Саме таким, як Микола Миколайович, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною – Олег Володарський

Історичний екскурс: Буковина

Об’єднана Європа XXI століття являє собою своєрідну мозаїку різноманітних народів, етносів, мов та культур, а також репрезентує широкий спектр віросповідань та вірувань. На перший погляд, це явище може відігравати дезінтеграційну роль у житті суспільства єдиного європейського організму, з другого ж боку, саме через таку різноманітність виявляється парадоксальна єдність. Сучасна наукова думка все частіше застосовує поняття полілог культур, мультикультуралізм, пограниччя культур, що свідчить про актуальність і новітність згадуваних явищ. Метою даної розвідки є аналіз контекстів прояву культурного пограниччя, яким є Буковина. домінуючою тенденцією кінця минулого століття було створення так званих єврорегіонів, між іншим: Pomerania (Німеччина –– Польща), Nysa (Польща – Німеччина – Чехія), Beskidy (Польща – Словаччина), Euroregion Karpacki (Україна – Польща – Словаччина –– Угорщина –– Румунія), Bug (Україна – Білорусь –– Польща), Niemen (Польща – Литва – Білорусь), Batyk (Польща –– Росія – Литва – Латвія – Швеція – Данія). Ці новоутворення являють собою міждержавні територіальні спільноти, основною метою яких є всебічна інтеграція, як культурна, так й економічна. Проте, в історії Європи подібні багатонаціональні регіони з єдиною суспільною системою та сильними тенденціями культурної та мовної інтерференції були поширеним явищем. Яскравим прикладом цього явища є Буковина, що сьогодні знаходиться в рамках Карпатського єврорегіону .

Землі Буковини (розташовані у підніжжя північно-східних Карпат) довгий час не мали чітко окреслених кордонів. В кінці XIV на початку XV століття ця територія була складовою частиною Молдавського князівства, а з другої половини XVI століття, разом з Молдавією, знаходилася під пануванням Туреччини. Підкреслимо, що не всі буковинські землі мали однакову історичну долю. Північно-західна частина Буковини, за часів польського короля Казимира Великого, декілька разів переходила у власність Речі Посполитої. Проте варто наголосити, що Буковина ніколи не була і не може вважатися інтегральною складовою частиною Польщі.

Після першого розділу Польського королівства (1773 р.) колишня частина Молдавії – Буковина (10 440 км2), а також Мала Польща та Червона Русь увійшли до складу Австрії. Після приєднання цих земель у 1775 році до імперії Габсбургів на Буковині встановлюється правління так званої військової адміністрації, яке тривало до 1787 року. На перших етапах повнота влади зосереджувалася в руках глави адміністрації – 2 генерала Сплені, а з 1778 року – генерала Енценберга.

Вища адміністрація мала подвійне підпорядкування, військовим чиновникам у Відні, а також військовому командуванню у Львові, столиці Галицької провінції, не зважаючи на те, що Буковина становила окрему адміністративну одиницю Австрії, центром якої з 1779 року офіційно стали Чернівці.

Довго не міг розпочати написання цієї статті… Мені вже здалося, що застряг і не зможу, не витягну той рівень, котрий необхідний для того, щоб описати цю людину.

Цей чоловік володіє величезними обсягами знань про нашу з вами історію та культуру. І, що найважливіше, ці знання базуються не на сухих академічних фактах, а на усвідомленні, глибокому відчутті власної етнічної, національної приналежності.

Він не просто вивчає історію та культуру, він вивчає ВЛАСНУ історію, історію свого народу, своєї нації. Саме тому в його словах і працях розмальовані писанки, вишиті сорочки, виліплений посуд та сплетені дідухи постають настільки справжніми, що здається, ніби ти торкаєшся їх, ніби тримаєш їх в руках.

Тому загальним фразам, штампам та кліше не місце в спогадах про спілкування з цією людиною. Та й «Сповідь» – не статистична звітність про поїздки та діалоги. «Сповідь» про відвертість з Богом та Україною. Каяття на очах у Нації.

Інколи ми просто живемо, працюємо, виховуємо дітей, відпочиваємо. Та варто нам зробити крок назустріч країні, як ми одразу починаємо інакше чути та відчувати самих себе. Наш периметр сприйняття виходить за рамки буденності, стає глибшим, яскравішим.

Спочатку Україна. З ранку і до вечора. В думках, у мріях, в серці, в онуках. Саме таким, на мою думку, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною.

Микола Миколайович Шкрібляк. Він поглинає культурну спадщину нашої нації не просто розумом, а й душею. З яким болем він говорив про те, що закриваються будинки культури та зникають цілі напрямки мистецтв та ремесел. З якою любов’ю він прагне все це зберегти.

Попри надзвичайний досвід, видатні наукові здобутки, він зумів зберегти в собі того маленького хлопчика, котрий напередодні Великодня заховав писанки, боячись, що більше ніколи не побачить такої краси.

А ще, спілкуючись з цією людиною, я відчув знайому мелодію серця, котрою мені виграє Гуцульщина. І ще до того, як запитав про це, я був більш ніж впевнений, що спілкуюся з гуцулом. Це той етнос, до якого я ставлюся з особливою любов’ю та повагою. І вкотре переконуюся в думці, що Київська Русь сховалася  на Гуцульщині. Зберегла свою генетичність, обрядність, традиційність. Гуцули по-особливому вміють любити свою землю. В них це від дідів-прадідів. І, спускаючись з гір, несуть особливе духовне світло.

Микола Миколайович познайомив нас з багатьма творчими людьми. Науковці, письменники, художники, співаки – всі вони неймовірно яскравими барвами сяють в суцвітті квітки-Буковини.

А під час «Сповіді» з ним самим ми говорили про багатовікову культуру та її сприйняття душею гуцула, котрий так вірно та віддано любить свою землю, щоденно борючись за залишки етнічної культури, котру ми за всяку ціну маємо зберегти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – директор Учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович Шкрібляк

https://youtu.be/wQPj2zh4ww8

Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті

102 псалом

Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Він бажання твоє насичає добром, відновиться, мов той орел, твоя юність! Господь чинить правду та суд для всіх переслідуваних. Він дороги Свої об’явив був Мойсеєві, діла Свої дітям Ізраїлевим.

Щедрий і милосердний Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не завжди на нас ворогує, і не навіки заховує гнів. Не за нашими прогріхами Він поводиться з нами, і відплачує нам не за провинами нашими. Бо як високо небо стоїть над землею, велика така Його милість до тих, хто боїться Його, як далекий від заходу схід, так Він віддалив від нас наші провини!

Як жалує батько дітей, так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його, бо знає Він створення наше, пам’ятає, що ми порох: чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він, та вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його...

А милість Господня від віку й до віку на тих, хто боїться Його, і правда Його над синами синів, що Його заповіта додержують, і що пам’ятають накази Його, щоб виконувати їх!

Господь міцно поставив на Небі престола Свого, а Царство Його над усім володіє. Благословіть Господа, Його Анголи, велетні сильні, що виконуєте Його слово, щоб слухати голосу слів Його! Благословіть Господа, усі сили небесні Його, слуги Його, що чините волю Його! Благословіть Господа, всі діла Його, на всіх місцях царювання Його! Благослови, душе моя, Господа!

