хочу сюда!
 

Карина

37 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 37-55 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Отець Дмитро: «Якщо з нами Бог і Вони — то хто проти нас?»

 

Герой «Сповіді» про своїх побратимів…

Я постійно згадую хлопців. Тих, яких вже немає, які загинули. Я згадую їх такими, якими бачив їх востаннє, такими, як вони мені здалося були. Звичайно, це моє враження, можливо, фантазія. Але мені цього достатньо...

 

Я згадую очі Сергія Демиденка http://memorybook.org.ua/5/demidenko.htm, заступника комбата рідного 20 БТРо, підполковника. Я запам’ятав чомусь тоді тільки його, і саме очі, коли рота відбувала до Маріуполя, а я благословляв їх і давав цілувати Хрест, навіть бігав по автобусах, щоб всі приложилися до Хреста. Очі сумні, але очі людини, яка зробила вибір усвідомлено, без примусу, впевнено. Таким він був до кінця, поки куля снайпера не обірвала його життя в останньому бою. Я з ним ніколи не розмовляв...

 

Ще я згадую веселі очі Анатолія Голозубова http://memorybook.org.ua/4/golozubov.htm, його привітність, щирість. Було кумедно, коли ми з ним, зустрічаючись, обіймались він був високим, а я не дуже. Тих зустрічей було десь 3-4, і я не пам’ятаю про що ми з ним говорили, але я буду його пам’ятати завжди. Він схопив «свою» кулю під Гострим, в розвідці...

Я згадую Альберта Саруханяна http://memorybook.org.ua/21/saruhanyan.htm, коли він «стібав» мене темою Святого Писання, віри, ставив незручні питання, а я як я, заходився і емоційно пояснював, і це була цікава, щира розмова, бо він також був віруючою людиною. Ми розмовляли, коли повертались з похорону Дениса Верескуна. Альберт загинув під час бою в Красному Партизані. Останнього разу я бачив його, коли забирав хлопців додому...

Я згадую Олександра Завгороднього, бійця 39 БТРо http://memorybook.org.ua/9/zagorodniy.htm. Ми з ним познайомились спочатку заочно, телефоном, а потім вже особисто, під Волновахою, коли ми привезли для них продукти. Він був трошки здивований такою ситуацією, бо він християнин іншої деномінації. Молитвою підтримував хлопців, і відповідав за побут свого підрозділу, бо був старший за віком, а тут приїхав православний піп з продуктами, з проповіддю, з молитвою. Ми з ним порозумілись. Він загинув на блокпосту, коли вибухнула замінована автівка...

Я згадую Сергія Іщенка, бійця 74 ОРБ http://memorybook.org.ua/11/ishenko.htm. Ми познайомились на війні, і він двічі запрошував мене помолитися, посповідати, причастити, і я приїздив до нього під Велику Новосілку, Новобахмутку. Коли він був у Дніпрі, то приходив з дружиною до храму. В Донецький аеропорт він мене вже не запрошував, останній раз я чудом Божим додзвонився туди, 18 січня, привітав його з Різдвом, а 19 він загинув під час підриву ДАПу. Я ховав його через півроку після загибелі...

Згадую Олега Сизоненка (Чорного) http://memorybook.org.ua/21/sozonenko.htm, бійця спецпризначення, мовчазного, зовні суворого, але відданого друга і справжнього воїна. Він пройшов війну в Афганістані, пішов добровольцем в 20 БТРо, демобілізувався, але не зміг стояти осторонь і пішов на контракт спецпризначинцем. Він загинув 10 лютого, повертаючись з глибокої розвідки. Його я також відспівував...

Згадую багатьох. І знаєте, завдяки ним я тримаюся. Коли втома і опускаються руки, коли панічна хвиля «всьо пропало» збиває з ніг, а ґвалт «зрадо-перемог» і «нас слівают» такий, що не чути власного голосу, Господь дає розраду, і я чую їхні голоси, і вони звертаються до мене…

Вони кажуть: «Не здавайся, давай вперед, братан! Ми прикриємо!»

А я, буває, відповідаю: «Так бачите, кращі гинуть, а нікому нічого не треба, кожен займається своїм грошима-політикою-дєламі-вибороми. Їм не до нас-вас-них... всьопропало», кажу.

Тоді полковник Демиденко відповідає: «Солдат, ти хоч і батюшка, але ж ще й солдат, а солдат чи з щитом, чи на щиті. Кращі гинуть, щоб ви живі не були байдужі, щоб розуміли, чого вартий мир, як його легко втратити, і як важко повернути. Війну можуть привести до хати байдужі, а повернути мир можуть тільки кращі, і тільки ціною свого життя. А «всьо пропало» не буває, повір. Навіть, 9 травня 2014 року, коли я один, поранений, тримав поверх, і не знав як там мої хлопці, я вірив, що вони зроблять те, що мають робити солдати, до кінця, як я. Тепер я знаю точно і мені за них не соромно. І ти, отче, АТАКУЙ, бо ти солдат, а я свій поверх над тобою тримаю!».

А я все шукаю привід, та кажу: «Нас зливають, суцільна зрада, договорняки!».

Тоді Толя Голозубов сміється й каже: «Головне, ти сам не зрадь. Не зрадь, в першу чергу, собі. Нам з хлопцями подобалось, про що ти говорив і як ти говорив. Це нам дуже допомагало. І якщо ти це говорив щиро, а я тепер знаю, що щиро,то не бійся, відповідай за базар, я з тобою».

