хочу сюди!
 

Инна

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «собор»

Собор Архистратига Михаила и прочих Небесных сил бесплотных


21 ноября

Слово после Божественной литургии в московском храме в честь иконы Пресвятой Богородицы «Всех скорбящих Радость» на Ордынке

Господь воплотился и принял не ангельский образ, а человеческую плоть для того, чтобы спасти не ангелов, а нас с вами. Нас ради человек и нашего ради спасения Он воплотился от Святого Духа и Пречистой Девы Марии, а святых ангелов, Своих служителей, Он соделал служителями нашими для того, чтобы они помогали нам на пути ко спасению. Именно о человеке говорится в Священном Писании, что Господь умалил его малым чим от ангел, славой и честью венчал его (Пс. 8. 6-7).

Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

 
Мы знаем из Священного Писания, а кое-кто и из собственного опыта, что святые Ангелы Божии являются нашими помощниками и покровителями. Господь создал их для того, чтобы они служили нам, и в этом смысле мы говорим о них как о служебных духах. Господь воплотился и принял не ангельский образ, а человеческую плоть для того, чтобы спасти не ангелов, а нас с вами. Нас ради человек и нашего ради спасения Он воплотился от Святого Духа и Пречистой Девы Марии, а святых Ангелов, Своих служителей, Он соделал служителями нашими для того, чтобы они помогали нам на пути ко спасению. Именно о человеке говорится в Священном Писании, что Господь умалил его малым чим от Ангел, славой и честью венчал его (Пс. 8. 6-7). Господь подал человеку все необходимое ко спасению. Бог дал нам этот видимый мир, чтобы мы возделывали его. Он дал каждому человеку других людей для того, чтобы в общении с ними человек развивался духовно и передавал им то, что получает от Господа непосредственно или при посредстве Ангелов.

Греческое слово «ангел» буквально означает «вестник». Вестник – это тот, кто возвещает волю пославшего его. Ангелы, как это многократно засвидетельствовано в истории Церкви и в Священном Писании, приходили к людям как вестники от Бога для того, чтобы возвестить им благую весть: Архангел Гавриил сошел с неба к Пресвятой Богородице, дабы возвестить, что Она станет Матерью Сына и Слова Божия, Ангелы возвестили пастухам о рождении Младенца в Вифлееме. Мы прославляем Ангелов как служебных духов, но в то же время почитаем их, ибо их воля, как говорили святые отцы, неудобопреклонна ко злу. Ангелы Божии не могут уклониться на стези неправды, они всегда служат Господу и предстоят Божественному Престолу.

Мы называем собрание ангельское воинством, потому что Ангелы – вовсе не пассивные существа: они активно служат Богу, они участвуют в той брани против зла, против миродержителей тьмы века сего, которую ведем и мы, люди.

Сегодня мы слышали рассказ из Евангелия о том, как Иисус Христос посылал учеников Своих проповедовать людям, как они возвращались и говорили: Господи, и бесы повинуются нам о имени Твоем. Господь же отвечал им: Радуйтесь не о том, что бесы вам повинуются, а о том, что имена ваши написаны на Небесах (Лк. 10. 17). Человеческая жизнь представляет собой борьбу между добром и злом. На стороне добра всегда стоят Ангелы Божии, которые помогают нам, а на стороне зла стоят бесы, которые через лукавых людей и через человеческий грех вторгаются в нашу жизнь для того, чтобы нарушить ее течение, чтобы оторвать нас от Бога и лишить Царствия Небесного.

Зло входит в жизнь человеческую через грех. Никогда ни один человек не пострадает от бесов, если сам не откроет им доступ к своей жизни, своему сердцу, своему духовному миру. Православный христианин надежно огражден от всякого бесовского влияния силой Креста Господня, которым он осеняет себя постоянно, и силой Божественных Таинств, в которых участвует.

Первое из этих Таинств – Священная и Божественная Евхаристия. Когда в нас живет Бог, когда мы соединяемся с Богом не только духовно, но и телесно через принятие Святых Христовых Таин, ничто нам не страшно и никакая дьявольская сила не сможет поколебать нашу жизнь, а нашими поборниками и помощниками, теми, кто вместе с нами участвует в этой брани против злых сил, являются Ангелы Божии. Они, как воины, стоят на страже нашего человеческого сообщества и нашей жизни и помогают нам в священной борьбе со злом.
Митрополит Волоколамский Иларион (Алфеев)
Отдел внешних церковных связей


Старое фото. Лучи. 2015

Армянский собор во Львове..
Служба в Рождественские дни 2015 года

.

