактів. Але спочатку треба відтворити головні історичні віхи з життя Тараса Шевченка. Почнемо, мабуть, із 1838-го, коли в Санкт-Петербурзі 24-річного юнака, кріпака поміщика Енгельгарда друзі викупили з кріпацтва. До публічного проголошення епохи світлопису залишався ще цілий рік. І цей рік аж до 1845-го Тарас навчався в Академії мистецтв у майстерні Карла Брюллова. Юнак поглинав книжки з мистецтва, всесвітньої історії, слухав лекції з анатомії, фізіології, часто бував у театрах і музеях.
У той час у столиці Російської імперії бурхливо розвивався новий напрям мистецтва — дагеротипія — первісний вид світлопису на металевих пластинах, вкритих сріблом. Першими, ясна річ, ознайомили петербуржців із дивами світлопису іноземні фотомайстри, а вже з 1843 року в місті стали з’являтися фотоательє місцевих фотографів. Серед майбутніх майстрів пензля з найближчого оточення Тараса в академії одразу з’явилися палкі шанувальники нового напряму відтворення дійсності. Це передусім двоє студентів-живописців, друзів Шевченка по майстерні Брюллова: українець Іван Гудовський та швейцарський підданий Генріх Деньєр. Деньєр відкрив одне з перших фотоательє в Санкт-Петербурзі у 1849-му, ще навіть не закінчивши навчання в академії, а Гудовський того самого року започаткував фотографію в Києві, у кам’яниці на Великій Васильківській.
Як і більшість тогочасних майстрів живопису, Тарас Шевченко одразу ж викреслив світлопис з усіх творчих видів мистецтв, залишивши за ним тільки функцію копіювання. Причому цю «фізико-хімічну» властивість «нерукотворного» копіювання сам Кобзар залюбки використовував упродовж усього життя. Ось що писав Тарас у листі до свого товариша поляка Броніслава Залеського влітку 1855 року із заслання: «Очень не рад, что ты занимаешься теперь фотографиею, она у тебя много время отнимает теперь, а после, я боюся, ты увлечешься ею, когда покажутся удовлетворительные результаты. Это дело химии и физики, пускай Михайло (Цезік. — Ред.) и занимается ими, а тебе это как художнику повредит. Фотография как ни обольстительна, а все-таки она не заключает возвышенного прекрасного искусства».
Наступна зустріч Тараса Григоровича з фотосправою відбулася вже в засланні, в Оренбурзькій губернії. Але навіть там, «на задвірках імперії», світлопис став поширюватися з вражаючою швидкістю. Тарас не тільки був свідком народження нової течії у світлописі — фотоаматорства, а навіть посприяв його розвитку. Річ у тім, що і в Оренбурзі, і на півострові Мангишлак — у військовому укріпленні Новопетрівське — друзями Кобзаря ставали люди, безмежно закохані в цей новий напрям мистецтва. Прибувши до Оренбурга, Тарас Шевченко, який під час заслання постійно хворів, невдовзі познайомився з місцевим аптекарем Михайлом Гнатовичем Цезіком, мабуть, першим фотоаматором того краю. Пізніше Цезік залюбки допомагав поетові в засланні, виконуючи фотокопії його малюнків та пересилаючи його листи з Новопетрівської фортеці.
Звісно, весь вільний час аптекар присвячував своєму новому хобі. Вивчав апарат, знімав офіцерів, фасував хімікати, готував розчини, друкував відбитки, постійно говорив лише про «світлописаніє» та мріяв про нові лінзи. Демонструючи всім свої «досягнення», Цезік заклав непереборну жагу до цієї справи в ще одного з офіцерів — ад’ютанта командира Оренбурзького корпусу Іраклія Ускова. Це був простий і добрий чоловік родом із запорозьких вільних козаків. Фотографія в той час тільки з’явилася в Оренбурзі, і новий командир корпусу генерал Перовський часто отримував світлини із самого Петербурга. Таким чином, його ад’ютант бачив не тільки перші фотоспроби початківця Цезіка, а й роботи найкращих фотографів столиці. Мабуть, це й відіграло свою вирішальну роль. Цілих чотири роки Усков цілеспрямовано наближався до омріяної мети й тільки у 1857-му став щасливим володарем фотокамери. Придбати її йому допоміг Тарас Шевченко через своїх друзів у Петербурзі.