А Сергій Іщенко, стримано посміхнувшись, додасть: «Я тобі вірив, отче Дмитро, а ти вірив в мене, і це допомагало мені в ДАПі, я знав і відчував, що за нас моляться, і те, що я вистояв, хоч і загинув, це результат нашої спільної віри. А зараз я вже не вірю, а точно знаю, що у тебе все вийде, повір мені!».

Олежа Чорний додає: «Отче, ти ж знаєш, я багато не розмовляю, то ти вмієш побалакати (посміхається), скажу просто, я з тобою в розвідку піду».

Я тоді починаю вже верзти що попало: «Та хлопців не нагороджують, немає уваги до героїв, виникає непорозуміння, недовіра. Хтось вважає себе несправедливо ображеним, хтось обділеним увагою, хтось вважає, що він, боєць, потрудився найбільше, а відзначають не гідних, штабних. А ця несправедливість руйнує бойове братство, довіру, вони навіть ображають одне одного. Я не знаю, чим можу тут зарадити?».

На це вони геть всі регочуть аж до сліз. А Сашко Завгородній відповів: «Брате, повір, тут всіх чекає стільки нагород, що навіть Брежнєв нам заздрить. Вистачить, Слава Богу, всім. А оті твої земні медалі, тут як вугілля, порівняно з золотом».

А Альберт Саруханян додав: «Так заздрість то отрута. Якщо їй піддатися, вона може зруйнувати все братство, дружбу, любов. Ми всі рівні, всі гідні, просто тут у нас це ясно, а там, у вас не дуже. Розкажи їм про це, доведи, ти ж можеш. А ми тут всі за тебе і за вас молимось, тому Усе Буде Добре».

Вони всі http://memorybook.org.ua/index1.htm, один перед одним говорять мені: «Отче, давай, ДЄЛАЙ, ми підтримаємо!», «Не здавайся, ми підвеземо БК!», «Давай вперед, до кінця, АТАКУЙ, ми прикриємо!», «Ти ж знаєш, ми це вміємо!».

Я не знаю, як виправдати свою бездіяльність, коли Небесний Легіон допомагає, прикриває і молиться за нас. #НебеснаГвардія хлопців і дівчат з різних міст і селищ України, з різних підрозділів, офіцерів та рядових, робітників, співаків, вчителів. Вони там не діляться на своїх чи чужих, патріотів і зрадників. Вони приклад Відданості, Честі і Любові. Вони засвідчили це ціною свого життя. Так хто нам може завадити? Якщо з нами Бог і Вони,то хто проти нас? Просто смішно!..

Володарський: Павло Долинський не навчений радянській покірності

 

Ми повинні пройти крізь самотність та перепони, крізь усамітнення і тишу, щоб віднайти місце, де ми зможемо танцювати свій незграбний танець і співати свою сумну пісню. Цей танець і ця пісня – старовинні ритуали, за допомогою яких свідомість приходить до усвідомлення власної людяності.

Пабло Неруда

Три вищих освіти. А потім…танцюючий правосєк! Котрий, обираючи між власними амбіціями та перспективами та майбутнім країни, на час війни обрав останнє. І тим більше я пишаюся тим, що Палові немає ще 30 років. Він практично ровесник України. Ровесник тієї Незалежності, котру моє покоління так і не змогло для нього відбудувати.

 

Діалог з такими хлопцями – наче ковток свіжого повітря. Йому, на щастя, не знайомі пережитки радянського минулого, в той час як моє покоління змушене нищити «совок» не тільки в державі, а й в собі. Це і є справжня МУЖНІСТЬ – говорити про свою країну вкрай відверто, і попри всі намагання змінити нам оточуючий простір, вміти бачити, чути і поважати сьогодення, минуле і майбутнє своєї України. І не знати, не розуміти і не приймати залежну Україну.

Тінь кремлівської вежі затьмарює наше майбутнє, наче брудна хмара, залишаючи після себе тисячі могил патріотів. Бути готовим померти за свою країну, але вижити. Не смій, жовто-синій, чуєш мене, не смій забувати про те, яка відповідальність на тих, хто в тилу, перед тими, хто щораз ризикує собою на передовій!

 

Я ані на мить не сумніваюся, що, повернувшись з фронту, ці люди обов’язково відіграють свою роль в нашому суспільстві, більше того, саме вони стануть авангардом тих подій, котрі чекають на нас найближчим часом. А якщо ці люди ще й танцюють на війні…

Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас? Мужність? Ідеали? Ці слова вже спаплюжили в своїх гучних промовах ті, хто знає про війну лише з доповідей підлеглих. Та й занадто вони гучні для тих, хто вже не перший рік живе під акомпанемент шуму пострілів.

 

Все водночас складніше та простіше – Павло не зміг би інакше. Не навчений радянській покірності, він раніше за інших почав відчувати небезпеку, яка загрожувала тій юній Незалежності, яку отримала наша країна. А Майдан, війна – він там тому, що не зміг би дивитися в очі ані батькам, ані майбутнім нащадкам, вчини він інакше. Ці хлопці не будуть чекати на окупацію, вони не дозволять принижувати жовто-сині кольори нашого прапора, вони будуть безжально воювати з усіма, хто насмілиться зазіхнути на їх СВЯТИНІ – землі Української держави та свободу нашої НАЦІЇ.