...Наприкінці XVIII століття у Російську імперію включається багато земель, на який формується «Смуга єврейської осілості». В першу чергу, на українських, білоруських та литовських землях. «Смуга осілості» включала в себе саме ці території. Здебільшого українські. Це був абсолютно програшний шлях. Причин для створення смуги в російського уряду було кілька. Перша – економічна. Вважалося, що «злі й погані юдеї» заважають християнським купцям торгувати, мовляв, через це погіршилась економіка імперії. А зовсім не через те, що люди, які нещодавно були підданими Польської держави, раптом опинилися на окупованих землях.

Друга полягала в тому, що частина єврейського населення підтримувала польські повстання. Треба було обмежити території, на яких євреї могли жити. Єврейському населенню заборонили жити на території великих міст і маленьких сіл. Залишались малі містечка. І це обмежувало сферу праці. За часів польського панування єврею віддавали ті роботи, що «негожі християнину». Наприклад, давати позики. На території Російської імперії все було іще більш специфічно. Однак, це відбулося не за один день чи навіть рік.

У Києві була давня і велика єврейська громада. Євреям Києва кілька років поспіль казали, що вони мали продати все своє майно і виїхати. Однак, єврейська громада Києва була потужною. І впродовж усього XIX століття відбувалась ця велика боротьба за існування. Був «платіж коробочного збору» на право мати кошерного м’ясника. Велика частина збору йшла на утримання поліції, яка здійснювала грубі обшуки, щоб знайти нелегальних євреїв. Тобто вони займалася утисками євреїв, які їм платили.

Джерело: https://hromadske.radio/podcasts/zustrichi/smih-kriz-slozy-abo-yakoyu-bula-epoha-sholom-aleyhema

Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

Я прошу тебе, мій читачу, вислухай мене. Почуй мої щирі слова, що йдуть від самого серця. Великий біль стоїть за цією «Сповіддю». Дві нації, віками живуть на одній землі, мають спільного ворога, котрий голодом, кулями та засланнями винищував їх, водночас штучно створюючи між ними ворожнечу. Дві Нації, що мають спільний історичний біль.

Виросли цілі покоління, котрі навчені тому, що ми – вороги. Здатність любити ближнього як самого себе підмінили в нас ненавистю, зневагою та ворожнечею. Та запитай самого себе, жовто-синій, про те, звідки взялася ця прірва. Чи справді це твоя власна нелюбов, чи сатанинською червоною рукою було посіяно в твоїй душі сім’я розбрату і ворожнечі?

У кожного своя правда. Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті. А ще, мушу сповідатися, мені вкрай болить. Болить той бруд і та ганьба, котрими цинічно та підступно вкривають рідний моїй крові єврейський народ онуки та правнуки червоних комісарів, їх вірні наслідувачі. Болить настільки, що я не здатен мовчати і не говорити про це.

220 «Сповідей» – це мій маніфест того, що я відчуваю в нашій з вами Україні. Її біль та щастя, надія та покута, минуле та майбутнє, мрії та сьогодення. Імперський вплив на розум зіштовхує нас душами і серцями, ріже відчуття та сприйняття уламками кривих дзеркал, спотворюючи, викривляючи нашу дійсність. Цього не повинно бути. Не може ненависть бути фундаментом, базисом для побудови чогось значущого. Любов може. Бог може. Дух може.

Мені інколи стає страшно. Страшно від усвідомлення холоднокровності безкарних, від цинізму запроданців та морального каліцтва тих, хто не гребує золотом на крові, а більше того – прагне до нього. Страшно від того, що жоден з нас, українців, не захищений від того зла, фальші, бруду та ненависті, котрими наповнюють наш український простір манкурти.

Я за православну Україну. В якій пліч-о-пліч живуть представники різних конфесій, національностей та віросповідань. В якій братом-українцем є той, хто кохає та плекає вільну, сильну, незалежну Україну. Все інше – умовності, не варті нашої уваги.

Ось так євреї та українці – нехай по-різному, але вірують в одного Бога і так однаково люблять Україну. Моя мрія – винищити уламки кривих дзеркал, котрими червоні пошматували наші серця та розуми. Саме ця мрія раз у раз виштовхує мене із домашнього затишку метушливої столиці назустріч таким, до мого сорому донедавна незнайомим мені, частинкам нашої країни. Назустріч тим, хто так віддано та щиро любить нашу з вами країну.

Від мене довго приховували, що в моєму роду були раввини. Мені не тільки боялися зізнатися в тому хто я і якого роду, а навіть намагалися викривити правду, записавши мене від народження «росіянином». Боялися настільки, що воліли, аби я був «як усі», а не був собою.

В мене серце крається від усвідомлення того, що цілі покоління проживали не саме життя, а лише його відображення у викривлених червоних дзеркалах. Жили лише тією тінню життя, яку «дозволяла партія».

Я єврейське дитя. Громадянин України. Мої діти українці. І я цим неймовірно пишаюся. Каюся, інколи стає настільки важко і боляче від того, що зараз коїться з моєю країною, що приходить на думку полишити все та поїхати, адже можливостей для цього більш ніж вдосталь. Та поки моя рідна Україна не на життя, а на смерть б’ється із зовнішніми та внутрішніми ворогами, я її не покину. Буду з нею, щоб не сталося. І допомагатиму, скільки стане сил.

Мене чув рабин. Розмова не на рівні слів, а на рівні душ, як і має бути зі священнослужителем. Та більше того, він відчував теж саме. Але не тому, що емпатично сприйняв мої відчуття, а тому, що вони резонують його власним переживанням.

Я пізно прийшов до Бога, через що багато років жив образами, сумнівами, гнівом та недовірою. Ці роки безбожництва винищили в моїй душі здатність довіряти і ледве не знищили вміння бути щасливим. Безумовно щасливим, як можна тільки в Господній Любові, а не викривлено, по-диявольськи задоволеним від того, що матиму щось. Адже щасливій людині досить усвідомлення Бога, віри в мудрість Його замислу та смирення на дарованому Ним шляху. Таке щастя дарує ВОЛЮ, котра і є сутністю українства. А задоволення – це диявольська подачка, котрою, наче віслюка морквою, він вабить нас до себе. Коли тобі здається, що ти станеш щасливий, лише отримавши щось, знай, що це нечистий вабить тебе до прірви, за якою вже немає вороття до Бога. Так, ти скоштуєш цієї «моркви», та ніколи нею не наїсися і чим більше тобі її дадуть, тим нестерпнішим стануть твій голод і апетит. Підступність лукавого безмежна.

Саме «Сповідь» стала тим, що відновило той квіт довіри та щастя в моїй душі. Я напуваю ту квітку теплом церковних свічок, зігріваю її любов’ю до Бога і України, котрими так щедро діляться герої програм, плекаю її словами вранішньої та вечірньої молитви. І я вдячний Господу за те, що на місці болю та порожнечі в моїй душі сьогодні квітнуть такі квіти.

Ребе не знав безбожництва. Він від народження плекав Господню Любов. Жив у згоді із завітами предків. Його душа пізнала тишу та спокій. Його щастя тихе, розмірене та безумовне. Служба Богу та громаді, красуня-дружина, шестеро донечок та довгоочікуваний син. Він сповнений теплом, котрим щедро ділиться з усіма.

Він не буде протистояти злу насиллям. В нього стане духовних сил не прийняти це зло, пробачити його та молитися з любов’ю.

Я був заворожений тим величним спокоєм, котрим сповнена ця людина. Він вищий за буденну метушню, сумніви та поневіряння. Він в Господі. Та найважливіше те, що і він сам, і вся громада моляться за мир і за Україну. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

https://youtu.be/GCi5hXecvII

Але він щиро пишається фронтовим братством – Олег Володарський

Молитва до ангела-охоронителя

Святий ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішного і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу. О святий ангеле Божий, охоронителю й захиснику моєї нерозкаяної душі і тіла, прости мені все, чим образив я тебе за всі дні життя мого, і коли чим погрішив минулої ночі, захисти мене в нинішній день, і охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страху Своїм і показав мене достойним рабом Своєї безмірної благості. Амінь!

Ми майже рік планували Буковинський цикл. Випадкові знайомства перетворювалися на ті канали комунікацій, котрі дали нам змогу створити масштабний, принциповий проект. Одним із найважливіших пазлів Буковинської мозаїки став для нас Олег Істратій – воїн і справжній патріот України. Мені вперше доводилося спілкуватися з етнічним молдаванином, але ще до особистого знайомства відчув якусь особливу спільність з цією людиною. Вона була навіть не в словах, а в тому, що читаєш поміж рядків.

Не міг цього повністю усвідомити, доки не приїхав в Новоселицю. Етнічні молдавани, румуни, українці, євреї – корінні жителі цього багатонаціонального барвистого містечка. І коли Олег зустрів нас і гостинно розмістив в будинку своєї матері, ми почали діалог про історію Буковини та Новоселиці, котрий продовжували ще не один вечір.

Після важких знімальних днів він розповідав нам історію етносів, котрі населяють регіон, пригощаючи мамалигою та часниковим хлібом. Є в історії цього краю події, торкатися згадки про які мені вкрай важко, на межі фізичного болю від тих жахіть, що тут відбувалися. В той перший наш зимовий вечір на Буковині Олег розповідав нам про новоселицьку синагогу і розстріл 3000 євреїв, а в мене перед очима вставали Бабин Яр і Берковецьке кладовище, де назавжди спочили мої дідусь та бабуся.

Мене накрило хвилею болю, що відчували від покоління до покоління, на гребені якої я побачив свої дитячі спогади. Згадав себе ще хлопчиськом, коли маленькому єврею не знаходилося місця посеред розгодованих більшовицьких шакалів. І навіть ті, хто годувався недоїдками червоних, безжально, по-шаріковськи заходилися гавкотом, намагаючись принизити генетичну кров та сподіваючись вислужити ще одну подачку. Цей біль залишиться зі мною назавжди і я не припиню дякувати Богу за те, що мої сини, народжені в Незалежній Україні, знають цей біль лише по відлунню в моїх очах.

Нас винищували як етнос. Зрадництво стало буденним явищем. Я, скільки себе пам’ятаю, зневажав червону сволоту, гидував нею. І ці мої почуття були настільки сильні, що мене так і не зуміли навчити її боятися і підкорятися червоному режиму. Та моє серце завжди краялося, коли я зустрічав своїх ровесників євреїв, котрі напам’ять цитували праці тодішнього плюгавого вождя. Так і не зумів я зрозуміти та прийняти зразкових піонерів й комсомольців. Просто не сприймав їх. Це вкрай принизливо – брехати, що ти не той, ким є. Мені навіть в паспорті написали, що я – росіянин, адже моя мама, золота медалістка київської школи, вступаючи до МГУ, тремтіла від жаху за графу національність. Червоні знищили, спалили на піонерському вогнищі святе поняття генетичної совісті.

І, коли я почав спілкуватися з численними етносами українців на теренах нашої рідної країни, я почав краще розуміти той біль, котрий передавався від покоління до покоління. Той біль, котрий настільки заковує душі, що не дає проростати паросткам довіри одне до одного. Гуцули, молдавани, євреї, румуни… Імперська інституція, наче мисливських собак, тренувала манкуртів та зрадників, перетворюючи нас на загнаних звірів, не даючи нам чути навіть самих себе, не кажучи вже про інших, гратами та кулями випалюючи з нас такі святі поняття, як людяність, совість та щирість.

Це страшно. Та найстрашніше те, що цю, штучно створену червоними, ворожнечу продовжують розпалювати і сьогодні. Ми, українці, втомлені та розлючені тим, що чергова «перемога» на виборах перетворилася на чергову поразку України та українства. Ні, я не намагаюся виправдати Рабіновича, Зеленського, Коломойського. Але почуйте мене – вони такі ж парії та вигнанці серед єврейського етносу, як і посеред української нації. Зрадники втрачають право на коріння.

Але надважливо пам’ятати, що не можна судити по паршивим вівцям. Ми всі, народжені на українській землі, вигодовані українським хлібом, безмежно закохані в Україну – інші. Ми безмежно любимо свою жовто-синю країну. Обожнюємо її. І щодня молимося, хай навіть різними мовами, різними молитвами та в різних церквах, за щастя наших українських дітей.

Саме цей біль вигнав мене із теплої та затишної київської квартири і змусив витягувати на світ Божий найглибші метастази, що залишила нам червона пухлина, котру так неякісно видалили з жовто-синього тіла нашої рідної України.

Моє серце лікують ікони та церковні своди. Мене заспокоює Господня любов. Мене наповнює спокоєм Молитва. Мені відпускають гріхи священики і капелани нашої рідної Церкви. Та мені вкрай необхідна Україна в тому вигляді, в якому її створював Господь. Мені потрібно обнулити наслідки столітнього правління сатани і вивести на світ Божий ту генетичну інтелектуальність, котра віками ховалася від сонця.

Я простий маленький українець. Але це моя країна. Країна, в якій живуть мої діти, будуть жити онуки і багато поколінь правнуків. Саме тому я вважаю своїм обов’язком показати своїм дітям і кожному українцю, котрий захоче мене почути, що кожен з нас, українців, частинка великої, величної Української Нації.

Війна зірвала покрови за якими червоні ховали ПРАВДУ про те, хто ми, українці. Про те які ми є і якими були. Та ми маємо зуміти побачити цю істинність сьогодні. Її потрібно чути, відчувати душею, уміти малювати на асфальті, бачити в яскравих кольорах світанкового небокраю і відблисках свічок під іконою Матері Божої. Повернути титульній нації сили, віру і майбутнє. Об’єднати. Підтримати. Обійняти і щодня молити Бога за кожного українця в тилу та на фронті.

Олег розповідав про Буковину і Новоселицю. Показував старовинні фоліанти. Цей скромний і безстрашний воїн вкрай неохоче говорить про війну хоча щиро пишається фронтовим братерством.

Ця людина робить Вчинки. Тому багатослівно описувати його мужність та усвідомленість я вважаю зайвим. Олег Істратій – добрий, відкритий, відданий, завжди поспішаючий, інколи неспокійний, зі своїми поглядами на життя УКРАЇНЕЦЬ.

Брате Олеже, не вийде змінити цю країну соціальним і громадянським контролем за владними організмами. Це дорога по замкненому колу. Єдиний вихід – створити громадянське суспільство на основі авангарду нашої Нації з волонтерів, добровольців, капеланів, священників і УКРАЇНСЬКОЇ націоналістичної інтелігенції. І допускати до будь-яких щаблів влади виключно їх. Досить бути шиєю у безмозкої голови!

Ми на війні подорослішали до ВІЧЕ, на якому кожен буде чути один одного і відповідати одне перед одним, дивлячись в очі, а не визираючи з високих, завжди зачинених кабінетів. МИ. Ключове слово на найближчі 20 років. Ми – Нація. Ми – це Україна.

Олеже, низько вклоняюся твоєму дому і твоїй рідній Буковинській землі.

Олег Істратій. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/lSp85RhDwNg

Ігор Саханський пише ікони. Величезний світ в душі цієї людини. Немає злості та відчаю — Олег Володарський

Молитва до Пресвятої Богородиці на честь Її ікони «Скоропослушниця»

Преблагословенна Владичице, Приснодіво Богородице, що Бога Слово раніше всякого слова для спасіння нашого народила і благодать Його найбільше за всіх прийняла, Море Божественних дарів і чудес; завжди жива Ріка, Яка подає благодать усім, хто з вірою до Тебе прибігає! Перед Твоїм чудотворним образом припадаючи, молимось до Тебе, Всещедрої Матері Чоловіколюбного Владики: сподоби нас всещедрої милості Твоєї і прохання наші, що ми приносимо Тобі, Скоропослушнице, якомога швидше виконай на користь, утіху і спасіння кожному. Вияви, Преблага, благодать Твою на рабах Твоїх. Подай хворим зцілення і здоров’я; тим, що хвилюються — спокій; полоненим — свободу; страждаючим — утіху. Визволи, Всемилостива Владичице, кожне місто і країну від голоду, хвороби, землетрусу, потопу, вогню, меча та іншої тимчасової та вічної кари. Материнськими Своїми молитвами гнів Божий відверни. Від душевної немочі, спокус та гріхопадінь рабів Твоїх визволи. Щоб ми, перемагаючи спокуси та живучи благочестиво у цьому віці, в майбутньому сподобилися вічних благ благодаттю й чоловіколюбством Сина Твого і Бога, Якому належить всяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Його Отцем і Пресвятим Духом нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Учасник російсько-української війни, художник-іконописець Ігор Саханський

Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни. Щоразу, коли необхідно набратися сил, щоб «встати та йти», я подумки повертаюся туди. Хоча і розворушив той візит давно забуті спогади про ту мить, коли 20 років тому після чотиримісячного перебування на розтяжках та спицях мені настав час ставати на ноги.

Прийшовши до тями в реанімації, подивився в лікарняну стелю і почав молитися. Довго не міг повірити, що залишився живий. Та після ейфорії від усвідомлення живим прийшло похмілля у вигляді суворої реальності — невпевнені кроки, твоє тіло, що підводить тебе на кожному кроці, милиці… В ту мить надірвалася одна із струн в моїй душі. Мені пощастило — поруч зі мною протягом всього періоду реабілітації були рідні та друзі. Час та допомога лікарів потроху загоїли фізичні рани, тіло потроху відновлювалося, та те відчуття безпорадності, коли твоє тіло підводить тебе, залишає на душі шрами, котрі не загояться ніколи.

Клевань. Військовий шпиталь. Ігор Саханський. Чоловік, прикутий до візка. Учасник російсько-української війни. Російськомовний українець. Для котрого Україна понад усе.

Він пише ікони. Прагне розвиватися в цьому. В його очах неймовірне прагнення Бога. Живі, усвідомлені очі. Багато непромовлених слів. Багато того, що він прагне написати. Написати олівцями, фарбами, словами…

Величезний світ в душі цієї людини. Немає злості та відчаю, котрі сповнювали мене, коли травма скалічила тіло. Спілкуючись з ним, звертаєш увагу не на фізичну слабкість, а на силу духу цієї людини. Людини, душа якої сповнена любові та вдячності до лікарів та волонтерів, котрі самовіддано допомагають нашим воїнам.

Дивлячись на медперсонал та волонтерів, котрі, забуваючи за сон та їжу, доглядають поранених, ставлять їх на ноги, неможливо підвести їх і дозволити собі думку про те, щоб піддатися відчаю і перестати боротися за одужання. Мало хто здатен із вдячністю та усвідомленням приймати Божі випробування. Та лише зумівши це ми не ламаємося під тиском цих випробувань, а загартовуємося.

Важко було їхати зі шпиталю. Зачепили душу хлопці. Я прикипів до них. Мене вразила їх сила духу та любов до України. Ми ще довго прощалися, фотографувалися на прощання.

А частинка моєї душі залишилася там, разом із хлопцями, котрі здатні прийняти Божі випробування під час найтяжчого їх періоду. Адже у мене самого на усвідомлення мудрості дарованих Господом випробувань пішло більше десяти років.

…Згадав, як санітарка схилилася наді мною зламаним, взяла мене за руку, і ніжно промовила: «Синку, бережи тебе Бог!» І скільки сили, тепла та ніжності було в очах цієї жінки. Тоді я не зміг прийняти її підтримку, зболілий від того, що не бачив сенсу жити далі скаліченим. Та заспокоївшись, я зміг її почути. Віруй! Всім негараздам наперекір. Віруй і ніколи не здавайся! Бог тебе любить. Та і ти мусиш з любов’ю прийняти його випробування і з гідністю їх пройти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учасник російсько-української війни, художник Ігор Саханський

https://youtu.be/YPI-2PB9Iog

Михайло Головко – політик нової формації, для котрого Бог і Україна понад усе – Олег Володарський

Всемогутній і Єдиний Боже, Владико неба і землі!

Ти нас зібрав сьогодні на молитву за рідний край, за наш народ, за нашу Україну. Зібрав під оком нашого Хрестителя і Просвітителя, рівноапостольного князя Володимира Великого, який тримає у своїх руках знамено перемоги, Хрест Господній. Хрест, який ми, діти Володимирового Хрещення завтра, у половині великопісного шляху, будемо вшановувати у наших храмах. Хрест, який стояв тут, у центрі українського Єрусалиму, на Майдані, 5 років тому, коли наш народ, спонукуваний Твоїм Духом, розпочинав свій визвольний шлях, свій пасхальний перехід від рабства до свободи. Хрест як знак жертовної і вірної любові — Божої і людської. Хрест, в якому поєдналося небесне і земне, божественне і людське. Хрест як джерело Божої сили і благодаті, яка перемагає пекло. І хрест як вияв вірності людини аж до смерті, не раз — ціною жертви власного життя.

Ми, Господи, ще не осягнули цілі нашої мандрівки, ми ще не завершили наш національний шлях до свободи, гідності і справедливості. Як нам пригадував 5 років тому на Майдані, наш національний праведник і мудрець Слуга Божий Любомир, нам ще потрібно багато і наполегливо молитися, так наче б все залежало від тебе, Господи; і нам потрібно ще багато й важко працювати, так, наче б все залежало від кожного із нас, Твоїх дітей, яким Ти, Господи, довіряєш відповідальність за країну і за її майбутнє.

Дай, Господи, щоб супротивні сили не завернули нас із половини нашої дороги. Не допусти, щоб ми засумнівалися в нашому серці у правоті і перемозі, захиталися у наших діях чи збочили із того шляху, який обрали п’ять років тому, і яким йшли дотепер — жертовно, витривало, впевнено. Не дай, щоб ми забули, що «нема на світі іншої Вкраїни, немає другого Дніпра». Прости нам всі наші провини, Господи, бо уповаємо на Тебе!

Ти, Господи, нас кличеш, йти за Тобою дорогою Христа. А ця дорога нелегка і непроста. Однак, лише вона веде до воскресіння і до гідного людини Божого життя. Цей шлях позначений Твоєю благодаттю і захищений подвигом наших мужніх захисників. Цей шлях освітлений самопожертвою Героїв Небесної Сотні, через яких небесне і земне сьогодні єднається в молитві з нами і за нас.

Пошли нам, Господи, з висот небесних Твою мудрість! Мудрість єднання, щоб ми не розпорошували наших сил, а єдналися в дусі любові — до Бога, до наших ближніх і до рідної землі. Мудрість чуйності, щоб ми не дали задурити себе оманливими обіцянками, які походять від ворога нашого спасіння, від лихих людей і від збентежених почувань нашого власного серця. Мудрість спокійної відваги, яка дозволить робити подальші кроки на нашому шляху і приймати виважені, чесні і відповідальні рішення. Господи, даруй мені і кожному із нас Твою небесну мудрість, якої нам не вистачає, мудрість, яка пливе із Чесного і Животворящого Хреста! За молитвами Пресвятої Богородиці, Київської Оранти, св. Володимира і всіх Святих української землі.

Надіє світу, милостива Богородице Діво! Просимо про Твоє єдино могутнє заступництво: змилуйся над людьми беззахисними і моли милостивого Бога, щоб душі наші спаслися від всякої загрози, єдина благословенна!

† Богдан Дзюрах, секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Народний депутат України VІІ та VIII скликань Михайло Головко.

Ніколи не відмовляй самому собі в тому, щоб бути собою. Мало хто здатен попри будь-які негаразди залишатися просто людиною. Українцем. Націоналістом. І не важливо де ти проживаєш – у Львові чи Лисичанську, в Одесі або Чернівцях, в Києві або в Черкасах. Важливо зовсім інше. Є в твоєму серці Україна? Ти цінуєш цю землю? Ти любиш її дітей і поважаєш її воїнів? Якщо ти чесно, не вагаючись, здатен відповісти «так» на всі ці запитання, значить ти справді українець.

Любити значно простіше у часи розквіту та благополуччя. І зовсім не просто, коли рідна країна кровоточить війною і задихається від економічних і соціальних проблем. Саме в таких умовах розумієш, хто є справжнім, а хто порожнім і байдужим. Адже так легко жалітися, що країна тобі винна, лаяти війну, суспільство, політиків, сидячи на дивані і, нічого не роблячи ані для себе, ані для держави.

Набагато складніше прийняти Україну всім серцем, з усією її історією та культурою, славетним минулим та складним сьогоденням. Набагато складніше не вимагати у когось кращого майбутнього, а своїми власними зусиллями день за днем, рік за роком, крок за кроком самостійно його будувати, сприймаючи людей лише після їх відповіді на питання «а що ти зробив для України?».

Михайло Головко – політик нової формації. Українець, для котрого Бог і Україна понад усе. Спокійний. Простий. Відкритий. Усвідомлений. Він прагне бути почутим. Не через амбіції, або бажання слави. Ні. Йому є що сказати Нації. Він поруч з нами, він один з нас.

Людина, котра пройшла Майдан, і в якої я розпитував про Михайла, ані на мить не сумніваючись, відповіла мені: «Він наш! Він ніколи не боявся іти проти системи. Це особистість. Він справді допомагає».

Як би мені хотілося, щоб усі мої співвітчизники полишили зайву метушню та поневіряння, і щоб єдиним спільним знаменником для нас стали Бог і Україна! Як же я мрію, щоб ми, українці, взявшись за руки, звернулися до Бога в єдиній, спільній молитві, в тому єднанні усвідомивши в собі незламну генетичну українську ВОЛЮ.

Я часто бачу уві сні Україну з усміхненим обличчям, котра тепло посміхається кожному з нас. Я свято вірую в величне майбутнє цієї країни. Я молюся, щоб ми здолали не лише зовнішнього воїна, а виграли ще й найважливіший бій – бій із внутрішнім ворогом, що знищує нас зсередини.

Михайло Головко готовий до цього бою. Він готовий до битви за Україну. За Україну, якою він живе.

Посеред тих, хто щодня молиться за Україну немає великих чи малих, сильних чи слабких, немає зайвих… Там є лише Бог, Україна і свята ВІРА в сильну та величну Батьківщину. Там цінують лише відданість та служіння своїй країні.

Знято вже більше 100 випусків «Сповіді», а в мене й досі перехоплює подих, коли я бачу в очах героїв програми віддзеркалення того величного майбутнього, котре чекає на Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Народний депутат України VІІ та VIII скликань Михайло Головко

https://youtu.be/bWpDwXwIXBk

Христина така сильна, рішуча, яскрава, бачить себе просто жінкою — матір’ю, дружиною, донькою — Олег Володарський

Боже, я звертаюся до Тебе. Я сподіваюся на Тебе. Я чекатиму тут Тебе. Ти обіцяв, що, коли я очікуватиму Тебе, Ти даси мені нові сили. Ти обіцяв, що я літатиму на крилах, як орел; бігтиму і не втомлюватимусь, ходитиму, не знаючи втоми. Ісусе, Ти говорив, коли буду втомлена, змучена і обтяжена, мені потрібно прийти до Тебе. Я приходжу до Тебе сьогодні. Щоб Ти дарував мені спокій і силу. Господи, мені потрібен відпочинок, глибоко в моїй душі. Навчи мене, як сподіватися на Тебе. Покажи мені, як скласти мої тягарі до Твоїх ніг.

Господи, мій душевний біль такий сильний, що я не можу спати ночами. Через зайнятість я змушена прокидатися завчасно. Я занадто багато працювала і втомила своє тіло і душу. Замість того, щоб живити мій дух Твоїм Словом, я підживлювала його болем, стражданнями, своєю роботою, всім тим, що я повинна зробити впродовж дня. Тепер я обезсилена.

Зараз я зрозуміла, що це все було намарно. І я прошу Тебе дати мені спокій. Дай мені сон. Дай глибокий відпочинок моїй душі, щоб я могла прокинутися, відчуваючи себе оновленою — тілом, душею і духом. Небесний Батьку, моя душа втомилася, мій дух виснажений і стривожений. Але Твоє Слово свідчить, що Ти даєш здоровий розум і душу. Ти також говориш, що допоможеш мені перебувати в Твоїй надії й безпеці. Я хочу скласти увесь тягар із мого серця. Я хочу отримати Твій світ, впевненість і надію. Будь ласка, дай спокій моєму тілу, душі і духу.

