29 лютого, 2012 Богдан Буткевич;
Київ – Донецьк – Луганськ
Мешканці регіону все більше внутрішньо готові до протестів, хоча визначеності та усвідомленої альтернативи ще немає
Більшість луганчан чи донеччан, із якими вдалося поспілкуватися під час подорожі до цього неповторного регіону, не ображаються на, здавалося б, в’їдливу речівку «Спасибо жителям Донбасса за президента…». За два роки свого правління влада встигла дошкулити навіть своєму ядерному електорату, який і сам починає розуміти, що комусь таки треба подякувати за втрачені ілюзії. Склалося враження, що Вікторові Януковичу і Ко вже
не пробачать «покращення життя вже сьогодні» тільки тому, що вони тут «свої».
Поки що рівень незадоволення на Донеччині не перейшов критичної межі відвертого бунту, але стійка тенденція до цього є очевидною.
ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ «Я завжди голосував за Януковича, але він виявився... (далі лунає ненормативна лексика. – Авт.)», – емоційно реагує Андрій Альошкін, екс-шахтар з Антрацита, а тепер різноробочий із Луганська, на запитання
про ставлення простих людей на Донбасі до влади, яку вони обрали.
За останні півроку соціально-політичні настрої тут різко змінилися. Якщо
2010-го спостерігався певний оптимізм реваншистського характеру, мовляв, «перемогли нарешті свої», у першій половині 2011-го – збайдужіння до політики як такої, то
тепер градус негативу щодо, здавалося б, «своєї» влади починає зашкалювати. Нинішній президент з однопартійцями ризикує опинитися чужим навіть серед своїх.
У розмовах не на диктофон люди з керівництва регіону визнають, що у владі зараз велике занепокоєння щодо Сходу – ПР його втрачає.
«Запитую в п’ятикурсниці, що приходить на іспит: «За кого голосуватимеш?» – розповідає Сергій Н., професор Східноукраїнського університету імені В. Даля (на Донбасі більшість усе ж традиційно побоюється відкрито називати речі своїми іменами. – Авт.). – Відповідає:«За комуністів». Перепитую: «Чому?» А вона: «Та дідусь сказав, що так
треба». Оце, на жаль, у нас дуже поширено. Старі голосують за звичкою, молоді або взагалі не йдуть на дільниці, або ставляться до цього з цілковитою байдужістю. Але все ж не всі. Дедалі більше громадян починають думати головою. Наприклад, я підтримуватиму демократів, хай там які б вони були, але все ж кращі за так званих наших. Головна
проблема для багатьох – брак альтернативи. Хтось, звичайно, за комуністів побіжить віддати голос, але розумні люди розгублені».
Утім, наразі усталена, здавалося б, навічно ідеологема «це сучий син, але це наш сучий син» дала тріщину, навіть враховуючи, що «Донбасс убеждений не меняет». За останні два роки різко знизився рівень життя пересічного мешканця регіону – надто великий розрив між очікуваннями та реальністю, особливо на тлі того, що в когось таки Межигір’я розростаються. «Я цього Януковича ненавиджу, – аж плюється слиною грузин-таксист похилого віку з Донецька. – У 2010 році всіх своїх пасажирів пропагував, щоб за нього голосували. Тепер цим людям буде соромно в обличчя дивитися. Як може бути, щоб тут ціни були вищі, ніж у Києві. Таке враження, що все робиться нашим коштом. Вони нас зовсім за дебілів вважають чи що?» При цьому в головах донбасівців одночасно уживаються два абсолютно різні сприйняття влади нинішньої й влади як такої. З одного боку, ці люди вкрай вороже налаштовані до будь-кого чи того, що її символізує. «Упирі» – характеристика, яку дуже часто можна почути від місцевих мешканців. З іншого – в їхній свідомості поряд із цією вродженою анархічністю степового походження вживається абсолютний конформізм, що іноді набуває вигляду байдужості. Більшість із них зараз на проміжній стадії між байдужістю (людям просто все одно, хто у владі, бо вони її не сприймають) та відкритою ненавистю.