 

Ми, наче маленькі діти, ходимо навколо столу, на якому сидить черговий «вихователь» майбуття. І цей шоколадний «педагог» так нагадує персонаж фільму «Джентльмени удачі», тільки з наклейками карамелі і зефірок навколо обрюзглої шиї, на якій вільно катаються негідники і вороги нашого суспільства.

 

Це саме він, Удав, із Владиславом Грищенко (Бучею) йшов на підбитому БТР повз сепарів, а потім, важко поранений, ще довго відстрілювався. Ламалася техніка, не людина. Це саме він, Павло Долинський, говорив в ефірі телеканалу карамельного вождя про те, що хлопців, які воюють за нашу державу, не визнає влада шоколадних. Вони ладні померти за нас, але їм надважливо розуміти, що все це НЕ ДАРЕМНО. В ім’я України!

А у відповідь бездушне мовчання і апатичність тих, хто поспішає по своїх справах вулицями мирних міст і сіл. Вони на фронті своїми руками, своїми життями творять історію Незалежності А тут, в тилу, лише від нас залежить, чи зможемо ми опинитися в авангарді цієї нової історії, підставивши плече цим хлопцям, чи наші апатія та байдужість заведуть нас на звалище історії, де ми скавчатимемо, доживаючи кожний свого віку. Жити чи виживати, жовто-синій?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Павло Долинський

https://www.youtube.com/watch?v=XIbzAPExETQ

Треба бачити, розуміти, як гуцули люблять Україну – Володарський

 

«Захист Батьківщини і оборона культури. Велична Батьківщино, всі духовні скарби твої, всі невимовні принади твої, всю твою невичерпність у всіх просторах і вершинах – ми будемо боронити. Не знайдеться таке зачерствіле серце, щоб сказати: не думай про Батьківщину. І не тільки в святковий день, але і в щоденній праці замислюємося про все, що вчиняємо про Батьківщину, про її щастя, про її велич всенародну. Через все і поверх усього знайдемо будівельні думки, які не в людських термінах, не в самості, але в істинній самосвідомості скажуть світу: ми знаємо нашу Батьківщину, ми служимо їй і покладемо сили наші на оборону її на всіх її шляхах».

Микола Реріх

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

 

Всі ми дуже різні. Нас не зможуть вже змусити бути однаковими. Проте нас об’єднує одне – в кожному з нас тече особлива УКРАЇНСЬКА КРОВ. Навіть на Щекавицькій, де жила моя бабуся Есфір Грінберг, завжди пахло УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ. Дніпро і український хліб. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах, повертаючись після уроків, з купою зауважень і двійок у щоденнику, купував четвертинку улюбленого Хліба по дорозі додому і, жуючи його, намагався зрозуміти, як у таких добрих і ніжних батьків могло вдатися таке невиховане порося, як я.

Ми можемо ходити, бігати і переміщатися в будь-якому життєвому напрямку, але іноді, немов би випадково, із дитинства приходить мудра аналогія подій і ти, сам не усвідомлюючи того, прикриваєш душу рукою, щоб не закричати від різкого болю спогадів. Добрих спогадів, але вкрай болісних для душі.

 

Я не був знайомий з гуцульським етносом до свого візиту на полонину Борсучня до Василя Саманюка. На 7 км підйому в гори, їдучі верхи на коні, котрого вів за повід цей гуцул, під проливним дощем по калюжах і ямах, з пам’яті поступово почали стиратися багатолюдні вулички Києва і дорога до Західної України. Було одне бажання – нарешті дістатися, доїхати. Виявляється, їхати верхи це не так вже й легко і швидко.

В цей час мій Провідник говорив зі мною про Україну. Він ставив абсолютно прості питання, а в них відчувалися біль і тривога. Ми говорили в горах, за 7,5 км від його дому про ту тривогу, яку викликає у нього ситуація в країні. Василь з болем розповідав про історію його гуцульського народу і пояснював мені, чому вони так люблять полонину. Звідки в їх етносі стільки австрійських, румунських і польських слів. Чому ми так роз’єднані. І про що мріють ці аборигени Української Шамбали – Карпат.

 

Майже кожен день Василь Саманюк або пішки, або верхи долає 15 км. Вони вручну з батьком викладають з дерев, що впали, дорогу в гори. Складна і важка праця. В горах у їх родовому поселенні – корови, коні, собаки, свині, чисте повітря, парне молоко і бринза. Його очі – це очі вільного, сильного і дуже життєрадісного УКРАЇНЦЯ. На висоті 1,500 метрів він в піднебессі. Звідти він бачить війну і життя. Батьків, дружину і трьох синів. Донедавна щасливий та успішний майстер по дереву і затребуваний в Європі фахівець, він кинув все і пішов в рідні гори. Захворів на астму і зрозумів, що треба щось змінювати. Тепер зізнається собі в тому, що гонитва за успіхом не дає душі справжньої насолоди, а тільки вбиває правильне сприйняття Господа. Гуцули дуже віруючі. Непокірні. Сильні.

 

Ти говориш з ним, а Василь прислухається до шепоту гір. Саме там живе його Господь. І він, не шкодуючи ні сил, ні часу йде в гори до Бога. Тому що так вижила його гуцульська кров. Треба бачити, треба чути, треба вміти РОЗУМІТИ, як гуцули люблять свою країну – тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах. Ось чому вони на колінах стоять уздовж дороги, проводжаючи в останню путь воїнів. Ось чому справжнє серце моєї палко коханої Батьківщини так голосно стукає в Західній Україні...

