О, преславні апостоли Петре і Павле, що душі за Христа віддали і кров’ю вашою ниву Його удобрили!

Почуйте чад ваших молитви і зітхання, серцем скорботним нині принесені. Бо беззаконнями затьмарені і через те лихами, як хмарами, обкладені, єлея ж доброго життя не маємо зовсім і не можемо противитися вовкам хижим, які позбавити нас спадщини Божої нахабно намагаються. О, сильні! Понесіть немочі наші, не віддаляйтеся духом від нас, щоб не позбавилися зовсім любові Божої, але міцним заступленням вашим нас захистіть, щоб помилував Господь усіх нас, молитов ваших ради, щоб знищив рукописання незміряних гріхів наших і щоб сподобив з усіма святими блаженного Царства і Шлюбу Агнця Свого, Йому ж честь і Слава, і подяка і поклоніння, навіки віків. Амінь!

Ієромонах Петро Мірчук, капелан

Він поспішав на війну. Ми приїхали рано вранці й ледве встигли розташуватися в затишному будиночку, як нас вже запросили на сніданок. Отець Роман Халус та отець Петро Мірчук. Ми помолилися перед трапезою і мені було цікаво спостерігати в цю мить за своїми колегами. Вони поставилися до цього з такою щирістю та урочистістю.

Отець Петро спілкувався спокійно та лаконічно. Було відчутно, що хоча він сам ще тут, поруч з нами, але подумки він вже далеко звідси. Втомлені дорогою, ми взяли невеличку паузу аби перевести подих перед програмою. Цю «Сповідь» ми розпочали з молитви. Просили у Господа допомоги та захисту.

Він поспішав на війну. Не рвався. Не метушився, не нервував перед складною дорогою, як зазвичай роблять більшість з нас. Ні. Просто частина його душі вже була там, на фронті. Поруч з тими, хто на своїх плечах тримає над нами мирне небо.

Капелан збирався на фронт. Військовий священник. Душа, котра живе молитвою та розмовою з Богом. Він віз іскру Господньої любові в пекло війни. До тих, хто так потребує душевного тепла. Цей його спокій якось одразу заспокоював душу, змивав з неї бруд сумнівів та поневірянь.

Надійна людина. Цілісна. В ньому є сила, що здатна зупинити від падіння тих, хто опинився на краю прірви. Здатна пробудити. Здатна розвіяти темряву, котра прагне занапастити душу. Ми віруємо в краще, але інколи нам навіть на це не вистачає душевних сил. Важливо пам’ятати, що все відбувається по волі Божій. По волі мудрого та люблячого Отця Небесного.

Священник знає це душею. Не сумнівається в цьому ані на мить. Він усі сили своєї душі вкладає в молитву, а натомість отримує вдвічі більше сил для того, щоб допомагати іншим. І цими, дарованими Господом, силами він так щедро та щиро ділиться, віддаючи всього себе на служіння Богу і Україні.

Саме тому він постійно буває на передовій. Там, де найчорніша пітьма. Там, де така тонка межа між життям та смертю. Там, де немає місця напівмирам, де є чорне та біле. Там, де потрібно бути АБСОЛЮТНИМ.

Я подивився йому в очі і побачив навпроти себе людину, котра у своїй беззастережній Вірі стала набагато вища за буденну метушню, спокуси чи зневіру. Ця душа живе в любові та вірі, а не в соціумі. Мирське вже давно не владне над цією душею.

Він поспішав на війну. Знаючи, що на нього там чекають. Ми з теплом та повагою попрощалися та поїхали знайомитися з дивовижним краєм, в який ми пізніше закохалися всією душею. Ми також поспішали. Поспішали жити. Жити, ніколи не забуваючи про тих, хто береже мир на нашій землі і в наших душах.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — ієромонах Петро Мірчук, капелан

https://youtu.be/_0eJ7BDBG2c

Я сидів поруч зі священиком посеред Божого храму, а відчував себе вдома – Олег Володарський (відео)

Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо. Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність. Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя. Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави. Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, що називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті. Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди. Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля. Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

Протоієрей Петро Андрійчук, настоятель храму Пресвятої Трійці (м. Сторожинець Чернівецької обл.)

