«…Не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо»

Ліна Костенко

Найстрашніше в нас – продажність. Це той гріх, який не дає нам можливості вдихнути свою свободу та незалежність на повні груди. Мене завжди переслідує цей страх – несподівано обернувшись, побачити підле і низьке зрадництво. І нехай «знаючі» люди кажуть, що ми можемо не звернути на це увагу або переусвідомити це гуманно і з милосердям. Не вірю!

Залишаючись один на один з собою і зі своїми думками, ламаються навіть найсильніші. Шукають пояснення підлості. Гризуть себе. Зсередини. До крові. До знищення. І добре, якщо він знайде в собі сили піднятися. А якщо ні?

Кожен день, з ранку до ночі – побутова підлість, тиха, повзуча і жахливо безкарна. Прищеплена з дитинства. Ти скаржишся на дітей, а педагог-шаріков тобі чемно посміхається. Побутова зрада. Соціальна. Політична. Сексуальна. Дружня. Господи! Коли мокші вагонами вбивали людей, в нас розстрілювали УКРАЇНЦІВ, в нас випалювали совість і честь. Ми віртуози зради. Ми савченки, ми барни, ми черноволіхі й пашинські, ми яценюки і кернеси. Це все МИ! Це все – тінь віртуозної гри диявола... за нотами з манускриптів орди, яка засіла в Московії.

 

Вірус, який оновлюють щомиті. Ми перестали його помічати. А він розростається, як злоякісна пухлина. І ніхто ніколи не думав, що підуть надскладні метастази у вигляді війни, смертей кращих із кращих. Там, куди для дикої і варварської ЗРАДИ підселяли орків. А справжній і корінний народ просто розстрілювали і ховали в мерзлій землі.

Тінь, яка накрила обличчя суддів, прокурорів і міністрів. Тінь, яка доїдає президента. Сутінки одвічної, тисячолітньої зради. Тінь від самих себе...

 

Цей великий і сильний УКР – Доротенко Віктор Іванович, зумів не злитися з тінню. Так і проніс через все своє 52-річне життя гордість і честь степняка. Кочівника. Воїна. Козака.

 

Бився за Дніпро несамовито і фанатично. Вірив, що обов’язково переможе правда. Свято вірив. І ще священніше вірує. Воював – розвідка. І говорив правду! Біда постукала в двері сама. Любить цей українець свою землю і своїх людей.

 

Величезне підприємство, яке недовкрав Янукович, вирішило вкрасти дияволятко валентин манько. Конезавод – земля, стайні, споруди, врожай. І якось несподівано з’явилася купа продажних ментів і міріади дешевих НКВДистів. Люди перекривають трасу, а дияволятко, під прикриттям підлеглих водія шоколадного і п’яного клоуна, грабує завод.

Дияволятко настільки звикло до духовної проституції і морального гомосексуалізму, що червоні командири виділили йому кабінет в центрі управлінням польотами чортів прямо в ЧК. Він спить з ними. Жере. Кидає мирних громадян України. І з такою майстерністю задовольняє та обслуговує владуледвеутримуючих, що його мало не призначили главою Держслужби у справах ветеранів війни та учасників АТО.

Як і завжди, в країні зради і підлості, найгидотніший і найнудотніший чорт стає узаконеним плебеєм. Поки серед нас не здохне останній раб, НАЦІЯ приречена на знищення. Між Ізраїлем і Єгиптом відстань – 0. І де тоді ходили Мойсеєві діти цілих 40 років? Чекали поки мураєва завалить піском або шуфрича з’їдять верблюди? Годували добкіна і новинського часником і осиновим кілком? Давали пити королівським і бондаренко степові колючки? Саме так! Щоб рабська і продажна кров здохла.

Це все МИ. Ми самі джерело своїх неприємностей і горя. Так само як і ВІЙНА, якою ми граємо як рулеткою, продаючи душу сатані. Тому що там воюють «чужі» діти.

Жовто-синій, адже це і є найтяжчий і найпринизливіший злочин! Скоро відлуння передової зазвучить всюди – на кожній вулиці, в кожній душі, в кожному українському серці! І далі залежатиме тільки від нас, чи зможемо ми заборонити самі собі самих себе зраджувати. Щоб носити бруд і тінь цієї зради в тарілку своїм дітям. І передавати, зраджуючи самих себе, губами «любов» понівеченої і приниженої душі. Нас вже немає. Ми, жовто-синій, радянські, зіпсовані совком.

