хочу сюди!
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «сповідь»

Отче наш...

(роздум-сповідь)

О, світе мій! Чи можу я змінити Тебе одним лиш помахом руки? Чи можу сподіватись і молити Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати, Адже не Бог я, Господи прости! Шептатиму... Не смію викрикати, Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє - Одвічна туга втрачених надій. Єство до Неба вирватись воліє, На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу, Не так важливо, скільки є гріхів... Елегії співаючи народу, Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило - Старався, але ж не досяг мети; Активним був, та керував невміло; Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати. Ех! І не знаю, чи потрібно це - Хотів би, як і всі, звичайно, знати, А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу Стаю з колін, щоб уперед іти. В тунелі світло бачив вже не раз я - Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею, Тьму ненависну хочу подолать: Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю, Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку, Можливо - знак, можливо - оберіг. Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку, Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди - Одне воно у мене, але все ж Є зміст у тому - може кращий став би; Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини: Хотіла б в Рай душа, та видно - зась! А десь Господь відлічує хвилини Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило, Ридати і кидати "бариші"... Йде час невпинно, але справжнє диво: Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова! Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?" Але мені не сохне голова - Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди, Тож хочу, щоб мене ви розуміли: Відкинути все можна хоч куди, Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти, Валитись з ніг, ставати - і намарно. Одійдуть в прах запалені мости - Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд, Еліти блиску, килимів в фойє, Хорів вислужливих і райдужний гірлянд. ...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах, Брехнею поле, кажуть, подолаєш Успішно ніби. Та зворотній шлях Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває, Вита довкола міліон ідей. Один у полі рідко виживає - Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали, Творили кожен день хоч грам добра, Відтак, ділилися і плати не питали. О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато: Як розпізнати їх не знаю ще. Куди свій шлях я маю спрямувати - На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю: Нанизуються дні і місяці. Етапні дати серцем відмічаю, Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета - Так моторошно й дико на душі, А слово невідомого поета Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться - Не в силі стримати. А всі, немов сліпі: Азарт в гонитві за примарним щастям, За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі, Менталітет - на грошових мішках. Любов до ближнього давно із моди вийшла І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись Лакованим взуттям чи піджачком... І вам, мабуть, не вдасться відкупитись Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси, Аксесуари модні: все - ніщо. Шануйте душу, поки стане часу, Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне, Судить не нам - на те один Суддя: Улесливе бажання споконвічне - Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей, Йдучи лише, спроможешся дійти. Дай, Боже, тільки вистачило б сили, А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори, Настане час звитяги й боротьби... Але, здається, в тому наше горе: Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває, Напевно, десь ще не пробив наш час. Енергії чомусь не вистачає: Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах - Пробити лобом хочемо стіну. Ростуть проблеми - то одна, то друга... Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю: Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому Не стримаєш, коли ся помиляю, А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо. Пробач тоді, попрошу хоч про це... Роками День чекати терпеливо, Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля. Ниць упаду, та вірю - підіймусь. Нехай коліна розіб'ю до болю, Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене І все, що матиму, то тільки з праці рук: Як лиш побачу "вулицю зелену" - Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду, Мить пропустив і не наздожену; Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*) Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити, Щоби Твоє здобути співчуття? А чи достатньо лиш тебе любити Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи, Однак самому бути в стороні; Визнанням марити, очікуванням слави, Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати Відверто, без образ і пересуд, А й так, щоб щиру відповідь дістати - Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає: Я просто хочу істину знайти. Між Небом і Землею хто ще знає На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця, Широкою рікою в небуття. Мені ж чомусь не затишно. Не спиться... І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись: -Ех, геть думки - і вільна голова! Вiдкрити двері і у світ пуститись, Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба, Дихнути так, щоб в грудях запекло, Напитись з джерела, як є потреба, А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє, Уста відкриє, сили надихне - Святим усім молитимусь в надії: Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь, Кидаю виклик сірій метушні; Усміхнений, черговий раз впрягаюсь Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити - А хто, крім мене, хрест мій понесе! Лиш вижити, не впасти, не зблудити (Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь, Збираю крихти правди на шляху; Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь, А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе: Не забувай раба Своєго Ти, Адже мені одному скільки треба - Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії І віру в моїм серці укріпи, Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії, Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили, Куди б я не потрапив, кожну мить, А руки щоб старалися щосили Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина, Гонима між часів і поколінь... Останній крик раба Твого і сина: Амінь! Помилуй, Господи! Амінь... 15.09.2008

----------------- *) Таш тразаду! - з португальської - запізнився.


87%, 20 голосів

0%, 0 голосів

13%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Аж плакати хочеться...

Щойно по радіо почув байку:

Якось один мудрець поклав великий аркуш білого паперу, розклав його на столі, і в куточку зробив маленьку плямку.
Кожного, хто заходив, він запитував - що ви бачите на столі?
Кожен відповідав одне й те саме - я бачу там пляму...
Під вечір старий просто плакав.
Коли його запитали - чому?
Він відповів:
- Жоден з вас не помітив білого паперу!

І відчув, що я іноді так само готовий плакати, коли розумію, що практично ніхто не вміє бачити в житті щось світле, тепле, добре та приємне. Всі роздивляються пляму...

Дуже сумно...

Будь ласка, не марнуйте свого життя на плями. Живіть щасливо, та майте світ в своїй душі!!! Життя прекрасне, чудове та чарівне!
із любов'ю до всіх.
Жьівотнає.

Хто відчув, що таке Майдан, більше ніколи не забуде це відчуття

Олег Володарський: «Герой цієї «Сповіді» — справжній українець, майданівець, волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти» (відео)

 

А сотню вже зустріли небеса

Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав.
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду — сотник, молодий, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній сивий-сивий…
І рани їхні вже їм не болять…
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

ЛюдмилаМаксимлюк

Василь Дмитрович Смажелюк, Волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»
Декілька днів не наважувався сісти за написання цієї статті. І лише коли місто вкрила вечірня темрява, заховавши від людей денне світло і буденну метушню, я все ж таки наважився перетворити на слова все те, чим болить душа останні сім років.

 

МАЙДАН. Я не спав разом з ним. Він кликав, закликав, виховував. Він говорив зі мною. Той, хто відчув на собі, що таке МАЙДАН, більше ніколи не забуде це відчуття. Запах гарі, відлуння пролитої крові бриніло в повітрі, а навколо лунали тисячі голосів, зливаючись в один голос, ГОЛОС НАЦІЇ, котрий ми, хоча і надвисокою ціною, але змусили почути увесь світ. Тоді Нація згадала, що таке ВОЛЯ.

 

Перша суспільна молитва. Священники. Віра в Націю і Бога. Відкриті двері Михайлівського монастиря. Наша сила в єдності.
— Ви майданівець? — запитав я у свого співрозмовника.
— Так, — спокійно та скромно відповів він.
Мене ніби обпекло зсередини від цих простих слів.

 

Це був не останній Майдан. Я їжджу країною. Дивлюся людям в очі. Бачу їхній біль. Бачу, як їм болить смерть найкращих, байдужість суспільства та свавілля влади. І не тільки бачу. Ті події змінили мене назавжди. Молитва Майдану стала гімном моєї душі. Ми десятиліттями носили в собі цей біль.

 

Категорична незгода жити в сатанинській, комісарській державі. Настав той момент, коли мовчання стало нестерпним. Мовчазна згода з існуючим свавіллям картковим будиночком розсипалася після першого пострілу. І Нація піднялася. З усіх терен України з’їхалися УКРАЇНЦІ. З маленьких сіл. З невеличких містечок. З величного Львова. З усміхненої Одеси. З колись потужного Донецька…

 

Зараз багато хто дозволяє собі жити й чинити так, ніби Нація більше не вибухне. Вибухне, заіскрить, здійметься ввись і полетить білим соколом. Нас зрадили. Нас продали. Про нас забули. Тисячами наших життів заплатили за власне збагачення. Ми довго відмовлялися в це вірити. Дехто і досі не здатен це усвідомити. Дійсно, в голові не вкладається весь цинізм вчиненого гріха.

 

Тепер, коли наступає прозріння, а на зміну одним манкуртам приходять інші, ще безпринципніші, ми, як і тисячі років тому, підіймаємо голову в небо і просимо у Господа мудрості для прийняття такого категорично важливого для нас рішення. Ми не потрібні нікому, окрім нас самих. І поки голоси Нації не зіллються в один, як це відбулося тоді, ми не будемо почуті. Майдан кипів. У темряві кімнати я слідкував за новинами та репортажами з місця подій. І хоча пройшло вже багато років, відлуння тих подій раз у раз крадуть мій сон і сьогодні.

 

В жерлі Майдану рабське, радянське минуле переплавилося на ВІЛЬНЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ майбутнє. Багато хто прагне і далі жити й жиріти так, ніби нічого цього не відбулося. Прагне і далі перетворювати наше майбутнє на золоті батони чи спускати його в золоті унітази. Вони чомусь приймають наше мовчання за мовчазну згоду з існуючим станом речей. Історія семирічної давнини так нічого їх і не навчила…

 

Я молюся. Щиро та ревно. Молюся за Україну. Тисячам, мільйонам українських сердець болить ця країна. Там, на Майдані ми заявили про себе, як НАЦІЯ. Саме там ми усвідомили наскільки сильними та ВІЛЬНИМИ ми є. Проте, зраджені внутрішнім і зовнішнім ворогом, так і не зуміли показати це. Тому сьогодні нам потрібно відроджувати себе заново. Потрібно вивчати — хто ми і звідки, потрібно навчитися знати та цінувати нашу мову, історію та культуру, адже це те, без чого Нації не буде. Не буде українців.

 

Герой цієї «Сповіді» — переконаний, справжній УКРАЇНЕЦЬ. Людина з Великої літери. Майданівець. Волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти. Діалог, котрий не потребує зайвих слів чи церемоній. Сьогодні не треба пояснювати нікому з тих, хто живе і дихає цією країною, як ми себе почуваємо через те, що відбувається.

 

Ця людина менш ніж за годину стала для мене близькою та рідною. Він — українець від БОГА. І цього більш ніж достатньо для того, щоб сісти поруч і затишно по-братньому поговорити й помовчати… Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Василь Дмитрович Смажелюк, волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»

https://youtu.be/Uhqwbszgox0

І молю Тебе...

Під хрест Твій стаю

Спасителю мій милий

І молю тебе, подай же мені

За гріхи жаль щирий

Матусіни думки...


Нещодавно я роздрукував частину своїх записів до блогу, та приніс їх мамі, щоб та почитала. В основному - то були записи про мої подорожі, різні розмірковування та просто загально-розважального характеру. Хотів зробити їй приємне. Тим більше, що останнім часом ми практично не розмовляли відверто... Взагалі практично не спілкувались. Через дві доби вона "написала мені комментар". Взагалі-то, те що вона написала - то було щось середнє між листом, сповіддю та записом до свого щоденника. І мені хочеться поділитись цим із усіма, та зберегти у себе.
Я старався скопіювати весь текст літера-в-літеру, наскільки це можливо при переносі тексту з письмового на друкований.
На цьому передмову завершую. Якщо у когось будуть коментари - буду радий передати їх матусі, або обговорити їх тут із вами.



"Я всегда знала, что 2 декабря 1980 года я родила чудо!

Когда-то я думала что хорошая мать - это та, которая понимает своего ребенка, чувствует все тонкости его души, всегда может найти подход к нему и может помочь в трудную минуту.

И даже какое-то время мне казалось что я полностью соответствую этому образу. Но чем больше рос мой сынок, тем чаще я замечала что я его не знаю! это удивительно!

Вдруг оказывается что это совершенно отдельная планета со своим миром, со своей орбитой, со своей атмосферой.., но мы принадлежим одной вселенной и иногда наши пути пересекаются. И тогда я с удивлением пытаюсь рассмотреть этот мир.

Не всегда это удаётся - то тучки окружают эту чудесную планету, то тень от другой планеты на какое-то время закрывает её от любопытных взглядов, то вдруг опять наши орбиты разводят нас друг от друга на далёкое расстояние.

Я знаю что это не на долго, но я скучаю.

Почему-то мне неспокойно когда я долго не могу видеть того загадочного сияния так мало знакомой мне планеты.

Мои догадки о жизни на ней оказались в большей части иллюзиями фантазиями. Я рисовала себе то, что мне хотелось бы видеть в этом мире. Самое смешное, что когда-то я надеялась как-то повлиять на климат этой планеты. А недавно я получила сигналы, которые теперь я пытаюсь расшифровать. С первого взгляда всё очень понятно и просто. Но чем больше я их изучаю, тем больше открытий происходит.

Одно из них это то, что хоть во вселенной мы все и влияем каким-то образом друг на друга, но реально мы ничего не можем сделать никому кроме себя самих! Даже тем, кого очень любим мы ничего не можем сделать! Мало того - уже совсем не наше влияние может спасти планету и сделать её счастливой. К сожалению!!!

Если бы любовь матери могла бы сделать человека счастливым - были бы счастливыми ВСЕ!!!

Но каждый ищет свою любовь и надеется стать чьей-то любовью.

это так странно, что то что было когда-то частью тебя вдруг стало чем-то отдельным. И всёже даже в этом другом мире узнаёшь иногда самого себя!

Хочется сказать: "Прости, что и тебе это досталось". Мне кажется что я знаю как не легко быть хорошим, порядочным, честным. Вернее не быть, а ЖИТЬ!
(Быть-то не трудно - уже есть и ничего не переделаешь!)

Но почему-то это другим не нравится. Неужели большинство чувствует себя ничтожествами рядом просто с хорошими людьми и потому долго не выдерживают быть близко?

Жаль что многие всё-теки сравнивают себя с другими, а не принимают и себя и других такими какие они есть. А мало того сравнивают тех кто рядом с ними с теми кто рядом с другими и тогда им не даёт покоя то что у кого-то что-нибудь лучше (глядя издалека).

На самом деле счастлив тот кто доволен тем что имеет.

"Сыт не тот у кого много, а тот кому достаточно".

И всёже, как бы ни было трудно хорошему человеку - лучше быть хорошим, быть самим собой.
"Красота любимого в глазах влюблённого!"

Я желаю тебе чтоб на тебя смотрели влюблёнными глазами, такими же, какими ты смотришь на этот мир!

Будь счастлив!

Ты действительно удивительный.

Мне приятно с тобой познакомиться поближе.
"

Такі люди надихають не словами і порадами, а власним прикладом


Майстер-різбляр Дмитро Курик виготовляє шедеври своїми руками в єднанні з природою Карпатських гір, з гуцульським серцем і українською любов’ю

Гуцульщина — етнографічна частина України, розташована в південно-східній частині Карпат (верхів’я річок Тиси, Сучави, Черемоша, Прута, Бистриці та ін.) й охоплює гірські території Прикарпаття, Буковини й Закарпаття. Наявність великих лісових масивів у краю сприяла розвитку різних видів обробки деревини, зокрема й художньої. Корені цього виду декоративно-вжиткового мистецтва сягають у далеке минуле: початком плоского різьблення на дереві можна вважати перші зарубки на корі дерева, різьблені знаки — помітки власності (ділянки землі, дороги в лісі і т. д. ). З давніх-давен різьблене оздоблення побутових предметів було повязане із символікою язичницького культу. Магічні знаки, за уявленнями наших далеких предків, повинні були оберігати їх від усякого лиха й нещастя. Вирізаючи на поверхні деревяної посудини певний знак, вони вірили, що це захистить уміщене в ній від псування, а знак, зображений над вікном чи входом, відгородить від біди житло. Після того, як християнська релігія відтіснила язичество, основним «оберегом» став хрестик (крижик), з яким, попри все, співіснували і язичні символи. Різноманітно поєднуючись, найпростіші різьблені елементи складали геометричний орнамент. Будь-який орнамент — стійкий елемент етно-національної культури, що зберігає свої особливості протягом тривалого часу. У художній обробці деревини Гуцульщини найповніше збереглись і дійшли до наших днів кращі традиції народного мистецтва минулого. Так, майже не змінились окремі давні мотиви плоского різьблення на дереві, які були поширені по всій Україні.

Традиція оздоблювати різьбою дерев’яні побутові предмети сягає Київської Русі. Сучасні центри художньої обробки деревини знаходяться на Прикарпатті, Буковині, Закарпатті, Полтавщині, Чернігівщині, Київщині тощо. Хоча ці центри розташовані достатньо далеко одні від інших, їх декоративно-вжиткове мистецтво має чимало спільного в характері різьбленого орнаменту (використання геометричного узору), в технічних прийомах оздоблення поверхні виробу (в більшості вона полірована, лакована чи тонована), в асортименті виробів столярної і токарної роботи (шкатулки, тарілки, скриньки, бочечки та ін.). Але в кожному центрі мистецької обробки деревини наявні свої історично зумовлені особливості. Так, геометрична різьба Гуцульщини відрізняється від плоскорельєфної різьби Полтавщини як характером орнаменту, так і технічними прийомами її виконання.

На духовний світ і естетичні уявлення гуцулів величезний вплив мала природа Карпат, з якою ніби злилося життя в цьому краї. Багата фантазія горян виявилася в яскравому своєрідному мистецтві, зокрема в різьбленні на дереві. Гуцули здавна були скотарями. Чабани вирізали на палицях зарубки, вели облік овець і свій календар, вони оздоблювали нескладним різьбленим узором ціпки, з якими ходили в горах, сопілки, посуд для масла та сиру тощо. Різьбу виконували звичайним ножем, вона складалася з контурних ліній-борозенок з різноманітним штрихуванням. Різьблені та інкрустовані вироби прикрашали й інтер’єр гуцульського житла, узгоджуючись із предметами інших видів вжиткового мистецтва. Різьблені мисники (полички на посуд) заставляли барвистими керамічними виробами, різьблений стіл застеляли вишиваною скатертиною. Національні елементи народного мистецтва і тепер бачимо в оформленні житла та громадських приміщень. Вдало узгоджуючись із сучасною обстановкою та інтерєром, вони надають йому художньої виразності (фото 1). Протягом тривалого часу на Гуцульщині від батька до сина, від діда до внука передавались різні види техніки плоского різьблення, елементи орнаментів, принципи побудови орнаментальних композицій, способи виготовлення інструментів для їх виконання.

Джерело http://www.ukrsov.kiev.ua/ru/library/-/asset_publisher/Bkg0/content/id/28208

 

Майстер різьблення на дереві, заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри кафедри Декоративно прикладного мистецтва Чернівецького національного університету Дмитро Миколайович Курик

Є люди, з якими більше говориш очима, ніж словами. Видихаєш безперестанну метушню столиці, довгу дорогу, а разом з цим усе, що так турбує душу, і просто насолоджуєшся бесідою та мудрістю в очах навпроти. Зі мною говорили очі гуцула. Дорослого, мудрого, вільного. В цьому діалозі звучало відлуння Карпатських гір, котре бальзамом проливалося на серце, що назавжди закохалося в Гуцульщину.

 

Гостинна і неймовірно турботлива господиня пригостила втомлених дорогою гостей смачним сніданком. В будинку Дмитра Миколайовича Курика є музей, до якого нас і запросили знімати програму. Нас огортала неймовірна тиша, котра і стала акомпанементом до цієї гідної «Сповіді» педагога, митця, науковця.

 

Ми сиділи під іконою Матері Божої. Ця робота припала мені до душі лиш тільки ми ступили на поріг музею. Богородиця спостерігала за нами з ікони наче жива. Я не зміг не запитати у мого співрозмовника чи бачить він майбутній витвір, коли лиш приступає до його створення. Він мудро посміхнувся і кивнув.

 

Дмитро Миколайович неймовірно затишна людина. Він чує співрозмовника. Відчуває його. І відповідає взаємністю. З ним було цікаво і емоційно. Такі люди надихають не словами і настановами, а власним прикладом. Розповіді таких людей слухаєш, наче батьківські оповідки в дитинстві. Він говорив, а я насолоджувався його генетичною зрілістю і культурою, що збереглася в ньому попри багатовікові спроби винищити українство в українцях.

 

А ще ми неймовірно зраділи зустрічі з Гуцульщиною. З цим неймовірним українським етносом, що вихований мудрістю Карпат. Етносом, що з покоління до покоління несе в собі ВІРУ. Етносом, який не зраджує своїх предків, пам’ятаючи їх завіти любові, вірності та відданості ближньому, Богу і Україні.

 

Раптом я побачив янгола. Звичайна солом’яна лялька-мотанка, що гойдаючись висіла поруч. Я був просто заворожений цим янголям. І зачарований. Я довго спостерігав за ним, відчуваючи, як із глибини душі щось відгукується, дивлячись на це диво. Згадалися слова Миколи Миколайовича Шкрібляка, котрий говорив: «Нас оточує Бог, Україна і природа, у яких ми і маємо вчитися майбутньому». Дмитро Миколайович Курик в єднанні з природою Карпатських гір, з гуцульським серцем і глибинною українською любов’ю своїми руками майструє, створюючи мир, щастя і наше майбутнє.

 

Наостанок ми вклонилися цьому гостинному дому, що так затишно розташувався серед величних гір. Нам на прощання посміхалася родина Куриків, а в душі квітла віра в щасливе майбутнє.

 

Засніжило, а ми затишно рухалися сільською дорогою вздовж чорно-синього карпатського перевалу. Чорно-синього, наче крило ворона, котрий по-батьківськи обіймає Україну. Великого, сильного, вільного гуцульського ворона, що несе в собі вічність.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Майстер різьблення на дереві, заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри кафедри Декоративно прикладного мистецтва Чернівецького національного університету Дмитро Миколайович Курик

https://youtu.be/DNCCumgmRmI

Андрій знає справжню історію держави, в якій народився

Я щасливий тим, що можу розповісти українцям про ПЛАСТ на прикладі таких українців, як Андрій Федоренко Олег Володарський

 

Що ми знаємо про скаутську організую Пласт?

Пласт — це гра. Для ідеї Пласту характерний ідеалізм життєвих цілей і реалізм у засобах їхнього досягнення. Ідейні основи Пласту як виховної української організації накреслено у Пластовій присязі: «Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб: бути вірним Богові та Україні; допомагати іншим; жити за пластовим законом і слухати пластового проводу». Це і є три головні обов’язки пластуна.

Що ж означає жити по-пластунському? Для цього слід дотримуватися чотирнадцятьох правил пластуна: бути вірним слову, сумлінним, точним, ощадливим, справедливим, ввічливим, доброзичливим, врівноваженим, корисним, пильним, слухатися пластової старшини, берегти своє здоров’я, любити красу і дбати про неї, завжди залишатися доброзичливим.

Пласт ставить за мету виховати активних патріотів. Тому кожен пластун намагається бути корисним своїй державі і тим, хто поруч. І всі разом пластуни щодня роблять добрі справи.

Є у пластунів своє гасло «Готуйсь!» (до добрих справ). При зустрічі пластуни вітають один одного словом «Скоб». Це назва скельного орла і в той же час абревіатура: літери цього слова є початковими літерами чотирьох слів: сильний, красний, обережний, бистрий (швидкий). Сильний розумом і тілом, красний душею, обережний у задумах, швидкий у справах. Вітаючись, пластун пластунові подає ліву руку від щирого серця, як братові за ідеєю, за способом життя.

Українські пластуни так само, як і скаути інших країн світу, своєю відзнакою обрали лілею. Пластовим гербом став символ всесвітнього братерства — трилиста біла лілея, гармонійно переплетена із українським тризубом — символом української національної ідеї. Три пелюстки лілеї нагадують про три головні обов’язки пластуна, визначені в пластовій присязі, а тризуб вказує на те, що Пласт — це суто українська організація. Своїм опікуном пластуни обрали святого Юрія, який був патроном княжих дружинників і одним із опікунів козаків.

Пласт називають рухом молоді. Рухом тому, що спосіб життя у Пласті являє собою ланцюг дій, безперервних ігор, навчання чомусь і гра у щось. Гра, що виховує добрих громадян і щасливих людей. І, водночас, це осередок з певними обов’язками і самодисципліною його членів. Серед цікавих і захоплюючих занять є пластові сходини (гутірки). Під час сходин пластуни обов’язково дізнаються про щось нове. А на закінчення ще й грають у рухливі ігри. Вершиною пластування є літні спеціалізовані табори. В одних із них діти вивчають морську справу, ходять на катамаранах, літають на дельтапланах, мандрують горами; для тих, хто любить мистецтво, відкрито мистецькі табори. А ще пластуни влаштовують різноманітні прогулянки, люблять екскурсії, майструють, їм подобаються інтелектуальні змагання. На спеціальних іспитах вони демонструють, чому навчилися. Виховання і самовиховання у Пласті уже майже за 100 років склалося в ефективну систему.

Зараз практично немає жодної дитячої організації, яка б не використовувала у своїй роботі пластову (скаутську) методу. Що ж це за унікальна методика, яка дозволила виховати вже мільйони добрих громадян, добрих християн, лідерів у різних країнах світу і дала поштовх розвитку іншим не менш цікавим дитячим та молодіжним організаціям та педагогічним системам? Пластовий метод — це комплекс взаємозалежних елементів, які творять одне ціле. Кожен з цих елементів сприяє загальному виховному процесу і кожен елемент доповнює вплив інших: дотримання Пластової Обіцянки і Пластового Закону, навчання через працю, виховання в малій групі, символічна основа, особистісний розвиток, життя в природі, підтримка дорослих.

Те, в якій послідовності або в якому поєднанні ці елементи застосовуються під час виховного процесу, відповідає рівню зрілості молодої людини. Не кожен з цих елементів рівночасно присутній або помітний сторонньому спостерігачу, однак під час довготривалих заходів, як, наприклад, пластовий табір, усі вони застосовуються одночасно, що й дозволяє отримати найкращий результат.

Кілька слів про кожен з елементів пластової методи. Пластова Обіцянка і Пластовий Закон — це те, без чого неможливо уявити пластування як виховну організацію. Пластова обіцянка («Обіцяю робити все, що в моїй силі, щоб бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим та жити за Пластовим Законом») складається підлітком добровільно в присутності товаришів, батьків, виховників. Цей урочистий церемоніал стверджує юнака у його власних очах і додає йому сил для подолання взятої на себе ініціативи. До моменту офіційного складання Обіцянки, її текст багато разів обговорюється з друзями і виховником, і кожна її частина стає для підлітка максимально зрозумілою. Віра в Бога є невід’ємною складовою виховної програми скаутингу і «Пласту». Кожен пластун шанує Бога згідно зі своїм віровизнанням і одночасно шанує право кожного на своє віровизнання…

Джерело: https://shvedlm7.wixsite.com/vyhovnyprostir/single-post/2017/09/22/%D0%A9%D0%BE-%D0%BC%D0%B8-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82

 

Андрій Федоренко, старший пластун СКОБ — голова Чернівецького осередку ПЛАСТу, виховник

Це був насичений знімальний день. Квітка-Буковина демонструвала нам дивовижне розмаїття яскравих барв. Волонтери, медики, письменники, добровольці й на останок, наче вишенька на торті, такий маловідомий, навіть трохи загадковий для мене, ПЛАСТ.

 

Юний привітний хлопець із щирою посмішкою привітно простяг мені руку, спокійно дивлячись в очі. По-чоловічому впевнене та стримане привітання. На нас чекали три програми із членами цієї організації, знайомство з якою стало одним із найбільш захоплюючих моїх відкриттів.

 

Більше сотні років на теренах нашої країни процвітає потужна організація, котра виховує наших дітей, молодь і навіть дорослих бути гідними людьми, гідними українцями, а багато хто з нас навіть не має уявлення про її існування. Усвідомленість, відповідальність, почуття дружби та братерства, любов до України та українства це лише незначна, проте значуща частина того, чому навчає ПЛАСТ.

 

І я щасливий тим, що можу розповісти українцям про це фантастичне явище на прикладі таких українців, як Андрій Федоренко. Маленького Андрійка багато років тому до ПЛАСТу привела мама. Невдовзі вони разом прикипіли душею до цієї організації, членами якої являються вже понад 10 років.

 

Ми почали розмову і я, як батько двох синів, непомітно навіть для самого себе виступив в ролі екзаменатора. Ніяких провокацій чи прискіпливості, просто хотілося повною мірою відчути духовні та моральні якості мого співрозмовника. Чоловік навпроти мене спокійно поставився до цього. Жодних вагань чи хвилювань. Лише спокійна, виважена впевненість людини, котра свідомо обрала свій життєвий шлях і гідно ним іде.

 

Його мама, Леся Федоренко, сиділа навпроти й з гордістю спостерігала за своїм таким дорослим, проте для неї назавжди маленьким, сином. Андрій практично ровесник України, ровесник моїх синів. І моє серце переповнювала гордість за це покоління Українців. Покоління, котре не знає та не сприймає іншої України, аніж вільної та незалежної.

 

Я вів діалог з усвідомленим, небайдужим українцем. Він знає історію держави, в якій народився. Справжню, а не викривлену. І чудово усвідомлює, яку величну державу зуміли передати нам наші предки. Він вдячний воїнам, волонтерам, капеланам, котрі рятують від ворога наше сьогодення. І щиро захоплюється митцями: музикантами, художниками, поетами, котрі наповнюють барвами своєї творчості наше буденне життя. Саме тому, усвідомлюючи минуле та сучасність, він своєю щоденною працею вже сьогодні розбудовує наше майбутнє, використовуючи власні можливості, та всі ті можливості, котрі дарує ПЛАСТ.

 

Я дивився на нього і всіма своїми запитаннями, як батько і як українець, намагався знайти відповідь на найважливіше для мене: «Чи зможемо ми довірити цим таким вже дорослим дітям майбутнє нашої крани?». І після нашої «Сповіді» впевнено можу відповісти собі: «Так, можемо!».

 

Мої сини ровесники з Андрієм. І чим більше я спостерігаю за цими українцями, тим більше розумію, що ми виховали покоління українців, котрі розділять хліб з нужденним, простягнуть руку допомоги тим, хто її потребує. Війна виховала це покоління дітей тими, хто завжди буде на стороні правди і ніколи не покориться несправедливості, яким би могутнім не здавався ворог.

 

Їх виховували не тільки ми, їх виховувала Ненька-Україна, дорослішаючи разом з ними у своїй незалежності, усвідомленості, самобутності. Вони виросли непереможними. А нам залишається лише молитися про те, щоб вони мали змогу бути не войовничими, а мирними, добрими та людяними.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Андрій Федоренко, старший пластун скоб — голова Чернівецького осередку ПЛАСТу, виховник

https://youtu.be/Zfdrp9OXu0s

Андрій полишив мирне життя і пішов на війну

Андрій Аносов – вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить – Олег Володарський (відео)


«Це дуже страшна смерть»: журналісти показали, як у Чернівецькій лікарні рятують важких хворих від COVID

Журналісти розповіли і показали, як медики рятують людей у самому епіцентрі коронавірусу в Україні. «Як не буває двох однакових людей, так не буває двох однакових смертей. Коли вони кожен подих ловлять як останній, вони такими очима дивляться... До цього, мабуть, не можна звикнути», – розповідає лікар-анестезіолог Андрій Аносов.

Щодня о 10.00 починається обхід у реанімації. Реанімація поділена на дві зони: у першій лежать пацієнти з підозрою на коронавірус. Вагітна Дар’я потрапила сюди два дні тому. Вона запевняє, що від початку карантину була вдома у декреті.

«Переживаю. У вівторок я вже всьо – не могла дихати, задишка», – розповіла вона.

У другій зоні – «червоній» – лежать найтяжчі хворі.

Реанімація тут розрахована на 15 ліжок, та зараз тут перебуває 19 пацієнтів.

Просто під час огляду стан одного з хворих стрімко погіршився.

«У нього зараз такий стан, що ймовірність того, що він з цього вийде, до десяти відсотків, справді», – розповів завідувач відділення інтенсивної терапії Костянтин Дроник.

Андрій Аносов заступає на нічну зміну в реанімацію. За 25 років роботи останні кілька місяців для нього найважчі. «Це дуже тяжка смерть. Це людина, яка повільно, повільно задихається. З кожною годиною щось втрачає. Від задухи – це страшна смерть», – розповів він.

Джерело: https://molbuk.ua/.../199978-ce-duzhe-strashna-smert...

 

Учасник російсько-української війни Андрій Аносов

Діалог з Андрієм видався не простим. Хоча найважливіше те, що діалог все ж таки відбувся. Саме діалог. Коли обидва співрозмовники слухали та чули один одного. Є люди спокійні та стабільні у своїх переконаннях. Переконання цієї людини формувалися на межі життя та смерті.

 

Вже багато років він бореться зі смертю за людські життя, а коли почалася війна, пішов на фронт. Але такі люди, як Андрій, складно підпускають до себе людей. Вони готові говорити правду, не вміють кривити душею, але не готові відкрити цю душу. Таких людей ми знаємо не за словами, а за справами.

 

Буковинець. Лікар. Анестезіолог. Він полишив мирне життя і пішов на війну. Він спокійно може про це говорити. Але робить це неохоче. Такі люди закриті для сторонніх очей. В них неймовірно глибокий внутрішній світ, до якого вони мало кого допускають. Та вони вміють любити раз і назавжди. Вони не зраджують ані своїм людям, ані своїм переконанням.

 

Є багато болісних питань в сьогоднішньому суспільстві. Андрій не став торкатися цього болю. Мудро сказав: «Головне, щоб був мир». Такі люди, коли бачать біду, не стануть довго і красномовно розповідати, як впоратися з лихом. Вони, без зайвих слів, підійдуть, простягнуть руку, допоможуть і так само мовчки підуть далі.

 

Андрій Аносов не буде докладати зусиль, щоб створити емоційний комфорт, бути зручним чи зрозумілим для когось. В нього є власні принципи та переконання. І, яким би його не хотіли бачити, і як би його не прагнули змінити, він не зможе бути ніким, окрім самого себе. Цей вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить.

 

Андрій любить Націю, країну, родину так само тихо і мовчазно. Інколи його близьким можливо навіть не вистачає проявів тепла. Але, коли постала реальна загроза, він, не вагаючись, пішов ризикувати життям заради мирного неба над найдорожчими.

 

Я вже завершую цю казку. Казку, котру подарувала мені Буковина. Із сумом дивлюся на останні сторінки подарованої мені історії такого неймовірного краю. Мені буде складно розлучатися з цією казкою. Проте моя душа посміхається, коли я згадую ці, Богом даровані, зустрічі, обличчя, слова та емоції.

 

Ви неймовірно любите свою країну. Але якось мовчазно…незвично…глибинно. Я б хотів навчитися у вас цій глибині. Прагнув би вимолити таку любов. Усвідомити її душею. І ніколи-ніколи не втрачати. Це лише здається, що Андрій Аносов повернувся з війни. Але частинка його душі залишилася там, на передовій. Він не припинить боронити нашу з вами країну. Тихо і мовчазно. Це сила волі. Сила характеру. Сила любові.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учасник російсько-української війни Андрій Аносов

https://youtu.be/fb51D3PHf38


Кожна вишиванка – це ревна молитва Творцю – Олег Володарський

«Психологічний феномен української народної вишивки»

«Сьогодні поняття етнічної самосвідомості визначається як складна інтеграційна властивість психіки, завдяки якій людська свідомість пізнає свою власну природу й набуває здатності безпосередньо відображати себе; властивість, що забезпечує систему уявлення індивіда про себе, конструює Я-концепцію, є одним з найважливіших факторів становлення, розвитку і самовдосконалення особистості. Саме українська народна вишивка, як «творчий продукт» цілого етносу може слугувати в становленні особистості та формуванні етнофора.

Як результат матеріальної й духовної культур багатьох поколінь, вишивка охоплює широку сферу знань, естетичних смаків, поглядів, звичаїв та обрядів українського народу. Через складну систему орнаменту й кольористики вишивка передає в закодованому вигляді важливі аспекти світосприймання українського народу. Вишивка належить до тих видів мистецтва, які зрозумілі без слів, тобто вона є своєрідним способом комунікації; вона висвітлює живописну, орнаментальну та графічну культури народу. Народна вишивка багатогранна: вона має композицію, свою колористику, орнамент чи візерунок, свідчить про естетичні погляди майстринь, їх переконання, уявлення, знання. Вишиті витвори свідчать про художні таланти представників українського етносу, про художнє обдарування українського народу. В Україні існує багатоколірна, двоколірна, одноколірна вишивки. В традиційних орнаментах бачаться фантазії як окремого майстра, так і колективу, бо народна творчість відшліфовувала ідеї і надбання багатьох попередніх виконавців художнього вишиття. Вишивка повноправно може виступати як скарбниця колективного генія».

Сабол Д.М.

Наталія Шпак-КосаківськаЗаслужений майстер народної творчості, вишивальниця

Ми завітали до Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, де нам випало щастя познайомитися з людьми, котрі з таким завзяттям присвячують своє життя українській історії та культурі. Вчителі. Науковці. Тетяна Пірус, Віктор Косаківський, Наталія Шпак-Косаківська.

Наша українська генетика говорить до них через символи та символізм народної творчості, а вони з любов’ю її слухають та чують. Після спілкування з цими людьми моє усвідомлення українства вийшло на інший, набагато глибинніший рівень. Експозиції музею, в яких відчувається щире прагнення показати відвідувачам нас самих – українців, розповісти про те, якими були наші предки та яку цінну спадщину вони нам заповіли. Ці люди своїми душами відкрили для нас портал вглиб віків.

Перед зйомками програми Наталя Шпак-Косаківська розповіла нам про українські вишиванки, виставка яких саме проходила в музеї. Ми звикли бачити красу української вишивки, інколи щось не усвідомлене в нас відгукується, коли ми вдягаємо вишиту сорочку.

Але як же ми далекі від усвідомлення того, який скарб подарували нам наші предки, як багато всього важливого залишили вони для нас у цьому вишитому коді. Краса природи, триєдиність буття, молитви, обереги, благословення, мрії – все це і навіть набагато більше зображували на полотні, вишивали на сорочках.

Географія впливає на орнаменти та кольори, але не змінює суть – частинка всесвіту любов’ю та майстерністю вишивальниці закарбовується на полотні й водночас ця любов змінює саме полотно всесвіту. Я захоплено слухав пані Наталю, адже вона своїми словами виводила українську вишивку за рамки форм та візерунків та розкривала перед нами її суть, її душу.

«Кожен вишитий хрестик змінює долю вишивальниці» – вірували наші предки. Нарешті соціум згадав про вишиванку, ми почули її поклик, що лунав до нас з глибини віків, ми відродили любов та повагу до неї в суспільстві, але це тільки початок. Ми перейняли форму, але ще не доросли до усвідомлення суті. Вишивка – це таїнство, ритуал не менш священний для нашої Нації, ніж молитва.

Наталія Миколаївна розповідала, а я ніби бачив за візерунком її слів, як вона з такою самою мудрістю, любов’ю та повагою нитками та голкою створює малюнок на полотні. Своєю розповіддю вона простягає тобі руку і сплітаючи стежину зі слів веде тебе у, здавалось би, таку просту мандрівку історією українства, але раптом перед тобою розкривається дивовижний всесвіт, котрий ти чимось глибинним, генетичним відчував, але ніяк не міг його побачити та доторкнутися до нього.

Це інший світ. Інший шепіт. Інша Молитва. Ми забули про нього, але він ніколи не забував про нас. Ми були настільки близько від того, щоб втратити цей зв’язок, що від усвідомлення цього стає моторошно. Нам все більше і більше бракує сил жити, обмежуючись самим лише сьогоденням. Без усвідомлення свого коріння ми схожі на зрізані квіти: в гарних умовах ще деякий час зможемо виглядати живими, але скоро почнемо в’янути. Тільки глибоке, міцне коріння дасть нам сили рости та квітнути.

І саме зараз народна творчість дає нам можливість відшукати та усвідомити власне коріння. Так ми починаємо читати заповіт, що залишали по собі наші пращури. Заповіт, котрий передавався із покоління в покоління. Від роду до роду. Від століття до століття. В цих символах, знаках, орнаментах зашифровано наш генетичний код.

І через стільки років ми нарешті повертаємося до колиски нашої генетики й починаємо шукати та знаходити там самих себе. Кожна вишиванка – це ревна молитва Творцю і водночас дароване Ним благословення. Це псалом любові. Любові до Бога, України та українства. Сьогодні виглядати українцем стало модно. Але виглядати українцем ще не значить ним бути. Настав час усвідомити суть, котру приховують у собі дивовижно вишиті форми.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Наталія Шпак-КосаківськаЗаслужений майстер народної творчості, вишивальниця
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
27
попередня
наступна