Дописував статтю і згадав слова Ольги Чіхелідзе-Батагової: «Так... вони можуть увірватися в цю країну, вони можуть доїхати до Києва... Але це буде дуже недовго і досить страшно, для ворогів. На кожній вулиці, в кожному вікні, кожна дитина і жінка, не дивлячись на вік і стан буде вбивати за свою землю, за свою Україну, за майбутнє своїх дітей. Рабами ми ніколи не були і не будемо!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми газда Василь Саманюк

https://www.youtube.com/watch?v=-l-HSmJtl3A

Володарський: «Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув»

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ


Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

 

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

 

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

 

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

 

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

 

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

 

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

Володарський: «Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув»

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ


Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

 

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

 

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

 

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

 

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

 

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

 

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

Віктор Доротенко зумів не злитися з тінню – Олег Володарський


«…Не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо»

Ліна Костенко

Найстрашніше в нас – продажність. Це той гріх, який не дає нам можливості вдихнути свою свободу та незалежність на повні груди. Мене завжди переслідує цей страх – несподівано обернувшись, побачити підле і низьке зрадництво. І нехай «знаючі» люди кажуть, що ми можемо не звернути на це увагу або переусвідомити це гуманно і з милосердям. Не вірю!

Залишаючись один на один з собою і зі своїми думками, ламаються навіть найсильніші. Шукають пояснення підлості. Гризуть себе. Зсередини. До крові. До знищення. І добре, якщо він знайде в собі сили піднятися. А якщо ні?

Кожен день, з ранку до ночі – побутова підлість, тиха, повзуча і жахливо безкарна. Прищеплена з дитинства. Ти скаржишся на дітей, а педагог-шаріков тобі чемно посміхається. Побутова зрада. Соціальна. Політична. Сексуальна. Дружня. Господи! Коли мокші вагонами вбивали людей, в нас розстрілювали УКРАЇНЦІВ, в нас випалювали совість і честь. Ми віртуози зради. Ми савченки, ми барни, ми черноволіхі й пашинські, ми яценюки і кернеси. Це все МИ! Це все – тінь віртуозної гри диявола... за нотами з манускриптів орди, яка засіла в Московії.

 

Вірус, який оновлюють щомиті. Ми перестали його помічати. А він розростається, як злоякісна пухлина. І ніхто ніколи не думав, що підуть надскладні метастази у вигляді війни, смертей кращих із кращих. Там, куди для дикої і варварської ЗРАДИ підселяли орків. А справжній і корінний народ просто розстрілювали і ховали в мерзлій землі.

Тінь, яка накрила обличчя суддів, прокурорів і міністрів. Тінь, яка доїдає президента. Сутінки одвічної, тисячолітньої зради. Тінь від самих себе...

 

Цей великий і сильний УКР – Доротенко Віктор Іванович, зумів не злитися з тінню. Так і проніс через все своє 52-річне життя гордість і честь степняка. Кочівника. Воїна. Козака.

 

Бився за Дніпро несамовито і фанатично. Вірив, що обов’язково переможе правда. Свято вірив. І ще священніше вірує. Воював – розвідка. І говорив правду! Біда постукала в двері сама. Любить цей українець свою землю і своїх людей.

 

Величезне підприємство, яке недовкрав Янукович, вирішило вкрасти дияволятко валентин манько. Конезавод – земля, стайні, споруди, врожай. І якось несподівано з’явилася купа продажних ментів і міріади дешевих НКВДистів. Люди перекривають трасу, а дияволятко, під прикриттям підлеглих водія шоколадного і п’яного клоуна, грабує завод.

Дияволятко настільки звикло до духовної проституції і морального гомосексуалізму, що червоні командири виділили йому кабінет в центрі управлінням польотами чортів прямо в ЧК. Він спить з ними. Жере. Кидає мирних громадян України. І з такою майстерністю задовольняє та обслуговує владуледвеутримуючих, що його мало не призначили главою Держслужби у справах ветеранів війни та учасників АТО.

Як і завжди, в країні зради і підлості, найгидотніший і найнудотніший чорт стає узаконеним плебеєм. Поки серед нас не здохне останній раб, НАЦІЯ приречена на знищення. Між Ізраїлем і Єгиптом відстань – 0. І де тоді ходили Мойсеєві діти цілих 40 років? Чекали поки мураєва завалить піском або шуфрича з’їдять верблюди? Годували добкіна і новинського часником і осиновим кілком? Давали пити королівським і бондаренко степові колючки? Саме так! Щоб рабська і продажна кров здохла.

Це все МИ. Ми самі джерело своїх неприємностей і горя. Так само як і ВІЙНА, якою ми граємо як рулеткою, продаючи душу сатані. Тому що там воюють «чужі» діти.

Жовто-синій, адже це і є найтяжчий і найпринизливіший злочин! Скоро відлуння передової зазвучить всюди – на кожній вулиці, в кожній душі, в кожному українському серці! І далі залежатиме тільки від нас, чи зможемо ми заборонити самі собі самих себе зраджувати. Щоб носити бруд і тінь цієї зради в тарілку своїм дітям. І передавати, зраджуючи самих себе, губами «любов» понівеченої і приниженої душі. Нас вже немає. Ми, жовто-синій, радянські, зіпсовані совком.

