хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Для мене Богдан Неділь еталон служіння нації – Олег Володарський

 

МОЛИТВА ЗА ЗЦІЛЕННЯ ТІЛА

Ісусе, твої руки і ноги були пробиті. Пробитий був також Твій бік. Усе було пробите, щоб ми могли бути зціленими, і наше тіло, храм Святого Духа, очищене. Ісусе, через Твої терпеливо знесені терпіння, зціли нас! Зціли нетерпеливість наших хворих і тих, хто доглядає за ними. Ти знаєш, як страждання може зробити нас нетерпеливими. Віднови любов до нас, щоб ми могли зносити біль так, як Ти.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, ти прийняв терновий вінок на голову і Тебе били по голові. Завдяки Твоїм ранам і вінкові із терня, зціли болі, які я маю в своїй голові.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ти закривав очі. Віднови зір сліпим.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, Ти слухався Свого Батька, Ти слухався Його Слова і прославляв Його Своїми устами. Віднови наш слух і мову. Зціли німих і глухих.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, Своїми руками і ногами, пробитими цвяхами, зціли всякі види паралічу. Відкрий також усі стиснуті в кулаки руки.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, Тобі відкрили груди і пробили Твоє серце. Зціли наше хворе серце, проблеми з кровообігом, кров’ю і кістками.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, ти страждав невинно. Я молюся за тих, хто страждає через байдужість безсердечних і зарозумілих. Зціли їх, Ісусе!

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Маріє, ми з Тобою біля підніжжя Хреста. Ти знаєш наші скорботи, проблеми і болі та як страждають наші душі. О Мати Утіхи, як я дякую Тобі, що не є один(одна)! Я дякую Тобі, що Ти зі мною у болях і на хресті. Я простягаю до Тебе свою руку, я посвячую своє життя Тобі, так щоб я міг(могла) стояти біля Хреста Твого Сина.

Мамо, ось Твої слова: «Дорогі Діти! Я хочу день за днем одягати вас у святість, доброту, послух і любов Бога, щоб ви з кожним днем ставали красивішими і достойнішими свого Господа. Дорогі Діти, слухайте мої послання і живіть згідно з ними. Я хочу вести вас»

О Маріє, Мати з ніжним серцем, огорни нас, приготуй нас, омий нас, щоб ми були готові служити нашому Господу Ісусу і служити один одному. (Помоліться: «Отче наш», «Богородице Діво», «Слава Отцю»)

Хай благословення миру, любові, милосердя і духовного та фізичного здоров’я зійдуть зараз з Хреста на мене і на цілий світ! В ім.’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми волонтер Богдан Неділь

 

Під’їжджаючи до будинку Богдана ми побачили жвавого малюка, котрий біг нам назустріч. У молодшого сина Богдана настільки живі та цікаві оченята!

 

Ми зайшли на подвір’я, де нас зустрів Богдан із дружиною, Наталією. Любляча родина, двоє діток. І два інвалідних візки – у батька і у старшого синочка…

 

Ми з Богданом виїхали за ворота і сіли під горіхом. Подивилися в очі одне одному і розпочали «Сповідь». Хвороба вразила тіло Богдана, та він вірує так, що перехоплює дух. Це суть українства, коли випробування не ламають, а загартовують. Дивлячись на таких людей, бачиш не фізичну слабкість, а сталеву волю.

 

Він дивився на мене довго, вивчаючи. І не промовив ані слова. «Я радше помру, але не зраджу Україну», – бачив я в його очах.

 

Яке право маємо ми з тобою, жовто-синій, скаржитися, коли посеред нас є такі, як Богдан, котрий ДІЄ, не покладаючи рук ані на мить?! Яке право на байдужість до війни і Батьківщини маємо ми, коли поруч із нами палає Україною Богдан Неділь?!

 

Настає новий час. Нова епоха. Зараз навіть слово «патріот» відходить у минуле. Націоналісти. Або так, або відійти на узбіччя історії і не заважати відбудовувати Україну і Українство. Машина змін вже запущена і вона знищить будь-які перепони, що стоять на шляху до відбудови нашої державності, не важливо будуть вони колорадські, шоколадні чи зелені.

 

У суспільстві процесінг одужання. Усе фальшиве, байдуже, жадібне відмирає та вимирає. Ми втратили довіру до ЗМІ, котрі маніпулюють нами на замовлення «згори». Та, на жаль, разом з цим ми втрачаємо довіру один до одного. Саме на це розраховують і зовнішній, і внутрішній ворог – на роз’єднану, слабку Україну. Даремно. Нація перероджується. Кров, котру проливають найкращі, не дає можливості бути слабким, байдужим, безвольним. Навпаки, в пекельному полум’ї війни виковується інший, потужний і генетичний характер усвідомлення УКРАЇНСТВА. Замість недовіри і страху – рішучість та безкомпромісність. Замість слабкості та байдужості – ВОЛЯ і ВІРА.

 

Там, на віддаленій околиці Кремінця, серед мальовничих пейзажів стоїть будинок УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. І голова сім’ї, Богдан Неділь, замість того, щоб жаліти себе або на щось скаржитися, вже п’ятий рік поспіль молиться і збирає допомогу для наших воїнів. Лише хвороба тримає його в тилу. Та він теж учасник цієї війни. Воїн.

 

Звертаючись за допомогою, він нічого не просить для себе чи хворого сина. Лише для тих, хто на фронті. Для мене це еталон служіння нації.