Читайте також:Повсталий Донбас
БУДЕ ЯК БУДЕ Хоча багато українців ще прекрасно пам’ятають гупання шахтарських касок об київську бруківку на початку 1990-х, виявляється, що реальна кількість пасіонаріїв поміж жителів Донбасу мізерна. Як і людей, що
розуміють та готові обстоювати тут свої інтереси. Більшість вважає, що боротися за права, особливо на шахтах чи заводах, – це знищувати свій прибуток. Понад те, не задумуються над таким питанням, просто виживаючи в наявних реаліях і сприймаючи їх як даність. «Коли ти працюєш і мовчиш, то тебе ставлять на нормальну ділянку в забої, – пояснює колишній шахтар, поет Олександр Сигида із села Атаманівка під Луганськом. – Отримуєш навіть тисячу доларів. А як починаєш патякати зайве, то ніхто тебе не виганяє, навіщо. Просто прикріплюють до поганої ділянки, і твоя зарплата, що залежить від видобутку, одразу різко зменшується. От і ризикуй щодня життям за півтори тисячі гривень на місяць і будь волелюбним або мовчи в ганчірку й заробляй нормальні гроші. Кожен вирішує для себе сам. Але люди якось звикли ризикувати життям – це вже ніби само собою зрозуміло». Справді, донбасівці, на диво, фаталістичні. «Хай буде, як буде» – такий слоган найкраще відображає їхнє мислення.
Що дуже дивує, то це те, як шахтарі терплять такі нелюдські умови праці з величезною, як свідчить статистика, кількістю смертей, ризиком (не всі вони отримують по тисячі доларів на місяць). Однак ті, з ким поспілкувався автор цих рядків, одностайні: винні в аваріях не тільки керівники підприємств. «Чоловіче, та повір, таких аварій, як на
«Суходольській» (2011 року загинуло 28 осіб. – Авт.), у нас і за совка було дуже багато, – стверджує Олександр Сигида. – Зараз навіть трохи менше стало, просто тоді про це мовчали, хоча вони були не менш страшними. Зверни увагу, коли трапляються найбільші – у серпні. А чому? Тому що до Дня шахтаря знову-таки з радянських часів треба було видати на-гора рекордну кількість вугілля. І ще тоді люди навчилися затикати ганчіркою датчики метану, щоб вони не заважали працювати, адже аварійна система вмикається, тільки-но концентрація газу в повітрі хоч трохи
починає перевищувати норму. Тому найчастіше в аваріях винні самі люди таїхнє халатне ставлення до власної безпеки». Читайте також: Донбаська широта
«90% шахтарів, хоч як різко це прозвучить, – мовчазні раби, – ділиться своєю думкою лідер громадського «Трудового руху «Солідарність» Костянтин Ільченко зі Свердловська Луганської області. – Ось, наприклад, мій
колега по профспілковому руху Геннадій Зімін, який через свою боротьбу з місцевою вугільною та наркомафією став інвалідом і втратив усе майно. Але ж він такий чи не один на все місто. Цей натовп ніколи нічого не зрозуміє. Ти їм пояснюєш, що треба обстоювати права, бо це ваші ж гроші,а вони мовчать. Тільки-но бригадир йде з ділянки, починають поплескувати тебе по плечу й казати: «Молодці, ви все добре робите, захищаєте нас». Але коли той повертається – все, ніби з тобою й незнайомі. Відтак що можуть змінити активісти, якщо, наприклад, у нашої
профспілки «Спільна дія» по 10–15 людей у колективах ще й не з кожної шахти, а там працюють зазвичай щонайменше 200–300 осіб? Але коли вони прокинуться, мало не здасться нікому. А це незабаром станеться, бо
дедалі важче виживати».
Донбаськими містечками відчутно котиться хвиля глухої ненависті,яка проривається назовні поки що за чаркою на кухні або під час традиційних розмов за «тормозком» перед спуском до шахти. А також виявляється у дедалі більшій кількості розбоїв та грабежів стосовно заможних донбасівців: депутатів, бізнесменів, держслужбовців. «Зараз міліція просто не показує реальних даних щодо скоєних злочинів, – стверджує Костянтин Ільченко. – І це дуже погана тактика. Адже більшість тутешнього населення поки що є інертним стадом. Але тільки-но воно зрозуміє, що можна, майже як у 1990-ті, піти до сусіда, в якого лежать котлети в холодильнику, дати йому виделкою в очі й забрати м’ясо собі, почнеться жах. Партія регіонів сама не розуміє, що робить і яких демонів випускає назовні. У ті ж таки 1990-ті в людей ще залишалися певні ілюзії, тому якось перенесли лихоліття та невиплати зарплати по півроку.Зараз немає ні страху, ні совісті – лише бажання хоч якось заробити в умовах цілковито розграбованого виробництва. Варто тільки комусь відкрито почати – і все це спалахне таким кримінальним полум’ям, що його вже нічим не загасити».