 

Є святі поняття, які вище ЗАКОНУ. Коли ворог (зовнішній і внутрішній) знищує твій ДУХ, ти зобов’язаний знищити ворога, навіть ціною власного життя! Хтось виживе, а хтось ні. Але діти і внуки вже точно не будуть рабами. Тут тільки Бог і Україна. Тільки так ми наведемо їх до СВОБОДИ!

 

Проект «НЕЗВАБЛЕНІ САТАНОЮ». Герой програми: Доротенко Віктор «Іванич»

https://www.youtube.com/watch?v=oo_0dCVNJB0&feature=youtu.be

«Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многії події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім — високе і благородне почуття товариства і братства всіх УКРАІНЦІВ, що розбили і стерли з лиця землі російське-фашистське божевілля.»

Олександр Довженко «Ніч перед боєм»

 

Владислав Іванович Грищенко. Позивний «БУЧА». ДУК ПС. Розвідник. Командир

Голос, знайомий з самого дитинства, умоляв приїхати на пару років і написати книгу, яка накриває мене спогадами, ностальгією, теплими дитячими мріями. Так буває – ти кидаєшся в самий епіцентр катастрофи і саме там починаєш розуміти саму суть існування... тиші... Бога.

За тим страшним і цинічним вбивством двох героїв стояло щось більше, ніж я розумів. Опинившись між двома світами, з одного боку воюючої країни, з іншого – матеріалістичним і вкрай меркантильним і жадібним. Одні – помирали, ховали, воювали і вірили, зриваючи психологічні гальма. Інші... Бог їм суддя. Головне, щоб не було пізно.

Був намір виїхати. Але після такої кількості «Сповідей», після спілкування зі стількома Героями просто не зміг. Вони не дозволили мені покинути Батьківщину в найстрашніший і найнебезпечніший момент. І, найнеймовірніше, з телефону шалено рідний з дитинства голос мені сказав: «Я розумію тебе! Ти все життя жив якось не так, якось відмінно від всіх, якось не дуже спокійно... Бережи себе!»

 

https://youtu.be/T_cB0nC04wY

У Бермудському трикутнику, де воюють перші, жеруть і гниють заживо інші і скотоложествують зрадники при владі, дуже важко опинитися в цілковитій самотності. Спостерігати за цим процесом ще складніше – ти бачиш як закривавлену і понівечену країну повільно і цинічно знищують. У цьому хаосі і недолугості найважливіше знайти ту країну, яку ми всі так любимо. Ту Батьківщину, про яку ми так мріємо!

 

Владислав Грищенко з дружиною Інною

Стан козаків почав відроджуватися з перших днів Майдану. Генетика раптом закипіла і почала вириватися назовні, наперекір червоній сволоті. 100-річне мовчання обернулося відродженням Нації. І, як би вони не відволікали і не опиралися цьому процесу, зупинити його не вдасться, він набирає історичних і епохальних обертів.

І тільки ці хлопці здатні змінити СВІТ. Навіжені, неспокійні, реактивні... і до нестями справедливі і чесні. Так уже сталося в цьому житті – і той хлопчисько, який чекав і чекає на мене в Європі, і герой цієї «Сповіді» дуже і дуже схожі. Тільки той розлютився і 15 років тому поїхав. Назавжди! Цей залишився і психує щодня. Хворіє Україною! Носить її в душі, в серці. Думає про передок. І кричить. Душею. Кров’ю. Генетикою. І найважливіше для цього чоловіка – повага Побратимів.

 

Дивлюся на нього, слухаю, розумію і говорю собі: «Господи, дякую тобі, Батьку Духовний, що ти зупинив мене!». Не зможу без них. І країна не зможе. У них інші очі, інший погляд. Вони живуть по-іншому. Ті, які готові були вмирати. Вони не прогнуться, не зламаються. Ось чому червона мерзота їх так нещадно калічить, вбиває, забиває в тюрми, і боїться... страшенно боїться.