 

Але я не сказав про найважливіше. Наталя Неділь – дружина Богдана – той виняток, коли просто не вистачає слів, а будь-які фрази здаються недолугими, кострубатими. Просто зазирни в ці очі, жовто-синій. Просто подивися на неї… На ту, хто дає сили, надихає на щоденну боротьбу. На ту, хто присвятив себе сім’ї, дітям, Богу та Україні. Хто вимолює ночами чоловіка та дітей. Хто говорить з Богом кожним своїм рухом…

Ми підіймалися вгору від Кремінця, виїжджали із тінистого тунелю дерев і їхали відпочивати. Я мовчав. Подумки я ще був на тому гостинному подвір’ї, де нас пригощали кавою після «Сповіді»… Є такі емоції, такі усвідомлення, після яких ще довго «збираєш себе докупи»… Я їхав і читав Молитву, посміхаючись УКРАЇНСЬКОМУ СОНЦЮ, що сідало за небокрай.

https://youtu.be/Wmhc7YyxXOg

В очах отця Михайла я бачив відлуння власних думок

У свій 25-й рік капеланства він не відчуває і краплі втоми попри непросту службу – Олег Володарський

 

Молитва-поручення дітей Господу

Милосердний Господи Ісусе Христе, Тобі поручаю дітей наших, що Ти їх нам дарував, сповни ж молитви наші. Прошу Тебе, Господи, спаси їх шляхами, які Ти сам відаєш. Убережи їх від вад чисельних, усякого зла та гордині, і нехай не торкнеться душі їхньої ніщо, противне Тобі. Але віру, любов і надію на спасіння даруй їм, нехай стануть вони у Тебе обраною оселею Духа Святого, і нехай буде їхній життєвий шлях святий і непорочний перед Тобою. Благослови їх, Господи, щоб кожної миті свого життя вони прагнули виконати Твою святу волю, аби Ти, Господи, завжди міг перебувати з ними Духом Твоїм Святим.

Господи, навчи їх молитися Тобі, щоб молитва стала їхньою опорою, відрадою в скорботі й утіхою життя їхнього, і щоб молитвами їхніми спасалися й ми, їхні батьки. Ангели Твої хай оберігають їх неустанно. Нехай будуть діти наші чуйні до горя ближніх своїх, і хай сповнять вони Твою заповідь любові, і якщо согрішать вони, то сподоби їх, Господи, покаятися перед Тобою, і Ти, по Своїй невимовній милості, пробач їх. Коли ж завершиться їхній земний шлях, то прийми їх у Свою Небесну Обитель, і хай приведуть вони туди із собою й інших рабів Твоїх вибраних.

Молитвами Пречистої Твоєї Матері Богородиці й Приснодіви Марії, святих (перечислити святих покровителів) і всіх святих помилуй нас, препрославлений Господи з Безначальним Твоїм Отцем, Пресвятим і Благим, і Животворящим Духом Твоїм, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Протоієрей Михайло Кокора, настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста у селі Романівка Требовлянського деканату Тернопільсьі області, капелан, засновник капеланськоі служби в Тернопільській області. Отець Михайло – капелан з 1994 року. Був у витоків надважливої сьогодні духовної опори Нації – капеланської служби. Вони просто живуть на війні. Рвуться душею туди, на передову і заспокоюють душу лише молитвою.

 

Отець Михайло нагадав мені мого вчителя фізкультури. Він неймовірно любив дітей і, щиро віддаючи нам цю любов та повагу, навчав нас любити та поважати себе та оточуючих. Живі, мудрі очі і бажання не образити, навчити, поділитися знаннями та досвідом.

 

На обличчі сумна посмішка і втома. Уважність та чуйність. Це те, до чого так прагне зболіла душа – до батьківського розуміння і прийняття тебе такого, як ти є, з усіма вадами та чеснотами.

 

Мудрий в Господі, він прийде на допомогу сам. Зігріє теплом батьківського серця і уважно вислухає. Поділиться часточкою душі. Не дасть заслабнути. Не дозволить. Подивиться на тебе суворо і ти, наче дитина, пожалієшся йому на те, що в тебе в черговий раз не стало сил уберегтися від гріха.

Хіба таке буває – сувора ніжність? Чи навпаки – ніжна суворість. Це Божа мудрість, коли ти бачиш світ в цілому, не розділяючи його на великих і маленьких, сильних та слабких. Коли ти просто його обожнюєш.

 

Це те, що так відрізняє нашу націю – любов до всього, що нас оточує. Ми щирі та добрі діти своєї землі. В цьому наша Божа велич. Господь дарував нам неймовірно родючу та багату землю і пам’яттю предків заповів нам любити її всією душею, всім своїм великим українським серцем.

 

Отець Михайло любить світло. Він захоплюється фотографією. Часто працює руками. Займається господарством. Жива людина. Жвава. Надзвичайно енергійна. Поруч з ним дуже затишно. На жаль, я не мав вдосталь часу, щоб досхочу поспілкуватися з цією людиною.

 

Проте я побачив те, про що хотів би написати. Він надзвичайний батько. Отець Михайло спокійно і мудро відповідав на запитання, проте коли ми говорили про дітей, від нього наче линуло світло. Таке враження, що саме в цей момент його душа була повністю відкрита. Душа гордого та люблячого батька. Так іноді буває, коли діти виростають, а ти раптом усвідомлюєш, що не можеш дихати без них. Постійно згадуєш, як вони вчилися ходити, як вони зростали… А ще знаєш, що доросле життя часто буває суворе. І ти раптово хапаєшся за телефон, щоб просто почути їх голос, котрий запевняє тебе, що в них все гаразд.

 

Я в свої 50 років раптово змінився. Завжди вважав, що хлопчаків слід виховувати суворо, а зараз все частіше став говорити своїм дорослим синам: «Люблю! Помолюся за тебе. Мені тебе не вистачає».

Старішаю? Ні, скоріше нарешті усвідомив, що вік прийшов не один, а разом із усвідомленням того, що по-справжньому важливо в цьому житті. З нетерпінням чекаю на онуків. В моєму домі і в моїй душі для них приготовані найкращі місця.

