хочу сюда!
 

Нюта))))

26 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 28-45 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Отче наш...

(роздум-сповідь)

О, світе мій! Чи можу я змінити Тебе одним лиш помахом руки? Чи можу сподіватись і молити Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати, Адже не Бог я, Господи прости! Шептатиму... Не смію викрикати, Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє - Одвічна туга втрачених надій. Єство до Неба вирватись воліє, На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу, Не так важливо, скільки є гріхів... Елегії співаючи народу, Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило - Старався, але ж не досяг мети; Активним був, та керував невміло; Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати. Ех! І не знаю, чи потрібно це - Хотів би, як і всі, звичайно, знати, А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу Стаю з колін, щоб уперед іти. В тунелі світло бачив вже не раз я - Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею, Тьму ненависну хочу подолать: Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю, Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку, Можливо - знак, можливо - оберіг. Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку, Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди - Одне воно у мене, але все ж Є зміст у тому - може кращий став би; Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини: Хотіла б в Рай душа, та видно - зась! А десь Господь відлічує хвилини Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило, Ридати і кидати "бариші"... Йде час невпинно, але справжнє диво: Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова! Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?" Але мені не сохне голова - Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди, Тож хочу, щоб мене ви розуміли: Відкинути все можна хоч куди, Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти, Валитись з ніг, ставати - і намарно. Одійдуть в прах запалені мости - Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд, Еліти блиску, килимів в фойє, Хорів вислужливих і райдужний гірлянд. ...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах, Брехнею поле, кажуть, подолаєш Успішно ніби. Та зворотній шлях Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває, Вита довкола міліон ідей. Один у полі рідко виживає - Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали, Творили кожен день хоч грам добра, Відтак, ділилися і плати не питали. О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато: Як розпізнати їх не знаю ще. Куди свій шлях я маю спрямувати - На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю: Нанизуються дні і місяці. Етапні дати серцем відмічаю, Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета - Так моторошно й дико на душі, А слово невідомого поета Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться - Не в силі стримати. А всі, немов сліпі: Азарт в гонитві за примарним щастям, За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі, Менталітет - на грошових мішках. Любов до ближнього давно із моди вийшла І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись Лакованим взуттям чи піджачком... І вам, мабуть, не вдасться відкупитись Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси, Аксесуари модні: все - ніщо. Шануйте душу, поки стане часу, Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне, Судить не нам - на те один Суддя: Улесливе бажання споконвічне - Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей, Йдучи лише, спроможешся дійти. Дай, Боже, тільки вистачило б сили, А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори, Настане час звитяги й боротьби... Але, здається, в тому наше горе: Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває, Напевно, десь ще не пробив наш час. Енергії чомусь не вистачає: Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах - Пробити лобом хочемо стіну. Ростуть проблеми - то одна, то друга... Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю: Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому Не стримаєш, коли ся помиляю, А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо. Пробач тоді, попрошу хоч про це... Роками День чекати терпеливо, Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля. Ниць упаду, та вірю - підіймусь. Нехай коліна розіб'ю до болю, Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене І все, що матиму, то тільки з праці рук: Як лиш побачу "вулицю зелену" - Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду, Мить пропустив і не наздожену; Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*) Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити, Щоби Твоє здобути співчуття? А чи достатньо лиш тебе любити Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи, Однак самому бути в стороні; Визнанням марити, очікуванням слави, Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати Відверто, без образ і пересуд, А й так, щоб щиру відповідь дістати - Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає: Я просто хочу істину знайти. Між Небом і Землею хто ще знає На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця, Широкою рікою в небуття. Мені ж чомусь не затишно. Не спиться... І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись: -Ех, геть думки - і вільна голова! Вiдкрити двері і у світ пуститись, Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба, Дихнути так, щоб в грудях запекло, Напитись з джерела, як є потреба, А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє, Уста відкриє, сили надихне - Святим усім молитимусь в надії: Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь, Кидаю виклик сірій метушні; Усміхнений, черговий раз впрягаюсь Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити - А хто, крім мене, хрест мій понесе! Лиш вижити, не впасти, не зблудити (Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь, Збираю крихти правди на шляху; Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь, А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе: Не забувай раба Своєго Ти, Адже мені одному скільки треба - Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії І віру в моїм серці укріпи, Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії, Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили, Куди б я не потрапив, кожну мить, А руки щоб старалися щосили Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина, Гонима між часів і поколінь... Останній крик раба Твого і сина: Амінь! Помилуй, Господи! Амінь... 15.09.2008

----------------- *) Таш тразаду! - з португальської - запізнився.