 

А вони багатозначно мовчать. Дивляться і запам’ятовують, хто торгує їх рідною землею, щоб потім не залишалося питань. Потім, коли в цій країні буде МИР. І переможуть справжні, чесні, справедливі. Саме такі як «Буча», «Пума», «Дана», «Дорош», «Удав»... Їх небагато, але вони є.

Вже не за горами той день, коли буду дивитися на улюблене нічне місто з висоти польоту металевого птаха і знати, твердо знати, що наша країна, наша Батьківщина, наша земля в надійних руках. В руках людей, які готові за неї віддати життя.

Жити, любити і померти – це стан душі. І лише Господу відомо, який шлях нам визначений. Владиславу Грищенку – шлях Воїна.

 

Авторська програма Олега Володарського. Герой програми Владислав Грищенко

https://www.youtube.com/watch?v=1RnhO-ExOkw&feature=youtu.be

«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху... Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійтеся, я ж не суддя... у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю... Розумієте?»

Порфирій Кавсокалівіта

Пам’ять вперто не бажала відпускати спогади про шум прибою Азовського моря. Пілігримство – це не складно. Це усвідомлений процес, коли людина задихається від неможливості в самому собі пізнати мудрість Бога. Вона позитивно хандрить без молитви, свічок, ікон. Вона сумує за милосердям і сильною ВІРОЮ.

 

Отець Кирил чекав нас на вході в свою УКРАЇНСЬКУ СВЯТУ ОБИТЕЛЬ. Помітно хвилювався. Переживав. Але був урівноважений і мудрий.

Кирило Кальницький. Запорізька єпархія УПЦ КП. Храм Покрови Пресвятої Богородиці, село Строганівка Приазовського району. Поруч з Храмом величезний парк. Все зроблено з любов’ю, з чистим, відвертим усвідомленням Господа.

 

Мене чекало складне випробування – поруч з отцем Кирилом була Матінка Олена. Його Мати, яка присвятила життя дітям. Повністю. Без залишку. Один син – військовий, другий – священик. Вони родом з Луганська. Потім переїхали до Івано-Франківська. Ще давно. Хлопчики були зовсім маленькими.

Дуже сильні очі у цієї Матері. Очі людини, котра не дасть образити Бога та своїх дітей. На березі Азовського моря, де все ще вільно відчуває себе кремлівська церква, а більшість населених пунктів – болгарські поселення, українські мати і син опинилися практично в повній соціальній ізоляції.

Син та мати. Священик і Матінка. І величезний красень-парк і тепла, до болю рідна УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, де кожна свічка, що плаче і нагадує про душі загиблих. Це історія про жертву в ім’я віри. У цій християнській сім’ї стільки Вчинків! Як сходинки до Бога, якими їм належить пройти... Тут і не пахне ситим і задоволеним церковним благополуччям. Тут випробування.

У отця Кирила кілька вищих освіт. Він володіє кількома іноземними мовами. Він – ерудит. І ще один неймовірний відблиск – він вкрай совісний. Суворі очі його матері під час програми, і він, його душа, що так сильно любить Бога. Це треба бачити! Це необхідно відчути! Почути, як рідна мати називає священика-сина батьком духовним, істинно сприймаючи це по вірі, створюючи при цьому можливість не звертати увагу на мирські справи.

Захоплення? Ні! Внутрішня повага і усвідомлення того, що в нашій з вами дійсності мало прикладів жертовності і мужності. Але ж вони нам так потрібні в нашій обезкровленій зовнішніми і внутрішніми ворогами країні!

 

Отцю Кирилу – 29 років. Написав, і згадав себе цьому віці. Резонанс. У свої 29 він усвідомлено прийняв целібат (лат. Coelibatus або caelibatus – безшлюбність, обов’язкова обітниця безшлюбності, як правило, прийнятий з релігійних міркувань. Вважається, що обітниця безшлюбності як така була поширена в Церкві, як на Заході, так і на Сході, хоча документів про це дійшло небагато. Апостол Павло писав, що в шлюбі немає нічого поганого, але той, хто дотримується безшлюбності вчиняє краще: «Неодружений нехай піклується про Господа, як догодити Господові, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині... Але хто непохитно твердий у серці своєму, і, не маючи нужди, але є господарем своєї волі, вирішив у серці своєму берегти свою дівчину, – той гаразд чинить.1Кор. 7: 32,37»)