Боже, я вибираю сьогодні — зараз, вже — присвятити цей день Тобі. Сьогодні я приймаю рішення залишити свої рани, образи, біль і своє минуле. Сьогодні я вибираю прийняти радість, яку Ти даєш: радість Господа. У Своєму Слові Ти обіцяєш, що Твоя радість дає силу, притулок, безпеку, захист. Ти обіцяєш, що Твоя сила — це фортеця, в яку я можу втекти і де можу заховатися. Прошу, будь моєю силою. Будь моїм притулком і моєї фортецею. Дай силу моєму тілу, душі і духу — силу, яку тільки Ти можеш дати. Амінь!

Волонтер Христина Феціца

«Ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Ісая 40:31).

Тільки той, хто відчуває та співчуває своїй Нації зможе зрозуміти, що відчуває душа воюючої країни. Це справді вчинок — пробудити свою душу в молитві. В молитві за мир, за світлу, рідну посмішку українських матерів та дітей, воїнів і волонтерів.

Авангард нашої Нації — всі ті, хто не вагаючись полинули в самий епіцентр війни за минуле та майбутнє, котра йде сьогодні не лише на Сході, а й по всій країні. Війни із зовнішнім і внутрішнім ворогом. Ці люди не замислюються про те, що буде з ними самими.

Вони живуть, долаючи біль численних втрат, щоб дарувати любов та милосердя тим, хто так цього потребує саме сьогодні. Такі люди, самі того не усвідомлюючи, виграють духовну війну, війну з розчаруванням та байдужістю, лише самим фактом свого існування. Але їм також буває складно. Складно, боляче, страшно. Та вони сильніше за це.

Саме тому, залишаючи своїх рідних та друзів вони линуть на допомогу тим, кому вона найбільше потрібна. Вони піклуються про тих, хто на передовій, допомагають діткам, доглядають за пораненими…

Я бачив навпроти себе тендітну, красиву жінку. Красиву, в першу чергу, тією любов’ю, котру вона випромінює. Любов’ю до України і до українців, любов’ю до Бога і молитви. Христина любить не за чесноти, а лише тому, що сама сповнена любов’ю, і не усвідомлює себе інакше ніж в любові до Нації і Бога. Бог і Україна!

А ще, така сильна, рішуча, яскрава, вона прагне бути просто жінкою — матір’ю, дружиною, донькою і інколи навіть маленькою дівчинкою.

Як Ольга Батагова, Анна Іллющенкова, Христина Панасюк, Наталя Гузак, Оксана Сусяк, Христина Головачова, Ганна Гарус (Широкова)… І ще багато ніжних, таких генетично рідних українок.

Я не перестаю дивуватися тому, яка величезна сила захована в цих ніжних, тендітних жінках. Які незламні вони в своїй любові до Нації і Бога. Та інколи і їх долає втома і в такі миті вони прагнуть, щоб поруч був той, хто самою своєю присутністю дозволить відчути себе слабкою та захищеною. Той, чия любов і міцні обійми укриють від усіх життєвих негараздів і дарують крила протистояти викликам нового дня. Той, чия душа любить, не зважаючи ні на що.

Та вони заслуговують такої любові та підтримки не тільки від найдорожчих, а й від кожного з нас. Як же я мрію, щоб ми навчилися ставитися одне до одного з довірою та турботою, щоб ми посміхались одне одному і розуміли, що ми Українці Є. І окрім нас, українців, у нашої любої України нікого немає. А піднімуть нашу Націю ось ці милі, ніжні та рідні дівчатка, котрі так самовіддано линуть до найболючіших місць, щосили намагаючись розрадити, врятувати, допомогти.

Її схвилювала наша бесіда. Розмова про Бога і Україну зачепила струни її душі. Вона не розуміла, як так сталося, а я дивився на неї і щиро бажав їй Божого щастя, чудово усвідомлюючи, на чиї тендітні плечі лягли безжальність та підлість війни.

Моліться за них. Моліться зранку та ввечері. Їм це життєво необхідно. Моліться та віруйте.

Христина Феціца. «СПОВІДЬ» — авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/rgUUX7vIs0w

Андрій — багатодітний батько, воїн, націоналіст. Такі як він не зможуть ані відсидітися за чужими спинами, ані за спиною вчинити негідно — Олег Володарський

Формування 44 окремої артилерійської бригади проведене з вересня 2014 року на базі військового полігону Міжнародного центру миротворчості та безпеки(м. Яворів Львівської області, в/ч А4150) та 184-го навчального центру (с. Старичі Львівської області, в/ч А2615). 9 вересня 2014 року було видано перший наказ командира цієї військової частини. Артилерійська бригада створювалася абсолютно з нуля і отримала разом зі старою, відновленою технікою, частину цілком нової.

15 жовтня 2014 року завершено формування і підготовку першого гаубичного дивізіону, і підрозділ відбув для виконання завдань в зону бойових дій на сході України. 1-й гаубичний артилерійський дивізіон бригади (без 3-ї батареї), входив до Дебальцевського угрупування військ.

З початку 2015 року військова частина отримала постійне місце дислокації у м. Тернопіль на фондах розформованої у 2013 році 11-ї гвардійської артилерійської бригади. Інфраструктура військової частини в Тернополі збереглася непогано, підрозділи укомплектовані на 90 відсотків.

Взимку 2015 року підрозділи бригади — зокрема, 3-тя батарея — виконували завдання по знищенню цілей в районі Бахмутської траси. 28-29 січня 2015 року особовий склад 3-ї протитанкової батареї протитанкового дивізіону бригади вів оборонні бої в районі міста Вуглегірськ. Після того, як 28 січня 2015 року всі протитанкові гармати батареї були знищені, артилеристи спільно з підрозділами батальйону ПСМОН «Світязь» продовжили обороняти позиції у будівлі школи-інтернату міста Вуглегірськ, а потім вийшли з оточення в напрямку населених пунктів Червоний Орач, Савельєвка. В кінці січня — на початку лютого 2015 року частини бригади вели вогонь по Донецькому аеропорту. Під час одного з обстрілів за лінією фронту була зафіксована детонація боєприпасів.

30 березня 2015 року частини бригади були виведені із зони бойових дій на місце постійної дислокації. Як повідомив офіцер по роботі з особовим складом Андрій Бойко, в ході оголошеної навесні 2015 року демобілізації будуть демобілізовані 19 військовослужбовців бригади.

Штатний капелан — священик ПЦУ Володимир Андрухів.

Джерело https://uk.wikipedia.org/wiki/44-та_окрема_артилерійська_бригада_(Україна)

Сержант ЗСУ, учасник російсько-української війни Андрій Біндас. Я знаю, що Андрій чекає на цю програму. Чекає, тому що для нього вкрай важливо, щоб в його країні, котру він так любить, знали, що воїни — це не лише ті, хто захищає Україну на фронті, а й ті, хто і тут, в тилу, відбудовує її майбутнє.

Андрій, повернувшись з війни, продовжує допомагати армії, бере участь у соціальному житті рідного міста, живе і дихає своєю рідною Україною.