 

Є святі поняття, які вище ЗАКОНУ. Коли ворог (зовнішній і внутрішній) знищує твій ДУХ, ти зобов’язаний знищити ворога, навіть ціною власного життя! Хтось виживе, а хтось ні. Але діти і внуки вже точно не будуть рабами. Тут тільки Бог і Україна. Тільки так ми наведемо їх до СВОБОДИ!

 

Проект «НЕЗВАБЛЕНІ САТАНОЮ». Герой програми: Доротенко Віктор «Іванич»

https://www.youtube.com/watch?v=oo_0dCVNJB0&feature=youtu.be

Володарський: Переможуть чесні, справедливі – такі як «Буча»…


«Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многії події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім — високе і благородне почуття товариства і братства всіх УКРАІНЦІВ, що розбили і стерли з лиця землі російське-фашистське божевілля.»

Олександр Довженко «Ніч перед боєм»

 

Владислав Іванович Грищенко. Позивний «БУЧА». ДУК ПС. Розвідник. Командир

Голос, знайомий з самого дитинства, умоляв приїхати на пару років і написати книгу, яка накриває мене спогадами, ностальгією, теплими дитячими мріями. Так буває – ти кидаєшся в самий епіцентр катастрофи і саме там починаєш розуміти саму суть існування... тиші... Бога.

За тим страшним і цинічним вбивством двох героїв стояло щось більше, ніж я розумів. Опинившись між двома світами, з одного боку воюючої країни, з іншого – матеріалістичним і вкрай меркантильним і жадібним. Одні – помирали, ховали, воювали і вірили, зриваючи психологічні гальма. Інші... Бог їм суддя. Головне, щоб не було пізно.

Був намір виїхати. Але після такої кількості «Сповідей», після спілкування зі стількома Героями просто не зміг. Вони не дозволили мені покинути Батьківщину в найстрашніший і найнебезпечніший момент. І, найнеймовірніше, з телефону шалено рідний з дитинства голос мені сказав: «Я розумію тебе! Ти все життя жив якось не так, якось відмінно від всіх, якось не дуже спокійно... Бережи себе!»

 

https://youtu.be/T_cB0nC04wY

У Бермудському трикутнику, де воюють перші, жеруть і гниють заживо інші і скотоложествують зрадники при владі, дуже важко опинитися в цілковитій самотності. Спостерігати за цим процесом ще складніше – ти бачиш як закривавлену і понівечену країну повільно і цинічно знищують. У цьому хаосі і недолугості найважливіше знайти ту країну, яку ми всі так любимо. Ту Батьківщину, про яку ми так мріємо!

 

Владислав Грищенко з дружиною Інною

Стан козаків почав відроджуватися з перших днів Майдану. Генетика раптом закипіла і почала вириватися назовні, наперекір червоній сволоті. 100-річне мовчання обернулося відродженням Нації. І, як би вони не відволікали і не опиралися цьому процесу, зупинити його не вдасться, він набирає історичних і епохальних обертів.

І тільки ці хлопці здатні змінити СВІТ. Навіжені, неспокійні, реактивні... і до нестями справедливі і чесні. Так уже сталося в цьому житті – і той хлопчисько, який чекав і чекає на мене в Європі, і герой цієї «Сповіді» дуже і дуже схожі. Тільки той розлютився і 15 років тому поїхав. Назавжди! Цей залишився і психує щодня. Хворіє Україною! Носить її в душі, в серці. Думає про передок. І кричить. Душею. Кров’ю. Генетикою. І найважливіше для цього чоловіка – повага Побратимів.

 

Дивлюся на нього, слухаю, розумію і говорю собі: «Господи, дякую тобі, Батьку Духовний, що ти зупинив мене!». Не зможу без них. І країна не зможе. У них інші очі, інший погляд. Вони живуть по-іншому. Ті, які готові були вмирати. Вони не прогнуться, не зламаються. Ось чому червона мерзота їх так нещадно калічить, вбиває, забиває в тюрми, і боїться... страшенно боїться.

 

А вони багатозначно мовчать. Дивляться і запам’ятовують, хто торгує їх рідною землею, щоб потім не залишалося питань. Потім, коли в цій країні буде МИР. І переможуть справжні, чесні, справедливі. Саме такі як «Буча», «Пума», «Дана», «Дорош», «Удав»... Їх небагато, але вони є.

Вже не за горами той день, коли буду дивитися на улюблене нічне місто з висоти польоту металевого птаха і знати, твердо знати, що наша країна, наша Батьківщина, наша земля в надійних руках. В руках людей, які готові за неї віддати життя.

Жити, любити і померти – це стан душі. І лише Господу відомо, який шлях нам визначений. Владиславу Грищенку – шлях Воїна.

 

Авторська програма Олега Володарського. Герой програми Владислав Грищенко

https://www.youtube.com/watch?v=1RnhO-ExOkw&feature=youtu.be

Олег Володарський: "Сповідь. Священик Кирило Кальницький"


«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху... Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійтеся, я ж не суддя... у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю... Розумієте?»

Порфирій Кавсокалівіта

Пам’ять вперто не бажала відпускати спогади про шум прибою Азовського моря. Пілігримство – це не складно. Це усвідомлений процес, коли людина задихається від неможливості в самому собі пізнати мудрість Бога. Вона позитивно хандрить без молитви, свічок, ікон. Вона сумує за милосердям і сильною ВІРОЮ.