87%, 20 голосов

0%, 0 голосов

13%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Аж плакати хочеться...

Щойно по радіо почув байку:

Якось один мудрець поклав великий аркуш білого паперу, розклав його на столі, і в куточку зробив маленьку плямку.
Кожного, хто заходив, він запитував - що ви бачите на столі?
Кожен відповідав одне й те саме - я бачу там пляму...
Під вечір старий просто плакав.
Коли його запитали - чому?
Він відповів:
- Жоден з вас не помітив білого паперу!

І відчув, що я іноді так само готовий плакати, коли розумію, що практично ніхто не вміє бачити в житті щось світле, тепле, добре та приємне. Всі роздивляються пляму...

Дуже сумно...

Будь ласка, не марнуйте свого життя на плями. Живіть щасливо, та майте світ в своїй душі!!! Життя прекрасне, чудове та чарівне!
із любов'ю до всіх.
Жьівотнає.

І молю Тебе...

Під хрест Твій стаю

Спасителю мій милий

І молю тебе, подай же мені

За гріхи жаль щирий

Матусіни думки...


Нещодавно я роздрукував частину своїх записів до блогу, та приніс їх мамі, щоб та почитала. В основному - то були записи про мої подорожі, різні розмірковування та просто загально-розважального характеру. Хотів зробити їй приємне. Тим більше, що останнім часом ми практично не розмовляли відверто... Взагалі практично не спілкувались. Через дві доби вона "написала мені комментар". Взагалі-то, те що вона написала - то було щось середнє між листом, сповіддю та записом до свого щоденника. І мені хочеться поділитись цим із усіма, та зберегти у себе.
Я старався скопіювати весь текст літера-в-літеру, наскільки це можливо при переносі тексту з письмового на друкований.
На цьому передмову завершую. Якщо у когось будуть коментари - буду радий передати їх матусі, або обговорити їх тут із вами.



"Я всегда знала, что 2 декабря 1980 года я родила чудо!

Когда-то я думала что хорошая мать - это та, которая понимает своего ребенка, чувствует все тонкости его души, всегда может найти подход к нему и может помочь в трудную минуту.

И даже какое-то время мне казалось что я полностью соответствую этому образу. Но чем больше рос мой сынок, тем чаще я замечала что я его не знаю! это удивительно!

Вдруг оказывается что это совершенно отдельная планета со своим миром, со своей орбитой, со своей атмосферой.., но мы принадлежим одной вселенной и иногда наши пути пересекаются. И тогда я с удивлением пытаюсь рассмотреть этот мир.

Не всегда это удаётся - то тучки окружают эту чудесную планету, то тень от другой планеты на какое-то время закрывает её от любопытных взглядов, то вдруг опять наши орбиты разводят нас друг от друга на далёкое расстояние.

Я знаю что это не на долго, но я скучаю.

Почему-то мне неспокойно когда я долго не могу видеть того загадочного сияния так мало знакомой мне планеты.

Мои догадки о жизни на ней оказались в большей части иллюзиями фантазиями. Я рисовала себе то, что мне хотелось бы видеть в этом мире. Самое смешное, что когда-то я надеялась как-то повлиять на климат этой планеты. А недавно я получила сигналы, которые теперь я пытаюсь расшифровать. С первого взгляда всё очень понятно и просто. Но чем больше я их изучаю, тем больше открытий происходит.