Потеряет ли Московский патриархат в Украине свою парафию?

Світлина від Valerii Utionok.

Необходимым шагом на пути демократического укрепления суверенитета Украины должно стать нивелирование деструктивного влияния УПЦ (МП) на украинское население.
Об этом в статье для ZN.UA пишут эксперты Национального института стратегических исследований при Совете нацбезопасности и обороны Украины.
Украинские реалии подтверждают вывод о невозможности достичь реальной государственной независимости, если хотя бы 20% религиозной сети в стране контролируется Москвой.
"В этом разрезе ситуация весьма неутешительна: по состоянию на 2015 год почти 50% приходов православной сети Украины находятся в юрисдикции Московского патриархата.
По сути, религиозный фактор выполняет сегодня роль одного из существенных инструментов зависимости Украинского государства от Российской Федерации. Эта конфессия фактически является агентом другого государства. К тому же государства, оккупировавшего нашу территорию и ведущего против нас войну. Самый действенный способ от этой зависимости избавиться — вернуть канонический статус автокефалии УПЦ.
Украинская власть не должна созерцательно- инертно относиться к УПЦ (МП) с центром в Москве, если эта власть проукраинская.
Власть должна ответить на вопрос: почему не принимается в парламенте законопроект №1244 от 04.12.2014 года о внесении изменений в Закон Украины "О свободе совести и религиозных организаций"? Этот закон относительно организаций, руководящие центры которых расположены за пределами Украины. Такой нормативно-правовой акт обяжет УПЦ (МП) осуществить перерегистрацию и отобразить в своем названии собственную зависимость от РПЦ, что положит конец введению в заблуждение миллионов верующих украинцев.

УПЦ (Московского патриархата) является следствием нашей колониальной зависимости от России и по сей день. В начале существования украинского государства была возможность создать в Украине независимую православную церковь. Тем более, что это поддерживали киевский митрополит Филарет (Денисенко), и президент Леонид Кравчук. Но они не смогли противостоять давлению российской прослойки, особенно компатрии, а также многочисленной российской агентуры в Украине. В результате мы получили раскол -- УПЦ МП и УПЦ КП.
Следует подчеркнуть, что в Украине еще не было проукраинского патриотического президента. А еще при этом, часто на местах бывшая коммунистическая номенклатура, в руках которой оказалась власть, и они преимущественно поддерживали УПЦ (Московского патриархата). Это, а также поддержка со стороны России, в том числе и финансовая, позволила этой конфессии значительно перестроить свою структуру. Доходило даже до силового захвата храмов и монастырей. Например, бывший настоятель Почаевской лавры Иоанн (Бондарчук) поддержал митрополита Филарета и УПЦ КП. Но присланные из России «монахи» выгнали его и захватили монастырь. Если бы не пророссийская власть, такого бы не произошло.
Реально со стороны государственных структур во времена независимости Украины осуществляется поддержка именно УПЦ (МП). Особенно это четко видно на большие религиозные праздники, когда президенты (и не только) демонстративно посещают только храмы УПЦ (Московского патриархата), пренебрегая мнением украинцев, которые их же и избрали.
Такая двуликая власть, патриотически выступая с трибуны, а на самом деле работает на Москву.
После Оранжевой революции община Воскресенской церкви в Остроге изъявила желание перейти в УПЦ КП, которое поддержал и священник. Далее события развивались по сценарию спецслужб. Внезапно появилась небольшая группа людей, которые были против этого перехода. Большинство из них не ходили в эту церковь, но они как бы представляли «законную», юридически зарегистрированную общину УПЦ (МП). К Воскресенской церкви на акции протеста «московские» батюшки начали свозить свои «боевые дружины» отовсюду — не только из ближних приходов, Почаевского монастыря, а также из Крыма. Далее дело дошло до суда. А суд принял решение в пользу фиктивной общины УПЦ (МП), при этом сославшись ... на законы Российской империи. Скажете: абсурд? Но такой абсурд системный. Тем более, когда за ним стоят вполне реальные финансовые интересы. Вот такой "тихой сапой" работает пророссийская пятая колонна.