«Зараз ми всі розсипані частинки величної Нації, та спільна молитва здатна зробити кожного з нас спочатку цільними, а потім і єдиними, а значить непереможними»

Олег Володарський

Храм Святого князя Володимира. Величний сповнений затишною тишею. Сонячне проміння пробивалося крізь вітражні вікна і падали на центральний вівтар.

Отець Петро Андрійчук. Спокійна та добра людина, котра уважно спостерігає за співрозмовником і бачить набагато більше, ніж той хоче сказати чи показати. Я взагалі не помітив в ньому хвилювання перед програмою. Його привітність і тепла посмішка одразу привертають до нього. З ним затишно. Він говорить не лише словами, а й очима. В нього глибокі та усвідомлені очі, на дні яких виблискує теплий і добрий гумор.

Служки кремлівської церкви створили у свідомості пересічного українця образ священослужителя, котрий нав’язує нам лише відчуття провини й страждання. Священики нашої рідної української церкви, навпаки, сповнені любові та віри. Вони сповнені життям і проповідують життя з любов’ю до Бога і до ближнього.

Вони моляться за Україну та українців разом з українцями. Вони енергійні, дієві та патріотичні. Вони не нав’язують віру, проте щиро вітають кожного парафіянина, як того, хто постійно відвідує церкву, так і тих, хто переступає церковний поріг ледве не вперше. Український священик здатен почути кожного, поділитися з ним теплом Божої Любові, помолитися за нього.

Я сидів поруч зі священиком посеред Божого храму, а відчував себе вдома. Я грівся душею і відчував вдячність до рідної Церкви, слухаючи душею «Сповідь» цього сильного, духовного українця. У отця Петра Андрійчука румунське коріння, але свідомість і переконання усвідомленого українця.

Він з гумором дивиться на квохтання кремлівських попів на нашу рідну Церкву. Дивиться і мудро спостерігає за тим, як ненависть застилає очі та нівечить душу. Спостерігає за цими порожніми рясами, порожніми душами та молиться як за Україну, так і за ворогів. У нього настільки доросла душа, що йому стає сили не дати ворогу занапастити її злобою та ненавистю.

У нас з ним збіглися погляди на те, що в українській церкві, в українських храмах мають майоріти національні прапори. Сьогодні є багато позитивних прикладів тих країн, в яких держава і церква підтримують одне одного. Я всією душею сподіваюся, що за згодою Матері-Церкви і її парафіян, у порога нашої віри будуть майоріти жовто-сині та червоно-чорні прапори.

Інколи шукаєш істину. Наводиш доводи, плутаєшся у міркуваннях… А потім подивишся в очі священику своєї рідної церкви та бачиш в них стільки любові та добра! Стільки спокійної мудрості! Неймовірний феномен нас самих. Коли ми єдині у своїй вірі й боротьбі – ми непереможні. Та коли нас зіштовхують між собою – ми стаємо слабкими та безсилими.

Сьогодні ми отримали від Господа не тільки надскладні випробування, а й неоціненний подарунок – нашу рідну українську церкву. Бог любить нас. Він оберігає і направляє нас. Та декілька поколінь українців виявилися нездатні чути його. А сьогодні, коли ми стали патріотичні та богомольні, ми самі шоковані тим, наскільки Нація була близька до того, щоб втратити Бога і Україну і, як наслідок, саме право називатися Нацією.

Яку неймовірну силу має наша віра… щодня під тисячами храмових куполів українські священики, капелани, монахи моляться за Україну й до них в цій молитві приєднуються тисячі й тисячі парафіян. Знову подивився в очі отцю Петру і побачив там таке потужне і зігріваюче полум’я віри. В той же момент я відчув, як яскравіше розгорівся вогонь віри в моїй душі, напоєний полум’ям мого співрозмовника. В той день я зрозумів найважливіше для себе – коли у твоїй душі є Бог і Україна, мудрий Господь дарує тобі зустрічі з людьми, в очах яких ти знаходиш відповіді на всі свої запитання.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Петро Андрійчук, настоятель храму Пресвятої Трійці (м. Сторожинець Чернівецької обл.)

https://youtu.be/m8qhXnPWsxs

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

Як і в інших містах України, у Вінниці діє не одна, а кілька громадських організацій та спілок, що об’єднують ветеранів російсько-української війни, допомагають їм вирішувати різноманітні соціально-побутові питання й проблеми та консолідують вчорашніх військовослужбовців. І ось близько року тому у Вінниці замислилися над тим, аби створити Центр допомоги ветеранам війни, який би став своєрідною об’єднавчою платформою для різних громадських організацій і водночас ефективно вирішував проблеми ветеранської спільноти. У липні 2020-го консультації керівництва міста та ветеранського активу завершилися створенням такої структури – Міського освітньо-аналітичного центру допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих. Утім, ветеранська спільнота одразу ж охрестила новостворену структуру «Ветеранським простором» – саме під такою назвою центр і відомий у колах вінницьких учасників бойових дій.

Керівником центру було обрано бойового офіцера, який нещодавно звільнився у запас з посади заступника командира однієї з військових частин Вінницького гарнізону. Багаторічний досвід військової служби та досвід участі в боях, поранення, орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – підполковник запасу Олег Климбовський став саме тією людиною, яка здатна дієво вирішувати ветеранські проблеми та консолідувати ветеранів Вінницької територіальної громади. Як розповів керівник проєкту, головною метою створення центру є соціалізація та адаптація ветеранів, сприяння їм у працевлаштуванні, а також у культурному та духовному розвитку.

– Майже п’ять із половиною тисяч ветеранів, які мешкають на території Вінницької громади, тобто в обласному центрі та навколишніх селах, це – чимале військо, – розповідає Олег Федорович. – У кожного є якісь свої невирішені проблеми, купа запитань, на які ми намагаємося відповісти й допомогти кожному, хто до нас звертається. Ба більше – кожному, про чиї труднощі ми дізналися навіть без його особистого звернення. Так, життєві ситуації трапляються різні. Один військовослужбовець звільнився зі Збройних Сил після закінчення контракту. Поки служив та воював, у нього померла мати, він вдруге одружився – змін відбулося чимало. І ось після звільнення він залишився без житла й засобів для існування, у важкому психоемоційному стані. «Ветеранський простір» допоміг йому влаштуватися на роботу й орендувати житло, перевезли сім’ю, працевлаштували дружину.

– Тепер ця людина соціалізована, живе, працює, – додає Олег Климбовський. –– І ми продовжуємо супроводжувати цю сім’ю. Іншого разу ветеран, який внаслідок бойових дій дістав інвалідність, потребував термінової операції у столиці, але не міг дістатися Києва через стан здоров’я. Центр допоміг і тут: було організовано перевезення ветерана спеціалізованим транспортом до столиці, а після операції та лікування – у зворотному напрямку.

Проводить «Ветеранський простір» і заходи щодо військово-патріотичного й національно-патріотичного виховання. Навіть в умовах карантину ветерани спромоглися долучити до цієї справи вінницьких школярів – розробили питання щодо сьогоднішньої ситуації в Україні в умовах російської агресії, української історії та традицій, які надрукували на картках із QR-кодами. За сприяння партнерів Центр надає своїй цільовій аудиторії і правову, і психологічну, й інші види допомоги. Менш ніж за півроку існування структури проконсультовано понад 250 ветеранів, надано психологічні консультації більш ніж сотні учасникам проєкту. Понад півсотні ветеранів отримали також допомогу фахівців з медичної реабілітації – вже давно за договором із ветеранами, які потребують допомоги, працює спеціаліст із кінезітерапії, а віднедавна, щойно завершився локдаун, ще й реабілітолог.

Джерело https://armyinform.com.ua/2021/02/vinnyczkyj-veteranskyj-prostir-uzhe-dostupni-j-poslugy-reabilitologa/

Олег Климбовський, підполковник запасу ЗСУ, учасник російсько-української війни, директор ГС «Координаційна рада ветеранів АТО ОС та волонтерів м. Вінниці»

Війна – це страшно. Вона залишає глибокі, криваві рани, а інколи навіть забирає життя. Та не менш кривавими та болісними за фізичні рани, є ті, що назавжди залишаться на душах тих, кого торкнулося її криваве крило. І цей біль не вщухає ані на мить. І впоратися з ним вдається набагато меншій кількості людей, ніж з фізичним болем.

Саме тому, багато з тих, хто повернувся з війни, прагнуть назавжди про неї забути, пояснюючи це тим, що свій борг Батьківщині вони вже віддали. А дехто сповнюється впевненістю, що суспільство, соціум, винні їм за те, що довелося пережити там, на фронті. Дуже боляче це бачити. Але я можу лише помолитися за них. У кожного своя правда і ніхто окрім Господа не має права судити ближнього.

Сьогодні я хочу розповісти про одного з тих, кому вистачило душі та волі не втратити себе на цій війні, в кому це пекло, котре діється на фронті, не випалило милосердя та співчуття. Ця людина складала присягу на вірність Україні, обираючи тим самим не кар’єру, а життєвий шлях. Саме тому, коли почалася війна, не вагаючись пішов на фронт. Захищати Батьківщину – це не робота, а покликання. Під ворожими кулями не згадуєш про заробітну плату чи соціальні гарантії. Там все набагато простіше: попереду ворог, позаду СВОЇ, а пліч-о-пліч стоять побратими.

А в тилу немає чорного та білого, життя тут засліплює мільйонами кольорів та відтінків. І в цьому різнобарв’ї треба заново вчитися жити. Не у всіх на це вистачає душі, через що багато душ, зболілих війною, з часом вкриваються кригою байдужості, зневіри та розчарування. Саме тому для мене надважливо показувати Нації Українців, в котрих стало серця та гідності не втратити себе у цій війні, для кого служіння Нації не обмежилося терміном військової служби. Я прагну, щоб Нація бачила тих, хто повернувшись з фронту, продовжує на своїх плечах тримати мирне небо тут, в тилу. Тих, хто замість того, щоб «втомитися від війни» продовжує вести Націю до перемоги своїм служінням тут, на внутрішньому фронті. Для мене це – найвищий прояв офіцерської честі та гідності.

Творити добро можна зі зброєю в руках. Можна, коли цією зброєю захищаєш те, що по-справжньому любиш. І коли в душі є ця любов, то і після того, як зброя відкладена, продовжуєш творити добро, хоч і в інакший спосіб. І в цьому стільки Божого, стільки милосердного, коли саме життя, кожний вчинок – це молитва в дії. Молитва про допомогу тим, хто її потребує, про любов до України та українства. Зустрічаючись зі злом, несправедливістю чи страхом тільки по-справжньому сильним людям вистачає сил залишитися добрими та відкритими. Я дивився Олегові в очі і бачив його внутрішній спокій, щирість та розсудливість. Як же часто усім нам не вистачає цих якостей!

ЗМІ раз у раз вручає премії та нагороджує публічних персон, акторів, співаків, інших діячів. З усією повагою до досягнень, таланту чи будь-яких інших чеснот цих людей, для мене першочерговою новиною, котра має лунати щодня і звідусіль є лише одна – в країні йде війна. Тому сьогодні у Нації мають бути інші герої, ми маємо пишатися іншими досягненнями та брати приклад із зовсім інших людей

Я нікому не нав’язую своєї думки. Це моє особисте переконання, котре змушує мене вже третій рік поспіль подорожувати Україною і робити все можливе для того, щоб Нація мала змогу бачити нашу країну іншою, щоб українці бачили ІНШИХ співвітчизників, ніж ті, котрих демонструють топові ЗМІ. Я просто прагну зробити все від мене залежне, щоб у Нації з’явилася можливість формувати іншу ідеологію, інший світогляд. Я повірив в цю, ІНШУ, Україну раніше, ніж побачив її в очах і душах таких неймовірних українців. Саме тому я кожного разу дякую Богу за даровану Ним зустріч з тими людьми, котрі власним прикладом доводять мені, що я не помиляюся у своїх переконаннях.

Олег Климбовський не втомився від війни, хоча й мав можливість забути про неї та жити власним життям, власними інтересами. Та розуміючи як ніхто інший потреби та проблеми наших воїнів, котрі повертаються з війни, він не міг залишатися осторонь і байдуже дивитися на те, як наші захисники залишаються сам на сам зі своїми бідами. Сьогодні він очолює Вінницький Міський освітньо-аналітичний центр допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих, котрий у Вінниці називають «Ветеранським простором» і робить все можливе, щоб допомогти та підтримати тих, хто боронить Націю у цій війні.

Він не втомився від війни. Навпаки – намагається зробити все можливе для того, щоб ті, хто повернувся з фронту, не втомилися тим життям, котре тут, в тилу, не завжди відповідає нашим очікуванням. Це надскладна проблема сьогодення, і від того, чи зможемо ми її вирішувати, залежить майбутнє нашої Нації.

Ми обов’язково переможемо у цій війні, про яку наші діти невдовзі читатимуть у підручниках з історії. І коли син чи донька підійдуть та запитають нас про цю війну, хтось із нас відповість, що в тилу чи на фронті здобував перемогу, а комусь доведеться зізнатися в тому, що він, сидячи на дивані, «втомився від війни».

21 грудня 2019 року Олег Калиняк, лікар Рубанської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Бахмацького району Чернігівської області, передав до Музею Голодомору унікальні та історично важливі медичні документи.

Олеся Стасюк, директорка Національного музею Голодомору-геноциду, зазначила:

«Для позначення масового штучного голоду 1946–1947 років використовувалося дуже багато нав’язаних радянською владою ярликів: післявоєнний голод, тимчасово важке життя тощо. Але варто нагадати, що політика СРСР стосовно українського народу протягом усього його існування була геноцидною. Це підтверджують і усноісторичні джерела. Нещодавно вийшла друком книга «Голод 1946-1947 рр. в Україні: колективна пам’ять», яка ілюструє усю реальність тих років. Її упорядником є доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Василь Марочко».

Історик Ростислав Мартинюк зазначив: «Комуністи цілеспрямовано знищували усі документи, аби приховати злочини та протиправні дії, які вони робили. Журнали, передані сьогодні до Музею Голодомору, могли коштувати людського життя. За зберігання антирадянських матеріалів людей карали різними способами: від звільнення до заслання у концентраційні табори. Проте відважні лікарі, які розуміли їхню цінність, зберегли ці документи. Працівники лікарні розробили власну мітку для позначення смерті від голоду й зберігали журнали протягом 73 років, тому такою важливою є сьогодні їх передача до музею».

Наразі медичні документи, виявлені та привезені Олегом Калиняком, передали до музейних фондів на постійне зберігання.

Джерело: https://www.istpravda.com.ua/short/2019/12/27/156797/

Олег Калиняк, лікар, ветеран АТО

Отець Володимир Павлина показав нам храми дивовижної краси, в яких йому Божою милістю даровано служити. Це завжди відчувається, коли священик стільки душі віддає своїй парафії, коли так добре знає та відчуває своїх парафіян. Вони його сім’я. Діти Божі. Брати та сестри в Господі. Проповідями та власним прикладом він надихає любити ближнього, як це заповідав Отець Небесний.

І саме в цьому і полягає контраст між нашою рідною та ворожою церквами. Наші священники наставляють Любити та Вірити, а запорєбрікові попи зомбують на служіння кремлівським богам та возвеличують страждання. Здавалося б усе так очевидно, але чомусь навіть після стількох років війни очевидно настільки не для всіх… Таке враження, ніби сьогодні існують дві різних України. І як же боляче СПРАВЖНІМ усвідомлювати існування цієї викривленої московитською пропагандою реальності.

Олег Калиняк. Лікар. Учасник російсько-української війни. Просвітянин. Українець. Справжній. Небайдужий. Переконаний. Коли почалася війна, він не залишився осторонь. Не маючи відповідних навичок та підготовки, він пішов на фронт, готовий віддати всього себе заради Батьківщини.

Це поклик крові. Сама суть нащадка стародавнього українського роду. Лікар Олег Калиняк. Той, чиє покликання рятувати життя, поїхав туди, де смерть проводить свої криваві жнива. Поїхав боронити чужі життя, ризикуючи власним.

Мені яскраво запам’яталася та мить, коли ми завітали до Олега Калиняка додому, а він з гордістю та ніжністю показував нам красивий, доглянутий квітник. Мало хто здатен настільки любити життя в усіх його проявах.

Наша «Сповідь» виявилася досить недовгою. Складалося таке відчуття, що все що хотів, цей чоловік вже сказав своїми справами. Слова здавалися зайвими. Громіздкими. Досить було того, що два небайдужі українці зустрілися, подивилися один одному в очі та переконалися в тому, що СПРАВЖНІ ще є посеред нас. Були, є і будуть.

В гостях у пана Олега ми відчували себе ніби вдома. В цьому домі так багато душі. Там є Бог і Україна. Ми вже збиралися, коли берегиня цього дому запросила нас залишитися на обід. Це по-справжньому важливе відчуття — розділити хліб і те, що Господь послав з тими, кого поважаєш. Зі СПРАВЖНІМИ. Зі СВОЇМИ. З УКРАЇНЦЯМИ.

Пишу ці рядки та згадую добрі та мудрі очі цього українця. Я безмежно вдячний за усе, що дарує нам Господь. Наша справжня, істинна Україна — неймовірно щедрий, цінний Дар Отця Небесного усім нам.

https://youtu.be/qnQPvRXo8Rw

«Корупція не дозволяє Україні стати повноцінною процвітаючою демократією і заважає їй боротись проти порушень Росії», йдеться в звіті Гельсінської комісії США (Комісії з безпеки і співробітництва в Європі). Дослідники вбачають причину вкоріненої корупції в олігархічній моделі управління. «Олігархи захопили державу Україна, витіснивши некорумповані політичні партії і змагаючись один з одним, щоб вкрасти українські багатства», – йдеться у короткому викладі звіту. «Перетворити олігархів з «придворних» на «бізнесменів» можна лише за допомогою потужного громадянського суспільства. «Надзвичайно важливо засуджувати будь-яку спробу обмежити чи завдати шкоди громадянському суспільству», – зазначається в звіті. Гельсінська комісія наголошує на складнощах у подоланні олігархічної моделі, через те, що вона створювалась з часів початку здобуття Україною незалежності через дві причини:

– обмежена лібералізація економіки на початку незалежності.

– маніпуляції з ціною на газ, які дозволили олігархам накопичити статки, а Росії – десятиріччями впливати на українську політику.

Комісія закликає міжнародну спільноту підтримувати Україну в боротьбі проти корупції, яка може бути довготривалою через вкоріненість олігархічної моделі.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/vnutrishny-voroh/4073627.html

Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Цього року хрещенські морози видалися досить суворими: потужні снігові замети, температура сягала 20 градусів морозу. Багато хто скаржився на нерозчищені дороги чи на те, що вночі доводиться вкриватися ще однією ковдрою. Та у мене все не виходило співчувати тим, хто скаржиться тут, в тилу, коли наші там, на фронті, далеко від тепла і затишку рідних домівок. В усіх нас є власне життя, власні клопоти. Та не у кожного українця в країні війна. Олігархічні ЗМІ замовчують тему війни, наповнюючи ефір шумом, за яким не чутно тих, хто прагне про неї нагадати. Та від того замовчування ворог з території нашої держави нікуди не подівся: він так само окуповує наші території та намагається знищити наших захисників.

В мене останнім часом складається враження, що існує ніби дві України: в одній воїни віддають життя та здоров’я, захищаючи нас від ворога, волонтери віддають весь свій час та надзусилля, щоб допомагати нашим захисникам, а в іншій блиск вітрин магазинів та ресторанів, безглузді фото у соцмережах та нескінченний ярмарок марнославства. Часом відчуваю себе у королівстві викривлених дзеркал. І коли я зрозумів, наскільки мені задушливо із другими, я зібрався та поїхав Україною шукати справжніх, тих, кому не байдуже, та знімати з ними «Сповідь»

Мені важливо зрозуміти. Зрозуміти, як посеред нас народилася та розквітла така глибока любов до нашої землі. І водночас зрозуміти, звідки посеред нас стільки колаборантів та ватників. Адже їх поява – це вже наслідок. А причину цього треба шукати набагато глибше. Ці мандрівки, ці «Сповіді» багато чому мене навчили. Навчили бачити СВОЇХ, рідних, жовто-синіх. Відчувати їх серцем. Навчили проходити повз «какаяразніца», не зупиняючись ані на мить. Навчили бачити метастази внутрішнього ворога і боротися з тими, хто заважає нам будувати громадянське суспільство.

У нас давній ворог. Хижий. Лютий. Ниций у своїй підступності. І Україна, силами та душами тих, кому не байдуже, котрий рік поспіль протистоїть колаборації зовнішнього та внутрішнього ворогів, котрі намагаються знищити нас зсередини та ззовні. Це навіть трохи нагадує битву Давида та Голіафа, коли наші можливості здавалися настільки малими на фоні потужної воєнної та пропагандистської машини ворога, але ми все ж таки зуміли його зупинити та продовжуємо стримувати. А якби не активна підтримка ворога з боку внутрішнього колаборанта, то змогли б і здолати.

Не менш жорстока війна, ніж на Сході, ведеться і в середині країни. Вона ще страшніша тим, що в цій війні відсутня лінія розмежування й дуже важко зрозуміти де СВОЇ, а де ворог. На внутрішньому фронті ворог носить вишиванки, дискредитуючи тим самим святе для Нації вбрання. І навколо настільки багато тих, хто продався ворогові, що вже не знаєш, кому вірити. Це ретельно підготований план ворога – возвеличити зрадників, заглушити ефір інформаційним брудом та дезінформацією, щоб заглушити голоси тих, хто не піддався на ворожі підкупи.

Ворог прагне не дати нам, українцям, почути одне одного та за допомогою продажних ЗМІ нав’язати нам, закласти у нашій свідомості іншу Україну. Ту, в якій немає війни. Ту, котру не роздирає на шмаття зовнішній та внутрішній ворог. Ворог раніше за нас зрозумів, що наша сила в єдності та будь-що прагне роз’єднати Націю, не цураючись використовувати для цього навіть мову та віру. А Україна насправді інша… зовсім інша… І люди в ній зовсім не такі, як нам показують. Нам просто не дають бачити СПРАВЖНІХ. Справжніх героїв. Справжні душі.

Побачив Максима і якось посміхнувся душею. На мене дивився добрий та щирий чоловік. Справжній та відкритий. Вони товаришують з Олегом Левченком, Віктором Новицьким та Сергієм Швецем, котрі, як і Максим, захищали нашу країну в україно-російській війні та з якими ми також мали щастя познайомитися у той наш візит до Жмеринки. Ось таких людей я прагну бачити в авангарді нашої Нації. Совісних та чесних і водночас гідних та незламних. Тих, котрі ризикували життям заради України. Але не тієї України, в якій держава полишає сиріт та людей похилого віку напризволяще, в якій держава та суспільство байдуже ставляться до наших захисників, в якій хтось дозволяє собі животіти на знищенні нашої країни шляхом вирубування лісів, оборудок с землею чи розкраданні бюджетних коштів. Тих, кому вистачить волі та душі відбудувати на теренах нашої неймовірної країни державу, котрою б кожен з нас пишався.

Ми всі дивимося на політичну арену як на кумедне загальнодержавне шоу і, засліплені й оглушені спецефектами, не помічаємо тих, хто довів відданість нашій країні не словами, а справами. Тих, хто цінує Україну більше за життя. Дивні ми люди. Я б навіть сказав загадкові. Живемо так, ніби ми безсмертні й у нас є весь час світу аби знов і знов помилятися і ні на йоту не навчатися на власних помилках. Але за наші помилки платять Максим та його бойові побратими. І Нація вже не має права помилятися в діях чи бездіяльності, адже ціна таких помилок – тисячі життів та мільйони людських доль.

Сьогоднішня еліта, авангард нашої Нації – це воїни, волонтери, капелани, учені, педагоги, спортсмени, митці. Ті, для кого день у день є Бог і Україна. Ті, хто кожного дня доводить свою відданість Нації справами та молитвою. Саме їх має чути суспільство і саме вони мають бути лідерами думок. Провідниками Нації. Та їх голоси заглушає невпинний шум та блиск невпинного конвеєра по створенню бомонду та істеблішменту. Цим мені неймовірно болить сьогодення. Та спілкуючись з такими українцями, як Максим, я сповнююся не просто вірою, а впевненістю майбутньому нашої Нації та нашої країни.

Після програми він пригостив мене величезним пакетом яблук. Смачних, ароматних, соковитих. І було у цьому його вчинку щось по-дитячому щире, затишно-просте та безпосереднє. Я привіз його подарунок додому, до Києва і ще довго насолоджувався смаком нашого знайомства. Україна в чомусь проста, неймовірно проста. Вона для людей. Для усмішок, сонячного тепла, співу птахів та аромату квітів. Україна духовна. Велична своєю глибокою тисячолітньою вірою та щирою молитвою.

Моя Україна в душах таких СПРАВЖНІХ українців, як Максим Ліхачов. Добрих та відкритих українців. Котрі свою країну ніколи й нікому не віддадуть. Я мрію бачити їх серед перших в нашій країні, адже вони достеменно знають, яка вона і не дозволять внутрішньому чи зовнішньому ворогу знищувати нашу Україну.

https://youtu.be/2gkyGlaSFpE