Після Оренбурга капітан Іраклій Усков був призначений командиром цього крайнього форпосту імперії, а Тарас за черговим доносом переведений туди «на перевиховання»... Важко навіть уявити, як склалася б солдатська доля Шевченка, якби комендантом укріплення був призначений хтось інший. Ось що писала у своїх споминах про Кобзаря старша донька Іраклія Олександровича Наталя: «Батько був завзятий аматор-фотограф і фотографував аж до смерти, коли вже був на відставці. Тарас Григорович, здається, через своїх столичних знайомих виписував приладдя для фотографування моєму батькові. Навряд чи він міг виписувати для себе. Фотографічне приладдя коштувало тоді дуже дорого, а засланець Шевченко не був багатий. Може, він допомагав батькові фотографувати ці краєвиди. Батько й Шевченко були великі приятелі. Мені відомо, що батько й Тарас Григорович садили при форті садка, допомагаючи один одному».
Нині чотири світлини першого українського фотоаматора Ускова, датовані 1857–1865 роками, прикрашають експозицію Національного музею Тараса Шевченка. Дружина Ускова Агафія все своє життя дбайливо зберігала для нащадків як дописи і малюнки поета, так і ці «новопетрівські» світлини свого чоловіка... В інтернеті я випадково дізнався про те, що молодша донька Ускових Надія за заповітом матері повернула роботи та речі поета в Україну. А трохи пізніше в матеріалах про створення у 1920-х роках у тодішній столиці УСРР Харкові Інституту Т. Г. Шевченка натрапив на цікаві подробиці. Виявляється, «у 1929 році за 3000 рублів харківський інститут Т. Г. Шевченка купив у Надії Ускової-Смоляк (молодшої доньки Ускових) разом з іншими раритетами п’ятнадцять (!) світлин її батька Іраклія Олександровича». Мало який фотографічний музей Європи має у своїх архівах таку кількість безцінних фотодокументів одного автора, датованих 1857–1865 роками...
Коли торік я розповів цю історію Дмитрові Стусу, директорові Національного музею Тараса Шевченка в Києві, він одразу загорівся ідеєю розшукати світлини й зробити із цього вагомий проект-відкриття. Вже через три місяці разом із науковим співробітником Олексієм Дубровим ми, затамувавши подих, роздивлялися безцінні фотовідбитки Ускова, яким щонайменше 160 років. Обережно перегортаючи пожовклі світлини коменданта фортеці, друковані на тонкому альбуміновому папері, ми достеменно пересвідчилися в наявності справжнього історичного документального артефакту — 15 старовинних фотографій, датованих 50-ми роками позаминулого століття. Усі сюжети цих зйомок розповідають про місце служби поета на півострові Мангишлак (Новопетрівське укріплення). І, на жаль, майже всі вони потребують реставрації. Але головне те, що знайдені світлини засвідчують дві нові тези в українській шевченкіані. По перше, повертають суспільству ім’я одного з перших українських фотоаматорів Іраклія Ускова, а по друге, стверджують факт конкретної участі в цьому Тараса Григоровича Шевченка. Наведу лише одну цитату з листа засудженого Шевченка до свого приятеля Михайла Лазаревського в Петербург у червні 1857 року: «...побывай ты с человеком, практически и хорошо знающим фотографическое дело, побывай с таким человеком у г. Чернягина по означенному адресу. И выберите, по крайней мере освидетельствуйте, выписываемую И[раклием] А[лександровичем] камеру для фотографии с прибором, в особенности обратите внимание на объективы Фогтлендера. Деньги ему, г. Чернягину, посылаются с этой же почтою».