Він готується прийняти монашество. (Постриг монаший – обряд посвячення в монашество, при якому той, кого постригають, дає Богу довічні обітниці і до виконання їх отримує дар, що сприяє Господній благодаті. Існує три ступені монашества – рясофор, мантія (мала схима) і схима (велика схима). Постриг в рясофор відбувається читанням певних молитов і хрестоподібним постригом волосся, при цьому ім’я або змінюється на нове, або ж залишається колишнім. Той, кого постригають, обітниць не дає, але саме його вільний вступ на чернечий шлях є вираженим обіцянки Богу непорочного чернечого життя. Новопострижений одягається в рясу і клобук (звідси – «рясофор») й іменується «рясофорним монахом», або просто «монахом».

При постригу в малу схиму, або в мантію, той, кого постригають, дає Богу обітниці безшлюбності, послуху (настоятелю і братії) і нестяжіння. З постригом волосся йому нарікається нове ім’я, він одягається в чернечий одяг й іменується мантійним монахом, або просто «монахом».

Чергування постригу у велику схиму загалом схоже на чин постригу в мантію, але відрізняється більшою урочистістю і суворістю. Тому, кого постригають, дається нове ім’я, він одягається в схимницький одяг – т.зв. схиму (кукіль) й іменується «схимонахом», «схимником»).

Він прагнув до Господа. На очах у матері, яка присвятила себе вірі. Вірі в Бога. Вірі в нашу Націю. Це цілковита довіра людини до своєї Батьківщини, до свого коріння.

Їм метушливо з нами. Їм тихо і мудро там, біля ікон. Їх вабить мерехтіння свічки в затишній напівтемряві храму.

 

Нас врятують наше коріння, наша генетична пам’ять. Генетично ми сильна НАЦІЯ – духовна і воююча. Ось чому в концтаборах так багато вбивали наших священиків і військових. Мільйонами нас випалюють із нашої генетичної креоли, а ми, прямуючи до Господа, віруємо, молимося і беремо в руки зброю, встаючи на захист УКРАІНИ.

Кальницькі проводжали нас, а у мене плакало сердце. Ми подружилися, розмова вийшла дуже теплою. П’ять годин! Людина володіє неймовірними інтелектом та ерудицією, але не поставила на вченість, регалії та звання, а пожертвував це Богу, визнавши за ним право управляти всим, що ми називаємо дійсністю.

Від храму до храму, від ікони до ікони, від серця до серця. Доторкаючись до душ священиків, спостерігаючи їхню жертовність і любов до Господа, пишаюся, своєю землею, яка виростила таких дітей.

Микола Мединський, Сергій Дмитрієв, Михайло Омелян, Дмитро Поворотній, Наталя Кудрянська, Василь Вирозуб, Андрій Ляшик, Віталій Сенек, Юрій Попович , Василь Мандзюк, Віктор Аврамчук, Іван Владика, Василь Лозинський, Тарас Климович, Петро Мартинюк... З вашого благословення, і від Ваших істинно УКРАЇНСЬКИХ душ дозвольте мені в День Народження Кирила Кальницького не тільки порушити черговість програм, але і привітати його з 30-річним ювілеєм і побажати йому сили ДУХУ.

Все інше у нього вже є. Бог і Україна! Від щирого серця і з безмежною повагою передаю вітання!

 

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Кирило Кальницький

https://www.youtube.com/watch?v=cRc-QGWtDaM&feature=youtu.be

За останні тижні на Інтерактивну карту УГКЦ було нанесено більше ніж 250 позначок. Тож на мапі уже є дві з половиною тисячі парафій, храмів, каплиць, монастирів, навчальних закладів, музеїв, душпастирств та осередків.

"Найстрашніше - коли чуєш стогін свого друга, який помирає":

 "Кіборг" розповів про пережите у ДАП два роки тому (відео)
четвер, 19 січень 2017, 23:01

Товариш Анатолія Свирида, в якого були перебиті ноги, просив друга добити його. Але побратим відчував, що не має права так вчинити і не втрачав надії про допомогу до останнього...



Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр Збройних сил України, прочитав свою розповідь із книги «АД 242» про загибель товариша Євгенія Яцини і про те, чому «воїнам треба знати, що про них пам’ятатимуть». Патріоти України пропонують і вам переглянути відео із його розповіддю.

Коли в будинку для людей похилого віку маленького австралійського містечка помер цей дідусь, всі вважали, що він тихо пішов із життя, не залишивши в ньому якогось помітного сліду. Але потім, коли медсестра розглядала його нехитрі пожитки, вона знайшла цей вірш. Його зміст настільки вразив співробітників цієї установи, що вони почали робити копії вірша і роздавати їх усім знайомим.

З того часу заповіт старенького, перекладений на різні мови, вражає людей в усьому світі глибиною і щирістю душі людини, яка його написала…

На жаль, я не знайшов хорошого перекладу цієї поезії українською, тому друкую російський варіант.

 

*     *     *

Входя будить меня с утра,

Кого ты видишь, медсестра?

Старик капризный, по привычке

Еще живущий кое-как,

Полуслепой, полудурак,

«Живущий» впору взять в кавычки.

Не слышит – надрываться надо,

Изводит попусту харчи.

Бубнит все время – нет с ним сладу.

Ну сколько можно, замолчи!

Тарелку на пол опрокинул.

Где туфли? Где носок второй?

Последний, мать твою герой.

Слезай с кровати! Чтоб ты сгинул…

Сестра! Взгляни в мои глаза!..

Сумей увидеть то, что за!..

За этой немощью и болью,

За жизнью прожитой, большой.

За пиджаком, побитым молью,

За кожей дряблой, «за душой».

За гранью нынешнего дня

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

…Я мальчик! Непоседа милый,

Веселый, озорной слегка.

Мне страшно. Мне лет пять от силы,

А карусель так высока!..

Но вот отец и мама рядом,

Я в них впиваюсь цепким взглядом.

И, хоть мой страх неистребим,

Я точно знаю, что любим…

…Вот мне шестнадцать, я горю!

Душою в облаках парю!

Мечтаю, радуюсь, грущу,

Я молод, я любовь ищу…

…И вот он мой счастливый миг!

Мне двадцать восемь. Я жених!

Иду с любовью к алтарю,

И вновь горю, горю, горю…

…Мне тридцать пять, растет семья,

У нас уже есть сыновья,

Свой дом, хозяйство. И жена

Мне дочь вот-вот родить должна…

…А жизнь летит, летит вперед!

Мне сорок пять – круговорот

И дети не по дням растут.

Игрушки, школа, институт…

Все! Упорхнули из гнезда

И разлетелись кто куда!

Замедлен бег небесных тел,

Наш дом уютный опустел…

…Но мы с любимою вдвоем

Ложимся вместе и встаем.

Она грустить мне не дает,

И жизнь опять летит вперед…

…Теперь уже мне шестьдесят.

Вновь дети в доме голосят!

Внучат любимых хоровод.

О, как мы счастливы, но вот…

…Померк внезапно солнца свет.

Моей любимой больше нет!

У счастья тоже есть предел…

Я за неделю поседел,

Осунулся, душой поник

И ощутил, что я старик…

…Теперь живу я без затей,

Живу для внуков и детей.

Весь мир со мной, но с каждым днем

Все меньше, меньше света в нем…

Крест старости взвалив на плечи,

Бреду устало в никуда.

Покрылось сердце коркой льда.

И время боль мою не лечит.

О господи, как жизнь длинна,

Когда не радует она…

…Но с этим следует смириться.

Ничто не вечно под луной.

А ты, склонившись надо мной,

Открой глаза свои, сестрица.

Я не старик капризный, нет!

Любимый муж, отец и дед…

…и мальчик маленький доселе

В сиянье солнечного дня

Летящий вдаль на карусели…

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

И, может, обо мне скорбя,

                           найдешь СЕБЯ!

