Молитва за зцілення

Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини твої Він прощає, всі недуги твої оздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Господи, вислухай молитву мою, і благання моє нехай дійде до Тебе! Помилуй мене, Господи, – я ж бо слабий, оздоров мене, Господи, бо тремтять мої кості, і душа моя сильно стривожена... Гине тіло моє і моє серце, та Бог – скеля серця мого і моя доля навіки.

Я в ім’я Господа кличу: О Господи, визволи ж душу мою! Господь милостивий та справедливий, і наш Бог милосердний! Пильнує Господь недосвідчених, – став я недужий, та Він допоможе мені! Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь робить добре тобі, бо від смерті Ти визволяєш душу мою, від сльози моє око, ногу мою від спотикання. Я ходитиму перед обличчям Господнім на землях живих! Господь очі живим відкриє, Господь випростовує зігнутих, Господь милує праведних! Господь любить тих, хто бояться Його, хто надію складають на милість Його! Благословенний. Господь навіки. Амінь!

Молитва підсилює лікування

Михайло ГНАТЮК, завідувач відділення кардіоонкогематології обласної дитячої клінічної лікарні: «Знаю багато випадків, коли батьки, які до хвороби дитини не вірили в Бога, пізніше почали ходити до церкви і молитися. Якби не було поєднання зусиль медперсоналу, батьків і Бога – нічого би не вийшло. Зважати лише на одну з цих складових – неправильно. Бо часто трапляється так, що людина перестає лікуватися, починає ходити церквами та монастирями – і зрештою помирає. Тому, крім молитви, потрібне ще й кваліфіковане лікування. У моїй практиці траплялося і таке, що, здавалося б, безнадійні діти починали одужувати. Батьки зізнавалися, що багато молилися, замовляли служби божі у церквах і монастирях. Тому впевнено можу сказати, що молитва підсилює лікування. Зрештою, вона заспокоює батьків, вселяє у них віру і впевненість, що вони залишилися не наодинці з хворобою своєї дитини. Нам навіть легше спілкуватися з віруючими батьками. Вони намагаються допомогти нам, а не зашкодити»

Джерело: https://molbuk.ua/publicacii/84661-molytva-zcilyuye.html

Протоієрей Володимир Можарівський, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (храм лікарняний, м. Чернівці)

На території дитячої обласної лікарні стоїть храм. Невеличкий. Скромний. Але такий необхідний. Необхідний для того, щоб в найтяжчі миті життя нагадувати про те, що окрім Господа і молитви, сповіді та каяття нам ніщо не допоможе впоратися з горем. Коли страждаєш ти сам, з цим ще можна впоратися. Але коли біда торкнулася маленької беззахисної дитини – це часто більше, ніж ми здатні витримати. Адже в такі миті горе від тяжкої хвороби множиться на безсилля допомогти найдорожчим.

Писав про те, що перш ніж зайти в дитяче онкологічне відділення до Михайла Гнатюка, дивився на купол лікарняного храму і молився. Отець Володимир Можарівський, дізнавшись, що я був в його лікарні, запитав чому ж я не зайшов до храму. Я і сам задавався цим запитанням.

В мене ніколи не виходило байдуже пройти повз людське горе. Не вмію відводити очі й поспіхом іти жити далі, наче нічого не відбулося. Мабуть, саме тому зрозумів, що не зміг би тоді здужати дві програми, котрі торкаються такого сильного горя, яким є тяжкі дитячі хвороби.

Свій біль витримаю в будь-якому обсязі. Але біль близьких вбиває мене безпорадністю допомогти найдорожчим. Жити без шкіри, з оголеним нервом душі – це дуже яскраві, сильні відчуття. Водночас, коли чужі страждання ти відчуваєш самою душею, сильніше за власні, і вилікувати душу від того здатна лише молитва.

У священика Володимира Можарівського в душі є Господь. Ось звідки така сила в його слова і вчинках. Йому стає сил допомогти людям замінити біль на любов в людських душах, допомогти віднайти віру тим, кого горе штовхає в безодню зневіри.

Статтю про цю дивовижну людину я почав із розповіді про власні відчуття. Але лише тому, що хотів пояснити читачу, що я сам не зміг би дивитися на такий біль. Моїх душевних сил не стало б на таке служіння Нації і Богу. Моя віра не настільки потужна. А в отця Володимира це покликання від Бога. Стикаючись з неймовірним горем, йому вистачає сили та віри не тільки не захлинутися чужою бідою, а й простягти руку допомоги, вказати шлях до світла із цієї буремної безодні.

Я сам інколи знесилююся і навіть починаю нарікати на тяжкість дарованих Богом випробувань. Саме тому безмежно захоплююся цим священиком, котрий ледве не щодня допомагає своїм прихожанам наповнювати душу надією замість відчаю, вірою замість зневіри, адже я інколи навіть собі не можу дати ради, а отець Володимир не тільки впорався з власними «демонами», а й допомагає долати їх іншим.

Я слухав «Сповідь» цієї людини, затамувавши подих. Адже його віри і милосердя вистачає на сотні людських доль. Отець Володимир сповідував мене. Сповідував мене у моїй гордині, моєму страху, моїй нерішучості. Яка ж Буковина мудра. Мудра у своїй доброті і людяності. Я довіку дякуватиму Господу за те, що він дарував мені щастя почути її через «Сповіді» таких неймовірних людей.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – протоієрей Володимир Можарівський, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (храм лікарняний, м. Чернівці)

https://youtu.be/Dcpmu8zWZ3Y

Анастасія Рошка з неабияким ентузіазмом розповідала про свої плани створити підручник з української мови – Олег Володарський

Як парость виноградної лози

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Максим Рильський

Учитель української мови Анастасія Рошка

Маленьке буковинське містечко Новоселиця гостинно відкрило нам свої обійми. Учасник російсько-української війни Олег Істратій разом зі своєю дружиною Анастасією Рошкою привітно зустрів нас і створив всі умови для нашого комфортного перебування. Олег і Анастасія познайомили нас з багатьма своїми друзями та знайомими і ми неймовірно вдячні за знайомства з тими, кому важлива та цінна Україна.

Турботливі господарі, вони постійно непокоїлися про те, щоб ми комфортно себе почували. Анастасія за характером стримана і мовчазна з малознайомими людьми, тому про те, що вона навчає дітей українській мові, я дізнався лише через декілька тижнів після знайомства.

Вона з неабияким ентузіазмом розповідала про свої плани створити підручник з української мови, за яким нашим дітям було б цікаво та просто вивчати рідну мову. Саме тому вона постійно напрацьовує методики та завдання, які б дали змогу дітям ще ефективніше вчитися.

Ця вчителька піклується про своїх маленьких учнів, ставиться до них з теплотою та турботою, а діти, відчуваючи це, дарують їй свою любов та енергію. В її величезному люблячому серці вистачає місця для усіх. Але назавжди особливе місце в ньому належатиме її дітям: кмітливій старшій донечці й невгамовному, непосидючому молодшому сину.

Я намагався зрозуміти про себе, як впливає етнічна належність на ставлення до України, на що Анастасія мені наголосила, що посеред них немає молдаван, румунів, євреїв, а є лише українці різного етнічного походження. Ми говорили. Крок за кроком вчилися розуміти співрозмовника і довіряти одне одному. Їй було не просто відкритися. Стриманість боролася зі щирістю. Але, без сумніву, у своїй «Сповіді» Анастасія була справжньою та відвертою.

Буковина осяяла нас калейдоскопом яскравих зустрічей та цікавих знайомств, а затишний будиночок, котрий гостинно надали нам Анастасія та Олег, дарував тишу та спокій. За філіжанкою ароматної кави я спостерігав як за вікном виблискує у світлі вечірніх ліхтарів сніг. Мені згадалося, як ми з родиною поїхали відпочивати в Карпати, а мій, тоді ще зовсім маленький, син впав на спину у сніг і промовив:

– Тату, а давай ми ось так довго-довго будемо лежати й дивитися на небо!

