хочу сюда!
 

Анастасия

29 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 28-35 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Сила матерів – у прагненні виховати вільного і сильного українця

Гуцулка Боцвінок Марія Михайлівна. Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і комуністів – найлютіших наших ворогів – Олег Володарський

 

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбiйник». I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших — навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському «забирати в багатих i роздавати бiдним». Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання «пан» тут досi не вживається. «Справедливим розподiлом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана iз заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

Але хто ж тi «гоци» i «гуцули»? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично — козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї — енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули — це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: «Це чистий етнiчний тип — чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi». Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два «полюси пасiонарностi» — Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, — погодьтеся, цiкава…

Гуцул

 

Самi себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навiть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник — «гуцул». Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж нехай i так… Але є й такий варiант: не «гуцул» — розбiйник, а «кучул» — кочiвник. Ну, звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина — Галлiя (тепер Францiя) — Галiсiя в Iспанiї — Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське «дана-дана». Або вiзьмiть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам i «провансальський делiкатес»! А ще там живе Лiсовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо бiльше — висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат — вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там «гоцами», «гуцулами»…

За матеріалами http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/xto-taki-guculi

 

Так досі і не можу повністю усвідомити, що мене так вабить в Гуцульщині. Це не просте запитання, а глибинний аналіз. Перечитав безліч книг, проаналізував силу силенну інформації. Та все ж не можу відповісти на це запитання. Багато спільного з Київською Руссю… І ще дещо невловиме, що наче майорить десь поряд, але ледь я наближаюся до цього розуміння, як воно знову кличе мене, ледь помітне вдалині…

Часто згадую Манявський монастир та розповідь отця Василія про те, що Києво-Печерська Лавра передавала Святині саме до Маняви в часи великої небезпеки… Безсумнівно, Гуцульщина була і є важливим центром багатьох історичних подій, точкою на перетині багатьох світових цивілізацій. Це особливе місце сили.

 

Вірю не лише інтуїції. Вірю і собі, як людині, котра чудово пам’ятає дитинство. Повага до гуцульського хліба. Котрим пригощають від щирого серця. З душею. З таким самим теплом дивилася на мене моя бабуся, коли зустрічала голодного та повсякчас квапливого з вулиці… Її очі були сповнені любов’ю. Таке не забувається. А ще вона боялася голоду. Це відголоски війни. Тому для неї було надважливо побачити мої очі, простягнути мені шматок хліба і впевнитися, що дитина не голодна. Як багато хочеться їй сказати саме зараз. Саме сьогодні. І подякувати за те, що вона навчила радіти тому, що в мене є шматок хліба і є ті, з ким його можна розділити. Це те, що залишилося зі мною на все життя. Це те, чого я навчив своїх дітей – розділити останній шматок хліба, яким би маленьким він не був… Це те, чого навчав нас Ісус…

 

Боцвінок Марія Михайлівна (село Верхній Ясенів). Етнічна гуцулка. 90 років. Мати 7 дітей. Бабуся 17 онуків. Прабабуся 20 правнуків. Добрі очі Марії Михайлівни так нагадали мені мою бабусю… Довіку буду вдячний цій неймовірній жінці за можливість хоч ненадовго згадати, подумки повернутися до найтепліших дитячих спогадів, на хвильку відчути себе тим хлопчиськом, котрого бабуся покликала на обід, відірвавши від ігор із дітлахами…

 

Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і найлютіших наших ворогів – комуністів… Багато поколінь родини Боцвінок були членами церковної двадцятки. Найшанованіші члени місцевої громади, котрі опікуються всіма нуждами храму, даючи змогу священнику нести духовну службу, не відволікаючись на мирські справи. Така величезна родина… і Берегиня. Неньо. Сидів поруч із нею і боявся поворушитися… Матір матері материнської… А зовсім поруч була ікона матері Божої… Напишу…обов’язково скажу, чому ми так втрачаємо… Цей шепіт. Цей страх. Цей біль і гіркі сльози.

Жити боляче. Боляче. Не сперечайся, жовто-синій. Подивися правді в очі. Завжди дивися в очі і не відводь їх. Вони – дзеркало душі. А в тій душі або суцільна пітьма, або…ніжне світло. І увесь цей біль нам сповивають нам матері, бабусі… В Біблії це нам дарує Господь… Бе-ре-ги-ня…Неньо… Добрими очима дивиться вона на світ Божий і радіє кожному звуку.

 

І ще дещо неймовірно вразило мене в цій етнічній гуцулці – при згадці про червоних у неї гостро заблищали очі… Це була не ненависть. Це була незламність. Так буває, людина живе і всією душею, всім серцем не сприймає «совєтчину»…

Сила в очах добрих матерів. І в їх безмежному прагненні виховати не раба, а вільного і сильного Українця. Прочитавши ці рядки, не забудь зателефонувати мамі, жовто-синій… Обов’язково! В мене вже не вийде. Занадто далеко я пішов від дому…і вже не повернуся…

Мій дім – це Україна. Мені так легше. Наперекір усьому. На краю пітьми та світла стоїть самотній Храм Віри, в котрому Господь Бог дарує нам Істину. У кожного вона своя. Покаянна. Головне – вклонитися материнським українським очам, подивитися в них і покаятися, змиритися і… промовчати…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Боцвінок Марія Михайлівна

https://youtu.be/KqbokbfnFNM

Люди, які пишуть ікони, живуть в іншому вимірі

Художник-іконописець Микола Рибенчук. Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло – Олег Володарський

 

Завжди дякую Богу за зустріч з людьми, котрі живуть «без шкіри», так тонко, дбайливо та ніжно відчуваючи цей світ. Мені дуже легко з ними. Ми з однієї планети. І людина, розуміючи це, скидає з себе кайдани соціальності, котра нас так калічить, і розмовляє відкритою душею. Від якої так віє Гуцульщиною.

 

Почув від героя сьогоднішньої програми: «Ми на вас чекаємо». Переглядаючи запис цього інтерв’ю, подумки промовляв: «Ми неймовірно сумуємо за тобою, Верховино! Ти така неосяжна, сильна і тендітна, ніжна та горда. Ти плачеш туманами на верхівках гір і смієшся гуркотом грому. Ти сумуєш сніжинками та обпалюєш морозами. Ти пахнеш гірськими квітами та травами… У тебе є Бог. Він живе тут дуже давно. Та почути відлуння шепоту Бога, що лунає Карпатами можуть лише гідні…»

Люди, які пишуть ікони, живуть в іншому вимірі. Це особливе світосприйняття. Світ тіней та сутінок. Інтонації світла. Ікона має бути живою. Кожна деталь, кожен міліметр святого образу має бути наповнений Життям, Любов’ю, Вірою…

 

Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло. Коли в ранковому храмі вимикають штучне освітлення і у цій напівтемряві видно навіть найменші пилинки, що танцюють в потоках світла, котре проникає через вітражі. І кожен малесенький фрагмент неймовірно гарного світу іконописець має відчути душею, а потім поділитися з нами тим відчуттям краси, відобразивши їх на Іконі. Прожити її. Вимолити. Благословити у Господа.

Згадуючи, відчуття, коли після молитви сідаю писати про священників, про святі місця, я розумію, що відчуває Микола беручись за пензлі. Ти потрапляєш в незрозумілий для себе простір. Душа починає вириватися назовні, ти відчуваєш внутрішній резонанс, інше дихання, інший світ, інші, ні на що не схожі відчуття. Инчий вимір. Шепіт Бога. Його поклик. Його тиша…

С кожним святим пов’язано щось особливе. Щось, що кличе тебе надією та захватом. Дякувати, жертвувати, віддавати себе до останньої краплинки весінньої зливи… В якомусь неосяжному танці – воїна, письменника, романтика… котрого постійно кличе Бог… Навпроти мене сидів такий самий романтик. Його внутрішній світ, такий одразу і зрозумілий і неосяжний, лунав неймовірним розмаїттям барв.

Сім’я художників Миколи та Людмили Рибенчук. Ці люди, самою душею усвідомивши даровану Господом красу, віднайшли в ній себе і Бога, а тепер щедро діляться частинками своєї душі з нами, вкладаючи їх у кожне своє творіння. Змінюючи світ навколо себе. Дійсно, усвідомлення краси врятує світ!

Мене знову покликав Госпідко… за тисячі кілометрів, в гори… Туди, де живуть неймовірно сильні душі. Гуцулів. Українців. Патріотів. Затишок Верховини неможливо описати, його потрібно відчути, ним необхідно наповнитися…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Рибенчук

https://youtu.be/7C6CnCXdOnU

Отець Степан Гуменяк – скромна людина, з величезною душею

Отець Степан – скромний, з величезною душею. В житті цього священика і капелана є дружна церковна община – Олег Володарський

 

О, Всесвята Богородице, Діво, Володарко, вища від Ангелів і Архангелів, і від всього сотворіння чесніша, велике здивування Ангелів, висока пророча проповідь, апостольська преславна похвало, особлива прикраса святителів, мучеників міцна надіє, монахів наставнице в спасінні, постників немліюча стриманості, дівиць чистото і славо, матерів тиха радосте, дітей мудрості і осторого, вдовиць і сиріт кормителько, нагих одіяння, хворих здоров’я, ув’язнених воля, тишино по морю плаваючих, нестриманих спокою, заблуканих нетрудна наставнице, подорожуючих легкий переходе, тих хто працює тихий спокою, тих хто в біді скора Заступнице, скривджених покрове і пристановище, надіє для тих, хто втратив надію, потребуючих помічнице, бідних невичерпне багатство, засмучених повсякчасна потіхо, ненавидимих любовна покоро, грішників спасення і до Бога приєднання, православних всіх надійна огороже, непереможна поміч і заступництво. Тобою нам, Володарко, невидиме стає видимим, і ми молитви Тобі приносимо.

 

Протоієрей Степан Гуменяк, капелан. Снятинський деканат. Настоятель Церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Рудники, Церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Ільники.

Духовне воїнство – капеланія. День за днем. Крок за кроком. Молитва за молитвою. Тихі сльози воску, що стікають по запаленій свічці. Куполи церков та храмів. Хрести. Ікони. Церковний набат. І жага молитви.

 

Він із самого дитинства любив ходити разом з друзями в Манявський монастир. Долав маленькими ніжками 10 кілометрів, щоб дістатися до такої важливої для нього святині. І коли серце країни вільно та сильно билося на Майдані, він також не залишився осторонь. Це завжди важко – бути першим. Батьку, дідусеві, священнику, а пізніше – капелану.

 

Довго не міг зрозуміти, звідки ж беруться такі герої. Та з кожною наступною «Сповіддю» все ясніше усвідомлював – це родовий, генетичний код. Вони не зможуть жити інакше. Поклик крові. Крик серця. Шепіт Бога.

Очі та віра людей, котрі бачать у тобі ту Божу іскру, котра допомагає їм самим звертатися до Господа. Просити в нього захисту. Мира.

Богородице, грішні слуги Твої: о, премилостива і пречудна розумного світу Царице, що породила Царя Христа Бога нашого, життєдавця всіх, небесні славлять Тебе і земні хвалять, ангельський розуме, святосайна звіздо, святих пресвятіша. Царице цариць, Володарко всього сотворіння, богокрасна Дівице, непорочна Невісто, палато Пресвятого Духа, вогненний престоле невидимого Царя, небесний Кивоте, носителько Слави Божої, вогневидна колеснице, спокою Бога живого, невимовний Образе Тіла Христового, гніздо Орла небесного, горлице богомовна, голубко покірна, тиха і незлобна, мати дітолюбна, милостей безодне, хмару гніву Божого розгонителько, глибино незмірима, тайно невимовна, невідоме чудо, нерукотворна Церкво одного Царя всіх віків, кадило запашне, чесна багрянице, Вітко саду живоносного, цвіте прекрасний, що зацвів нам небесною радістю, гроно нашого спасіння, Чаша Царя Небесного, в якій розчинилося від Духа Святого вино невичерпної віри Християнської, непохитний стовпе, єретиків погубо, мечу гніву Божого на богопротивних, постраху бісів, перемого в битвах, всіх християн без обману хоронителько, і для всього світу відоме спасення.

 

Ми говорили складно. Отець Степан нервував. Совісний священник. Скромний. З величезною душею. В житті цього священника і капелана є велика та дружна церковна община. Одразу видно, яким теплом наповнюються його очі при згадці про його прихожан. Це сім’я. Для нього це рідні та близькі люди. Він переживає разом з ними смерть та народження. Хрестини та вінчання. Він сильний духом людей, котрі довіряють йому свої долі.

І він дуже боїться їх підвести. Це істинна богобоязливість священника, котрий віддає часточку своєї душі кожному, хто до нього приходить. Так тепло і хвилююче за цим спостерігати…

О, всемилостивна Богородице Діво і Властителько, вислухай нас, що молимося Тобі і яви милість Твоєю на людях Твоїх, моли Сина Свого, щоб нам звільнитися від усякого зла, і збережи Церкву і країну нашу, наше місто, всяке місто, село і країну, вірних і всіх, що благочесно спішать і призивають ім’я Твоє Святе, від всякої напасті, пошесті, голоду, землетрусу, потопу, вогню, меча, нападу чужинців, і всякої міжусобиці, від усякої хвороби і всякої пригоди, щоб ані ранами, ані переслідуванням, ані мором, ані всяким гнівом Божим не були покарані слуги Твої; але зберігай і спасай милістю Своєю, Володарко, молячись за нас, корисне і добре поліття, врожаї плодів і часи спокійні даруй нам; полегши, піднеси і помилуй, премилостива Богородице всехвальна, що у всякій біді і нужді перебуваємо. Згадай слуг Твоїх і не відкинь сліз наших і зітхань, обнови нас благістю Своєї милості, щоб ми з подякою втішалися, знайшовши Тебе, Помічнице, Змилосердися, Пречиста, над немічними людьми Твоїми, надіє наша, і розсіяних збери, заблуканих на дорогу правди настав, відпалих від благочестивої віри батьківської назад поверни, старість підтримай, юних направ. Дітей виховай, і прослав тих, що славлять Тебе, особливо Церкву Сина Твого укріпи і збережи на довгі часи.

 

А потім війна. Жорстока. Без перепочинку. Без часу на усвідомлення того, що відбувається. Сльози тих, чиї рідні та друзі завершили свій земний шлях там, на фронті… і благословення Патріарха йти і допомагати нашому воїнству.

І знову совість. Совість, котра не дозволить відсидітися в штабі, котра спрямовує тебе туди, де твоя допомога найнеобхідніша. Туди, де все частіше звук молитви заглушають звуки пострілів та снарядів. Саме на передову кличе тебе обов’язок вірно та віддано служити Господу і Нації.

 

Хто-небудь зазирав в душу священнику-капелану? Господь дарував мені молитву та дворічну аскезу для того, щоб хоч трохи наблизитися до розуміння і усвідомлення того, що відбувається в душі патріота і капелана.

Там є улюблений псалом і до болю рідна дитяча молитва. Дитячі спогади. Миті, коли все життя промайне, наче птах, котрий поспішає додому, аби побачити свій дім і купол рідної до болю церкви.

На жаль, більшість з нас не усвідомлюють, яка це складна праця – щира молитва. Зовсім не легко щодня каятися, визнаючи свою слабкість та гріховність.

 

Війна… і українець, капелан, котрий добре усвідомлює свою відповідальність перед тими, хто зі зброєю в руках захищає нашу рідну землю.

О, милостива і премилостива Царице неба і землі, Богородице Вседіво! Старанням Твоїм помилуй країну нашу і христолюбивих її жителів та всіх християн православних, оберігаючи їх під покровом милості Твоєї, чесною ризою Твоєю захорони, і умоли від Тебе без сімені тілом народженого Христа Бога нашого, нехай підкріпить нас з висоти силою на всіх видимих і невидимих ворогів наших, на чужинців і своїх, які воюють проти нас і проти віри нашої. Спаси і помилуй, Вседіво Богородице, святіших патріархів, блаженних митрополитів, преосвященних архієпископів і єпископів, священиків і дияконів, і весь причет церковний, та всіх вірних, що поклоняються і моляться перед чесною Твоєю іконою.

 

Оповиті туманом простори чарівної Франківщини, рідного краю священика, капелана Степана Гуменяка. Щодня поряд з людьми – в храмі, на війні, на Майдані. В родині. Небагатослівна людина з теплою, доброю посмішкою в очах. Мені чомусь здалося, що найсвятіша, найсильніша молитва – мовчазна…

Зглянься на всіх нас поглядом милостивого Твого заступництва, піднеси нас із глибини гріховної і просвіти очі наші сердечні, щоб побачити спасення, будь милостивою нам тут, і на Страшному суді Сина Твого за нас ублагай, щоб переставилися у благочестю від цього життя слуги Твої, і вічному житті з Ангелами і Архангелами, і зі всіма святими сподоби, щоби по правиці Сина Твого і Бога вони стали, і молитвою Твоєю сподоби всіх православних християн з Христом жити, і радістю ангельською в небесних поселеннях.

 

Вірувати – це служіння. Невпинне та самовіддане. Служіння Господу. Нації. Людям. Служіння в любові. В милосерді та турботі. Нам здається, що священникам незнайомий біль. Це не так. Їх біль ще відчутніший, страшніший за наш. Через молитву іде світло і благодать Божа, котрі і оберігають його, захищаючи від того, хто невпинно та підступно порушує спокій християн. Віра, любов та самовідданість цих людей, військових капеланів, не має меж.

Бо ж Ти, Богородице, слава небесних і сподівання земних, Ти наша надія і заступниця всіх, хто приступає до Тебе і Твоєї святої помочі просить. Ти щира молитвениця до Сина Твого і Бога нашого, Твоя материнська молитва багато може, щоб упросити Владику, і Твоїм предстоятельством біля престолу благодаті пресвятих і животворчих Його Таїн приступати насмілюємося хоч і недостойні. Але коли дивимось на всечесний образ Твій і бачимо, як Ти рукою Своєю тримаєш Вседержителя, тішимося грішні, і з замилуванням припадаємо, та з любов’ю його цілуємо, бо сподіваємося, Володарко, Твоїми святими молитвами дійти до небесного безконечного життя і непостидно стати в день судний по правиці Сина Твого і Бога нашого, прославляючи Його разом з Безпочатковим Отцем, і Всесвятим, Благим, Животворчим і Одноістотним Духом, на віки вічні. Амінь!

 

Коли ти віруєш, тебе супроводжують янголи. Вони мудро підтримують тебе на твоєму шляху. Шість капеланів. Шість доль. Шість УКРАЇНЦІВ. Найстарші з них, Степан Гуменяк та Іван Креховецький, направили мою душу туди, звідки вони черпають духовні сили і віру в свою країну і в майбутнє своєї Нації.

Ми прощалися з капеланом Іваном Креховецьким, а він промовив до мене по-батьківськи: «Велику справу робиш, українцю!». Такі слова, сказані священиком, капеланом – це одна з найбільших нагород, котрі я б міг собі побажати. Це надихає жити і творити, коли на тебе з теплом та довірою дивляться очі людей, котрим так важлива доля нашої Нації…

Степан Гуменяк, Іван Креховецький, Іван Владика, Віталій Сенек, Василь Вирозуб, Петро Мартинюк, Тарас Климович, Василь Мандзюк, Юрій Попович… І ще тисячі, десятки тисяч людей, котрі так ревно і так віддано моляться за Україну… Пишаюся вами! Вклоняюся вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Степан Гуменяк

https://youtu.be/njWsju9QJg8

Іконописець Людмила Рибенчук – талант, обдарований Богом

Іконописець Людмила Рибенчук. Так і лине від цього художника тепле, чисте світло – Олег Володарський

 

Молитва до Божої Матері Неустанної Помочі перед Чудотворною Іконою

О, Мати Неустанної Помочі! Оце клячить у Твоїх стіп до Бога нужденний грішник, що шукає в Нього опіки й усю свою надію – через Тебе – на Господа покладає. О, Мати милосердя, змилуйся наді мною! Чую, що всі називають Тебе Господнім захистом і надією грішників. Будь же мені Небесним захистом, будь моєю надією на Господа Бога. Поможи мені ради любові й благодаті Ісуса Христа.

Подай руку нужденному грішникові, що через Тебе Йому поручається і віддається назавжди на Його службу. Благословлю Бога й подяку Йому складаю за те, що в Своїм милосерді надихнув мене великим довір’ям до Тебе: це довір’я, а особливо страх Божий та покаянний і смиренний дух, вважаю запорукою свого вічного спасіння.

Признаю, що, як давніше я так часто грішив, то це було тому, що я не прагнув Божої правди і спасіння, не шукав через Тебе Небесного захисту. Знаю, що з Твоєю поміччю переможу, знаю, що мені поможеш, якщо Тобі це доручу. Боюся тільки, щоб у небезпечних спокусах я не забув про Твого Божественного Сина та занехаяв через Тебе до Нього взивати і через те сам не спричинив своєї загибелі. Прошу Тебе, отже, й всім серцем благаю, щоб у всіх підступах пекла я завжди прагнув Божої правди і спасіння та шукав у Тебе Божого захисту і кликав: Маріє, помагай в цьому Ісусовому порятунку мене! Мати Неустанної Помочі, не дозволь, щоб я втратив Бога. Амінь!

 

Сонячного зимового дня нам випала нагода познайомитися з Людмилою та Миколою Рибенчуками, подружжям художників-іконописців. Віруючи люди. Із красивою, тендітною душею, котра дозволяє їм так глибоко відчувати красу, що Господь дарував їм талант створювати неймовірні ікони.

 

Це не просто мистецтво. Це абсолютно інше усвідомлення буття. Инчий вимір. Це треба не тільки бачити, але і відчувати. Чути. Усвідомлювати. Всією душею. Ікона говорить з тобою. В ній є те, приховане від с сторонніх очей, що можна побачити лише відкривши душу Господу. Цей талант дарує Бог.

 

Людмила Рибенчук. Автор ікони Криворівнянської Божої Матері на здійснення творчих задумів. Однієї з найновітніших українських ікон. Під час діалогу з Людмилою був здивований тим, що вона корінна киянка, спадкоємиця старовинного роду Глущенків. Так і лине від цього художника тепле, чисте світло. Інший рівень сприйняття. Скромність в поведінці. Соромливість. Світ для таких людей надзвичайно великий. Величезний. Всеохоплюючий. Дивовижний. А вони так скромно себе несуть… усвідомлюючи, які ми малесенькі порівняно з тим, що дарував нам Господь.

 

Спеціально запитав землячку – чому вона віднайшла для себе Гуцульщину? Душа, вона відчуває, де живе любов та тиша. Можна затьмарити жадібністю розум, можна підфарбувати реальність барвами фантазій, можна придумати красиву легенду… але душу обманути неможливо. Тим більше ту, котра молиться. І на межі відчуттів – душу, що зображує образ Божий.

Аромат фарби. Майстерня. І неймовірний внутрішній спокій. Зробив для себе цікаве спостереження – жінки, котрі дихають душею, мовчазні та усміхнені. Як тільки ми говоримо про генетику, котра шанує сьогодення та майбутнє, як величну частинку спадщини минулих поколінь, ми одразу ж знаходимо в цій родині пам’ять про ікони та молитви, про Бога і віру.

Відвідувачі виставки роздивлялися картини, проте ми так захопилися бесідою, що майже не помічали їх. Картини на стінах зачаровували своїми барвами. Усвідомлення мистецтва дуже індивідуальне. У кожного своє бачення краси. Часто буває так, що центральна робота експозиції залишає тебе байдужим, а перед маленькою картиною вглибині залу ти можеш простояти годину, не в силах відвести очі.

 

Я дивився на творіння Людмили та відчував – сьогодні на завтра. Адже ти живеш тут і зараз, але обов’язково настане завтра. Ще більш добре та рідне. Завтра, в якому не буде війни. Навіть каноні ікони та образи Матері Божої, попри їх строгість та величність, завдяки часточці душі, що в них вкладає Людмила, постають перед нами неймовірно рідними та добрими.

 

В душі цієї надзвичайної українки біль війни. Ця жінка дуже тонко відчуває гармонію в усьому – в природі, в творчості, в людях… саме тому їй так болить все те зле, страшне, лихе, що ту гармонію порушує. Та в ній стільки ніжності, любові та турботи, котрими вона щедро напуває цей світ, лікуючи його від того болю війни…

Ми всі – єдине ціле. І ті, хто на передовій, і ті, хто відбудовують країну тут, в тилу, і ті, хто з любов’ю та відданістю возвеличує нашу Неньку-Україну в картинах та іконах… Вимолюючи нам МИР!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Людмила Рибенчук

https://youtu.be/NEibWHyKTRw

Капелан Іван Креховецький спокійний і поміркований, наче батько

Протоієрей Іван Креховецький. Майдан. Війна. Волонтерство. Капеланська служба – Олег Володарський

 

Молитва про перемогу над безбожними ворогами

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Боже, що єдиний твориш чудеса, поглянь нині в милостях і щедротах на смиренних людей Твоїх, і людинолюбно почуй і пощади, і помилуй нас. Ось бо вороги наші воюють проти нас, щоб розірвати і погубити нас і святині наші. Ти і сам знаєш усе, що вони помишляють проти нас, і що ми не можемо стати перед лицем їхнім, якщо нам Ти не поможеш. Як колись у часі Мойсея через нього люди єврейські чули словеса Твої: Хоробрі будьте, стійте і побачите спасіння від Господа, яке Він вчинить десь. Господь бо переможе через нас, почуйте. І почувши це вони були спокійні душею. Так і сьогодні до нас промов, і встань, як Сильний, витягни Сили Твоєї переможну зброю, і спрямуй її проти тих, хто повстав неправедно на нас, і визволи те, що вони відібрали в нас. І подай рабам Твоїм, воїнам нашим супроти ворогів у Твоє Святе Ім’я, хоробрість і кріпость, силу і мужність, і зміцни в руках їхніх зброю, і дай їм спасенний захист, і підпережи їх силою до боротьби з ворогами. Господи, Боже наш, візьми свою зброю і свій щит, і встань, щоб допомогти нам. Скажи душі нашій: Я спасіння твоє, хай застидаються і осоромляться ті, що хочуть відібрати життя наше, хай повернуться назад засоромленими всі, що замишляють зло проти нас. Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги рабам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть. О, Господи, Боже, Спасителю наш, Кріпосте і Надіє, і Допомого наша, не пам’ятай беззаконь і несправедливостей людей Твоїх, і не відвернися в силі гніву Твого від нас, але в милості й щедротах Твоїх, як Благий, навідайся до рабів Твоїх, і подай воїнству нашому, що на Тебе надіється, перемогу над ворогами так, як Ти подав преславні перемоги Мойсею над Амалеком, Гедеонові над Мідіянцями, Давиду над Голіятом та багатьом іншим рабам Твоїм, що не на зброю свою, а на Тебе істинного Бога надіялися, Бога, що спасти може тих, що надіються на Тебе.

 

Як колись Авраам, Йосиф, Пінхас, Ісус, Калев, Ілля, Ананія, Азарія, Мисаїл, Даниїл і багато інших, з покоління в покоління угодники Твої, в спокусах, тривогах, у бідах і переслідуваннях, на тебе і милість щедру Твою надіялися, і не втрачали сил, і не були Тобою покинуті, і преславно прославилися, так і нині ми, недостойні раби Твої, що нічого доброго в очах Твоїх не зробили, на щедроти Твої надіємося, відаючи, що не в конях і не в м’язах людських вподобання Твоє, але в тих, що бояться Тебе і надіються на Тебе. Тебе боїмося, і в Тобі всю свою надію маємо, до Тебе прибігаємо, до Тебе припадаємо, до Тебе руки наші підносимо, і тебе смиренно в покаянні молимо: Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, ради слави Імені Святого Свого, щоб не казали вороги наші — Бог їх полишив, і не вибавить їх, і не спасе, і не вирятує з рук наших. Але Ти, Істинний Господи і Боже наш, в Якого віримо і на Якого уповаємо, не застидай нас, що очікуємо милість Твою, але сотвори з нами знамення нам на благо, щоби бачили ті, що ненавидять нас і віру нашу, і щоб осоромилися вони і згинули, і щоб побачили всі кінці землі, що Ти єси Бог, а ми — люди Твої. Яви нам, Господи, нині милість Твою і спасіння Твоє дай нам, возвесели серця рабів Твоїх милістю Твоєю – знищ ворогів наших і повергни їх під ноги наші чим скоріш, оберни у страх і втечу нечестиву і неправедну пиху їхню, і дай нам, рабам Твоїм, у відвазі великій і силі, і мужності прогнати та настигнути їх і в Імені Твоєму перемогти і знищити їх. Ти бо єси Захист, Допомога і Перемога тих, що надіються на Тебе, і Тобі славу віддаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь!

 

Протоієрей Іван Креховецький. Головний капелан Івано-Франківської єпархії ПЦУ, настоятель парафії Храму Вознесіння Господнього смт. Брошнів-Осада Рожнятівського району та Храму Пророка Іллі с. Рахиня Долинського району.

Ми пишемо історію українського капеланства із самого підніжжя храму. Храму Господнього. Це історія мужності. Історія любові, відваги та самопожертви. Коли покликання священника розкриває себе через відповідальність за душі людей, котрі на передовій та потребують віри Господньої.

 

Серій Дмітрієв. Сергій Ємець. Микола Мединський. Василь Мандзюк. Андрій Ляшик. Василь Вирозуб. Дмитро Поворотний. Тарас Климович. Василь Лозинський. Віктор Курилюк. Степан Гуменяк. Федір Мороз. Василь Мороз. Анатолій Холівчук. Іван Креховецький… І ще сотні, тисячі імен…

Забути про себе, пам’ятати лише про Бога і Україну. Пам’ятати, що там на фронті є рідні, кровні українці, котрим зараз надважлива допомога та підтримка. Я помітив це по їх очах. По їх душах. Вони світяться. Вони палають вірою у Мир. Вони так совісно і самовіддано переживають за тих, хто в бою. Вони душею на фронті. Хворіють, хандрять, не сплять… знов і знов рвуться туди, де не вщухає шум снарядів. Лишень би не підвести, не зрадити хлопців, не віддати наших воїнів відчаю та зневірі.

Ніколи не забуду рядки дівчинки-снайпера, що вона прислала мені звідти, з передової : «Ти пиши. Пиши більше. Ти лікуєш душу. Ми в окопі дивимося на тебе і віруємо – ми переможемо. Віримо, що все це не даремно»

Головне – не зраджувати їх. Пам’ятати завжди про те, що ледве не кожного дня чиєсь українське серце перестає битися. Це неймовірний біль.

 

Та навіть посеред юрби згадую ці очі. Вони світяться вірою. Святою вірою. Я потім обов’язково йому зателефоную. Мені вкрай важливо почути, що не зрадив і не підвів. Не потривожив віру. Не образив душу. Хочу лише допомогти. Віддати все те, що неймовірно болить. Телефоную, а він знову на фронті…

– Отче, як програма?, – питаю.

– Не встиг, на фронті.

Пізніше втомлений, схвильований голос говорить: «Бережи тебе, Бог».

 

Я благаю нас усіх взяти за основу НАЦІОНАЛЬНУ СОВІСТЬ. Кожен перед кожним. В нашій з вами країні віддають святі життя. І так важливо каятися одне перед одним. Не просто просити пробачення за вчинки, а й каятися за незроблене.

Тоді те майбутнє, в яке ми всі так віримо нарешті посміхнеться нам.

 

В храмі було мирно та затишно. Вівтар. Свічки. І душі цих священників, котрі сповідувалися перед Нацією. З ними не було важко. З ними, наче в дитинстві, гамірно, чесно, по-братньому.

 

Головний капелан Іван Креховецький спокійний і поміркований, наче батько. Він надзвичайно принциповий. Їм не залишається нічого, окрім міцної та сильної віри. Майдан. Війна. Волонтерство. Капеланська служба…

 

Ставив одне й те ж саме питання: «Ви сумуєте Там за своєю паствою?». Та раніше, ніж була озвучена відповідь, бачив тепло та відблиски сліз в очах… Капелани, чоловіки, батьки, воїни теж плачуть… там, в глибині душі. Це навіть не плач, це тихий, мовчазний крик…

В ніч, в зоряне небо… Коли розумієш, що від кожного сказаного тобою слова може залежати чиєсь життя.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Креховецький

https://youtu.be/b0VM86NHc-s

Такі люди, як Михайло Січка – найбільше надбання Нації

Олег Володарський: «Михайло Січка – той хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна»


Похмурий січневий день. Ми їхали до Івано-Франківська знімати 10 програм. Шестеро капеланів, товариство «Просвіта», вихованці ПЛАСТу, науковці, очільник обласної адміністрації. Ті люди, для котрих Україна не просто форма державного утворення, а їх доля, їх спадщина, їх любов та біль. Те, чим вони живуть з самого дитинства. Те, чим вони так впевнено і усвідомлено дихають. Це їх життя. Воля.

Мені пощастило на власному досвіді переконатися, що в цьому неймовірно затишному місті живуть люди, котрі обожнюють свою країну всім серцем. Вони є важливими частинками тієї рушійної сили, котра зуміє відродити всю велич нашої Нації. Вони готові жертвувати собою. Готові любити безумовно. Тільки тому, що їх діти та онуки, батьки та пращури виховані на ідеї вільної України. Незалежної. Це в них у крові. Це їх генетика. Це клятва на могилах предків. Це молитва прийдешньому поколінню.

В них є щось таке, від чого почуваєш себе затишно, по-домашньому. Вони поряд. І найбільше відрізняє їх СОВІСТЬ, з якою вони дивляться на світ. Загальнонаціональна совість. Тепла та рідна. Вони не квапляться. Проте впевнено дивляться вперед.

 

Ім’я Михайло для мене особливе. Початок такого мого ставлення ще від діда. Фундамент – Михаїл Архістратиг. Мрія – третій син, котрий почує від мене те, чого не встиг, не зміг подарувати двом своїм хлопчикам, заплутавшись в метушні життя. Забуваючи про сьогодення в бажанні дати їм якомога краще майбутнє. Він буде ровесником моїх онуків, і це урівняє мене з моїми дітьми.

Сподіваюся, вони пробачать мені те, чого я не встиг… і те, від чого так боліло серце.

Знаю лише одне – завжди був з ними чесний. І як би важко мені не було, вкладав в кожен шматок хліба любов та відданість. І вчив беззастережно любити свою землю.

 

Я сподіваюся, Михайло Січка зрозуміє мене… переступлю грань випадкових людей. Відійду від того, чому навчали нас червоні комісари – не вірити, підозрювати і наввипередки бігти писати доноси. Якщо його молодість та віра не завадили йому бути щирим з Нацією і Богом, то і я відчуваю потребу відповісти йому аналогічною щирістю, аби він знав, що ми є. Ті, хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна.

Знаєш, що мені завжди заважало бути справжнім? Справжнім українцем? Бажання виглядати красиво… Це сумно. Це принизливо. Це метастазно. Це вірус, котрим нас інфікували шарікови. Вірус концтаборів. Інфекція зради. Побутовий бруд соціалізму.

Коли немає любові, немає ніжності, немає нічого, схожого на душу. Є лише бажання бути «першим». Якимось павліком морозовим, яким завгодно гагаріним, і, не приведи Господи, стаханово-космодем’янським. Це такий гріх, про який не будуть розповідати діди нашої нації. З сумом промовчать. А я, як батько, зізнаюся – СОРОМНО.

Ні, ти не думай, Михайле, я не мовчав – ненавидів це всією душею. Ріс, наче вовченя. Впертий, вибуховий, неприйнятний. На мене дивився цей інфікований червоною проказою соціум і не розумів навіщо я такий самотній.

У нас зрада в крові. Розумієш? Глибоко, дуже глибоко до нас у кров поселили страх і бажання боягузливо жити. Гірше за тварин. Адже вони ніколи не зраджують подібних собі. А ми зраджуємо. Михайле, саме тому і плакав Чорновіл, коли його зрадили.

Брате мій, ми, ті кому від 45 до 60 років, інфіковані. І щоб ми не розповідали… нам з вами не можна… Жити можна. А ідеологічно – не маємо права. Тобі цього ніхто не скаже… збрешуть, промовчать. Будуть прикриватися історією, згадувати коріння…

Ми пройшли через пекло зради. Ми раби цієї системи. Ми не хочемо відшукувати таких, як ми. Ми пориваємося зустрічати варягів в аеропорту Бориспіль. Ми не шукаємо етніку. Ми мало молимося. Нам би ковбаси по 2-20 і поменше працювати. І доброго царя-батюшку, котрим, наче маріонеткою грає закривавлена рука московита. Єдине, що ми змогли, – ми так само генетично та кровно виховували вас в любові та відданості. Це наш єдиний плюс. Все інше – брудна радянська білизна.

Замість ікон ми купуємо шкіряні дивани. Псалтир ми замінили на плазмові телевізори, а церковні свічки на енергозберігаючі лампочки. А найстрашніший наш гріх у тому, що у нас всередині немає відчуття нашої країни. Ми не вміємо любити її всім своїм серцем. Ми не годуємо бездомних тварин. Ми не посміхаємося один одному. Ми не здатні, побачивши юрбу дітей, просто так пригостити їх морозивом… Принести самотній старенькій хліба…

Одиницям, маленькій часточці нашої величезної країни болить війна… Ми довели себе до відчаю. А в цей час бруд та четверте покоління зрадників розривають нашу святу землю на шмаття і не каються.

Ти не дивися на нас. Ми тобі більше не потрібні. Ти просто іди туди, де є твоя Батьківщина. В тебе величезне українське серце. І ти скромний. Такі люди – найбільше надбання Нації. Іди і не озирайся. В таких, як ти, майбутнє наших онуків. І нехай нікого не спокусить політична дідівщина… Тебе можна призупинити або ненадовго відлучити від твого шляху… Ненадовго, Брате.

Ти залишишся на самоті похмурим січневим днем… в тиші та з молитвою… Подивишся на музейні стіни, на ту історію, що писалася кров’ю УКРАЇНЦІВ… І усвідомиш, що не можеш більше так жити. У тебе є генетична пам’ять. Ти не забудеш.

Та жити, будувати і любити свою державу ти будеш зовсім не так. Зрозумій. Вибач. І не сердься. Найважливіше – країна з людським обличчям. Ми, наче сироти, покинуті напризволяще – недолюблені, голодні… Духовний голод. Котрий лікується тільки загальнонаціональною молитвою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Січка

https://youtu.be/weA-9-zvg-w

Незвичний священник Іван Рибарук – Олег Володарський

Отець Іван, наче батько, по-доброму споглядає за усім і посміхається краєчками українських очей

 

Молитва перед Криворівнянською іконою Божої Матері

ВТІЛЕННЯ ТВОРЧИХ ЗАДУМІВ

О, Преблагословенна Мати Втіленого Бога-Слова, Господа нашого Ісуса Христа і наша Мати! Випроси у Вседержителя сили і натхнення для втілення всіх задумів Творця, явлених через них прославити ім’я Боже, принести радість ближнім і спасти свої душі. Амінь!

 

Полум’я свічок, привезених мною із церков, в яких ми знімали «Сповідь», зігріває мій домашній вівтар, даруючи тепло та затишок. Для мене вогонь церковної свічки – це те полум’я, в котрому обпалюється та загартовується український дух. Той дух, котрий так важливо зміцнювати, аби вилікувати нас від тієї рабської покірності, котру нам насаджували сотні років, винищуючи найкращих та возвеличуючи мерзенних. І це не радикалізм, котрий вибухаючи, випалює все на своєму шляху. Націоналізм, той дієвий патріотизм, як та церковна свічка, розмірено горить, даруючи тепло та світло, проте не чинить горя своїм полум’ям.

Бог і Україна. Беззастережна віра. І любов до всього, що дарував нам Господь. Мені неодноразово докоряли тим, що під час війни я ставлю хрест попереду меча. Та це не випадковість, а вкрай усвідомлене переконання – спочатку каяття і розмова з Богом, і тільки потім ставати до захисту Батьківщини. З Божою допомогою ми все здолаємо. Ми сильніші Духом та Вірою. Ми мудріші історією та культурою. Ми в своєму праві – жити вільно. І лише ці духовні прагнення виведуть нас із біди, війни та горя. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

А зовсім скоро піде дощ… І кожен із нас, почувши, що війни більше НЕМАЄ, зніме взуття та стане танцювати босоніж під дощем. Це буде танець відчаю, танець смерті, танець туги за тими, кого вже не повернути. І під кроками того танцю вода з калюж буде бризками осідати на взуття та одяг і одразу ж буде змита зливою. Всі сховають парасолі, будуть дивитися в небо та мовчки дякувати Богу за МИР. А з небес нам будуть посміхатися ті, хто заплатив за цей танець власним життям. А ми будемо танцювати під дощем і знати, що ми не перемогли – ми вистояли. Один до десяти. Ми повертаємося до своєї колиски – Київської Русі.

 

Незвичний священник Іван Рибарук. Інакомислячий для меркантильного світу, що підпорядковується грубому та злому тирану, котрий так жорстоко розриває людські душі на шмаття, возвеличуючи гріхи та принижуючи чесноти.

Він, наче батько, по-доброму споглядає за усім, що його оточує і посміхається, краєчками УКРАЇНСЬКИХ очей. Я, здається, починаю розуміти, звідки у нашої Нації ця ледь помітна посмішка вглибині очей. Це вікова мудрість нашого народу. Українець дивиться на подарований Господом світ і мудро посміхається. В цю мить Бог поряд з ним. Таке усвідомлення передається з молоком матері, з вечірньою та вранішньою молитвою, недільною проповіддю та різдвяними колядками…

Це безкрайня любов. Величезна. Неосяжна. Бог і Україна. Танками, кулями, зброєю любов не вимолиш.

 

Назавжди запам’ятаю фразу отця Івана: «Це нам здається, що ми молимося за Небесну сотню. Ні. Це вони так люблять нас і так піклуються про нас, що ми відчуваємо їх багатоголосу невпинну молитву за України та Українців».

Уяви хоч на мить, жовто-синій, як ти молишся за упокій загиблих на Майдані, на війні в тилу, а в цей час чуєш молитву за усіх нас. За Україну, за майбутнє, заради якого вмирали наші Герої. Це змінює усвідомлення життя. Ти раптом перестаєш бігти, поспішати, метушитися…сідаєш біля храму, дивишся на гори, а з самої глибини душі лине молитва за тих, хто ціною власного життя дав тобі і твоїм дітям змогу жити, за тих, хто тільки має прийти в цей світ, за усіх нас. І лише потім за себе. Совісно, скромно, богобоязливо, тихо і мудро.

Під дощем. Вільно та відчайдушно наступаючи на калюжі, дивлячись одне одному прямо в очі, в глибині яких живе Бог. Гуцули відмолюють всіх нас навколішки. А ти не хочеш спробувати теж саме? Зроби це. В тебе вийде.

Каюся тобі, мій рідний, – так само, як вони став навколішки перед іконою Манявської Божої Матері. І краєчок скелі всередині мене відколовся… і в самісіньку душу потік життєдайний єлей. Тихий, спокійний та добрий. Там…під дощем…зустрівшись поглядом з сотнями очей…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Рибарук

https://youtu.be/D3bXy31rLmM

Дмитру Дзвінчуку чесне ім’я та повага людей — не порожній звук

Дмитро Іванович нічого не доводить в суперечках та конфліктах, у нього головним аргументом є власне життя — Олег Володарський

 

«ПЛАСТ» — дитячо-молодіжна організація, покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття українського патріотизму. При зустрічі пластуни вітаються словом «Скоб». У назві цього орла, що живе над великими водами, переплетені початкові літери чотирьох слів «сильно», «красиво», «обережно», «бистро», кожне з яких має свої символи (дубовий листок, кетяг калини, мухомор і блискавка). Перша українська організація виникла при філії Академічної гімназії у Львові в 1911 р. за допомогою І. Франка та І. Чмоли. Відразу була взята назва «Пласт» (у запорізьких козаків пластунами називали розвідників — тих, хто вистежував ворога в прикордонних болотах). Відділи «Пласту» існували в Галичині в усіх українських і багатьох польських гімназіях. Пластові організації виникали в Білій Церкві, Кам’янці-Подільському, Харкові, Києві, на Волині, Буковині й Закарпатті. Але польська влада в Західній Україні і радянська в Східній провели рішучий наступ на скаутський рух. Його активісти були фізично знищені, з 1930 р. «Пласт» працював у підпіллі, а з 1939 року — за кордоном.

«Пласт» перебуває поза школою, не прагне масового захоплення, тому значною мірою є елітарним. Система виховання умовно розмежовується на духовну та фізичну. Перша — це вивчення історії, традицій, культури рідного народу. Друга — мандрівки рідним краєм, веселі змагання та ігри у виїзних таборах. Щоб бути здоровим, пластун повинен утримуватися від куріння, алкоголю та наркотиків. «Істина пізнається через практику» — гасло пластунів. Вік пластунів від 7 до 25 років.

Ерстенюк М. «Пласт», «Довідник з історії України»

Дзвінчук Дмитро Іванович (https://nung.edu.ua/person/дзвінчук-дмитро-іванович). Є люди, для котрих їх чесне ім’я та повага суспільства не просто порожній звук. Вони свято та гідно бережуть свою честь. Не тому, що бояться осуду, а лише тому, що не можуть, не вміють інакше. Це їх суть. Внутрішній закон їх життя.

Всі ми інколи помиляємося, приймаємо неправильні рішення. Ніхто не безгрішний. Та коли людина усвідомлено і цілеспрямовано працює над своїми помилками і йде до своєї мрії, вона вдосконалюється. І як же важливо та мудро, що у кожного з нас є Бог. Як же правильно, коли все, що відбувається з тобою, відбувається в єдиній і прекрасній Україні. Саме тоді, коли ти укріплюєш ВОЛЮ, приходить ДУХ і робить твої переконання святими. Саме тоді ти не зможеш не почути Бога, тому що із самого серця, із самої глибини душі лине така щира та важлива Молитва.

 

Спілкуючись з Михайлом Січкою відчував, що нове, молоде покоління в його особі вже не стане повторювати ті помилки, котрі ми собі дозволяли, не замислюючись про наслідки. Спілкуючись з Дмитром Дзвінчуком, відчував вдячність за те, що саме його покоління зберегло і передало нам ту Україну, якою її нам заповідали наші предки. За те, що пам’ятали все своє життя ту науку, що передавалася в їх родинах з покоління в покоління, увібрали в себе культуру та історію нескореної та вільної Нації, не прийняли ту химерну «правду», котру нам нав’язували загарбники.

Вони не пробачили. І не забули. Вони пам’ятали та чекали. І як тільки замайоріли перші знаміння Волі, одразу, наче по команді узгодженої генетики, розпочали священний бунт крові. Такі, як Дмитро Дзвінчук, не будуть нічого доводити в суперечках та конфліктах. Не словами, а справами. Власне життя – головний аргумент на підтвердження своїх переконань. Всередині них сталевий каркас істинних українців.

Воля або смерть. Нас навчали любити «піонерів» нації. Навчали комсомольцям ющенкам, тимошенкам, комуністам порошенкам… При тому нас постійно змушували забути про свою генетику – непримиренність вільного Духа. В цьому національному переконанні, у справжніх націоналістів відсутній пафос. Вони зміцнюють ці переконання найпростішими вправами – спорт, природа, діти, книги. Заземлюють його любов’ю до того, що знаходиться і живе навколо нас.

Та ті, хто перебуває в захваті від самих себе не здатні на людське щастя. Для них жага влади – це вершина усвідомлення буття. І коли ми проміняли «хороших» Кучму і Кравчука на «гарненьких» Порошенко Ющенко і Тимошенко, нам намагалися підсунути «легітимного» Януковича… Але він не витримав. В розпалі веселощів, під час кульмінації вистави в театрі політичного абсурду з нього почав стікати грим. А потім ми всі побачили, що король насправді голий.

Україну треба любити душею. Безумовно. Є люди, яким ця любов передається з молоком матері. Та є і ті, хто готовий любити лише – якщо високі зарплати, якщо хороші дороги, якщо в них буде час та настрій на любов до Батьківщини. Ось для таких потрібен закон і порядок. Для маніпуляції ними і працює пропагандистська машина – Україна без Кучми, Україна понад усе, Мова-Армія-Віра, Шлях до майбутнього.

З тими, хто живе Україною політтехнологічні маніпуляції не працюють. Вони не потрібні. Це інформаційне сміття. Девізи пропутінської імперії.

Україна починається з молитви Господу в Храмі і ніколи-ніколи не закінчується. Україна – це пісня, це подих весняного вітру, це дитячий сміх, це Чорне море, це Карпатські гори… Україна скучила за цокотом кінських копит по бруківці Інститутської та Хрещатика. Україна сумує за всім козацьким, вільним, нестримним… Сумує за ароматом ожини. За сніжинками, що падають на криваво-червону калину.

Україна страждає болем воїна, що перед відбуттям на фронт цілує дружину та з сумом дивиться на дітей, що мирно сплять в своїх ліжечках. Україна ненавидить всією своєю зболілою душею папуг-політиків і сарану-корупціонерів, негідників-мерів, та хамів в ЖЕКах. Україна втомилася від недореформованих судів, поліції та фсбу…

Україна зовсім інша. Просто дурна сарана жере та не може зупинитися. Та жодному з тих шести вигнанців нашого суспільства так і не вдалося зламати хребет тій більшовицькій мерзоті. Продажній. Гнилій, від якої смердить рабством. Ситим, проте неймовірно принизливим.

Раби рабів… І лише мудрі від епохи волхви, тихо та ніжно виховуючи маленького укра, можуть пошепки йому заповісти: «Воля або смерть, синку…» Тихо… шепотом Карпатських гір, де живе Символ Віри – Повна Чаша. Подивиться тобі в очі, перевірить тебе екзаменом, суворо спитає, наче з пластуна і помолиться на дорогу… Саме це я почув в «Сповіді» спокійного та вихованого, проте такого запеклого і водночас скромного українця Дмитра Дзвінчука.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Дмитро Дзвінчук

https://youtu.be/m-4jmEe2iNw

Хворе тіло отця Сергія не заважає йому молитися та вірувати

Схиієромонах Сергій замкнений, надскладний для розуміння. Його можливо лише почути – Олег Володарський

  

Молитва до преподобних і богоносних отців наших Іова і Феодосія Манявських

О преподобні і всеблаженні отці і вчителі наші Іове і Феодосію, земні ангели, ближні друзі Христові і угодники Божі, обителі вашої славо і окрасо, всієї Галицької землі і всієї православної Вітчизни нашої незборима стіно, наставники чистоти і цнотливості, невтомні подвижники, віри православної поборники, що збагатили і примножили преподобних старців землі Української, святої обителі Манявської непереможні охоронителі.

О всеблаженні і преподобні Іове і Феодосію, православної віри великі ревнителі, малого цього моління від убогих сердець наших не відкиньте, але будьте нам у вірі і покаянні наставниками. Отці святі, Іове і Феодосію, не забувайте нас, дітей своїх, і з соборами преподобних отців і мучеників до Владики Христа моліться за нас. Збережіть Церкву нашу святу Православну і нас, вірних дітей її, від ворогів видимих і невидимих, додайте нам, немічним, сили уподібнитися вам у цьому житті.

Вознесіть молитву, преподобні отці, і хворих зціліть, малодушних підтримайте, скорботних утіште і випросіть предстоятельством вашим Україні нашій мир, тишу і спокій, а обителі вашій Манявській благочестя і процвітання.

Молимо вас, пастирі наші, охороніть нас молитвами вашими і допоможіть нам дотримуватися заповідей Божих зі смиренням і терпінням, у лагідності та любові, у послуху та праці, приборкувати волю та похіть і утримуватися від усякого зла. Прославляємо і ублажаємо життя ваше не тільки словами, але й життям своїм намагаємося за допомогою Божою уподібнюватися подвигам вашим, щоб і нам після відходу зі світу цього з вами нерозлучно сподобитися праворуч Бога стати, бо Йому Єдиному належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь!

 

Схимонах Іов (Іоанн Княгиницький) народився в побожній православній родині в м. Тисмениці. Він вивчав Божий закон і світські «науки в Унівському монастирі, а згодом — у заснованій благочестивим князем Костянтином Острозькій академії, де швидко став учителем. Промислом Божим і повелінням князя Костянтина він із княжою милостинею прийшов на Святу гору Афон, де, побачивши аскетичне життя афонських старців, прийняв рішення стати ченцем. Повернувшись на короткий час додому та роздавши все своє майно убогим, Іов знову прийшов на Афон, де прийняв чернечий постриг з іменем Ієзекиїл.

Протягом дванадцяти років він здійснював чернечий подвиг на Святій Афонській горі, де Господь звів його з подвижником з України Іоанном Вишенським. Обидва вони відзначалися вченістю, ревністю в православній вірі й суворим аскетичним життям. Почувши про укладення Берестейської унії та про зраду православної віри багатьма єпископами на чолі з митрополитом Київським, преподобний запалився ревністю в утвердженні православ’я на рідних землях і за благословенням афонських старців, подібно до преподобного Антонія Печерського, повернувся зі Святої гори на Прикарпаття. Тут Іов обновив, згідно з афонським аскетичним статутом, життя в Унівському та Дерманському монастирях, в Угорниках, а потім оселився в пустинному місці біля Бетерсового потоку, де пізніше заклав Манявський Скит.

Преподобний Іов багато потрудився, здійснюючи подвиг пустельника. Господь зібрав біля нього інших благочестивих мужів, які мали його за свого старця і наставника. У благочесті й подвигах преподобний отець Іов разом із братією твердо тримався православної віри, зміцнював і наставляв правовірних у християнській вірі.

До преподобного Іова в 1608 р. прийшов ієродиякон Феодосій, якого отець відразу виокремив серед інших, бачачи в ньому велику ревність і смирення. З молодих років преподобний Феодосій намагався благодогодити Господу незлобливістю і доброчесним життям, виконанням заповідей Христових через відмову від мирської суєти й тимчасових насолод.

За благословенням Божим і допомогою христолюбців в усамітненому місці, подібного на острів, було збудовано монастир і до свята Воздвиження Чесного Хреста в 1612 р. було освячено монастирський храм. У всіх монастирських трудах і потребах ієродиякон Феодосій був невтомним помічником преподобного Іова, а коли той, бажаючи поклонитися преподобним і богоносним отцям Антонію і Феодосію та іншим Києво-Печерським преподобним, пішов на якийсь час у Київ, то залишив отця Феодосія ігуменом зі словами: «Будь пастирем і духівником нашим, тобі належить бути ігуменом, а я буду тобі допомагати, доки буду жити».

Будучи суворим подвижником, преподобний Феодосій мужньо перетерпів труднощі свого часу — гоніння на православних від єзуїтів, які не послабили його благочестя, а навпаки, піднесли його. Він мудро керував обителлю, збільшуючи число її братій та дбаючи про її належне облаштування. Під його керівництвом у скиту була побудована велика соборна Воздвиженська церква, а скит від Константинопольського патріарха Тимофія отримав ставропігію.

 

Наприкінці 1621 р. засновник Манявської обителі 70-літній Іов занедужав і після нетривалої хвороби 29 грудня 1621 р. переселився в небесні оселі. Був похований у при творі соборного храму.

Преподобний ігумен Феодосій продовжував благочестиво керувати життям братії, а в 1628 р. взяв участь у скликаному Першому соборі Київської митрополії після унії православним митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Іовом Борецьким у Золотоверхому Михайлівському монастирі в Києві.

Преподобний Феодосій жив, як ангел Божий, серед братії, подаючи приклад благочестя. Чутки про його суворе і доброчесне життя поширилися по Карпатах, Галичині, Волині й Буковині, Молдавії та Румунії. Духовний авторитет і благочестиве життя ігумена Феодосія з братією викликали до них велику повагу з боку інших православних монастирів у воєводствах Руському, Белзькому та Подільському. Вони всі визнали над собою зверхність Скита Манявського, а преподобного Феодосія, за зразком Афону, нарекли своїм протом. Митрополит Київський, святитель Петро Могила писав про обитель Манявську так: «Якщо хочете побачити слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській плоті присвятили життя Богу».

Облаштувавши так не тільки життя своєї обителі, а й багатьох монастирів Київської митрополії, преподобний Феодосій в 1629 р. із миром відійшов до Господа, а тіло його було покладене поруч із чесними останками його наставника преподобного Іова.

Схиієромонах Сергій замкнений. Надскладний для розуміння. Його можливо лише почути. Усвідомити. Отець Сергій родом з Донецької області. Та він вдячний Богу за те, що йому на долю випало служити Господу в Манявському монастирі.


Коли ми тільки планували зйомки цієї програми, мене одразу попередили, що цей монах прямо протистоїть нечистому.

Хворе тіло отця Сергія не заважає йому молитися та вірувати. Виснажлива, безжальна війна, в якій приречений на віру може тільки любити та вірувати.

«Проте багато залежить від нас. Всередину Нації проник вірус сатани, спасіння від якого – молитва та віра»

Неймовірно складний діалог. Ми сиділи біля усипальниці засновників Манявського монастиря. Монах, котрого треба почути душею. Тіло його балансує на межі життя та смерті. Мужність – це зізнаватися собі, що диявол, використовує слабкість наших тіл, аби понівечити душу, знищити дух. А голос Божий кличе нас жити та радіти кожному дню.

В тій бесіді я побачив молитву. Молитву у темряву. Молитву без початку та кінця. Віра – це не про традиції і канони. Вони лише приклад, котрий надихає нас. Віра – це смиренність та погляд в піднебесся. А він не завжди буває світлим. Віра сліпа. І чим більше ти заплющиш очі на мирське, тим більше Божого тобі відкриється. Це наджорстка аскеза. Це не випробування. Назавжди відректися від мирського – це вибір.

Мовчазна молитва. Священна. Вчитуючись в рядки псалмів та молитов, ми починаємо втрачати просторове усвідомлення. Перестаємо бути слабкою тілесною оболонкою, усвідомлюємо себе духом безсмертним. Відрікаючись від зла, недолугих емоцій, брехні. Ми поряд з Богом. І Він, як мудрий батько, милує, любить і дарує віру.

«Допоможи йому, Господи!», – благала моя християнська суть… а тиша храму і відлуння голосів підсвічувалися яскравим вогнем церковних свічок. Це мужність – жити в Господі. Зазирнути всередину себе і не злякатися свого такого недосконалого єства. Дієве каяття. Ми не тут. Не сьогодні і не вчора. Ми у вічності. В молитві, котра не боїться ані безодні, ані темряви. Кара за несвідомість – скорочення життєвих сил. Благодать Божа, високий дух, що живе в невпинному діалозі з Ним.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми отець Сергій

https://youtu.be/lSKR85aWMro

Андрій Фафлей почув болісний крик Вітчизни – Олег Володарський

Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації

 

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і людинолюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають.

Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Він розірвав ніч. Увірвався, наче ураган в засніжену Верховину і приніс братське тепло в серці. Вкотре переконуюся в мудрості Господній, адже Він милостиво дарує нам ті зустрічі, котрі нам необхідні саме зараз. Ось і зараз, коли ти втомлюєшся вірити, сили майже закінчуються, і, здається, от-от настане той час, коли ти не витримаєш і опустиш руки, спостерігаючи, як ті, кого ти щиро поважав, у кого вірив, байдужіють та зраджують нашу Неньку, Бог подарував мені спочатку можливість доторкнутися до української Шамбали – Гуцульщини, а потім зустріч з Андрієм – людиною, котра усвідомлюючи наше славетне минуле, ціною власного життя перешкоджає зовнішньому та внутрішньому ворогу знищити наше майбутнє.

 

Свіча горіла під іконами напередодні його приїзду. Молився і думав про те, як же нам усім не вистачає єдності. Ми всі різні – це природно, проте ми розділені – а це вже не просто страшно, а смертельно небезпечно для нашої Нації. Немає в цьому житті однозначно поганих чи хороших людей. Є гідні люди, котрі помиляються і коять лихо, є відверта сволота, котра робить добрі вчинки. Все неоднозначно і оманливе.

 

Є лише дві твердині – Бог і Україна. Навіть найзапекліший ворог, котрому болить наша країна, стане пліч-о-пліч з тобою. Так само і твій друг, якщо він боягуз і зрадник, не стане жертвувати комфортом своєї кухні та звичною м’якістю ліжка заради боротьби. Буде соромитися, опускати очі, не помічаючи ворога. Принижуватися перед зовнішнім і внутрішнім ворогом. Жити як раб. Як тварина. Хіба можна поважати чоловіка, котрий промовчить заради існування? Хіба можна любити воїна, котрий не став на шляху ворога, закривши собою матерів та рідну землю?! Хіба може і далі називатися людиною той, хто зрадив себе та власні принципи? Не поспішай підмішувати сюди переконання, адже вони – ілюзії принципів. Це політичне зважування смертельної небезпеки буття. А принципи – це коли тобі простіше здохнути, аніж зрадити те, заради чого ти дихаєш.

 

Ми говорили жорстко та категорично. Ми говорили мовою кочівників, котрих будуть знищувати в першу чергу, аби не дати Нації відродитися. Дві незнайомі людини. Чоловіки. Батьки. Сини. Два українці. Від серця. Від самої душі.

 

Він не хоче миритися з тим, що бачить, повернувшись з війни. З тим, що поки його брати по крові ладні вмерти, та не здатися зовнішньому ворогу, українці тут, в тилу, схиляють голови перед внутрішнім ворогом. Він категорично гидує зрадниками. Він не хоче належати ні до жодної касти наділених цією владою. Він УКРАЇНЕЦЬ за своєю суттю, кров’ю та генетикою. Він щиро вірує в Господа нашого Ісуса Христа.

 

Йому болить. Як і кожному з нас. Він той, хто почувши болісний крик Батьківщини, піде вбивати та помирати за майбутнє своїх дітей. Він подолав 400 кілометрів, аби сказати мені це все. Не словами. Душею та мовчанням. Мені. Абсолютно незнайомій людині. Такій самій, як він. Мені, котрий не зможе залишитися осторонь, обираючи рабську покірність та байдужість, котрими так хворіє наша рідна країна.

 

Воїн здатен не їсти та не спати. Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації. Це та рідкісна риса, котру в нас винищують вже майже тисячу років. Воля або смерть. І нехай провладним організмам здається, що вони можуть стриножити цю силу, і запрягти її, аби вона працювала на їх збагачення, поки вони, ховаючись, нарізають поміж собою золоті батони нашого майбутнього. Їм здається.

 

Подивися в очі цьому чоловіку, жовто-синій, зазирни в його душу, почуй те, про що він говорить, відчуй те, про що він мовчить. І в тебе не залишиться сумнівів – їм здається.

 

Мені не хотілося його відпускати. Такі хлопці стають кровниками на все життя. У нього не має зворотного ходу – зрадити. Зрадити побратима для нього значить втратити себе. А для таких українців це гірше за ганьбу та безчестя.

 

Побільше б таких лютих укрів, котрі голими руками будуть винищувати продажних шакалів, що зрадили нашу Націю. І почнеться все з таких непримирених та незламних воїнів. Вибухне. Запалає. В розірвану ніч. Голіруч. Та з величезною душею і зболілим серцем.

 

Андрій Фафлей. Українець. Патріот. Воїн. Християнин. Він поїхав, я ще довго не міг заснути. Гори. Верховина. Бог і Україна. Віра і божий хрест, котрий ми маємо нести обережно, гідно та чесно.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

 Герой програми Андрій Фафлей

https://youtu.be/m0q1OpP7WpA