 

Отець Кирил чекав нас на вході в свою УКРАЇНСЬКУ СВЯТУ ОБИТЕЛЬ. Помітно хвилювався. Переживав. Але був урівноважений і мудрий.

Кирило Кальницький. Запорізька єпархія УПЦ КП. Храм Покрови Пресвятої Богородиці, село Строганівка Приазовського району. Поруч з Храмом величезний парк. Все зроблено з любов’ю, з чистим, відвертим усвідомленням Господа.

 

Мене чекало складне випробування – поруч з отцем Кирилом була Матінка Олена. Його Мати, яка присвятила життя дітям. Повністю. Без залишку. Один син – військовий, другий – священик. Вони родом з Луганська. Потім переїхали до Івано-Франківська. Ще давно. Хлопчики були зовсім маленькими.

Дуже сильні очі у цієї Матері. Очі людини, котра не дасть образити Бога та своїх дітей. На березі Азовського моря, де все ще вільно відчуває себе кремлівська церква, а більшість населених пунктів – болгарські поселення, українські мати і син опинилися практично в повній соціальній ізоляції.

Син та мати. Священик і Матінка. І величезний красень-парк і тепла, до болю рідна УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, де кожна свічка, що плаче і нагадує про душі загиблих. Це історія про жертву в ім’я віри. У цій християнській сім’ї стільки Вчинків! Як сходинки до Бога, якими їм належить пройти... Тут і не пахне ситим і задоволеним церковним благополуччям. Тут випробування.

У отця Кирила кілька вищих освіт. Він володіє кількома іноземними мовами. Він – ерудит. І ще один неймовірний відблиск – він вкрай совісний. Суворі очі його матері під час програми, і він, його душа, що так сильно любить Бога. Це треба бачити! Це необхідно відчути! Почути, як рідна мати називає священика-сина батьком духовним, істинно сприймаючи це по вірі, створюючи при цьому можливість не звертати увагу на мирські справи.

Захоплення? Ні! Внутрішня повага і усвідомлення того, що в нашій з вами дійсності мало прикладів жертовності і мужності. Але ж вони нам так потрібні в нашій обезкровленій зовнішніми і внутрішніми ворогами країні!

 

Отцю Кирилу – 29 років. Написав, і згадав себе цьому віці. Резонанс. У свої 29 він усвідомлено прийняв целібат (лат. Coelibatus або caelibatus – безшлюбність, обов’язкова обітниця безшлюбності, як правило, прийнятий з релігійних міркувань. Вважається, що обітниця безшлюбності як така була поширена в Церкві, як на Заході, так і на Сході, хоча документів про це дійшло небагато. Апостол Павло писав, що в шлюбі немає нічого поганого, але той, хто дотримується безшлюбності вчиняє краще: «Неодружений нехай піклується про Господа, як догодити Господові, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині... Але хто непохитно твердий у серці своєму, і, не маючи нужди, але є господарем своєї волі, вирішив у серці своєму берегти свою дівчину, – той гаразд чинить.1Кор. 7: 32,37»)

Він готується прийняти монашество. (Постриг монаший – обряд посвячення в монашество, при якому той, кого постригають, дає Богу довічні обітниці і до виконання їх отримує дар, що сприяє Господній благодаті. Існує три ступені монашества – рясофор, мантія (мала схима) і схима (велика схима). Постриг в рясофор відбувається читанням певних молитов і хрестоподібним постригом волосся, при цьому ім’я або змінюється на нове, або ж залишається колишнім. Той, кого постригають, обітниць не дає, але саме його вільний вступ на чернечий шлях є вираженим обіцянки Богу непорочного чернечого життя. Новопострижений одягається в рясу і клобук (звідси – «рясофор») й іменується «рясофорним монахом», або просто «монахом».

При постригу в малу схиму, або в мантію, той, кого постригають, дає Богу обітниці безшлюбності, послуху (настоятелю і братії) і нестяжіння. З постригом волосся йому нарікається нове ім’я, він одягається в чернечий одяг й іменується мантійним монахом, або просто «монахом».

Чергування постригу у велику схиму загалом схоже на чин постригу в мантію, але відрізняється більшою урочистістю і суворістю. Тому, кого постригають, дається нове ім’я, він одягається в схимницький одяг – т.зв. схиму (кукіль) й іменується «схимонахом», «схимником»).

Він прагнув до Господа. На очах у матері, яка присвятила себе вірі. Вірі в Бога. Вірі в нашу Націю. Це цілковита довіра людини до своєї Батьківщини, до свого коріння.

Їм метушливо з нами. Їм тихо і мудро там, біля ікон. Їх вабить мерехтіння свічки в затишній напівтемряві храму.

 

Нас врятують наше коріння, наша генетична пам’ять. Генетично ми сильна НАЦІЯ – духовна і воююча. Ось чому в концтаборах так багато вбивали наших священиків і військових. Мільйонами нас випалюють із нашої генетичної креоли, а ми, прямуючи до Господа, віруємо, молимося і беремо в руки зброю, встаючи на захист УКРАІНИ.