– Синку, ти можеш застудитися, – розсміявся тоді я.

– Тату, тут так тихо, наче у Бога, – відповів мені з притаманною лише малюкам мудрістю син.

Саме як у Господа я відчував себе на Буковині. Цілий місяць натхненної праці і затишного відпочинку. Ці люди, зустріч з якими подарувала мені Квітка-Буковина, назавжди залишаться в моєму серці. Маленьке, затишне містечко, сповнене ароматами свіжого хлібу і морозним присмаком зимового повітря, котре зачаровує привітністю і гостинністю мешканців.

Стриманість першої зустрічі і свобода, котру дарує вміння чути і довіряти. У нас був час познайомитися. У нас є час дружити. У нас є велична, красива і рідна країна. У нас є МИ. І це найкраще з того, що міг подарувати нам Господь.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учитель української мови Анастасія Рошка

https://youtu.be/qoURf2q7qJ4

Протоієрей Микола Щербань не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти – Олег Володарський

Молитва до святого апостола і євангеліста Іоана Богослова

О великий апостоле, євангелісте громогласний, Богослове і тайновидче невимовних одкровень, дівственнику і улюблений наперснику Христів Іоане! Прийми нас грішних, що до міцного заступництва твого звертаємося. Випроси у Всещедрого Чоловіколюбця Христа Бога нашого, бо Він перед очима твоїми Кров Свою за нас пролив, недостойних рабів Своїх, щоб не пам’ятав беззаконь наших, а помилував нас і вчинив з нами по милості Своїй; нехай дарує нам здоров’я душевне і тілесне, благоденственне життя і достаток, наставляючи нас звертати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого, а після закінчення тимчасового життя нашого нехай позбавить нас немилосердних мучителів на повітряних митарствах, щоб досягли ми, тобою ведені, небесного Єрусалима, його ж славу ти в одкровенні бачив і нею в нескінченній радості насолоджуєшся. О великий Іоане! Збережи всі міста і країни християнські, храм цей і всіх, хто служить і молиться в ньому, від голоду, мору, землетрусу і потопу, вогню і меча, нашестя іноплемінників та міжусобної боротьби; визволи нас від усякої біди та напасті і молитвами твоїми відверни від нас праведний гнів Божий, а Його милосердя нам випроси, щоб разом з тобою сподобилися прославляти в невечірньому дні пресвяте ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа навіки-віків. Амінь.

Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів (ліворуч)

Твердиня української культури – Чернівецький національний університет ім. Федьковича. Богословське відділення. Храм Трьох святителів. Мені вже почало здаватися, що ця програма не відбудеться. Отець Микола Щербань був неймовірно заклопотаний, йшла підготовка до святкування Водохрещення.

Отець Микола довго слухав і мовчав. Потім поставив декілька запитань про формат та ідеологію програми, після чого неохоче погодився на «Сповідь». Цей харизматичний священик одразу захопив всю мою увагу. Його настільки хочеться слухати та чути, що я часто навіть забував про те, що маю ставити йому якісь запитання. Він говорив в незвичному для мене форматі Господньої логіки, неймовірно точно, змістовно та зрозуміло формулюючи кожну фразу.

Він не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти. Він говорив зрозумілою мовою, але з такою незвичною для мене діалектикою доведеності Бога. Як же потужно відчувається усвідомленість та харизматичність цієї людини! Мене вразило те, що говорячи, він уважно спостерігає за твоїми очима, аби зрозуміти як, якими словами достукатися до душі співрозмовника аби все те, що він розповідає про Бога, сприймалося глибше, ніж просто розумом – самою душею.

Він говорив, а я уявляв велику аудиторію переповнену семінаристами, котрі уважно слухають лекцію свого улюбленого, хоча й суворого викладача. Кожна його лекція-проповідь – це і мистецтво, і талант, і професіоналізм. Він говорив про Бога, про війну, про Націю, про людей, про суспільство. Цей священик ясно бачить і розуміє всі ті гострі та гіркі проблеми сьогодення, але це ніяк не применшує його любові до Бога, України та українства.

У мене є улюблене запитання, котре я часто ставлю під час «Сповіді». Чому улюблене? Тому що я і сам для себе намагаюсь віднайти на нього відповідь. Усвідомити, звідки в мені така всеосяжна любов до України. Я ставив це запитання різним людям і кожен раз навіть саме запитання звучить по-різному. Але ставлю його лише тоді, коли відчуваю внутрішню готовність співрозмовника на нього відповісти. Без болю. Без тиску. Просто, тихо і щиро. Майже пошепки.

– За що ви так любите Україну? І цього разу я почув відповідь, котру моя душа прагнула почути весь цей час. – А хіба люблять за щось? Просто люблять і все. – Дякую вам, отче! Ці ваші слова викарбувалися в мене на серці. Поставлене запитання та отриману відповідь розділяло сотні «Сповідей», десятки храмів, неймовірна кількість розмов зі священиками, капеланами, волонтерами, добровольцями, митцями…

Єдина відповідь на десятки запитань. «Люблю і все», – прозвучала проста фраза. Тому що люблю. Дуже люблю. Раз і назавжди. Від народження і до зустрічі з Вічністю. І над полями зі стиглою пшеницею, над величними вершинами Карпатських гір, над могилами із жовто-синіми та червоно-чорними стрічками… як тихий шепіт молитви… як крик нескореного сокола… як порив степового кочового вітру… Тому що ЛЮБЛЮ… Безмежно люблю тебе, Україно! Він щось залишив по собі в моєму серці, цей талановитий, харизматичний священик та вчитель. Щось надзвичайно просте, проте важливе та сильне. Те, що зробило мене набагато сильнішим.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів

https://youtu.be/7qmo0qTVis4

Молитва до всіх святих українського народу

Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас! Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольго, бо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси. Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас. Світло євангелії проповідують пре, славно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога. Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя. Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священомученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних. Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми. завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь. 

Монахиня Анісія (Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Заставнівського району, Чернівецької області)

Мені пишеться. Букви самі собою складаються в слова, а слова в рядки. Текст лине із самого серця і я майже не контролюю цей процес… На душі стає легше, коли ділюся любов’ю до своєї рідної землі, котра, наче хвилею, накриває мене після кожно«Сповіді». 

Коли я тільки починав цей проект, відвертий діалог на очах у Нації й Бога, я раз у раз задавався питанням: «Кому це потрібно?». Інколи ловив себе на думці, що все це – просто моя дурнувата сентиментальність. Але щоразу передивляючись програми, перечитуючи коментарі та особисті листування моїх співвітчизників, переконувався в тому, що моя принципова позиція говорити щиро та голосно про любов до Бога й України є єдиним вірним вибором для мене. Я всім серцем відчуваю, як нашій Нації, нашій країні не вистачає любові. Знаєте, наче маленька дитина, котра з самого ранку намагається самостійно зібратися до школи. Коли шкарпетки вдягаються далеко не одразу, шкільне приладдя не вміщається в рюкзак… ще трохи по-дитячому незграбно, але з таким дорослим завзяттям. 

І, коли бачиш цю вже зовсім не дитячу мужність, серце розривається на мільйони маленьких жовто-синіх шматочків. Ненька-Україна, така стародавня у своїй історії й така юна у своїй незалежності… Проте незмінно велична та непереможна. І знову… рвуться снаряди, гинуть найвеличніші, плачуть найрідніші… Тому я буду писати. Обов’язково буду описувати, розповідати й знімати про справжню, незламну, потужну Україну. Істинну країну. Й істинних героїв.