Одно из них это то, что хоть во вселенной мы все и влияем каким-то образом друг на друга, но реально мы ничего не можем сделать никому кроме себя самих! Даже тем, кого очень любим мы ничего не можем сделать! Мало того - уже совсем не наше влияние может спасти планету и сделать её счастливой. К сожалению!!!

Если бы любовь матери могла бы сделать человека счастливым - были бы счастливыми ВСЕ!!!

Но каждый ищет свою любовь и надеется стать чьей-то любовью.

это так странно, что то что было когда-то частью тебя вдруг стало чем-то отдельным. И всёже даже в этом другом мире узнаёшь иногда самого себя!

Хочется сказать: "Прости, что и тебе это досталось". Мне кажется что я знаю как не легко быть хорошим, порядочным, честным. Вернее не быть, а ЖИТЬ!
(Быть-то не трудно - уже есть и ничего не переделаешь!)

Но почему-то это другим не нравится. Неужели большинство чувствует себя ничтожествами рядом просто с хорошими людьми и потому долго не выдерживают быть близко?

Жаль что многие всё-теки сравнивают себя с другими, а не принимают и себя и других такими какие они есть. А мало того сравнивают тех кто рядом с ними с теми кто рядом с другими и тогда им не даёт покоя то что у кого-то что-нибудь лучше (глядя издалека).

На самом деле счастлив тот кто доволен тем что имеет.

"Сыт не тот у кого много, а тот кому достаточно".

И всёже, как бы ни было трудно хорошему человеку - лучше быть хорошим, быть самим собой.
"Красота любимого в глазах влюблённого!"

Я желаю тебе чтоб на тебя смотрели влюблёнными глазами, такими же, какими ты смотришь на этот мир!

Будь счастлив!

Ты действительно удивительный.

Мне приятно с тобой познакомиться поближе.
"

Сповідь кіборга з АТО

"Найстрашніше - коли чуєш стогін свого друга, який помирає":

 "Кіборг" розповів про пережите у ДАП два роки тому (відео)
четвер, 19 січень 2017, 23:01

Товариш Анатолія Свирида, в якого були перебиті ноги, просив друга добити його. Але побратим відчував, що не має права так вчинити і не втрачав надії про допомогу до останнього...



Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр Збройних сил України, прочитав свою розповідь із книги «АД 242» про загибель товариша Євгенія Яцини і про те, чому «воїнам треба знати, що про них пам’ятатимуть». Патріоти України пропонують і вам переглянути відео із його розповіддю.


Рядки, які скорили світ.

Коли в будинку для людей похилого віку маленького австралійського містечка помер цей дідусь, всі вважали, що він тихо пішов із життя, не залишивши в ньому якогось помітного сліду. Але потім, коли медсестра розглядала його нехитрі пожитки, вона знайшла цей вірш. Його зміст настільки вразив співробітників цієї установи, що вони почали робити копії вірша і роздавати їх усім знайомим.

З того часу заповіт старенького, перекладений на різні мови, вражає людей в усьому світі глибиною і щирістю душі людини, яка його написала…

На жаль, я не знайшов хорошого перекладу цієї поезії українською, тому друкую російський варіант.

 

*     *     *

Входя будить меня с утра,

Кого ты видишь, медсестра?

Старик капризный, по привычке

Еще живущий кое-как,

Полуслепой, полудурак,

«Живущий» впору взять в кавычки.

Не слышит – надрываться надо,

Изводит попусту харчи.

Бубнит все время – нет с ним сладу.

Ну сколько можно, замолчи!

Тарелку на пол опрокинул.

Где туфли? Где носок второй?

Последний, мать твою герой.

Слезай с кровати! Чтоб ты сгинул…

Сестра! Взгляни в мои глаза!..

Сумей увидеть то, что за!..

За этой немощью и болью,

За жизнью прожитой, большой.

За пиджаком, побитым молью,

За кожей дряблой, «за душой».

За гранью нынешнего дня

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

…Я мальчик! Непоседа милый,

Веселый, озорной слегка.

Мне страшно. Мне лет пять от силы,

А карусель так высока!..

Но вот отец и мама рядом,

Я в них впиваюсь цепким взглядом.