Кримінальний підтекст взагалі є дуже знаковим на Донеччині. Річ навіть не у фактично найбільшій тут кількості зон на людину в країні. «Уркаганство» так тісно в’їлося в кожну шпарину, що стало синонімом чогось на кшталт «бути чоловіком», «мужнім». Ще з радянських часів на Донбасі зеків намагаються відправляти до «своїх» зон, за місцем проживання, так би мовити. Насамперед з погляду економії, мовляв, коли родичі близько, то й годувати не треба. Між іншим, у сумнозвісному місті Суходольську дорога до зони має значно кращий вигляд, ніж центральна вулиця.
Читайте також: З плавильного казана імперії
ГРОШІ ПО-ДОНБАСЬКОМУ У луганських маршрутках за проїзд платять (2,50 грн) не при вході, як у більшості українських міст, а, навпаки, при виході. У цьому проглядає щось рудиментарне радянське. Чи не з’являються тут такі правила з поправкою на місцеву ментальність: можливо, люди сприймають маршрутки як такий собі варіант таксі. Коли ж вчитуєшся у назви вулиць, які, здається, взагалі не змінювалися з часів розпаду СРСР, ця смілива теорія перестає здаватися просто інтелектуальною забавкою. Головна вулиця Совєтська задає відповідний ритм світосприйняття...
За офіційною статистикою, мешканець Донбасу заробляє більше, ніж представник інших регіонів, окрім столиці. Зарплати в багатьох людей, які працюють на металургійному комбінаті чи шахті, справді порівняно високі. На державних об’єктах це в середньому 7–8 тис. грн. На «копанках» за місце теж тримаються зубами, адже за день роботи шахтар може отримати 300–500 грн, лебідчик – 150–200 грн. У приватному секторі в Донецьку тіньові зарплати майже київські: $500–1000 на місяць. Але в маленьких містечках – скрута.
«Так повелося ще з радянських часів, – розповідає Олександр Сигида. – Шахтарі свої гроші витрачали на «бухло», а будинки розвалені. Мінливий у нас народ». Типове явище для Донбасу – цілі квартали напівзанедбаних житлових будинків, «мертві» міста й села, де раніше жили працівники тепер закритих чи збанкрутілих шахт і заводів. Картина там апокаліптична.
Багато людей тут сподівалися, що коли прийде «своя» влада, то можна буде заробити. Натомість за останні два роки умови ведення бізнесу в регіоні неймовірно ускладнилися. Автохтони одностайні: «господарі життя» вирішують свої проблеми їхнім коштом, переспрямовуючи фінанси в будь-які інші кишені чи регіони, але не в їхні. «Мій знайомий зібрав гроші й вирішив відкрити приватну шахту, – розповідає будівельник Сашко з Луганської області. – Спочатку всец хотів по-чесному – зробив. Але, прийшовши першого разу платити податки, одразу зрозумів свою помилку. Він розрахував суму, вписав у декларацію, а йому інспектор каже: «Ні, так не піде». І малює втричі більшу, мовляв, або плати «на лапу», або, якщо по-чесному, то втричі більше, як я сказав. Звичайно, він дав хабара, а вже наступного дня закрив підприємство. Певна річ, формально –шахта перетворилася на нелегальну «копанку», та працює й досі. Він собі платить, кому треба, в податковій і райадміністрації, і все ніби гаразд, поки що ніхто його не чіпає, але з кожним місяцем тягнуть усе більше. Думає про закриття»...
З Донецького залізничного вокзалу до центру міста можна потрапити трамваєм або маршруткою. Якщо останньою, то проїздиш повз вилизаний, красивий, сучасний бізнес-центр «Ахметов-сіті», як його називають місцеві. Якщо ж сісти на трамвай, то за 20 хвилин очікує подорож крізь нетрі, з якими можна порівняти хіба бразильські фавели абощо. Ось такий нині увесь Донбас: Межигір’я і бідність. Раніше місцеві мешканці з такими контрастами мирилися. Нині ж це їх не просто дратує – обурює.
Читайте також: Луганськ завжди знаходився під пресом донецьких
Однажды в телевизоре появился бледный как смерть Министр Финансов и заявил:
