Діло було у далекому 2011....
Є в моєї мами рідна сестра Зіна, що живе у раші. Має трьох діток, моїх ровесників і трохи молодших.
Якось так склалося, що ми бачилися завжди в Україні: або в гостях у бабусі на Черкащині, або наші російські родичі приїздили в гості до нас на Дніпропетровщину. А тут - отримали запрошення від них приїхати, бо чоловік моєї тітки (колишній військовий) вийшов на пенсію, вони придбали якусь нерухомість у невеликому містечку, тож ми вирушили у путь. Не буду повністю зараз відновлювати хронологію подій, бо це насправді неважливо, а просто напишу факти, що запам'яталися досьогодні.
Поїзд Київ-Баку, проходження митниці - все дуже умовно, ніхто валізи не відкривав і по речах не лазив.
На гостинець родичі замовили українську "Хортицю", і з своєї ініціативи ми ще везли багато різновидів цукерок (Рошен, АВК тощо). Виявилося, що їхні місцеві продукти не ідуть ні в яке порівняння з нашими і дуже багато імпорту. Молочка та ковбаси - наші та білоруські. Цукерки (я з дитинства думала, що "Красний Октябрь" рулить - виявилося таке г... ) - їхні місцеві і несмачні, наші завезені, їх мало і дуже дорогі.
Про горілку: не вірте тим, хто вам розкаже, що в рашкінській глибинці п'ють горілку. ЦЕ НЕ ТАК!!! Не п'ють, бо дорого. Самогон теж не п'ють, бо він не встигає стати самогоном. Тому п'ють бражку. Всі. Навіть вагітні. Міри не знають. Не бачать нічого сильно соромного в тому, що хтось по п'яні до туалету не добіг.
А ще вони безстрашні. На жигулях з літньою резиною по вкатаному снігу їздить все селище. І ще з цього кепкують.
Чистотою на подвір'ї, зовнішнім ремонтом хат, цілісністю та пофарбованістю паркану не переймаються.
Вся сім'я, друзі, сусіди дивляться телевізор. У великих кількостях. Моляться на пу. Вважають його "месією", баби в нього закохані, чоловіки не ревнують. Свято вірять у свої скрєпи, духовнісь та руцкій мір. Також щиро ненавидять всіх "нєруцкіх чурок", "хахлов", "пєндосов" та інших, хто не має рашкінського походження.
Єдиний з них більш-менш мислячий - мій двоюрідний брат, що на той час тільки влаштувався програмістом в ФСБ і переїхав жити до Москви. Він хлопець неговіркий, але від інших родичів знаю, що вахтовим методом його засилали до Севастополя на військову базу. Чомусь він не схотів бачитися з нашими кримськими родичами, мабуть, тому, що вже щось знав....
Про Москву окремий абзац. Це для них якась золота мрія. В кого діти у Москві - тим заздрять. Ті, хто не у Москві - дуже хочуть туди попасти. Ті, хто вже вирішив, що в силу обставин не зможе бути там - шкодує про втрачені можливості. Прямо Мекка рашкінського масштабу.
Були у самому Волгограді, ходили на екскурсію до Родіни-матері. Вражає.
Дуже велика вірменська діаспора. Руцкіє їх ненавидять, але працюють на вірменів-підприємців.
Великі простори.... Поля, не засіяні нічим. Просто стоять у бур'янах.
Таке собі недбале відношення до власних природніх багатств....
Цього мінімуму вражень вистачило, щоб більше ніколи з власної волі туди не їздити.
... Коли в нас почався Майдан, десь наприкінці грудня 13 року, російські родичі відфрендили нас у соцмережах і просто в односторонньому порядку без пояснення причин припинили спілкування. Думаю, вони знали про анексію Криму та війну від мого ФСБшного брата.Зараз не спілкуємося. І не тягне.