И, хоть мой страх неистребим,

Я точно знаю, что любим…

…Вот мне шестнадцать, я горю!

Душою в облаках парю!

Мечтаю, радуюсь, грущу,

Я молод, я любовь ищу…

…И вот он мой счастливый миг!

Мне двадцать восемь. Я жених!

Иду с любовью к алтарю,

И вновь горю, горю, горю…

…Мне тридцать пять, растет семья,

У нас уже есть сыновья,

Свой дом, хозяйство. И жена

Мне дочь вот-вот родить должна…

…А жизнь летит, летит вперед!

Мне сорок пять – круговорот

И дети не по дням растут.

Игрушки, школа, институт…

Все! Упорхнули из гнезда

И разлетелись кто куда!

Замедлен бег небесных тел,

Наш дом уютный опустел…

…Но мы с любимою вдвоем

Ложимся вместе и встаем.

Она грустить мне не дает,

И жизнь опять летит вперед…

…Теперь уже мне шестьдесят.

Вновь дети в доме голосят!

Внучат любимых хоровод.

О, как мы счастливы, но вот…

…Померк внезапно солнца свет.

Моей любимой больше нет!

У счастья тоже есть предел…

Я за неделю поседел,

Осунулся, душой поник

И ощутил, что я старик…

…Теперь живу я без затей,

Живу для внуков и детей.

Весь мир со мной, но с каждым днем

Все меньше, меньше света в нем…

Крест старости взвалив на плечи,

Бреду устало в никуда.

Покрылось сердце коркой льда.

И время боль мою не лечит.

О господи, как жизнь длинна,

Когда не радует она…

…Но с этим следует смириться.

Ничто не вечно под луной.

А ты, склонившись надо мной,

Открой глаза свои, сестрица.

Я не старик капризный, нет!

Любимый муж, отец и дед…

…и мальчик маленький доселе

В сиянье солнечного дня

Летящий вдаль на карусели…

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

И, может, обо мне скорбя,

                           найдешь СЕБЯ!

На Інтерактивну карту УГКЦ нанесено 2500 позначок!

За останні тижні на Інтерактивну карту УГКЦ було нанесено більше ніж 250 позначок. Тож на мапі уже є дві з половиною тисячі парафій, храмів, каплиць, монастирів, навчальних закладів, музеїв, душпастирств та осередків.



Зокрема було додано всі парафії Чиказької єпархії святого Миколая у Сполучених Штатах Америки, а також єпархію Святої Родини з осідком у Лондоні у Великобританії, нові душпастирства у Вроцлавсько-Гданській єпархії у Польщі, окремі деканати та парафії Стрийської єпархії та інші локації. Також були внесені доповнення, оновлення та уточнення до вже наявних об’єктів.

Адміністрація Інтерактивної карти продовжує роботу над наповненням мапи. Ми потребуємо допомоги вірних УГКЦ та всіх зацікавлених осіб для інформування та уточнення даних.

Що нам потрібно?

1. Назва парафії або храму (каплиці, монастиря, навчального закладу) + населений пункт, область (або країна)
2. Координати
3. Підпорядкування (єпархія або екзархат)
4. Фотографії
5. Адреса
6. Контактний телефон
7. Контактна електронна адреса
8. Веб-сайт (також сторінки у соцмережах)
9. Розклад богослужінь
10. Час сповіді
11. Час, коли храм відчинений
12. Коротка історія парафії і храму
13. Сучасне життя парафії (спільноти, події, заходи)
14. Чи є в храмі мощі святих, чудотворне джерело (каплиці).

Якщо ви не знаходите своєї парафії, або відомої вам парафії на карті УГКЦ, або чогось із перелічених пунктів щодо вашої церкви або каплиці, то можете надсилати нам інформацію про неї.

Куди надсилати?

1. Електронна скринька Карти mapugcc@gmail.com
2. Приватним повідомленням на сторінку Карти у Фейсбуку www.facebook.com/mapugcc

 

Департамент інформації УГКЦ

Джерело: http://news.ugcc.ua

Сповідь.


