Я пам’ятаю цю карту з дитинства. Серед батькових паперів знайшлася вона
одного разу, старанно загорнена у лист цупкого строкатого паперу. Я заліз на
батькові коліна, вмощуючись там зручніше, і ми разом почали розглядати тонкі лінії та незрозумілі мені написи. На стіні
батькового кабінету, який водночас служив нам гостинною, висіла велика карта
СРСР, і я міг їх порівнювати.
Знайшли ми і чудернацькі обриси Нової Землі, і
відсутність Ленінграду – батько пояснив мені, що це місто з’явилось у 17
сторіччі, збудоване на кістках будівельників волею талановитого та
жорстокого царя Петра, і навіть прочитав
мені декілька сторінок книги «Петр и Алексей» Мережковського… пізніше я читав і
Толстого… книг було дуже багато. (А ще багато пізніше я вже й сам купив та
приніс батькові трилогію В. Яна, яка врешті-решт пояснила, чому ця карта
називалася так чудернацько - Велика Татарія).
Розповів мені ще батько, як відрізнити глибоку та високу печать, і я
зрозумів, що карта друкована з великої мідної або свинцевої пластини, краї якої
виразно відбилися обабіч малюнку. Малюнок же карбувався на цій пластині
вручну, інструментом,який називався штихель.. це німецькою… а от написи на
карті зроблено французькою… І ще у світі є сотні мов, одни подібні до інших, як
родичі, а є й такі, що зовсім не схожі. От наприклад угорська книжка, сказав
батько. Ця мова несхожа на сусідню румунську, зате подібна до далекої
естонської та фінської. Дивися, оці дві літери читаються як одна «с». А от
схоже сполучення у знайомій тобі польській – як «ч». А скільки ж ти мов
заєш,спитав тоді я.
Батько замислився, ворушачи губами. Щось з десятка півтора… або може й
більше. Коли кілька мов знаєш, то вже
якось легше нову вивчати. А звідки жтиїх знаєш – спитався. Те так якось.. і з
дитинства… і з війни… і так… радіо слухав, книжки читав. Ось ця, бачиш,
грецькою. Тут літери наче знайомі, і
читаються схоже. А от ця на санскриті. Це прамова мов. Такі квадратні літери і
згори під лінійкою.
Розібралися ми й у тім, що таке папір «верже», розглядаючи інші старовинні
гравюри. Папір цієї карти чомусь був не такий, але пухнастий та крихкий, і
треба було тримати його дуже обережно. У час, коли карту було (мабуть, для
проби) надруковано та розмальовано, верже, у тоненьку рельєфну смужечку – відбиток
сітчастого пресу,на якім робили папір – був надто дорогий, вироблявся в
Нідерландах та розповсюджувався для дорогих видань, які прикрашали королівські
та ясновельможні бібліотеки… от дивись, сказав батько. Нідерландську можна
відрізнити від німецької, бо там багато літер подвійних… і ці «умляути»
трішечки не такі.
Дуже мені сподобалась картинка у
лівім нижнім кутку, де були пречудно одягнені люди, краєвиди, які непомітно
перетворювались на Каспійське Море.
- А оце ім’я картографа. Це та людина,що малювала карту. Член Королівської
Академії Наук, Пьєр Вандер, згідно з привілеєм. Велика Татарія, на основі
новітніх досліджень. А це коротеньке слівце значить «і так далі». Це латиною.
Етсетера. Слівце те зазвичай скорочували до трьох літер.
- А ще нижче - масштаб, це скільки, скажімо, кілометрів зображує така лінійка
на карті.. Але тут не кілометри. Тут німецька та французька старовинні міри,
льє. От не пам’ятаю, як називалася німецька міра. А Пьер Вандер теж не знав, та
написав «німецькі льє».
І батько занурився в пошуки в енциклопедіях, які вишикувались на кількох
полках похиленого дерев'яного стелажу…
А через шістдесят років вандал відколупав бронзовий батьковий барельєф з
гранітного пам’ятнику на Берковцях… п’ять кіло бронзи…
О, Велика Татарія…