 

В очах отця Михайла я бачив відлуння власних думок. Чи може в мені лунали відголоски його почуттів. Він не говіркий. Священик, котрий живе на війні, береже кожне слово та знає йому ціну. Слова молитви рятують не тільки життя, а й душі. Господь дарував нам щастя любити. Прокинутися вранці, відкрити очі, звернутися в молитві своїй до ікон і відчути в тій молитві душі людей, котрими ти живеш.

 

У свій 25 рік капеланства в ньому не відчувається і краплі втоми попри непросту службу. Лише вогонь віри в очах. Віри сильної, непримиренної, істинної. В нього мудра, усвідомлена душа, при тому скромна та совісна.

Серед Нації відроджується свята любов до Бога. І тисячолітня довіра та відданість рідному УКРАЇНСЬКОМУ ХРАМУ. Господи, вклоняюся тобі за віру твою… всі ми діти твої.

Михайло Кокора. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

«Сповідь» з отцем Андрієм стала більш ніж просто діалогом

Я хочу сповідатися в найбільшому моєму гріху, отче Андрію – я не знав своєї Батьківщини, я не знав своєї мови – Олег Володарський

 

Молитва до Пресвятої Богородиці

О Маріє, Моя Матінко і Моя Царице! Жертвую Тобі мою душу, моє тіло, моє життя і мою смерть, і все, що наступить опісля. Все покладаю в Твої ручки. О моя Мати! Огорни мою душу Твоєю дівочою мантією і даруй мені ласку чистоти серця, душі і тіла. Оборони мене Твоєю силою проти усіх ворогів, а особливо проти тих, що ховають свою злобу під виглядом добропорядності. Скріпи мою душу, щоб біль не міг її зламати. Мати Ласки, навчи мене жити в Божій ласці. Амінь!

О Маріє. Страшний меч прошив був Твою душу. Ніхто Твоїх терпінь не знає, окрім Бога. Твоя душа не ломиться, вона – хоробра бо вона – з Ісусом. Люба Матінко. Приведи мою душу до Ісуса, бо лише тоді я зумію перенести всі випробування і покарання. І тільки в єдності з Ісусом мої маленькі жертви будуть милі Богові. Найлюбіша Мати! Не переставай навчати мене про внутрішнє життя. Нехай меч терпіння мене ніколи не зломить. О Пречиста Діво! Влий хоробрість в моє серце і стережи його. Амінь!

 

Отець Андрій Курило, капелан, настоятель храму архістратига Божого Михаїла, села Кам‘янки, Тернопільської області. Останнім часом мене неймовірно притягує до ікони Матері Божої. Мені складно це пояснити. Є в цьому милосердя і каяття. І усвідомлення своєї власної сповіді, котра інколи повертає мене в ті миті життя, коли було дійсно погано та складно.

Якби ж тоді мені була відома та зрозуміла Молитва. Якби хоч хто-небудь допоміг мені, розказавши, що навіть найсильніші біль, тугу та страждання можна вилікувати молитвою. Якби ж із самого дитинства, з народження мене привели до ікон та привили мені віру в Господа!

 

Є люди крайньої сили. На них зупиняє свій вибір сам Господь. І що б ця людина не робила, без спілкування з Богом в неї порожня душа та невпинний біль на серці. І нічим іншим це не лікується. Лише Молитва та піст. Я намагався лікувати це голодом. Не міг інакше. Муки були такої сили, що я не міг їсти та спати і лише псалми та молитви заспокоювали душу.

Ми часто проводимо час із сином. Спілкуємося, готуємо, розважаємося, розмірковуємо. І от одного разу моя дитина зізнається мені в тому, що йому часто буває неспокійно. Миті хвилювань, незадоволення собою та оточуючими… Мені чомусь закортіло дізнатися, в який саме час з ним це зазвичай стається. Він назвав час моєї вечірньої молитви. Саме в цей час я молюся Господу, відмолюючи свої родові гріхи.

– Ти молишся? – спитав я у нього.

– Так, – відповів він мені тоді, – але графік роботи занадто напружений. Інколи не встигаю.

 

Я прошу за нас усіх у Господа. Ми маємо відмолити гріхи тих, чия кров тече в наших жилах. Ми можемо навіть нічого про них не знати. На жаль, люди не живуть каяттям, а душу використовують лише для гедонізму. Не служіння і каяття.

Країна воює, синку. Вмирає та народжується. Плаче та вірує. Молися, мій рідний! Це складно проте життєво необхідно. Інакше не можна, розумієш?

Діти прийняли «Сповідь» як часточку моєї душі, віддану служінню Нації і Богу. Вони побачили, як я відсторонився від усього мирського, метушливого, хаотичного.

 

В моїй країні війна. Саме тому молитва і Бог. І обов’язково молитва за Мир і Любов. За усіх нас. За воїнів, волонтерів, за загиблих та осиротілих. Ти візьми це в душу, жовто-синій, і обов’язково живи. Живи і пам’ятай про них усіх. І про нас також. Так в душі народжується Бог. Так зароджується милосердя. Саме так привертає до ікон Матері Божої. Наче птаха, що летить у вирій. До тепла материнських сліз.

 

Капелан Андрій Курило зараз зовсім поруч. Наша з ним спільна «Сповідь» перед Богом і Україною, перед дітьми та священиками стала більш ніж просто діалогом чи інтерв’ю. Відбулася розмова душ.

 

Я не припиняв з ним діалог. Я не закінчував сповідатися ні перед одним священиком, з яким мав «Сповідь». Моя «Сповідь» перед Нацією і Богом триватиме 500 програм. П’ять книг. Всі куточки моєї величної, барвистої Батьківщини.

 

Та мені необхідно сповідатися в найбільшому моєму гріху, отче Андрію – я не знав своєї Батьківщини, я не знав своєї мови, не знав СПРАВЖНЬОЇ історії нашої нації. Не знав. Каюся. А сьогодні хочеться кричати від болю. Адже саме через мою байдужість, байдужість мого покоління на цій лютій, гібридній війні гинуть найкращі. Йдуть від нас назавжди, аби молитися за нас звідти…

 

Каюся, отче Андрій! Вам, військовому священику, капелану, котрий уважно і по-батьківськи дивиться на мене і бачить щирість моїх переконань.

 

У нас відбулася свідома, виважена бесіда про те, яким має бути кожен з нас, щоб ми припинили помирати. Ця розмова потрібна. Потрібна Нації. Особливо за участю тих, хто щодня молиться за мир і любов. Благословіть, отче…

Андрій Курило. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/qqAsTh8zaJU

Війна не зробила Романа Мельника жорстоким чи байдужим

Повернувшись з війни, Роман відчув на собі жорнова шаріковської бюрократичної машини – Олег Володарський

 

Герої вмирають

Ти помер Брате? Тебе проводять красиво... Твоє село стане навколішки... На Твою честь назвуть школу, яку Ти прогулював... Твоя «класна дама», так – та що називала Тебе ідіотом, вичавить на камеру скупу педагогічну сльозу... На Твій будинок повісять «меморіал очку»... Твоїй дитині вручать нагороду... Твою дружину запросять на ефір...

Тебе забудуть... Твоя сива мати буде десятки разів відфутболена десятком чиновників... Твої сусіди будуть вчити Твою сім’ю – «і навіщо ви його Туди відпускали?». Тільки Твої побратими будуть збиратися раз на рік і згадувати Тебе... Ну, і ще під вибори черговий поц згадає Всіх полеглих з публічної трибуни...

 

Ти живий Брате? Ти повернувся? А навіщо? Роботу Ти не знайдеш – Ти ж «соціально-небезпечний» і незручний... Допомогти Тобі буде нема кому, бо на Нашій реабілітації відмиваються мільярди... Всім буде похрєну на Тебе і проблеми Твоєї родини... Ти мрієш про землю? Ха-ха – забудь – землі немає. Твої сусіди скажуть – «ми Тебе туди не посилали». Твоя «класна дама» підіжме губки-гузочки і скаже Тобі, щоб Ти не наближався до дітей, бо Ми вбивали «мірних жітєлєй». Твоя вулиця буде відвертатися при зустрічі з Тобою. Твої сусіди будуть запитувати постійно «кагда вайна закончица – ми уже усталі от ваєнних»...

Ти схочеш об’єднатися ще з декількома такими ж контуженими і змінювати країну?... Не вийде Брате... Уже в кожному селі по декілька ГО і всі «АТОшні», і всі кишенькові... Тобі пояснять що Ти «не на часі» – це такаж хєрня як «спостерігайте» в секторі. Твої побратими почнуть спиватися від безвиході і Ти почнеш вити по ночах від болю за Них. Ти побачиш як Твої однокласники їдуть на заробітки на росію бо «ані внє палітікі»....

То як справи Брате? Ти ще живий? Це супер!!! Бо я чекаю на Тебе! Бо Разом у Нас вийде!!! А всі ГО і партії нехай ідуть нахєр з церквами всіх канхфесій разом. Ми – Сила. Ми – поза політикою. Ми впораємося... Згадай Той бій... Нас теж було мало... лише один взвод... Ми впоралися...

Дмитро Довженко

 

Роман Мельник надзвичайно тепло та по-братньому поставився до нашої пропозиції зняти «Сповідь» на Тернопільщині, ставши справжнім янголом-охоронцем Тернопільського циклу програм. Ми майже пів року планували це відрядження. За цей час у нього народилася донечка. Можливо саме це допомогло йому прийняти пропозицію Вадима Вікторовича Ластовицького і присвятити себе вихованню молоді. Не зважаючи на те, що повернувшись з війни, Роман відчув на собі жорнова шаріковської бюрократичної машини із допитами, обшуками та «доносами», він не скорився системі та не подав руки шоколадному зраднику.

 

Над ним зібралися хмари, від нього відверталися ті, хто продався за шоколадні медальки, а він, усвідомивши ціну та цінність людей та людяності, лише із сумом посміхався, спостерігаючи потуги кабінетних бюрократів та паркетних вояк. Війна не зробила його жорстоким чи байдужим, а навпаки, змусила стати вищим та принциповішим, надихнувши опікуватися дітьми, котрі в майбутньому, як і він сам, служитимуть нашій країні.

 

І він сам, і його друзі, Тарас Козлишин («Карай»), Валентина Ходус, Вадим Ластовицький, зіткнувшись з жахіттями війни за сьогодення продовжують виборювати нам майбутнє, виховуючи майбутні покоління українців. Ми воюємо на два фронти. Там, на Сході, вибухають снаряди, а всередині країни іде битва за кожен аргумент українського центризму.

 

Роман – воїн. Справжній і глибоко віруючий в принципи існування нашої державності. І це стало очевидним після знайомства з авангардом тих людей, з якими, завдяки Роману, ми мали нагоду зняти «Сповідь». Він їх не просто шанує. Він ними дихає. Він ними живе. Його щира турбота про кожне інтерв’ю, краще за будь-які слова сказала нам про те, наскільки дорогі та важливі йому кожна душа, кожен пазл УКРАЇНСТВА.