Він з великою любов’ю та теплом розповідав про своїх побратимів і про все, що пов’язане з військовим братерством. З великою повагою згадував свого командира Вадима Ластовицького.

Ми знімали програму в тінистому парку такого неймовірного Кременця. Мене вразили кременчани. Такі легкі, живі, дієві, щирі, небайдужі. Багато років їздив в Почаєво, проїжджаючи це місто і навіть не дивлячись навколо.

Але після тих знайомств, котрі Кременець подарував мені, я вже не зможу залишатися байдужим до цього краю. Якщо опинюсь поруч, обов’язково зустрінуся з Іринкою Мельник, щоб помовчати разом, обійму капелана Андрія Любуня, тепло посміхнуся Володимиру Буграку, потисну руку Віктору Панфілову та Андрію Біндасу, привітаю Юрія Камаєва, завітаю до Богдана Неділя, вклонюся Тетяні Кочергіній…

Які ж вони всі неймовірні! Вони настільки українці, що в мене перехоплює подих при згадці про них. Кожен з них — приклад для мене.

Не випадково я згадав про всіх цих людей саме у статті про Андрія. Сержант ЗСУ. Він неймовірно цінує дружбу. Для нього братерство — це святе. Людина з величезною душею. Кремезний та сильний. Добрий та щирий.

Багатодітний батько. Чоловік. Воїн. Націоналіст. Такі як він не зможуть ані відсидітися за чужими спинами, ані за спиною вчинити негідно.

Чесний, щирий та відкритий, він завжди в авангарді, на вістрі атаки. Він скаже тобі в обличчя все, що в нього на серці, а ти навіть на мить не засумніваєшся, повертаючись до нього спиною.

Такі люди приходять на думку, коли на нашу країну чекають випробування. До таких людей подумки звертаєшся, коли необхідно вчинити справедливо. Вони — стовпи суспільства. Незламні та непохитні в усвідомленні українства. На них тримається наша Батьківщина.

Андрій Біндас. «СПОВІДЬ» — авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/wth4rtZkZFw

Він спілкувався з нами дуже тепло. Ми відчули себе як вдома – Олег Володарський

Молитва за зцілення тіла

Ісусе, твої руки і ноги були пробиті. Пробитий був також Твій бік. Усе було пробите, щоб ми могли бути зціленими, і наше тіло, храм Святого Духа, очищене. Ісусе, через Твої терпеливо знесені терпіння, зціли нас! Зціли нетерпеливість наших хворих і тих, хто доглядає за ними. Ти знаєш, як страждання може зробити нас нетерпеливими. Віднови любов до нас, щоб ми могли зносити біль так, як Ти. Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Ісусе, ти прийняв терновий вінок на голову і Тебе били по голові. Завдяки Твоїм ранам і вінкові із терня, зціли болі, які я маю в своїй голові. Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Ти закривав очі. Віднови зір сліпим. Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Ісусе, Ти слухався Свого Батька, Ти слухався Його Слова і прославляв Його Своїми устами. Віднови наш слух і мову. Зціли німих і глухих. Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Ісусе, Своїми руками і ногами, пробитими цвяхами, зціли всякі види паралічу. Відкрий також усі стиснуті в кулаки руки. Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Ісусе, Тобі відкрили груди і пробили Твоє серце. Зціли наше хворе серце, проблеми з кровообігом, кров’ю і кістками. Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Ісусе, ти страждав невинно. Я молюся за тих, хто страждає через байдужість безсердечних і зарозумілих. Зціли їх, Ісусе! Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами!

Маріє, ми з Тобою біля підніжжя Хреста. Ти знаєш наші скорботи, проблеми і болі та як страждають наші душі. О Мати Утіхи, як я дякую Тобі, що не є один(одна)! Я дякую Тобі, що Ти зі мною у болях і на хресті. Я простягаю до Тебе свою руку, я посвячую своє життя Тобі, так щоб я міг(могла) стояти біля Хреста Твого Сина.

Мамо, ось Твої слова: «Дорогі Діти! Я хочу день за днем одягати вас у святість, доброту, послух і любов Бога, щоб ви з кожним днем ставали красивішими і достойнішими свого Господа. Дорогі Діти, слухайте мої послання і живіть згідно з ними. Я хочу вести вас». О Маріє, Мати з ніжним серцем, огорни нас, приготуй нас, омий нас, щоб ми були готові служити нашому Господу Ісусу і служити один одному. (Помоліться: «Отче наш», «Богородице Діво», «Слава Отцю»)

Хай благословення миру, любові, милосердя і духовного та фізичного здоров’я зійдуть зараз з Хреста на мене і на цілий світ! В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!

Протоієрей Миколай Мних, настоятель Храму Преподобного Іова Почаївського в селі Горинка, Кременецького району, Тернопільської області.

Їдучи звивистими стежками Тернопільщини в село Горинка до отця Миколая я згадував телефонну розмову з матінкою Наталією Кудрянською, що відбулася напередодні. Вона народилася на Тернопільщині і ще зовсім юною відчула поклик Бога, через що залишила батьківський дім. А тепер з такою любов’ю та ніжністю розпитувала мене про свій рідний край, одночасно згадуючи моменти свого дитинства.

Для мене душа місцевості – це люди, котрі її населяють. І в той день Тернопільщина відкрила для мене перлини своєї душі, познайомивши з Андрієм Біндасом, Віктором Панфіловим, Тетяною Кочергіною, Богданом Неділем. Саме тому, попри неймовірно складний та насичений день, втомлені але зачаровані, ми жадібно прагнули додати ще одну дорогоцінність у свою скарбничку знайомств.

Навіть метушня будівельних робіт навколо храму Преподобного Іова Почаївського не заважала відчути той благодатний спокій, котрим сповнена ця Божа обитель, на порозі якої нас зустрів священик з добрими очима та теплою посмішкою. Отець Миколай Мних. Він показав нам ікону Горинської Божої Матері. Незнайомий, але одразу такий рідний образ Богородиці змусив на мить забути про все у щирій молитві. Він спілкувався з нами наче з дітьми. Не зверхньо, а дуже тепло і по-доброму. Ми відчули себе вдома, де нас завжди приймуть та зрозуміють, щоб не сталося. Зловив себе на думці, що в стінах власного житла можна створити фізичний комфорт, сімейне тепло дарує емоційний затишок, а душі по-справжньому затишно стає лише під час молитви біля ікон.

Навпроти мене сидів священик, в очах якого я бачив абсолютне розуміння того, що зі мною відбувається. Більше того, я бачив там віддзеркалення власних відчуттів. Він подивися мені в очі і запитав, чи звертаюся я в молитві до святого Серафима Саровського. Я відповів, що так, звертаюся. Завіт священика щодня читати молитву цьому святому назавжди викарбувався в моїй пам’яті. Я із вдячністю прийняв цю настанову. Слова цієї молитви стали мені вкрай необхідні: «…мав великий дар лікування немічних душ, дар зцілення, дар прозріння…»

Отець Микола Мних. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/RpDBJZLiIao

Вони не вдягають вишиванки напоказ – Олег Володарський

«Розсекречені документи з архівів, підшивки газет, спогади очевидців – все це лягло в основу книги Юрія Камаєва. Навіть назви для книги автор бере із заголовків власних оповідань, уникаючи будь-яких зайвих експресій. Історичним тлом оповідання «Мед з дікалоном» є події громадянської війни як і більшості творів («Гандзя», «Марення», «Політика», «Втеча», «Банда», «Сало», «Я є цар добрий» та ін.).

Складну військово-політичну ситуацію тодішньої України автору вдається змалювати надзвичайно динамічно: час, ніби стиснута пружина, буквально вибухає від тієї коловерті подій, якими насичений текст. Для цього Камаєв обирає відповідну манеру письма: фрагментарність, розірваність хронологічної послідовності подій дозволяє охопити різні часові зрізи. Адже на самісінькому початку оповідання «Мед з дікалоном» головний герой постає як єфрейтор Добрармії, а буквально через два абзаци читач дізнається, що він, цей герой, «колишній офіцер, лейтенант флоту». Власну позицію персонаж пояснює одним реченням: «А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними».

У коловерті зміни «властєй», у кривавій мішанині людських тіл, де ціна життя зведена на ніщо, персонаж Камаєва може здатися дещо суперечливим. З одного боку, він є достатньо герметичним (зі своєю шкалою цінностей), а з іншого – схожий на міфічного професора, що готовий пустити собі ін’єкції з усіма можливими бацилами світу, аби на власному прикладі виробити рецепт універсального щеплення. Саме тому він є «своїм» і серед єдинонєдєлімщиків, йому вдається вижити серед інтернаціональщиків, а на завершення ще й розпивати марсельський лікер із солдатами повстанської армії: «Ти диви, – яке ж воно добре – як мед з дікалоном, – із захопленням промовив дядько, витираючи рукавом вуса». Власне, саме той «мед з дікалоном» – вимовлений дядьком у жупані підкреслено на говірковий лад, став розгорнутою метафорою книги. Мовний елемент автор використовує як одну із яскравих характеристик своїх персонажів.

Так, колишній професор словесності, Павєл Аристархович («Втеча»), розмовляє великодержавною «Н-да, Україна – історічєскоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє», говірка дядька Грицька («Політика») влучно відображає складну політичну ситуацію «Самі знаєте, що за часи були. Що не день – то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань», червоний комісар висловлюється лаконічно й експресивно «Вот люді, бля, протів нас даже с сумашедшим пойдут» («Я є цар добрий»).

Варто сказати про інтертекстуальність книги. Вона є просто згустком алюзій на український літературний процес, адже часто-густо герої готові просто перестріляти одне одного на ґрунті розбіжності поглядів щодо малих та великих прозових форм. Персонажі цитують Шевченка та співають українських романсів («Банда»). А однією з ключових фігур «Меду з дікалоном» є основний ВАПЛІТянин – Микола Хвильовий, який у тексті постає у іпостасях літератора та чекіста».

Тетяна Мельник «Історична проза Юрія Камаєва»

Юрій Камаєв, письменник, літературний критик. Є люди надзвичайно спокійні та стримані ззовні. Та придивившись до них уважніше, розумієш, що в них у душі живе, вирує, болить Україна. Люди, котрі пов’язані з нею генетично, духовно, емоційно.

Такі люди, як Юрій Камаєв. Їх зазвичай не помітно в натовпі. Усвідомленню в собі українства не властиві зовнішні прояви. Це глибоке та внутрішнє відчуття. Такі люди не вдягають вишиванки напоказ, їм не властиві прояви радикалізму. Вони мовчки вірують. Вони витримані та неконфліктні. Не люблять протистоянь та суперечок. Погоджуючись з тобою, вони ледь помітно посміхнуться, а у випадку незгоди в цій посмішці з’явиться нотка суму.

Під час програми стриманість гостя періодично здавалася мені холодністю та відстороненістю. Та передивляючись відзнятий матеріал, перечитуючи його книжки, спостерігаючи за ним в соціальних мережах, я зрозумів, що це скоріше внутрішній спокій людини, котра вже усвідомила себе, котрій вже не потрібно комусь щось доводити чи справляти на когось враження. Його внутрішнє самоусвідомлення не здатні похитнути жодні зовнішні обставини.

Він усвідомив себе. Усвідомив себе українцем. Юрій Камаєв добре знає історію свого народу і сьогодні, коли країна вкотре опинилася на роздоріжжі, обираючи своє майбутнє, проводить паралелі між минулим та сьогоденням, усвідомлюючи, що Нації дається шанс виправити історичні помилки, запустивши власну історію на якісно новий виток.

Зазвичай я намагаюся дізнатися про гостей «Сповіді» напередодні зйомки, щоб скласти про них певне враження. Цього разу я пошкодував про це. Юрій яскраво бачить історичні паралелі минулого і сьогодення, а я замість того, щоб почути це в ньому, розпитував про ідеологічні та соціальні проблеми.

Наші погляди не суперечили одне одному. Просто він намагався переосмислити мої запитання через призму свого світосприйняття. Це було значно глибше, ніж я очікував. Треба віддати належне Юрію, він пробачив мені мою мимовільну упередженість та поверховість.

Він глибокий письменник. Думаючий. Я також пишу і намагався знайти щось спільне між нами. Та ми по-різному думаємо і, як наслідок, по-різному пишемо. Різний стиль. Різні акценти.

Спільний ворог. Ворог, котрий тривалий час видавав себе за друга. Вовк в овечій шкурі. Ворог, котрий віками інфікував Націю, підло та підступно винищуючи українство. Саме тому багато націоналістів цієї країни люблять її тихо та мовчазно. Проте беззастережно та самовіддано. Вони знають, що боротьба за свободу їх Нації виходить на фінішну пряму. Це боротьба на виживання. Боротьба за виживання. Боротьба двох ідеологій. Двох вір. Двох етносів.

Та ми самі дозволили цій чумі паразитувати на тілі своє Нації, ослаблюючи це тіло своєю отрутою. Серце цієї потвори за тисячі кілометрів, та її щупальці простягаються на тисячі кілометрів. Потвора розуміє, відчуває генетичний код українства краще за нас і не полишає спроб переписати його на свій лад, спотворити його. Це небезпечний, жорстокий та непримиренний ворог, котрий ніколи не пробачить нам самого факту нашого існування.

Я прагну до того, щоб відповідати рівню мого співрозмовника. Глибині його знань в історії та культури нашої любої України. Він черпав знання з книг та наукових праць, мій шлях складається із зустрічей і людських доль. Я пізнаю українство через віддзеркалення в серцях тих, хто навчився ньому задовго до мене, намагаючись надолужити все те, чого мене позбавило «совєтскоє» дитинство.

Це був не діалог, а знайомство за шаховою дошкою. Такі зустрічі мають тривати значно довше, ніж дозволяє ефірний час.

Містичне місто Кременець. Місто контрастів. Почаєво. Монастирі. Храми. І недобитки червоного минулого, котре лише війна почала вимивати з душ та свідомостей. Щось є в ньому непізнане, те, що приховано від наших очей. Та в нас ще є час зрозуміти його. Головне вірити.

Юрій Камаєв. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/kDD3kDDHktI