По словам товарищей, Иван Сотник был скрытным человеком и редко говорил, что он думает о происходящем в стране. Но незадолго до гибели Ваня неожиданно поделился в «Фейсбуке» своими мыслями. Его слова бойцы назвали завещанием. Публикуем их дословно:
«НИКАКОГО ГЕРОИЗМА. Война — это кровь, смерть, оторванные руки, ноги, головы. Война — это искалеченные судьбы. Война — это сожженные города. До тех пор, пока в вашей голове война будет чем-то красивым и героическим, вы к войне не готовы. Война — это запах гноя, гари, мочи и пота, а не пафосные монологи и красивые поступки.
Всегда был против советского кино о Второй мировой. Красивые, причесанные (иногда красиво замазанные сажей) правильные люди принимали однозначные правильные решения. Все выглядело, как в классических пьесах: если герой хороший („наш“), он правильно разговаривает, хорошо выглядит, правильно рассуждает и красиво умирает в конце. Если герой плохой („немец“), то он убивает, сжигает, грабит и не считается ни с одной другой точкой зрения. В жизни ВСЕ НЕ ТАК. В жизни плохие солдаты есть с обеих сторон, хорошие солдаты есть с обеих сторон, каждый уверен, что он прав. Наши солдаты тоже не святые, наши снаряды тоже могут попасть по гражданскому объекту, наши солдаты не все „киборги“. Они иногда не могут связать двух слов, иногда пьют, иногда покушаются на других людей. И происходит это потому, что в армию не отбирают по принципу „святой — не святой“, а призывают тех, кто может выполнять поставленную задачу. И задача у солдата простая — воевать.
Пожалуйста, примите это как факт.
Героизм, подвиг, благородные поступки и прочее — вопрос ИДЕОЛОГИИ. А идеология в любой войне — второстепенна. Идеология — это инструмент для мотивации солдат и народа. И уж никак не первопричина. Потому не тешьте себя иллюзиями, что в РЕАЛЬНОЙ ЖИЗНИ люди руководствуются идеологией.
НИКАКОЙ ЖАЛОСТИ. Во время военных действий, если твой дом находится на линии огня или в зоне поражения, то велика вероятность, что его не будет. Если ты будешь находиться в своем доме, то, возможно, не будет и тебя — это факт. Враг вообще не будет считаться с твоей точкой зрения. И твои слезы над пожитками его не волнуют, как не волнуют его твои банки с помидорами, твой кот, твоя картина над кроватью, которую тебе когда-то подарила мама. Им плевать на все, что для тебя ценно. Не потому, что они сволочи, а потому, что не бывает войн, в которых учитываются твои пожитки. Думать и страдать нужно было раньше. Война пришла в твой город — либо уезжай, либо бери в руки оружие или принимай участие в защите любым доступным тебе способом. Все элементарно просто. Бракованный снаряд не будет жалеть тебя. Случайный осколок тоже не будет о тебе заботиться. Сидеть и ждать, пока тебя вместе с домом сравняют с землей, — глупо и бессмысленно. Если после обстрела жилых кварталов Мариуполя и Краматорска ты этого не понял, то увы. Кто тебе виноват?
ПОГАСИ ЭМОЦИИ. Планируй свою жизнь сейчас. Пока паника не заклинила твой мозг. Хочешь ли ты уехать? Если хочешь, то — куда? Если не получится, то куда ты денешься? Если получится, то что ты будешь делать дальше? В любом случае — лишние эмоции тебе не нужны. Вся эта риторика из серии „о Боже! Мир рухнул!“ не принесет тебе ни решений, ни безопасности. Эмоции: паника, ненависть, истерика — никаким образом не улучшат твое положение. Они не могут повлиять на ситуацию. Эмоции лишь заставляют людей суетиться и принимать алогичные решения.