 

Мені не вистачить слів, щоб описати ті відчуття, що викликає в мене цей тісний зв’язок націоналістів, котрих так міцно об’єднує любов до України і ідеалів майбутнього. І тим більше тішить мене те, що фундаментом цього є тепло Ісусової Молитви, а опорою – сильні та люблячі серця священиків і капеланів. Я захоплююся тобою, Україно! Я вклоняюся мужності твоєї нації. Я пишаюся тим, що ми діти української землі й Нації, котра ладна вмирати та вбивати за кожен колосок вільного та вічного УКРАЇНСТВА. Бог дарував мені щастя доторкнутися молитвою до героїв моєї Нації, тому я вважаю своїм святим обов’язком щиро, покаянно та з любов’ю передати глядачам кожне слово, кожен погляд наших справжніх героїв сьогодення.

 

В очах, в душі Романа багато болю. Це відчуття «сильного», котре нам так намагаються нав’язати діти та онуки шарікових, не потрібне нам. В них сила полягає в необмеженій та незаслуженій владі та вкрадених бюджетних коштах. Вони цинічні. Вони зрадники. У них немає війни, Нації та болю. Вони насичують свій організм дорогим одягом та дорогою їжею. За собою вони залишають право судити та керувати долями.

А за нами? Жити і вірувати. Дивитися одне одному в очі і щосили триматися за руки, в очікуванні останнього вдиху перед вирішальним боєм. І це їм лише здається, що ми злякаємося чи здамося. Зупинимося. Опустимо руки.

 

Ми з Романом дивилися одне одному в очі і все розуміли. Ці рядки будуть читати СПРАВЖНІ. Читати та молитися. Тому що МИ є. Ті, хто говорить правду. Всупереч величезній і ганебній неправді та несправедливості, котра квітне буйним квітом поруч із нами.

 

Можна не витримати випробувань, можна захотіти жити легко та невимушено, доїдаючи свою ж націю, закусуючи шоколадними подачками чи зеленими обіцянками… А можна зовсім інакше. Терпіти та чекати зціпивши зуби. Терпіти, забуваючи про їжу та сон, проте дочекатися істинної справедливості. І в першу чергу для своєї країни та її героїв. Для матерів, котрі втратили своїх дітей, для осиротілих діток і для усіх тих, кому так сильно і складно болить Україна. Подати руку, подивитися в очі й побачити там віддзеркалення своїх власних почуттів – сьогодні нам це необхідно, наче повітря.

Роман Мельник. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/5GuPOCDMmBY

Капелан Володимир Буграк розуміє, про що мовчить

Те, що отець Володимир родом з Гуцульщини, ще більше зігріло мою душу – Олег Володарський


Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші напали на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть застосовані слова Твої, сказані через Мойсея: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за вас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас, не карай нас гнівом Твоїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадаємо: повстань на допомогу нам і подай воїнству українському з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як порох розвіююється вітром, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Україну. Господи, вгамуй тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли Свій гнів, скорботу і ангелів лютих, які оселять в них страх і опам’ятають їх, бо і вони себе християнами називають.

Нехай же, Господи, буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння є таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то прости їм гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до миру приведеш усіх. Бо Ти є захист і перемога, і спасіння, для тих, хто надіється на Тебе, і Тобі славу розсилаємо – Отцю і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Отець Володимир Буграк. Капелан, настоятель собору Преображення Господнього у місті Кременець, що в Тернопільській області.

 

Собор Преображення Господнього – найбільший храм у Кременці. Численною є і його парафія, котра разом із священиками та настоятелем о. Володимиром Буграком відома своєю патріотичною позицією, волонтерською діяльністю та активною допомогою військовим впродовж усієї війни. Щоразу там з’являються якісь інновації для зручності парафіян. Одні з останніх – «соціальна свічка» та «черговий» священик у храмі.

…А ще тут є така «послуга» як «соціальна свічка» – кожен, хто немає грошей, бере її з ящичка, куди турботливо кладуть заможніші парафіяни. І відтепер щосереди у храмі «чергує» хтось із священиків: поради духівників потрібні не лише у дні Богослужінь.(за матеріалами http://www.kremenets.pp.ua/2019/06/32.html

 

Протягом останніх двадцяти років Почаївська Лавра була для мене імпульсом і орієнтиром віри в Господа нашого. Дальній храм Видубицького монастиря, старовинний та до болю рідний, Почаївська Божа Матір завжди кликали мене та наповнювали істинною вірою. Через Кременець я проїжджав, наче через останній форпост перед рідною обителлю, розуміючи, що люба серцю Святиня вже зовсім поруч. Зазвичай це було взимку, щоб освіжаюча та цілюща вода джерела Святої Анни змогла змити все те, від чого так прагнула позбавитися неспокійна душа, котра шукає Бога. Святині моєї країни. Ікони, котрі з таким теплом і трепетом кличуть до себе, аби дарувати нашим душам мир та спокій.

 

Завдяки кременчанам, з якими я мав нагоду зняти «Сповідь», я побачив це красиве та затишне місце зовсім інакшим. Весь заквітчаний благодаттю Божої, осяяний куполами церков та храмів це місто наче фортеця, наче пуповина, першопричина віри і любові до України.

Десь зовсім поруч, під дерев’яною лавкою, ховаючись у купі пилу та павутиння, живе кремлівський біс, котрий по-диявольськи кличе себе «церквою». І настільки він, той біс, недолугий та гидкий, що ми довгий час не сприймали серйозно цього диявольського Петрушку. Звертаючись до Бога в Храмі УКРАЇНСЬКОЇ ВІРИ, хочеться тупнути ногою (тихо, ледь чутно), аби не вилазив звідти скомороший піп та не заважав розмові з Богом.

 

Я й досі не можу зрозуміти, як між Єрусалимом та Києвом, вплуталися, обвішані фарисейськими атрибутами фашистського комунізму, мокші. Ми не маємо з ними спільної генетичної платформи, а їх намагання вміститися в, нібито спільне з нами, слов’янство виглядає як взуті поверх лаптів туфлі на підборах.

Ми віруємо, кохаємо і говоримо з богом зовсім іншою мовою, зрозумілою лише Йому і нам. Ми встали з колін перед нечистим та повернулися обличчям до Бога. Та, на жаль, ми ще не навчені вклонятися Господу. Це те, чого нам так не вистачає. Категорично. Гостро. Інший світ. Інша країна.

 

І любов до своєї землі. Любов мільйонів сердець, готових вмерти за свою омріяну Україну. Мені раптом закортіло замінити слово «вмерти» на інше слово, більш актуальне для сьогодення… Але неможна… під лавкою сидить біс, вухами якого нас і досі слухають стіни.

Титульна нація оживає. Вона пробуджується та міцнішає. Перша революція – це пристрасть та емоція. Друга революція, Майдан – це народження і крок назустріч своїй істинній Божій генетиці. Залишається зрілість. Це коли авангард Нації, добровольці, волонтери, військові, священник, капелани, митці, об’єднавшись, раз і назавжди заборонять онукам та правнукам шарікових вилазити із-під церковної лавки. І стануть відмолювати цей гріх. Гріх національний. Гріх страху та байдужості. Гріх мовчазної згоди зі смертю, голодом, геноцидом. Культура починається із каяття і усвідомлення своєї гріховності. Не варто соромитися самих себе. Нам слід бути вдячними за Випробування Господнє, завдяки якому Нація отримала шанс відродити свою велич.

 

Недаремно саме в статті про Володимира Буграка слова про совісність та єднання так легко самі збираються в рядки, котрі Ви зараз читаєте. Він совісний. Смиренний. Він розуміє, про що мовчить. Відкритість його душі відображається каяттям та прийняттям. Він повністю налаштований на ближнього.

 

Абетка Святого Писання в цьому військовому священнику відображається любов’ю Бога. Він самовіддано вірує та служить Господу. Він присвятив себе Богу й Україні.

 

А ще більше мою душу зігріло те, що отець Володимир родом з Гуцульщини. Волинь, Гуцульщина. Я наче наяву бачу, як окремі частинки стають нарешті одним цілим. Адже спілкуючись з етнічним гуцулом, отцем Володимиром, на Тернопільщині, я наче отримав вітання із любої серцю Гуцульщини.

 

Наче теплом повіяло по спині. А за спиною вівтар, ікони і любий материнський Храм рідної української Церкви.

Капеланія. Оплот сили та любові, мужності та милосердя. Надійний форпост між ворогом та найсвятішим для нас – Богом і Україною.

Володимир Буграк, «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/LLhXi2lZoPo

Ця «Сповідь» зачепила щось в моїй душі – Олег Володарський

Ольга Іванівна говорила зі мною душею, по-українськи щирою та ніжною

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог – Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

Мово моя! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Бо «Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог». Мово наша! Пречиста незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на тому торжищі продана! Мово наша! Передчасно постаріла, змаліла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішана дітьми-покручами. Стражденице, великомученице, Матір-Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Твоїм сім’ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, і сяє небо, як Божий престол. А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг, і вічний плугар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур’ян, чи, може, станеться диво...

Прости ж їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні! Прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять і косять наші молоді трави... Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25 на 26 квітня за дев’ять днів до воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд її багатогрішний, покарай за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева роду нашого впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти.

Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де «чорніше чорної землі блукають люди». То чорнобильські лика Чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство. Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов’ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!

Катерина Мотрич, «Молитва до мови»

 

Викладач української мови та літератури ДНЗ «Тернопільський професійний коледж з військовою та фізичною підготовкою» Глинчук Ольга Іванівна. На нас вже чекали помітно нервуючи. Та й мені в навчальному класі у Ольги Іванівни чомусь було дуже не спокійно. Тут вивчають творчість Франка та Шевченка, Котляревського та Українки, Стуса та Сковороди… За останні роки нація почала усвідомлювати надважливість пізнання своєї рідної генетичної абетки, необхідність захисту від вірусології чужих слів та міркувань. Інший світ. Инчий вимір.

 

Це неможливо передати словами. Треба відкрити очі і почати жити заново. Стати частинкою українського простору, усвідомити його в собі і навкруги. Того самого простору, який впродовж віків винищували разом з його носіями, котрих саджали за грати, репресували, розстрілювали. Нас змушували замовкнути навіки, забувши свою мову та молитву. Вони винищували не тільки фізично, а й духовно, паплюжачи наші ікони та святині, спотворюючи культуру та виховання. Та ми зуміли вберегти ту іскру мови та віри, котра сьогодні, напоєна болем та кров’ю, палає неймовірним полум’ям, яке зігріває кожного, в кому горить вогонь українства і випалює вщент все те, що зазіхає на найсвятіше – Бога і Україну. Оберег і святиня Київської Русі, потужна і милозвучна українська мова, як камені на голови ворогів і молитовна допомога у спілкуванні одне з одним.

 

Розмовляв з Ольгою Іванівною про її учнів, водночас згадуючи свої шкільні роки. Тих, кому щастило трохи більше, навчили просто знати українську мову, та більшості взагалі сформували ставлення до солов’їної, як до іноземної мови, котру можна вивчати за бажанням. І, тим більше, нікого не навчали любити українську мову, не закохували в її чарівливість та мелодійність, не навчали відчувати Україну своєю, а себе – українцем. Мою українську мову моя вчителька, Ольга Петрівна, взагалі сприймала як німецьку. І ніхто тоді мені, маленькому школярику, не пояснив якої надважливої частини самого себе я позбавлений, не вміючи використовувати МОВУ. Це така особлива форма духовної інвалідності, котру в нас культивували впродовж віків.

 

Саме тому «Сповідь» з Ольгою Іванівною стала для мене справжнім іспитом на українство. Війна навчила мене чути Україну в цілому. Проте «Сповідь» подарувала змогу вивчити кожну складову тієї барвистої мозаїки, котрою є наша Ненька-Батьківщина. І під час зйомок цього циклу мені пощастило відчути Тернопільщину з її неймовірною щирістю, привітністю та ласкавістю. Це неймовірно зобов’язує. Змушує замислитися. Переусвідомити. Не лише говорити і думати, а й молитися і відчувати тією генетичною абеткою, котру заповіла нам українська земля. Своя мова на своїй землі – тільки так частинки стануть цілим.

За останні шість років серед нас з’явилися вони. Авангард нашої Нації. Сіль нашої землі. Ті, хто ледве не щодня ризикує життям на Сході нашої країни. Нервуючи при спілкуванні з ними, інколи переходжу на російську, вкотре шкодуючи, що українська для мене – це свідоме зусилля, а не природний стан. Вони розуміють мене. Ставляться мудро та терпляче. А в мене рана, котра ніяк не загоюється. Каюся, моя ранкова та вечірня молитва складається з українського та болгарського молитвослова. Наразі для нас життєво необхідно думати, розмовляти, молитися рідною мовою.

 

Ольга Іванівна говорила зі мною душею, по-українськи щирою та ніжною. Сильне серце Матері, котра так турбується про маленьких українських військових. «Вони ще зовсім діти! – говорить Ольга Іванівна. – Та коли я усвідомлюю, який складний і відповідальний шлях вони обрали, сама стаю сильнішою».

Ми говорили про одне й те ж саме однією мовою, однією душею… Я не знаю, склав я цей іспит чи ні. Мені не відомо, як поставилася до мене Педагог і Вчитель. Єдине, що назавжди залишиться зі мною – бажання розмовляти і відчувати мовою моєї землі, мого сонця, мого Бога.

Щира та любляча Тернопільщина змушує замислитися над одвічним та мудрим, робить тебе уважним та терплячим. З тобою хочуть спілкуватися. Тебе хочуть чути. Тобі дають шанс почути їх і відчути себе одним з них. З тобою, по-дитячому щиро та довірливо, діляться часточкою своєї душі, а ти маєш узяти її і у жодному разі не образити і не зрадити.

Пам’ятаю, як багато років тому я віз посилочку з Почаївської Лаври в Покровський жіночий монастир. Там були лише просфори і свята вода. Тоді мене шокувало те, з яким теплом, з якою любов’ю прийняли все це. Ще тоді в мою душу проникали промені Віри Господньої… лише зараз починаю це розуміти. В такі моменти починаєш розуміти другорядність усього того мирського, матеріалістичного, до чого ми так прагнемо. Адже мені передавали тепло Молитви та істинну віру. Я тоді вийшов із монастиря і довго не міг заспокоїтися, сісти в машину. Нервував. І лише зараз, через двадцять років згадав ті відчуття, котрі переповнювали мене тоді. Свічка, молитва і Бог. Тиша. Любов і віра.

Коли ми живемо правильно? Коли нам затишно наодинці із собою і Богом чи коли нам сумно, самотньо і неспокійно? Коли ми думаємо про духовне збагачення власної душі чи коли ми щосили намагаємося накопити все більше та більше мирського, матеріального?

 

Чиста та чесна душа українки, котра так ніжно і переконано навчає дітей Богом даній нам мові, неймовірно надихає вірити, творити та мріяти. І по-материнськи ніжним голосом прохає лише про одне – думати, молитися, і виховувати дітей та онуків українською. І це непросте домашнє завдання Нація мусить обов’язково виконати. Нам вже не можна інакше. В нашій країні гинуть люди. Ми не маємо права їх зраджувати.

 

Ця «Сповідь» зачепила щось в моїй душі. Військовий коледж став для мене уособленням вірності та відданості ідеалам нашої Нації. Я усвідомив, що маю бути гідним їх. Цих юнаків та дівчат, котрі в 16 років обрали шлях військових, аби мати змогу захищати свою країну. І тих людей, котрі навчають їх усвідомлювати, любити шанувати свою жовто-синю Націю.

Ольга Глинчук, «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/DD98U946_Xo

Отець Володимир – Людина із Молитвою всередині

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

 

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

 

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

 

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

 

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

 

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

 

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

 

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Отець Володимир – Людина із Молитвою всередині

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

 

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

 

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

 

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

 

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

 

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

 

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

 

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Отець Володимир – Людина із Молитвою всередині

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

 

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

 

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

 

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

 

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

 

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

 

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

 

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

У них воля замість байдужості, завзяття замість смирення

Ці хлопчики та дівчатка в військовій формі щось зачепили в моєму серці – Олег Володарський

 

Молитва-подяка української душі

Всещедрий і ласкавий Боже! Зі сльозами на очах я припадаю перед Твоєю величчю і не в силі виразити словами того стану моєї душі, коли серце наповнюється любов’ю до Тебе. Яке щастя, який дар з неба – народитися й жити на українській землі! О, Боже мій! Ти – неперможний у Своєму милосерді. Ти – неперевершений у Своїй премудрості: щедрість Твоя не має меж і в усьому видно діло рук Твоїх. Могутній Дніпро і зелені Карпати, блакитне небо і золотисті ниви – земля наче казка: мова чарівна і пісні солов’їні, а вишивки які! Люди добрі й щирі, працьовиті і розумні та, перш за все, – побожні.

Понад тисячу літ минуло, як світло Христової Євангелії засяяло на нашій землі, і ми стали дітьми святої Вселенської Церкви, яким Ти, Господи, доручив органічно з’єднувати, взаємодоповнювати і взаємозбагачувати християнські традиції Сходу і Заходу. За Твоїм, Господи, провидінням, Україна двигає важкий хрест на Голгофу. Морем крові і горами невинних жертв засвідчили українці свою вірність до Тебе, правдивого Бога, бо тільки Ти, Господи, – правда, шлях і життя вічне! Куди нам без Тебе?

Упродовж віків темні сили зла намагалися стерти Україну з лиця землі й, зокрема, через те, що ми стали твердинею християнства. Рідко який народ у світі пережив стільки страждань, скільки випало на долю України. Але ми відважно боролися за святу віру і з любов’ю вмирали за правду; приносили Тобі, Господи, в жертву щонайдорожче – наше життя і клали його на вівтар свободи. Нас катували окупанти за любов до колосочків, а ми відплачували їм хлібом; нас винищували за доброту, а ми давали їм воду; нас вивозили з рідної родючої землі у дикі простори на край світу, а ми молилися за них. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне!»

Дякуємо Тобі, Господи, за те, що наш український народ ніколи не був окупантом і нікого в ярмі не тримав, бо що людині з того, коли весь світ здобуде, а душу свою занапастить. Хоч і тернистий шлях випав на долю України, але в тім наше щастя, бо через вузькі ворота входять до Царства Небесного. Ми живі сьогодні, розумійте народи, і ще не вмерла Україна, бо з нами всемогутній Бог, Який запевнив нас: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку!» Амінь!

 

Державний навчальний заклад «Тернопільський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою». Затишне містечко Збараж на Тернопільщині. Будівлі коледжу, а неподалік озеро, старовинний замок, чудовий парк… Під час канікул більшість курсантів коледжу роз’їхалися – хто по домівках, а дехто на море, завдяки волонтерам.

Діти… 15-16 років… Ці хлопчики та дівчатка в військовій формі щось зачепили в моєму серці. Чисті та розумні обличчя. Зібрані та привітні. Вони подорослішали нашивками жовто-синьої святині. Як же вони відрізняються від тих, для кого не існує війни! В цих, таких вже дорослих, дітях відчувається жива та пульсуюча Україна.

 

Не просто було знімати ці «Сповіді». Переді мною були люди, котрі подорослішали ВІЙНОЮ, обравши свій життєвий шлях. Усім нам болить війна. Та дивлюся на цих дітей і розумію – вони не тільки здатні здолати зовнішнього ворога, вони не дозволять і внутрішньому ворогу знищувати їх Україну. Загартовані відлунням війни, ці діти – ИНЧИЙ ВИМІР України. В них ВОЛЯ замість байдужості, завзяття замість смирення. Сльози виступають на очах, коли усвідомлюєш не лише страшну ціну Божого випробування війною, а й його неосяжну ЦІННІСТЬ.

 

Кравець Ангеліна Василівна. Задаючи запитання, на які Ангеліна відповідала щиро та привітно, відчував як крається моє серце батька і українця. Вона любить свою країну. Усвідомлює всю відповідальність обраного шляху. Вона ПРИСЯГНУЛА Україні. Під час війни, на очах у Бога і Нації, вона свідомо присвятила себе служінню своїй землі.

 

Інколи діти, вчинивши щось, обертаються на нас, спостерігаючи за нашою реакцією. Та Ангеліна вже зробила свідомий вибір і не потребує нічийого схвалення. Ані на мить не сумнівається в ньому. Уявляв собі почуття батьків Ангеліни, коли, наче вчора, вони заплітали їй коси, ведучи в перший клас, а вже сьогодні вона – майбутній військовий, котрий носить форму і вчиться військовій звитязі.

Виправка. Стриманість. Впевненість. Зібраність. Це військова школа життя. Зі мною говорила не дівчинка, зі мною говорила майбутній український офіцер. Як же швидко вони дорослішають! І які ми сильні тим, що у нас такі віддані своїй Україні діти. Наші діти.

 

Шульга Олександр Олегович. Сашко мій земляк. Він з Білої Церкви. Стриманий та спокійний. Трохи сором’язливий. Він розгубився, його бентежили камери, та коли мова зайшла про його сім’ю, Сашкові стало набагато легше. Одразу відчувається, який міцний зв’язок між членами його родини. Він дійсно черпає сили із тієї любові, що панує в їх родині, а наснаги йому додає почуття відповідальності перед найріднішими. Завдяки цьому такі хлопчаки і стають найкращими. Вони небагатослівні, та в їх очах відданість і турбота.

В його родині п’ятеро дітей. П’ятеро хлопців. Двоє старших працюють і допомагають мамі ставити на ноги молодших. Яке неймовірне тепло в його голосі, коли мова йде про сім’ю. Яка повага, коли він думає про братів. Дитина, котра знає ціну всьому, котра цінує та шанує кожен шматок хліба. Його молодший братик також вступатиме до коледжу. Також мріє стати офіцером та бути якомога ближче до брата. Сашко дуже чекає на нього.

Неодноразово бачив, як Олександр тренується на майданчику у вільний час. Цей хлопчина вміє викладатися на повну. Саме такі і досягають успіху – ті хто віддаються власній справі, не шкодуючи себе.

 

Тут, в коледжі, вже будується інша Україна. Відчуваю нестерпний біль від того, що моє покоління не змогло, не впоралося, і одночасно неймовірно гордість від того, що знаю напевне – вони зможуть. Дякую Богу, що маю змогу усвідомлювати та спостерігати, як Господь мудро відбудовує, відроджує нашу Націю. Батьку Небесний, Вчителю наш, вклоняюся величі, мудрості та милості твоїй.

Авторська програма «СПОВІДЬ». Герої програми: 

Аліна Кравець та Олександр Шульга

https://youtu.be/mqUGyaNDd-o