Кальницькі проводжали нас, а у мене плакало сердце. Ми подружилися, розмова вийшла дуже теплою. П’ять годин! Людина володіє неймовірними інтелектом та ерудицією, але не поставила на вченість, регалії та звання, а пожертвував це Богу, визнавши за ним право управляти всим, що ми називаємо дійсністю.

Від храму до храму, від ікони до ікони, від серця до серця. Доторкаючись до душ священиків, спостерігаючи їхню жертовність і любов до Господа, пишаюся, своєю землею, яка виростила таких дітей.

Микола Мединський, Сергій Дмитрієв, Михайло Омелян, Дмитро Поворотній, Наталя Кудрянська, Василь Вирозуб, Андрій Ляшик, Віталій Сенек, Юрій Попович , Василь Мандзюк, Віктор Аврамчук, Іван Владика, Василь Лозинський, Тарас Климович, Петро Мартинюк... З вашого благословення, і від Ваших істинно УКРАЇНСЬКИХ душ дозвольте мені в День Народження Кирила Кальницького не тільки порушити черговість програм, але і привітати його з 30-річним ювілеєм і побажати йому сили ДУХУ.

Все інше у нього вже є. Бог і Україна! Від щирого серця і з безмежною повагою передаю вітання!

 

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Кирило Кальницький

https://www.youtube.com/watch?v=cRc-QGWtDaM&feature=youtu.be

Олександр Бабіч. Офіцер. Історик. Людина.


Переконаний одесит, який розуміє і відчуває своє місто відкритим серцем. Втомлений від дурості тремтячих від жаху прийдешніх змін можновладців. Який, на щастя, зрозумів найважливіше – на них не потрібно витрачати ні емоції, ні час, ні сили. Їх треба інтелектуально винищувати, сміятися і бугагакати їм в їх прокремлівські пики.


Олександр Бабіч. Офіцер. Історик. Людина.

Через два місяці буду відзначати перші прожиті півстоліття. Прожиті в моїй нескінченно улюбленої країні. За ці 50 років життя навчило мене цінувати все те, що було мені даровано – запашний хліб, вирощений на щедрій українській землі, духовну і культурну спадщину, зібрані по крупицях за багатовікову історію моєї улюбленої України і кожну мить спілкування з людьми, яких є за що поважати.

Особливо тих, хто так фанатично любить свою країну. Зустрічаю їх і отримую максимум духовної підзарядки. Священики, патріоти, вчителі, спортсмени, воїни, матері, дружини, берегині…

Як смачно! Як спокійно! Як не самотньо і правильно. Скільки красивих почуттів і чесних уособлень, скільки Божого серед нас…

Перш ніж довести в собі і своїй генетиці Україну, треба дивитися на історію без імперських викривлених окулярів. Побачити її оригінально красиву, нічого не ретушуючи і не згладжуючи.


Олександр Бабич історик. Думаючий. Переживаючий.

Зараз він саркастично воює з мокшанською трухою… і ми втрачаємо в першу чергу інтелектуально патріотично налаштованого історика, який витрачає себе на війну з корупцією і дебілізмом недоукраїнскої влади, замість того, щоб відтворювати, відроджувати нашу таку заплутану і суперечливу українську історію.

Знаючий, думаючий, відчуваю – він легко може стати творцем нової монографії історичних подій. Писати… думати… говорити… і бути почутим.

Ця влада дратує українців – вона шита косоворотками, вона пахне щами і «градами», в її середовищі відсутній український дух. Там сатана. Глухий і небувало цинічний…


Всім, хто любить цю країну боляче від того, що з нею зараз роблять. Але як же по-різному мої любі українці реагують на цей біль.

Найстрашніше, що у них виходить використовувати навіть нашу любов до Батьківщини проти нас. І, на жаль, багато хто не витримав того варварства, беззаконня, яке відбувається в нашій країні. Припинили боротися, здалися, зневірилися. Їх нема за що засуджувати, можна тільки пожалкувати.

Але є й інші. Ті, хто знаходить в собі сили боротися, кого складнощі злять, дратують, але… загартовують. У кожного своя межа болю і розчарувань. Але, подолавши її, ці демони втрачають над нами владу і вже не зможуть скинути нас в безодню відчаю, а, навпаки, стають тим подразником, який не дасть нам стати байдужими, не дозволить здатися.


І Олександр Бабич один з тих, кого вже неможливо зламати. Він знаходиться саме там, де найбільше болить його улюбленому місту, перлині його рідної України. Він дуже спокійний. Спокійний тією тишею, в якій і повинна вивчатися така незвідана і так покручена історія великої України.

Ми всі як один мріємо про перемогу. Ми молимося Господу і просимо про мир! Ми віримо в перемогу! Знаємо, що вона буде – спочатку одна велика над зовнішнім ворогом. Але потім, в цьому вже немає сумнівів, нас чекає низка перемог над внутрішнім ворогом. Це буде довше і складніше, але навіть тіні сумнівів в тому, що ми впораємося, бути не може.


Ось в тій вже вільній, сильній і мирній країні я з превеликим задоволенням зимовими сніговими вечорами буду переглядати передачу з українським істориком Олександром Бабичем. І навіть не сумніваюся в тому, що це буде цікаво і патріотично.

Невже владушоколадновтрачаючі не розуміють, що вони гальмують і вбивають велику Націю? І ціна цього історично – ЕШАФОТ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олександр Бабіч


Василь Вирозуб бачить і відчуває найчорніші грані війни


Мені здається, ми втратили щось дуже цінне й істинно святе для всіх нас. Війна примножила пороки і гріхи, збільшуючи їх в геометричній прогресії, жорстоко і криваво розділила нас, залишивши лише здавна належну церкві десятину всього хорошого, доброго, духовного.

Коли країною керують ті, кому байдуже її минуле і майбутнє, а цікавить лише можливість урвати побільше сьогодні і зараз, міазми давно згнилої голови починають отруювати все навколо. Євгеніка нашої історичної географії тихо і мудро створила державний анклав, в якому, за мудрістю Божою, помістилася величезна кількість красивих і надзвичайно смачних етносів.

І кожен раз, коли ми знову і знову переживали чужорідну окупацію, такі різні, але ратуючи за Україну, наші предки об’єднувалися, а країна ставала схожа на клаптеву ковдру , частинки якої міцно зшиті любов’ю і відданістю Батьківщині. Ми забули про цю ковдру, про цю єдність і це розмаїття, забули про те, як століттями збирали себе по крихтах, по шматочках, такі різні, але єдині у своїй меті – Соборна Самостійна Україна. А зараз з неї вибивається пил. Пил 27-річної бездіяльності та байдужості. Але вже зовсім скоро вона знову буде нас зігрівати, не даючи замерзнути без такого необхідного кожному тепла.

Наші пращури вірили у своє завтра, вкладаючи в майбутнє найнадійніші інвестиції – любов і працю... І основною родзинкою до цього була посмішка. Ми ніколи не були злими. Хоча були лютими. Але тільки в тому випадку, коли проливалася наша українська кров.

Ми ніколи не були жадібними, адже наша земля, багата і плодорідна, завжди нас годувала. Ми ніколи не були похмурими. Нам не можна опускати руки! Цю землю століттями зрошувала кров, а ми боролися і перемагали.


І чомусь стали забувати, що під боком у нас століттями живе злий і підступний ворог. Діди одного разу воювали разом, а прадідів незліченну кількостей раз вбивав і зраджував ніколи не братський народ.

Він здавна підміняв зерна на плевели, винищуючи найкращих, звеличуючи незначних, намагаючись знищити саму суть. Він дуже тонко привчив нас не довіряти один одному, перекуповуючи слабких і безвольних. Він вивозив цвіт нації на край світу, щоб ми не усвідомлювали нашу автентичність. Залишаючи на спорожнілі території, фарбуючи їх в колір нашої крові, змушуючи непокірних зметнути чорно-червоний стяг.

І тепер, коли ми знову балансуємо на межі життя і смерті, енергія непокірної, могутньої нації, воюючої часто голими руками, дає нам сили подолати межу і наблизитися до світла...

Воїни світла. Які... посміхаються...


Кожен рядок програми «Сповідь» наповнений враженнями від побаченого, почутого і усвідомленого. Як великий фоліант з гарними сторінками, залитими болем і кров’ю.

Ми втратили вміння посміхатися. Посміхатися відкрито, щиро, без оглядки і побоювань.


Капелан Василь Вірозуб посміхається і сміється очима, серцем...

Ти заходиш в Храм Божий, храм зі столітньою історією, налаштовуєшся на серйозний діалог і тут зустрічаєшся з чарівним спокоєм, такої рідкісною зараз щирістю і відкритістю. Якось так людяно, незвично, без ритуальних софізмів і обмежень.


Тебе ніхто не ставить в кут наче двієчника, не питають, коли останній раз ти брехав мамі. Тобі раді. На тебе чекають.

В моїй українській церкві не повинно бути ні крихти фарисейства. Вона повинна повністю заперечувати павликіанство. Церква не може вчити ненависті! Це те, на що не має права істинно Духовна Нація.

Священик нашої Церкви повинен бути другом, не судити і засуджувати, а допомагати випустити з серця біль і наповнити його Любов’ю, якої нас вчив Господь.

Іноді до церкви заходять люди, які балансують на межі. На межі любові і ненависті, життя і смерті, на межі прірви відчаю. Їх потрібно почути. Не відпустити. Не втратити. Василь Вірозуб це знає.


За його неймовірно доброю і відкритою посмішкою – біль війни, усвідомлення того, наскільки тонкою може бути межа між життям і смертю. Напевно тому ти відразу віриш йому і в нього.

Під час наступного візиту в Одесу я не зможу не відвідати цей Храм, в який завдяки його настоятелю хочеться повертатися. Із затишного скверика ти потрапляєш до ікон, де наповнені господнім світлом очі, посміхаючись, запрошують жити і вірити.

Нам так гостро іноді не вистачає чуйності і простоти спілкування. З отцем Василем легко. Він не тисне тебе розумінням складності канонічних правил, він не ставить перепон між тобою і Богом. Навпаки, своєю людською участю він допомагає нам повірити, що Господь любить нас, навіть коли ми помилились, нагрішили, засумнівалися.


Але я побачив трохи глибше... Ця людина бачить і відчуває найчорніші грані війни, але йому, як справжньому українцеві, не можна тужити. Він не має на це права! Він вірить в Бога з самого дитинства. Це у нього з молоком матері.

Він не поступиться. Не продасть. Не втратить віру! Він посміхається через нестерпний біль. За цією посмішкою душа відчуває непохитну волю, яка, як ковток свіжого повітря, потрібна нашій красивій і сильній Нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Вирозуб.