Людоньки, а Ви готові сказати скільки Ви заробляєте незнайомцю?
Якщо так - велкам )))

(роздум-сповідь)

О, світе мій! Чи можу я змінити Тебе одним лиш помахом руки? Чи можу сподіватись і молити Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати, Адже не Бог я, Господи прости! Шептатиму... Не смію викрикати, Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє - Одвічна туга втрачених надій. Єство до Неба вирватись воліє, На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу, Не так важливо, скільки є гріхів... Елегії співаючи народу, Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило - Старався, але ж не досяг мети; Активним був, та керував невміло; Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати. Ех! І не знаю, чи потрібно це - Хотів би, як і всі, звичайно, знати, А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу Стаю з колін, щоб уперед іти. В тунелі світло бачив вже не раз я - Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею, Тьму ненависну хочу подолать: Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю, Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку, Можливо - знак, можливо - оберіг. Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку, Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди - Одне воно у мене, але все ж Є зміст у тому - може кращий став би; Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини: Хотіла б в Рай душа, та видно - зась! А десь Господь відлічує хвилини Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило, Ридати і кидати "бариші"... Йде час невпинно, але справжнє диво: Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова! Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?" Але мені не сохне голова - Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди, Тож хочу, щоб мене ви розуміли: Відкинути все можна хоч куди, Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти, Валитись з ніг, ставати - і намарно. Одійдуть в прах запалені мости - Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд, Еліти блиску, килимів в фойє, Хорів вислужливих і райдужний гірлянд. ...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах, Брехнею поле, кажуть, подолаєш Успішно ніби. Та зворотній шлях Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває, Вита довкола міліон ідей. Один у полі рідко виживає - Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали, Творили кожен день хоч грам добра, Відтак, ділилися і плати не питали. О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато: Як розпізнати їх не знаю ще. Куди свій шлях я маю спрямувати - На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю: Нанизуються дні і місяці. Етапні дати серцем відмічаю, Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета - Так моторошно й дико на душі, А слово невідомого поета Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться - Не в силі стримати. А всі, немов сліпі: Азарт в гонитві за примарним щастям, За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі, Менталітет - на грошових мішках. Любов до ближнього давно із моди вийшла І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись Лакованим взуттям чи піджачком... І вам, мабуть, не вдасться відкупитись Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси, Аксесуари модні: все - ніщо. Шануйте душу, поки стане часу, Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне, Судить не нам - на те один Суддя: Улесливе бажання споконвічне - Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей, Йдучи лише, спроможешся дійти. Дай, Боже, тільки вистачило б сили, А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори, Настане час звитяги й боротьби... Але, здається, в тому наше горе: Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває, Напевно, десь ще не пробив наш час. Енергії чомусь не вистачає: Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах - Пробити лобом хочемо стіну. Ростуть проблеми - то одна, то друга... Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю: Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому Не стримаєш, коли ся помиляю, А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо. Пробач тоді, попрошу хоч про це... Роками День чекати терпеливо, Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля. Ниць упаду, та вірю - підіймусь. Нехай коліна розіб'ю до болю, Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене І все, що матиму, то тільки з праці рук: Як лиш побачу "вулицю зелену" - Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду, Мить пропустив і не наздожену; Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*) Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити, Щоби Твоє здобути співчуття? А чи достатньо лиш тебе любити Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи, Однак самому бути в стороні; Визнанням марити, очікуванням слави, Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати Відверто, без образ і пересуд, А й так, щоб щиру відповідь дістати - Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає: Я просто хочу істину знайти. Між Небом і Землею хто ще знає На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця, Широкою рікою в небуття. Мені ж чомусь не затишно. Не спиться... І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись: -Ех, геть думки - і вільна голова! Вiдкрити двері і у світ пуститись, Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба, Дихнути так, щоб в грудях запекло, Напитись з джерела, як є потреба, А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє, Уста відкриє, сили надихне - Святим усім молитимусь в надії: Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь, Кидаю виклик сірій метушні; Усміхнений, черговий раз впрягаюсь Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити - А хто, крім мене, хрест мій понесе! Лиш вижити, не впасти, не зблудити (Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь, Збираю крихти правди на шляху; Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь, А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе: Не забувай раба Своєго Ти, Адже мені одному скільки треба - Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії І віру в моїм серці укріпи, Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії, Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили, Куди б я не потрапив, кожну мить, А руки щоб старалися щосили Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина, Гонима між часів і поколінь... Останній крик раба Твого і сина: Амінь! Помилуй, Господи! Амінь... 15.09.2008

----------------- *) Таш тразаду! - з португальської - запізнився.