Цю програму ти ніколи не побачиш на телебаченні. Занадто вже вона не форматна. Вона між Богом, людьми та совістю. У цієї програми немає спонсорів чи меценатів. Вона із самої глибини душі подільського бешкетного хлопчиська, котрий так сильно любить все, що пов’язано з Батьківщиною. Цю програму не привласнить собі ніхто. Вона наче мовчазна молитва всім тим, хто втратив СВОЇХ. Це шепіт генетичної розмови з Богом. Це невичерпна ВІРА мого доброго та рідного народу. Для мене це справжнє щастя – бути українцем і голосно говорити про все це.

Жіночий монастир. Монахиня Анісія. Її душа цілком і повністю належить Господу. Вона все ж наважилася на коротку бесіду. Котра видалася вкрай не простою. Для мене не простою, адже я завжди відчуваю себе трохи розгублено перед таким прикладом духовної звитяги. Присвятити своє життя Всевишньому. Ледве прокинувшись, просити Його дарувати життєвих сил на день прийдешній, а ввечері дякувати за все, дароване в цей день, невпинно повторюючи такі необхідні слова молитви. Немає звичного комода з косметикою. Лише найнеобхідніші речі й надзвичайно прості. І все життя в невпинній молитовній розмові з Богом. Така страшна для багатьох убогість і порожнеча. І така наповнена і всеосяжна для істинних ВІРА… Віра, з якою вони моляться за нас, за наших дітей, за нашу рідну Україну.

Вкрай нервував в цій програмі. Боявся необережним словом чи запитанням образити цю чисту душу. Переживав за те, що можу не почути, не зрозуміти, не усвідомити того, про що говорить Господь вустами найвідданіших своїх дітей. А потім на мене чекали зовсім інші емоції, проте не менш яскраві.

Маленькі вихованці недільної школи завершили свої смаколики й прийшли поговорити з нами. Не лише поговорити… а й проспівати молитву! Вони розповідали нам про себе. Я слухав їх і розумів, що вони набагато більш усвідомлені громадяни, ніж ми. Вони, народжені в Незалежній Україні, такі віддані та переконані українці. Такі маленькі, такі зворушливі й такі величні у своїй любові до Бога й України. Ми мріяли, щоб наші діти виросли такими. Наші вороги боялися цього понад усе. Ми часто жартома називаємо одне одного «лютими украми». Наша «лютість» в нашій єдності. В нас самих. В спільній молитві. В руках, котрі завжди готові простягнути одне одному. В руках, якими ми осіняємо себе хресним знаменем, звертаючись до Бога. В руках, котрі ми прикладаємо до серця, коли звучить наш гімн.

Ці маленькі українці розчулили моє серце. Тепло їх рук, очей, сердець ще довго зігрівало мене. Безумовна довіра в їх оченятах змушує робити все можливе і надможливе, аби вони більше ніколи не знали, що таке туга, війна та смерть. Їх неповторна ніжність до Бога та маленького Ісусика ще довго стукала в мене у скронях…

– Моя Україна жива, – повторювало моє серце. – Моя країна переможе, – не допускав жодних сумнівів мій розум. Діти нашої країни, наші діти – це найбільший скарб, кожен діамант, кожна перлинка в якому надважлива, особлива і необхідна. Монахи присвячують своє життя служінню Господу, моляться за усіх нас… а діти це відчувають своєю чистою та відкритою душею і дякують за це абсолютною довірою. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – монахиня Анісія (Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Заставнівського району, Чернівецької області)

https://youtu.be/jEkgi8zLoiI

Кожен з нас вчинками чи бездіяльністю, любов’ю чи байдужістю будує власне майбутнє – Олег Володарський

Молитва за з’єднання всіх християн

Ти Господи, з’єднав різні народи у визнаванні святого імені Твого, благаємо Тебе за з’єднання всіх християн, а зосібна за християнські народи Сходу. Просимо Тебе, влий у нас усіх бажання єдности, щоб ми разом творили одне стадо під проводом одного пастиря. Учини, Господи, щоб вони перейнялися наукою своїх святих учителів, які є однаково й нашими отцями у вірі. Бережи їх від злого, що могло б їх від нас відлучити. Дух згоди й любові, що є знаком Твого перебування між вірними, нехай прискорить той день, в якім наші бажання злилися б з їхніми, щоб так кожний нарід усякої мови пізнав і прославляв Господа нашого Ісуса Христа, Твого Сина. Амінь.

Отець Ігор Шемяков, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (м. Чернівці)

Оголений нерв війни. Він пульсує болем в країні. В суспільстві. Між людьми. Біля могил. В церкві. Поруч з іконами. Неможливо описати словами всі ті почуття, що сповнюють душу тих, кому не байдужа Україна. Тих, кому не однаково.

Священик Ігор Шемяков народився в Росії, звідки родом його батько, але більшу частину свого життя прожив на Батьківщині своєї матері – на Донеччині. Його рідне місто сьогодні, на жаль, окуповане. Але він сам зробив свідомий вибір – залишитися українцем в Україні. Йому вкрай болить втрачена домівка. Але з Божою допомогою і в з молитвою будь-які випробування лише загартовують ВОЛЮ.

Отець Ігор прийшов до Бога через хворобу сина. Він спокійно розповідав нам історію свого життя, а я не міг не захоплюватися тим, скільки сили та мудрості в цій людині, як смиренно та мужньо він долає випробування, що посилає йому Господь. Я не побачив відголоску страждання в його очах. Лише мудрість набутого досвіду. Навпроти мене сидів життєрадісний, життєлюбний чоловік.

Говорив зі священиком, а в душі вистукувало: «НАШ!» Так, саме наш. Сьогодні, тут і зараз, в тилу і на фронті твориться нова, новітня історія України.

І я вкотре переконуюся в тому, що ті, кому байдужа Україна, в кому так і не пробудилося українство, залишаться на узбіччі історії. Адже кожен з нас вчинками чи бездіяльністю, любов’ю чи байдужістю будує власне майбутнє.

В кожного з нас є вибір. І, більше того, кожен з нас його вже зробив. Якщо ви думаєте, що особисто ви нічого не обирали і вам обирати не доведеться, значить його просто зробили за вас.

Якщо ви самі не оберете для себе Україну і не почнете будувати її майбутнє вже сьогодні, то замість вас ваше майбутнє і майбутнє нашої держави обиратимуть ті, хто це майбутнє собі присвоїв. Тому що кожен з нас своєю байдужістю сприяв тому, що наше майбутнє ділили і продовжують ділити між собою ті, хто сидячи на золотих унітазах нарізають золоті батони.

Тому і не дивно, що віднайшлася біомаса, вибачте, але не можу назвати їх людьми, котра хлібом-сіллю зустрічала ворога на нашій землі. Я переконаний, що понад усе сепарня боїться тих мешканців Донеччини та Луганщини, котрі понад усе люблять свою країну. Люблять Україну. І тільки вони зможуть пришити на місце такий рідний, але такий зболілий клаптик нашої любої Батьківщини.

Це їх глибинне і болісне питання, до якого я навіть боюся доторкатися. Та я переконаний, що в один із сонячних днів вони вільними УКРАЇНСЬКИМИ птахами полинуть додому, щоб назавжди виправити історичну помилку. Це написано в їх очах. Це читається поміж рядків. Це викарбувано в них на серці: «Донецьк – це Україна!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – отець Ігор Шемяков, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (м. Чернівці)

https://youtu.be/UmtuUoGuzeU

Справжнім патріотом Чернігова називають Володимира Наталушка його колеги-художники. Церкви, парки і навіть пляжі на полотнах митця виходять дуже реалістичними. «Береги» — назва нової виставки митця, яка щойно відкрилася в залі обласного осередку Національної спілки художників. За вікном початок зими, а тут літо виграє всіма барвами. У виставковій залі обласного осередку Національної спілки художників тече літня Десна, сяє сонце і відкривається чудовий поліський краєвид. Володимир Наталушко презентує широкому загалу свою нову виставку під назвою «Береги».

Митець каже, що цього літа провів дуже вдалий пленер, плідно попрацював і от тепер йому є що показати шанувальникам живопису. На виставці також представлені і портрети, Володимир пише лише близьких людей, наприклад, дружину з дочкою. Є й багато архітектурних пам’яток Чернігова. Кожна картина зі своїм настроєм. Пронизана позитивом і легкістю. Володимир Наталушко в стінах спілки художників востаннє виставлявся чотири роки тому. А от проміжних виставок вистачало — і в Чернігові, і за його межами. Колеги Володимира кажуть, він не знає спокою, працює багато, є настрій чи ні. Тож ця виставка не остання за ліком, а скоріше чергова.

Джерело: https://m.gorod.cn.ua/news_78133.html

Володимир Наталушко, художник-живописець

«Художник, якого часто можна побачити за роботою з натури на вулицях міста»

Це була перша «Сповідь» в Чернігівському обласному художньому музеї ім. Григорія Галагана в той насичений подіями та враженнями знімальний день. Серпневий дощ та похмуре небо нагадували про те, що скоро осінь вступить у свої права.

Затишна будівля музею гостинно відчинила перед нами свої двері, залишивши позаду зливу, що розійшлася, тільки-но ми під’їхали. Коридори та зали музею наповнював шум та метушня підготовки до відкриття виставки, а навколо панували творчість та краса. Нас пригостили ароматною кавою і поки ми знайомилися з Юрієм Ткачем, директором музею, для нас підготували простір, котрий ми могли зайняти для запису програм.

Володимир Наталушко одразу здивував мене своєю творчою наповненістю. Він випромінював тишу та спокій. Професійний пейзажист, котрий натхненний природою рідного міста, рідної Чернігівщини починає малювати красиву Україну. Людина, закохана у свою країну. Людина, котра дивиться на Неньку-Україну по-дитячому віруючими та захопленими очима. Обіймає її дивовижно добрим серцем.

Як же шкода, що ми розучилися бачити красу. Що не помічаємо красу навколо нас, не вміємо бачити красу людських душ. Як прикро, що в метушні буденних клопотів, рутини, успіхів та поразок ми забуваємо про те, що красиве, чисте і Боже відновлює нашу душу, очищує її.

Хтось має нести цю красу Україні та українству. Хтось зобов’язаний говорити про це вголос, писати це на полотні та у віршах чи прозі, співати про це, ліпити із глини, вишивати… Хтось просто отримує від цього задоволення, а хтось присвячує цьому життя.

А наша країна й усі ми, як зріле громадянське суспільство маємо принципово ставитися до того, щоб посеред нас таких людей було якомога більше. Це може бути й просто захопленням, та коли посеред нас з’являються все більше і більше тих, для кого це сенс життя, Нація стає красивою та духовно багатшою. Адже саме для цього Господь дарував світові красу, аби ми вміли відчувати, розуміти, співчувати. Вміли любити, цінувати та берегти.

Нашу неймовірну, красиву, рідну Україну варто захищати та берегти. Наша реальність в тому, що наш давній недобратній ворог ненавидить нас за нашу генетику, культуру, силу та самобутність. Це скарби нашої Нації. Нам треба їх відшукувати, зберігати та примножувати. Це те, про що я вже чотири роки кажу у «Сповіді». Нам не можна втратити нашу генетичну інтелектуальність. Адже це стане втратою самих себе.

Культура, на яку у нас так часто не вистачає часу та зусиль, говорить до нас з кожного куточка нашої красивої землі. Говорить, як ніжна, любляча матір. Як символ нашого майбутнього. Кличе. Плаче. Обіймає душу. Не можна втрачати цю красу. Ні за яких обставин.

Володимир Наталушко дуже скромна людина. Людина, котра малює красиве місто. Маленький рай. Глибинну генетику. Батьківщину. Україну. І нехай його береже Господь. Нехай він пише красиві картини в рідному Чернігові, а щасливі та красиві містяни впізнають його та привітно вітаються при зустрічі. Я подивився в небо і сказав чи то Богу, чи то Україні: «Я дуже люблю тебе, Україно! Будь завжди такою прекрасною. Ти — наша душа».