хочу сюди!
 

Татьяна

56 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «сталін»

Влада приховує злочини режиму Сталіна?

Дослідники знайшли раніше не відомі поховання тисяч жертв НКВС

Раніше не відоме поховання жертв сталінського режиму виявили на Полтавщині українські дослідники. Вони припускають, що розкопки можуть пролити світло на долю тисяч в'язнів радянських концентраційних таборів. Утім, влада, за словами науковців, не поспішає допомагати у встановленні історичної істини. Українська влада раніше обіцяла сприяти пошуку жертв терору. [ Читати далі ]

Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

КПУ: пам'ятники Сталіну треба ставити як хрести

Пам'ятники Йосипу Сталіну необхідно поставити по всій Україні, а в західних областях - взагалі по два монументи в кожному населеному пункті - на в'їзді та виїзді з села чи міста.

Про це заявив народний депутат, лідер запорізьких комуністів Олексій Бабурін, пише Gazeta.ua. "По всій Україні. Тому що Україна стала членом ООН за Сталіна, Україна відродилася при Сталіні, Україна у теперішніх кордонах повстала за Сталіна..." - пояснив Бабурін.
Крім того, він додав, що поставити пам'ятники "вождю народів" необхідно, насамперед, у кожному населеному
пункті Західної України - зокрема, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Закарпатській областях.
"Скрізь. Причому в кожному населеному пункті по два пам'ятники - на початку села і в кінці. Як хрести ставлять, так треба пам'ятники Сталіну поставити", - вважає комуніст.
Нагадаємо, пам'ятник Сталіну в Запоріжжі було встановлено 5 травня 2010 року на території Запорізького обкому КПУ. 28 грудня 2010 невідомі пошкодили бюст, відтявши йому голову.
Відповідальність за скоєне взяла на себе націоналістична організація "Тризуб".
7 листопада, Запорізьким обласним комітетом Комуністичної партії України було відновлено пам'ятник Сталіну біля
будівлі Запорізького ОК КПУ.

Гітлер та Сталін в Запоріжжі.

В звязку з встановленням памятника сталіну жителі міста вирішили позбавитись від такого позору ось яким чином!

Особисто я підтримую жителів міста Запоріжжя! Але памятники то не істоти, а боротись потрібно насам перед з тими істотами що встановлює такі "памятники".

Услід за Сталіним у Запоріжжі з’явився і Гітлер

Бігборд з’явився на одному з перехресть обласного центру. На ньому зображений Гітлер на тлі пам'ятника Сталіну з підписом: "Чим я гірше? Ставте і мені пам'ятник".

Плакат розмістила одна з газет обласного центру разом із закликом "Позбавимо місто від ганьби", протестуючи таким чином проти установки пам'ятника Йосипу Сталіну. Планується, що плакат із зображенням Адольфа Гітлера провисить один місяць.

Нагадаємо, 7 листопада Запорізький обласний комітет Комуністичної партії відкрив після реконструкції пам'ятник Йосипу Сталіну біля будинку обкому в Запоріжжі.

Нобелівські миротворці Сталін, Гітлер й Муссоліні.

На Нобелівську премію миру висували Сталіна, Гітлера і Муссоліні

На сайті Нобелівських премій з'явився список претендентів, яких висували на премію миру в період з 1901 по 1950 роки, але які її не отримали. Там можна побачити неабияких миротворців - Сталіна, Гітлера, Миколу Другого і Муссоліні. За правилами комітету, імена номінантів тримаються в секреті півстоліття. Судячи з цієї публікації, свого часу на премію миру висувалися Йосип Сталін (навіть двічі - в 1946 і 1948 роках), Адольф Гітлер (в 1939-му) і Беніто Муссоліні.

Пропонували і Вінстона Черчилля, але замість цього він отримав в 1953-му році премію з літератури за свої мемуари. У різні роки розглядалися також кандидатури Льва Толстого, Еріха Марія Ремарка, Миколи Реріха, а також Миколи Другого.

У минулому 2010 році Нобелівську премію миру присудили китайському дисиденту Лю Сяобо, однак вручити її так і не змогли - він перебуває у в'язниці, і Пекін не погодився відпустити його на вручення Нобеля. У 2009 році премію миру отримав президент США Барак Обама з формулюванням "за величезні зусилля з укріплення міжнародної дипломатії і співпраці між народами". У 2008 році премію миру отримав фінський дипломат Марті Ахтісаарі, який від імені ООН займався врегулюванням конфлікту у Косово, що завершилося проголошенням незалежності колишнього регіону Югославії та Сербії. У 2007 році Нобеля в цій номінації отримав віце-президент Альберт Ґор - один із опонентів Джорджа Буша-молодшого, який потім підтримував Обаму. В 1971 році "літературна" Нобелівка дісталася поету Пабло Неруді, який у молоді роки допомагав зникнути від мексиканського правосуддя Давіду Сікейросу - керівнику терористичної групи, котра здійснила невдалий замах на Лева Троцького.

  За даними офіційного сайту, на сьогодні серед лауреатів премії миру налічується 97 осіб, серед них 12 жінок і 20 організацій.

Церемонія вручення Нобелівських премій проходить у Стокгольмі й Осло в день смерті засновника винагороди Альфреда Нобеля - 10 грудня. 

На скривавленій землі.

Олександр Пагіря  
 
Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки
в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.