Мов блискавкою, мене ошелешив суто фотографічний вислів у дописі поета «об’єктиви Фогтлендера», яким і нині оперують тільки затяті професійники. Адже й сьогодні фотокамери Leica, Sony, Samsung використовують ті лінзи. Виявляється, ця австрійська фірма оптики та фотознаряддя не тільки була відома 162 роки тому — її назву промовляв і шанував сам Тарас.
...Як бачимо, завдяки сплетінню цих двох доль — поета-вільнодумця Тараса та нащадка запорозького козацтва Іраклія Ускова — до нас дійшли найстаріші аматорські світлини в історії України. Уже відомо, що в жовтні цього року Національний музей Тараса Шевченка, анонсуючи нові сторінки з життя Кобзаря, запросить громаду Києва на виставку світлин, які «ховалися» в його фондах майже сторіччя. Ці 15 знайдених старовинних фотографій, я певен, спонукають багатьох українських музейників до нових пошуків та відкриття в царині вітчизняного світлопису.
2
Шевченко з нами є і буде
- 06.03.19, 11:14
- Ми любимо тебе, Україно!
VIII
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає. /18/
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
IX
Рано-вранці новобранці
Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дівча одно пішло.
Подибала стара мати
Доню в полі доганяти...
І догнала, привела;
Нарікала, говорила.
Поки в землю положила,
А сама в старці пішла.
Минули літа, а село
Не перемінилось.
Тілько пустка на край села
Набік похилилась.
Коло пустки на милиці
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись... Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися
Та Бога хвалити!
А довелось... Ні до кого
В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки,
Надворі смеркає.
А в вікно, неначе баба,
Сова виглядає.
X
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як Бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
XI
КОСАР
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить.
І не пом’яне.
XII
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
2
"Сон" Тараса Шевченка
- 06.03.19, 09:16
- Ми любимо тебе, Україно!
СОН
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої... мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу...
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави! /40/
Твої люде окрадені,
А панам лукавим...
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!..
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло ц[арям] на грище:
І Запорожжя, і село...
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!..
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні...
Не ви прокляті... а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!..
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! Найсвятії!
Простіть!.. Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися... в глибокім,
В Дніпрі широкому... отак
Стоїть одним-одна хатина...
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А сльози капають... «Гай-гай!.. —
Старий промовив. — Недоуми!
Занапастили Божий рай!.. /41/
Гетьманщина!!..» І думнеє
Чоло похмаріло...
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє
Вимовить хотілось.
Та не вимовив...
. . . . . . . . . . . . . . . . .
«Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту і жупан...
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив?!
Людей Божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої
І своєї крові!..
А получшали?.. Ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і автодафе
Людей закували
Та й мордують... Ой, ой, пани,
Пани-християне!..»
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє,
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили.
З Трубайлом Альта меж осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею, /42/
Виступає круглий місяць
З сестрою зорею,
Виступають із -за хмари,
Хмари звеселіли...
А старий мій подивився,
Сльози покотились...
«Молюсь тобі, Боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний Владико.
Що дав мені добру силу
Пересилить горе
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити,
Тебе восхвалити,
І Твоєю красотою
Серце веселити...
І поховать побитеє
Гріхами людськими
На горах оцих високих
І витать над ними...»
Утер сльози нехолодні,
Хоч не молодії...
І згадував літа свої
Давнії, благії...
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні!..
І усміхнувся сивий дід...
Бо, може, нігде правди діть,
Було таке, що й женихались,
Та розійшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати!..
Старий мій знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати, /43/
А потім Богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати.
А місяць хмарою повивсь.
Отакий-то на чужині
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.
1
Тарас Шевченко і без коментарів
- 06.03.19, 09:10
- Ми любимо тебе, Україно!
N. N.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. /37/
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
1