Территория современной Украины полностью принадлежит юрисдикции Константинополя, а потому лишь он может быть верховным арбитром в воспросах Украинской церкви. Именно поэтому Константинополь ведет неофициальные переговоры с Киевским патриархатом о признании. Эти переговоры достигли своего пика в 2008 году, ко времени визита Варфоломея в Киев, и должны были закончиться признанием КП.
Московская патриархия интриговала, но ничего не смогла сделать. Тогда попросили МИД России связаться с турецкими властями, чтобы они надавили на Патриарха. Он должен был подчиниться, потому что он -чиновник турецкого государства. Таким образом, с 2008 по 2015 год турецкие власти блокировали действия Константинопольского патриархата относительно Украины.
Понятно, что конфликт Турции и РФ радикально изменили позицию Анкары. У Константинополя теперь развязаны руки.
Константинопольский патриарх будет делать все, чтобы практически осуществить свое доминирование в Украине и решить вопрос автокефалии Украинской национальной церкви.
Название автокефальной церкви в Украине может изменится,
это внутреннее дело Украины. Если смотреть на Киевский патриархат, то они могут строить автокефальную церковь с преемственностью от Киевской митрополии Древней Руси. Они могут называться УПЦ или Православная Церковь в Украине. Если на языке Михаила Грушевского и украинского национализма — Православная Церковь Руси-Украины.
Восьмой Всеправославный Собор — это рывок в направлении украинской автокефалии и умаления роли Московского патриархата среди православных церквей.  Единственный, кто может помешать возврату автокефалии УПЦ -- это президент Порошенко, который встречался с Варфоломеем. Причина встречи может быть только одна -- не рассматривать "украинский вопрос", поскольку ранее, вопрос автокефалии УПЦ, был уже решен положительно для Украины. 



Собор Александра Невского в Ялте

Собор Александра Невского в Ялте..парадный вход

Это главный православный собор Ялты, одна из достопримечательностей города. Он выполнен в древнерусском стиле с шатровыми крыльцами московско-ярославской школы XVII века. Стоит этот прекрасный собор в центре Ялты и вызывает неподдельное восхищение у всех, кто его видит.

 Собор Александра Невского в Ялте Этот собор - один из красивейших православных храмов в Крыму. Возведение собора связано с трагической гибелью российского императора Александра—Освободителя. При императоре Миротворце Александре III по всей России строились соборы в честь Св. князя Александра Невского, который являлся небесным покровителем погибшего императора. Возведен по проекту П.К.Теребенева.Освящен в декабре 1902 г. с участием царской семьи во главе с Николаем II. В 1938 году собор закрыли. Колокола сняли и отправили на переплавку. В храме организовали спортивный клуб.( Богослужение в Александро-Невском соборе было возобновлено в 1945 году и с тех пор не прекращалось. колокол собора Адрес: г. Ялта, ул. Садовая, 2.

Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія








Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди святкування 30-ліття відновлення Незалежності України та візиту Вселенського Патріарха Варфоломія
22 Серпня 2021

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!

Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.

Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.

Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».

«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».

З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.

Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.

Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.

Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.

Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).

Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.

Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.

Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.

Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.

В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.

Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.

Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.

Дорогі брати і сестри!

Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.

Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.

І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ

Софийский собор в Киеве. Святая София Киевская

Долго собиралась с духом, прежде чем написать эту заметку. Трудно вообще пытаться вместить в одну заметку этут тему. Не зря этот комплекс считают главным сокровищем Киева.  С Софией Киевской связано много легенд и тайн. Это и загадка библиотеки Ярослава Мудрого, которая спрятана в соборе и до сих пор не найдена. Это и легенда о иконе Оранты "Нерушимая стена" - о том, если она будет разрушена, то Киев перестанет существовать. Учитывая то количество войн и столетий, через которые она прошла...волей неволей задумаешься.

Вообще задумайтесь, сколько всего соборов посвященных Софии? ТРИ!!! В Новгороде, Киеве и нынешнем Стамбуле (тогда Константинополе). Все!

[ Читать дальше ]

Архієрейський собор ПЦУ відбувс 14 грудня

Собор ПЦУ закликав державу захищати суспільство від іноземного впливу

Субота, 14 грудня 2019, 19:15
ФОТО ЕЛЬДАРА САРАХМАНА, УП

Архієрейський собор ПЦУ закликає державу і надалі захищати суспільство від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України.

Джерело: постанови Архієрейського собору від 14 грудня, оприлюднені на сайті ПЦУ

Дослівно: "Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперської ідеології".

Деталі: Також собор ПЦУ закликає почесного патріарха Філарета до примирення.

Дослівно: "Закликати почесного патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення почесного патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації "Київська Патріархія УПЦ КП"".

Що було раніше: 14 грудня Православна церква України провела розширений архієрейський Собор з нагоди річниці створення єдиної помісної церкви. На ньому митрополит ПЦУ Епіфаній повідомив про юридичне припинення релігійних організацій "Київська Патріархія УПЦ КП" та "Патріярхія УАПЦ".

Нотр Дам в Лозанне

Это вам не Париж. Кафедральный Собор Нотр Дам в Лозанне используется для богослужений Реформаторской Церковью, т.е. протестантами. 


500 лет назад во Франции они пережили Варфоломеевскую ночь, таким образом католики отстояли свои скрепы, зато в Швейцарии протестантам повезло больше и в результате мы имеем богатейшую страну Европы, куда теперь на заработки на электричках ежедневно ездят католики, мусульмане и прочие обитатели современной Франции.

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві
22 Серпня 2021
Блаженніший Митрополите Київський і всієї України владико Епіфаніє,

Високопреосвященні, преосвященні та боголюбиві брати Архієреї,

Благословенна та христоподібна  повното Церкви православних.

Первоверховний серед Святих апостолів Петро зі своїм братом Андрієм Первозванним «відразу покинули сіті, та й пішли за [Христом]» (від Матвія 4:20).

Як мовиться у нині наведеному уривку з Євангелія, Петро, палаючи бажанням зустрітися зі своїм улюбленим Учителем, посеред моря, хвилі якого високо здіймалися, з надзвичайним завзяттям, – рисою, притаманною його характеру, –  виходить із човна та, долаючи сили природи і закони створеного світу, дивовижним чином ступає поверхнею розбурханого моря.

Та зовсім скоро, обпечений сильним бажанням, він піддається сумніву, прихованій та невидимій спокусі маловір’я, як показує Господь – Знавець сердець. І тієї ж миті подібне суходолу затверділе море тане, як поетично можна сказати, і до того надзвичайно сміливий, готовий ризикувати Учень, «бачачи велику бурю, злякався і почав потопати і закричав: Господи, врятуй мене!» (від Матвія 14:30). А Ісус «схопив його і каже до нього: «Маловірний, чому ти засумнівався?»  (від Матвія 14:31).

У цьому випадку ми розрізняємо два види віри, за словами Іоанна Златомовця, попередника нашого Смирення на Константинопольській Апостольській Кафедрі цілих 16 століть тому: «Отож віра у знаки та дива називається дієвою а віра у знання про Бога називається підготовчою до пізнання Бога». Перша – то є початкова віра Петра, яка подібно язику полум’я та пориву вітру є стрімкою, бурхливою – але дуже нетривалою – і вона спроможна змінити природну закономірніть. За словами Господа: «Бо істинно кажу вам: коли будете ви мати віру, як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то перейде вона, і нічого не матимете неможливого» (від Матвія 17:20).

Проте, існує і віра спасительна, яка готує до пізнання Бога, яку ми ледь вирізняємо у зневіреному вигуку Петра: «Господи, врятуй мене!». Упевненість в тому, що Ісус, який ступає поверхнею моря, є Господом Небес і Землі, є істинною та спасительною вірою, завдяки чому Учень і рятується.

І от проваджені цією спасительною вірою усі божественні Апостоли перетворили відому тоді Ойкумену, Всесвіт на «Божу ниву» та «Божу будівлю» (1 до Коринфян 3:9). Андрій же Первозваний, дістався аж до любих у Господі дітей, що проживали на території феми Херсонес, адміністративного округу Східної Римської, Візантійської, імперії у Південному Криму.

За цим послідувала копітка місіонерська праця греків фессалонікійців Кирила та Мефодія, яких наш Святий попередник Фотій направив вести просвітницьку роботу серед мешканців ширшого балканського регіону. Однак саме стосовно Києва та прилеглих до нього територій пізніше визначальна благодійницька роль належить одній жінці. Княгиня Ольга, приваблена Істиною та полонена Духом,  прийняла християнство у Константинополі, діставши при хрещенні ім’я Єлена. І подібно до іншої Єлени, Єлени Августи, матері Костянтина Великого, справила надзвичайний вплив на свого онука Князя Володимира, який 988 року прийняв християнство та привіз сюди проповідників з Царгорода, які й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого Божого люду. І у такий спосіб через святе Хрещення були скріплені важливі церковні відносини між Константинополем та Києвом, відносини життя, істини та любові.

Внутрішній мир Христової віри та непорушні відносини між Матір’ю та Донькою змінив хід історії та певні події. Води Дніпра розбурхались, церковна кафедра двічі переносилась з Києва, а спроби, зумовлені мирськими мотивами, призвели до того, що Київська Єпархія не з власної волі була відірвана від Константинополя і підпорядкована північнішим країнам разом з єпархіями, які належали до неї. Однак упродовж століть велася боротьба у Києві за те, щоб він не був позбавлений духовного та канонічного захисту Константинопольської  Церкви-Матері, вагомим свідченням чого є перша стаття вашої Конституції 1710 року, написаної через 24 роки після болісних подій 1686 року.

І природньо неминуче, що все те, що послідувало з церковного боку, відрив від центру, намагання насильницьким шляхом відлучити вас від нас, привело до остаточного розділення, яке неможливо було відновити зсередини,  і це змусило нас зрештою прийняти безапеляційне рішення на власний розсуд.

Це сталося, оскільки всі діяння попередніх століть, які мали на меті церковну узурпацію Києва, відбувалися без прямої участі Константинопольської Церкви-Матері, без її охочого благословення і з її великими стражданнями, оскільки [інші] скористалися її слабкістю у той момент і неспроможністю [опиратися].

Усі ті діяння, про які йдеться, одним словом, були абсолютно чужими, несумісними з православною еклезіологією і жодним чином не викликали милості Божої,  були не любими Богові.

У зв’язку з цим Церква-Матір без підтримки, чи схвалення, чи заохочення з боку кого б то не було, як така, що єдина мала священно-канонічний обов’язок, який відповідно до священних канонів не могла проігнорувати та занедбати, – вона благочестиво зайнялася наявною церковною проблемою. Зберігаючи мовчання та у щирій молитві, вона сподівалася на відновлення стану речей.

Упродовж багатьох років вона надавала можливість усім залученим до питання сторонам без насильства і емоційного обтяження, задля уникнення крайнощів, і завдяки природній зрілості досягнути примирення між тими, хто відірваний, відновити церковне життя у єдності. Вона без галасу, не афішуючи широко, щоденно закликала правлячі уми піти святим шляхом діалогу у Христі задля того, щоб подолати братовбивче розділення, що завдавало шкоди.

Терпеливість і толерантність, брати та любі у Господі діти, для Церкви ніяким чином не ототожнюються з ігноруванням, нехтуванням, знеціненням, поступкою, відмовою, забуттям,  залишенням [без допомоги]. Очікування Великої Христової Церкви, у надії на розкаяння, повернення та вилікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором та осудом. А навпаки,  з гордістю у Господі, бо вона постійно залишалася в межах шляху, що веде до Христа, щодо всіх своїх дітей, щоб позбавити їх тяжкої праці, великих зусиль, помилок.

Священна кафедра Константинополя ніколи не мала можливості покинути болісні проблеми, які виникали, напризволяще. Вона мала та має глибоке усвідомлення своєї успадкованої відповідальності. Вона у своїй історичній присутності ТАК вважає, ТАК проповідує, ТАК живе,  ТАК іде шляхом. Турбота та виснаження заради своїх дітей для матері є нічим іншим, як єдиним природним шляхом та розвитком. Так і для духовної Матері Православних, для Константинопольської Великої Христової Церкви, жертва заради її дітей по всьому світу є її внутрішнім єством.

Щоденно вона проживає страсті та розіп’яття Боголюдини, що є одним цілим із Воскресінням та Вознесінням. Попри підлість, зневажливе ставлення, постійні зміни державних устроїв, неприйняття та невдячність, уславлення та знеславлення, інші історичні перемінні, – вона не змінила свою мораль та не відмовилася від свого обов’язку.

Священне зібрання соборних у Святому Дусі рішень, постанов, для неї не є марнотою слави чи теорією, але практичним вирішенням питань, а історія достовірно засвідчує це. Тлумачення божественних та священних канонів довірено не кабінетним ученим, і не віддано на поталу їхніх користолюбних підтверджень та засвідчень. Божественні та священні канони, які зберігають, утримують правильність віри, чи краще сказати, показують у дії євангельське слово, їх авторитетно витлумачує життя та досвід Церкви, але зовсім не доцільність.

Так само і обов’язки та відповідальність Константинопольських Архієпископів  ніколи не були теорією,  але були і є реальним фактом, надійно та певно засвідченим. Обов’язок розсуду, розв’язання спірних питань якраз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея  Константинополя, найдорогоціннішим та найсвященнішим для нас.

Але це є привілеєм не у світському розумінні. Це видимий, відчутний зв’язок церковної цінності, величі смиренності у Христі, [відданість тому вигуку] «Звершилося!»,  що обов’язково передує  Воскресінню. Тільки у такий спосіб Константинопольська Церква тлумачить та проживає свій священно-канонічний привілей від самого початку й донині. Наповнена тим, у що вірить, та набувши досвід у бурхливому та такому, що потребує зусиль історичному морі, вона вирішила, що прийшов час у Святому Дусі зайнятися священними справами Церкви в Україні.

У нас немає наміру розповідати подробиці подій так, як вони відбувалися, але виявилося необхідним висвітлити їх у загальних рисах, оскільки багато є таких, хто вважає, що Вселенський Патріарх відхиляється від дійсності і не надав однакові можливості співзалученим частинам Церковного цілого. Це є викривленням правди.

Господь знає про наш біль та про неодноразові заклики до згоди у Дусі Господа. У найближчому майбутньому історія покаже і відповідні тексти, і увесь хід цього питання. Проте, ми маємо хоча б кількома словами сказати про те, що у Церкві Христовій відчуття самодостатності, упевненості у впливовості та могутності, світовій мирській силі та чисельна перевага не становлять елементи її життя.

Відновлення у церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, що існували у відсутності порядку, оскільки виникли внаслідок не канонічного та здорового процесу, не було нерозсудливим, незначним, навмисним чи позбавленим церковного підґрунтя рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному та наріжному Камені Церкви, Господі нашому Ісусі Христі та досвіді Його Церкви.

Зайвим буде з нашого боку говорити більше, оскільки у святому житті Церкви велика кількість випадків набагато важчих за ваш. Але їх мудро, розсудливо, терпляче та з любов’ю завдяки Животворчому Духові, а не вбивчій мертвій букві, було врегульовано спасительно заради обраного Господнього народу.

Відкликання відповідної канонічної Грамоти незабутнього попередника нашого Діонісія IV не було перевищенням прав з нашого боку, як говорять супротивники миру та примирення у Христі, але батьківським обов’язком, тому що створилася негативна ситуація, зовсім не на благо місцевої християнської пастви.

Велика Церква, піклуючись про інтереси своїх дітей у Христі, вирішувала церковні питання неупереджено, мислячи широко. Тому і окреслила умови, якими на її думку керувалась би помісна Церква, щоб іти правильним шляхом.

Описи різних церковних утворень не є догматичними та незмінними,  але це рятівна рамка, ті межі, які Церква має право змінити, якщо вони не служитимуть тій меті, заради досягнення якої були надані. Поняття «автономія» чи «автокефалія» жодним чином не означають отримання автономії як відриву від церковного цілого, більше того, аж ніяк не означають самоправство та перевищення канонічних меж.

Свята Константинопольська Церква – Матір, яка надавала Автокефалії, починаючи від Церкви Росії і до нещодавньої наданої Церкві України, не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділить на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність, весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою, як уже було сказано, спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств.

Автокефалії, попри те, що часто ставалося  перевищення повноважень та зміни з боку облагодіяних, не надаються за націоналістичним критерієм, ні в якому разі (!), але за критерієм доцільності для пастви і лише із сотеріологічною та есхатологічною переспективою.

Окрім того, статус Автокефалії надається за двох абсолютних та непохитних умов: Автокефалія не надається з метою подрібнення  та розділення, але заради спілкування у відмінності, і по-друге, Автокефалія надається у заданих межах, відповідно до правил та за певних умов.

Відповідно до встановленого  Халкидонським Собором, дві природи Господа поєднуються в одній Іпостасі Слова Божого «незмінно, незлитно, нероздільно, нерозлучно». Подібним чином Автокефалія надається «незмінно, нероздільно».

Один сучасний Канонознавець говорить: «Онтологічне співіснування цих двох реальностей, які «парадоксальним чином» є невідділимими, тобто реальності “незмінно” – яка гарантує відмінність – та реальності “нероздільно” – яка гарантує спілкування, єдність – створює подвійний парадокс, «особисте» та «спільне у спілкуванні» Автокефалії.  У церковному житті, отже, цей парадокс виражається через факт «спілкування нероздільно» незмішаних помісних Церков»…  І тоді, як оте «незмінно» зберігає відмінність, «нероздільно» зберігає спілкування».

Честь та цінність Автокефалії не надається якійсь помісній Церкві без передумов та неканонічно. Навпаки!  Патріарші та синодальні Томоси якраз і засвідчують правду речей. До прикладу у відповідному тексті про Патріаршу гідність до Церкви Росії мовиться таке: «головою та началом для нього (Патріарха Московського тобто) є Апостольський Престол міста Константинополя, як і для інших Патріархів». Те саме повторює свята Велика Христова Церква і у своєму Томосі вашої Церкви України: «Автокефальна Церква України  визнає головою Святійший Апостольський та Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі». І не тому, що Велика Церква прагне зайняти так чи інакше дане їй, її місце з великою відповідальністю, але тому, що  відміна, анулювання з її боку того, що дали Святі Вселенські Собори та загалом вся Канонічна Традиція та Діяння Церкви,  було б падінням для Церкви, та блюзнірством щодо Всесвятого Духа.

Вселенському Патріархату не притаманна дискримінація, як видно із двох наведених прикладів. Він приносить себе в жертву задля усіх, любить і поважає всіх без винятків та обмежень. Та, перш за все, він не спроможний відмовитися від свого жертовного служіння, бо має охороняти церковний порядок та мир і стан помісних Православних Церков.

Ми шкодуємо, але не зневіряємося, у зв’язку з рішучими  та наполегливими впертими намаганнями останнім часом викривити історичну та священно-канонічну правду. З’являються неологізми, нові формулювання, висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди, щодо того, що  запроваджене Святими та Вселенськими Соборами є [нібито] неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, та одним словом мертвим. Проголошується  приниження значущості Константинопольського Архієпископа до [стану] музейного експонату.  Здійснюються спроби перевороту церковних настанов з боку Церков, які своїм існуванням завдячують провидінню та жертві Великої Христової Церкви-Матері. На щастя, проте, життєдайний Святий Дух не залишає Свою Церкву без турботи   і тому ганьблення, насміхання, образи, спричинені доцільністю різного роду, не витримують та зникають.

Блаженнійший Митрополите Київський, владико Епіфаніє, вельми любий у Христі брате,

Я ще раз наголошую, що сьогодні Константинопольська Церква-Матір, як і Патріарх, радіє та тішиться поступу та добробуту Православної Церкви України. Не бійтеся проблем та труднощів, оскільки Велика Церква будує на непорушному та непохитному  фундаменті «а він є Ісус Христос».

Існування та структура очолюваної Вами Церкви є данністю і будь-які сумніви є марними та даремними, оскільки «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Від Матвія 21:42).

Запрошуємо у цей священний час та закликаємо від щирого серця  братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію та сприяти мирному співіснуванню та взаєморозумінню тут людей та православних християн, ділячись з любов’ю самобутністю задля  примирення та встановлення терпимості, толерантності, яких усі ми потребуємо.

Ми, як Церква – Матір, готові вислухати проблеми, розвіяти думки, зцілити занепокоєння, загоїти травми, милістю Божою, усіх наших дітей, завжди, проте, у межах освяченого Церковного Передання. Ми твердо віримо, що милість Спасителя нашого Ісуса Христа, як і завжди, простягнеться щедро над усіма нами і ми радітимемо відчутним і до того ж таким, що приносять мир, плодам Святого Духа.

На завершення слова, бажаю Вашому боголюбивому Блаженству, Митрополиту Київському, та Вашому Собору преосвященних Архієреїв, ієрархам місцевої церковної присутності Московського Патріархату, благочестивому кліру та усьому благословенному Народові України без винятків та обмежень – благословення, [від] ніжної материнської та турботливої любові Церкви-Матері.

І велика сердечна вдячність нашого Смирення за щиру  повагу та вияви вашої шани та любові.

Нехай Бог благословляє усіх!

(22 серпня 2021)