Чехи про ГОЛОДОМОР

"Неврожай, що про нього ви читали в основному тексті, не міг би спричинити голодомор, якби більшовики не вивезли з сіл практично все збіжжя та харчі".
Завжди цікаво подивитися на себе очима сусідів. Ось як виглядає згадка про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. у чеському підручнику з історії для 9-го класу:
"Голодомор, що стався на Україні в 1932–33 рр., був жахливим лихом. Кількість жертв, за деякими оцінками, сягнула 7 млн. На Україні панує погляд, що голодомор штучно влаштували більшовики, а низка фахівців вимагає визнати його умисним геноцидом.
Адже неврожай, що про нього ви читали в основному тексті, не міг би спричинити голодомор, якби більшовики не вивезли з сіл практично все збіжжя та харчі.

Сторінка підручника >>>>   ТИСНИ

Вони були їм потрібні для постачання до міст, що розросталися у зв'язку з розбудовою промисловості. В обмін на збіжжя вони також купували за кордоном устатковання та не в останню чергу накопичували велетенські резерви на випадок війни.
Однак зерно через недбале зберігання гнило у сховищах під збройною охороною, тоді як по селах мерли люди, яким військо перешкоджало податися деінде. Окрім того, ухвалено закон про розкрадання державної власності, за яким могли стратити й того, хто підібрав на колгоспному полі кілька колосків.
Становище було таке жахливе, що люди від голоду йшли на людожерство. Влада у відповідь розвішувала оголошення "Їсти мертвих дітей — варварство".
Вихідні дані книжки: Djepis 9 pro zkladn koly Nejnovj djiny. Veronika Vlkov. Vydavatel SPN-pedagogick nakladatelstv, 2009

Черчилль про меньше зло???

Чи помиляються ГЕНІЇ? Так, але ВІДКРИТО ВИЗНАЮТЬ СВОЇ ПОМИЛКИ! (вибачте, далі іноземною мовою)

Обратимся к труду официального биографа Черчилля, Мартина Гилберта, "Уинстон Черчилль, 1945-1965 «Никогда не отчаивайся»"

**********************************************************************************************

3 ноября 1953 года в выступлении перед Палатой Общин Черчилль сказал:

«...Событием в мире стала смерть Сталина и приход к власти в Кремле другого режима. Я хочу остановиться на минутку на этом ... знаменательном событии. Почти восемь месяцев прошло с тех пор, и везде стоял и сейчас стоит единственный вопрос — приведёт ли окончание эпохи Сталина к смене политики Страны Советов? Намечается ли другой подход?»

25 февраля 1954 года в выступлении перед Палатой Общин, посвящённой Берлинской конференции (13), Черчилль заявил:

«Огромную по территории империю и многообразное количество подданных, которые Советы захватили в своё подчинение в момент союзнической победы и составляет главную причину разделения, существующего на сегодня между цивилизованными нациями.

С другой стороны, то, как Сталин использовал плоды своего триумфа, привело также и к иным результатам, которые будут ещё долго живы и которые, конечно же, не возникли бы в наше время, если бы не давление и угрозы со стороны Советов. Никто кроме Сталина, и ничто кроме действий России под его началом, не способствовали бы такому скорому возникновению прочного союза и братства англоязычных народов, от которого зависит жизнь свободного мира.

Критики обвиняли Черчилля в том, что он меняет своё мнение также часто, как и шляпу. 9 октября 1954 года в своём выступлении на конференции Консервативной партии в Бэкпуле Черчилль уже радикально поменял свой тон и поставил «своего друга Сталина» в одну строку с Гитлером:

«Пусть диктаторы, чьё злонравие породило страшные дела — дела, которые никогда бы не совершились без их деспотичной личной власти — несут свой ужасный список содеянного в историю. Пусть Гитлер заберёт свой позор с собой в ад... Но в этот знаменательный момент мировой истории и может быть судеб всего человечества я имею ввиду не только Германию и Гитлера. 

Сталин был на протяжении многих лет диктатором России, и чем больше я изучал его карьеру, тем больше я был шокирован ужасными ошибками, которые он допустил, и совершенной безжалостностью, которую он проявил к отдельным людям и людским массам, с которыми он действовал. Сталин, когда Россия подверглась нападению, был нашим союзником против Гитлера, но когда Гитлер был уничтожен, Сталин стал для нас главным источником ужаса.

Промова Сталіна від 19 серпня 1939 року

В минулій замітці ми мали змогу послухати Адольфа Гітлера щодо причин нападу на СССР.

А зараз повернемось трохи раніше, а саме 19 серпня 1939 року на зібрання Політбюро ЦК ВКП (б) і комінтерну, і подивимось на слова товариша Сталіна і як він пояснював підписання пакту Молотова-Ріббентроппа:

«Сейчас критической фазы достиг вопрос: война или мир. Мы абсолютно уверены, что в том случае, если нами будет заключен договор о взаимопомощи с Англией и Францией, то Германия будет вынуждена смягчить свои претензии к Польше. В этом случае, возможно, будет избежать войны. И последствия этого будут для нас весьма опасными. В противном случае, если мы заключим пакт о ненападении с Германией, она, безусловно, нападет на Польшу, и в этом случае вмешательство Англии и Франции на стороне Польши неизбежно. В этом случае мы имеем все шансы остаться в стороне со всеми вытекающими из этого выгодами. В связи с этим понятно наше решение принять предложение Германии о заключении пакта, а представителей Англии и Франции вежливо отправить по домам. Мы в высшей степени заинтересованы в том, чтобы в Европе началась война между Германией и англо-французским блоком и чтобы эта война длилась как можно дольше, чтобы воюющие стороны полностью исчерпали бы свои ресурсы. За это время мы должны интенсифицировать нашу работу в воюющих странах с тем, чтобы мы были полностью готовы к тому, что произойдет по окончании войны»

Джерело Christian Zentner/ CHRONICK ZWEITER WEKTKRIEG / Otus Verlag AG, St.Gallen

Шкода, що ми вже не зможемо запитати товариша Сталіна, що мало відбутися, після того як Німеччина вичерпала б свої сили?