ОПРЕДЕЛИСЬ, НАКОНЕЦ. Речь идет не о поддержке царящего с обеих сторон идиотизма. Определяться надо не с деталями, а с приоритетами. Отбрось все сомнения, второстепенные детали и фразы „тут все неоднозначно“. Отбрось и реши: на чьей ты стороне. Без всяких „НО“ и „ЕСЛИ“. Стороны для тебя может быть только две: „Украина“ и „Россия“. Других сторон для тебя в этой войне нет.
Уже ПОСЛЕ того как ты определился, можно вводить всякие „но“ и „если“. Типа „я за Украину, но хотелось бы, чтобы…“ или „я за Россию, НО…“ Впрочем, если ты „за Россию“, тогда, увы, мы с тобой на разных сторонах фронта.
ПАЦИФИЗМ НЕ ПРОЙДЕТ. Позиция „остановите войну“ — не позиция. Это эмоции. От твоих воплей ни Путин, ни Порошенко, ни Обама, ни Меркель и вообще НИКТО не остановится. Впрочем, если тебе еще хочется покричать в пустоту — дело твое. Хотя есть куда более логичные действия, чем пукать в вечность. Даже если вас услышит, например, Порошенко, то услышит ли вас Путин?
ПОСМОТРИ ВОКРУГ. В твоей стране уже ГОД идет война. Кто бы и как ее ни называл. Кто бы ни смеялся. Кто бы ни относился к этому скептически. Война идет между Украиной и Россией. Вкрапления „ополченцев“ воюют на стороне и за интересы Российской Федерации. Правительству Российской Федерации могут верить лишь граждане самой Российской Федерации и еще немножко „умников“ из Украины. Все. Всем остальным либо пофиг, либо они РФ не верят. Это факт. Хотят этого Лавров и Путин или нет. Впрочем, Лавров и Путин — это политика. А мы говорим о восприятии войны.
Если ты думаешь, что в твоем городе тихо, а значит, в твоем мире войны нет — ты ошибаешься. Если ты думаешь, что ты сидишь в позе дзен, а значит войны в твоей стране нет, то ты ошибаешься сознательно. Если ты сидишь в костюме хиппи-пацифиста и проблемы тебя не волнуют — это до первого убитого друга, до первого траура у знакомых, до первой повестки, до первого взрыва на остановке ТВОЕГО города. Если ты пытаешься уговаривать себя, что все обойдется, то проще уехать. Если некуда ехать — перечитывай статью заново. Так, увы, произошло, что о войне многие из нас знали по советским фильмам. Там были обугленные стены сгоревших домов, массированные танковые атаки. Летели самолеты, играла музыка. С криком „УРА!“ в бой шли усатые молодцы. В мире ДАВНО такого нет. Война не такая. Война — это женщина, которая вышла за хлебом и погибла от разрыва снаряда на остановке. Этот снаряд мог быть провокацией для „Лайф¬ньюз“, мог быть бракованным снарядом, который просто не долетел до цели, мог быть неудачным попаданием украинской армии, мог быть удачным актом устрашения от русских террористов. Женщина вышла за хлебом, и женщины не стало. „УРА!“ никто не кричал. Самолеты не летели. Город не сгорел. Это и есть ВОЙНА.
ДУМАЙ ПРО ЗАВТРА. Это самое важное. У кого-то „завтра“ может не быть. А у ТЕБЯ оно быть обязано. Погибнуть просто. Но если тебе некуда деться, то не проще ли сделать все, чтобы выжить и победить? Те, кто будет до последнего скалить зубы и метаться между двумя огнями, ЗАВТРА проиграют. Это факт. Метаться и скалить зубы легче за границей. Поверь.
И ЕЩЕ ОДНО. Не надо скулить на тему „а вот Порох“, „а вот Путин“… Оставьте их в покое. Да. Проблем много. Но они от тебя зависят? Нет. Ты можешь их решить? Нет. Вот и не бибикай. Хочешь свалить — беги. Только прошу — беги молча. Хочешь остаться? Добро пожаловать в АД. Зато будешь победителем. Не факт, что быть победителем в этой войне тебе понравится. Впрочем, после войны у тебя будет СТОЛЬКО работы, что тебе будет не до этого. (c)»

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая