хочу сюда!
 

Алёна

45 лет, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 40-52 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Такі люди надихають не словами і порадами, а власним прикладом


Майстер-різбляр Дмитро Курик виготовляє шедеври своїми руками в єднанні з природою Карпатських гір, з гуцульським серцем і українською любов’ю

Гуцульщина — етнографічна частина України, розташована в південно-східній частині Карпат (верхів’я річок Тиси, Сучави, Черемоша, Прута, Бистриці та ін.) й охоплює гірські території Прикарпаття, Буковини й Закарпаття. Наявність великих лісових масивів у краю сприяла розвитку різних видів обробки деревини, зокрема й художньої. Корені цього виду декоративно-вжиткового мистецтва сягають у далеке минуле: початком плоского різьблення на дереві можна вважати перші зарубки на корі дерева, різьблені знаки — помітки власності (ділянки землі, дороги в лісі і т. д. ). З давніх-давен різьблене оздоблення побутових предметів було повязане із символікою язичницького культу. Магічні знаки, за уявленнями наших далеких предків, повинні були оберігати їх від усякого лиха й нещастя. Вирізаючи на поверхні деревяної посудини певний знак, вони вірили, що це захистить уміщене в ній від псування, а знак, зображений над вікном чи входом, відгородить від біди житло. Після того, як християнська релігія відтіснила язичество, основним «оберегом» став хрестик (крижик), з яким, попри все, співіснували і язичні символи. Різноманітно поєднуючись, найпростіші різьблені елементи складали геометричний орнамент. Будь-який орнамент — стійкий елемент етно-національної культури, що зберігає свої особливості протягом тривалого часу. У художній обробці деревини Гуцульщини найповніше збереглись і дійшли до наших днів кращі традиції народного мистецтва минулого. Так, майже не змінились окремі давні мотиви плоского різьблення на дереві, які були поширені по всій Україні.

Традиція оздоблювати різьбою дерев’яні побутові предмети сягає Київської Русі. Сучасні центри художньої обробки деревини знаходяться на Прикарпатті, Буковині, Закарпатті, Полтавщині, Чернігівщині, Київщині тощо. Хоча ці центри розташовані достатньо далеко одні від інших, їх декоративно-вжиткове мистецтво має чимало спільного в характері різьбленого орнаменту (використання геометричного узору), в технічних прийомах оздоблення поверхні виробу (в більшості вона полірована, лакована чи тонована), в асортименті виробів столярної і токарної роботи (шкатулки, тарілки, скриньки, бочечки та ін.). Але в кожному центрі мистецької обробки деревини наявні свої історично зумовлені особливості. Так, геометрична різьба Гуцульщини відрізняється від плоскорельєфної різьби Полтавщини як характером орнаменту, так і технічними прийомами її виконання.

На духовний світ і естетичні уявлення гуцулів величезний вплив мала природа Карпат, з якою ніби злилося життя в цьому краї. Багата фантазія горян виявилася в яскравому своєрідному мистецтві, зокрема в різьбленні на дереві. Гуцули здавна були скотарями. Чабани вирізали на палицях зарубки, вели облік овець і свій календар, вони оздоблювали нескладним різьбленим узором ціпки, з якими ходили в горах, сопілки, посуд для масла та сиру тощо. Різьбу виконували звичайним ножем, вона складалася з контурних ліній-борозенок з різноманітним штрихуванням. Різьблені та інкрустовані вироби прикрашали й інтер’єр гуцульського житла, узгоджуючись із предметами інших видів вжиткового мистецтва. Різьблені мисники (полички на посуд) заставляли барвистими керамічними виробами, різьблений стіл застеляли вишиваною скатертиною. Національні елементи народного мистецтва і тепер бачимо в оформленні житла та громадських приміщень. Вдало узгоджуючись із сучасною обстановкою та інтерєром, вони надають йому художньої виразності (фото 1). Протягом тривалого часу на Гуцульщині від батька до сина, від діда до внука передавались різні види техніки плоского різьблення, елементи орнаментів, принципи побудови орнаментальних композицій, способи виготовлення інструментів для їх виконання.

Джерело http://www.ukrsov.kiev.ua/ru/library/-/asset_publisher/Bkg0/content/id/28208

 

Майстер різьблення на дереві, заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри кафедри Декоративно прикладного мистецтва Чернівецького національного університету Дмитро Миколайович Курик

Є люди, з якими більше говориш очима, ніж словами. Видихаєш безперестанну метушню столиці, довгу дорогу, а разом з цим усе, що так турбує душу, і просто насолоджуєшся бесідою та мудрістю в очах навпроти. Зі мною говорили очі гуцула. Дорослого, мудрого, вільного. В цьому діалозі звучало відлуння Карпатських гір, котре бальзамом проливалося на серце, що назавжди закохалося в Гуцульщину.

 

Гостинна і неймовірно турботлива господиня пригостила втомлених дорогою гостей смачним сніданком. В будинку Дмитра Миколайовича Курика є музей, до якого нас і запросили знімати програму. Нас огортала неймовірна тиша, котра і стала акомпанементом до цієї гідної «Сповіді» педагога, митця, науковця.

 

Ми сиділи під іконою Матері Божої. Ця робота припала мені до душі лиш тільки ми ступили на поріг музею. Богородиця спостерігала за нами з ікони наче жива. Я не зміг не запитати у мого співрозмовника чи бачить він майбутній витвір, коли лиш приступає до його створення. Він мудро посміхнувся і кивнув.

 

Дмитро Миколайович неймовірно затишна людина. Він чує співрозмовника. Відчуває його. І відповідає взаємністю. З ним було цікаво і емоційно. Такі люди надихають не словами і настановами, а власним прикладом. Розповіді таких людей слухаєш, наче батьківські оповідки в дитинстві. Він говорив, а я насолоджувався його генетичною зрілістю і культурою, що збереглася в ньому попри багатовікові спроби винищити українство в українцях.

 

А ще ми неймовірно зраділи зустрічі з Гуцульщиною. З цим неймовірним українським етносом, що вихований мудрістю Карпат. Етносом, що з покоління до покоління несе в собі ВІРУ. Етносом, який не зраджує своїх предків, пам’ятаючи їх завіти любові, вірності та відданості ближньому, Богу і Україні.

 

Раптом я побачив янгола. Звичайна солом’яна лялька-мотанка, що гойдаючись висіла поруч. Я був просто заворожений цим янголям. І зачарований. Я довго спостерігав за ним, відчуваючи, як із глибини душі щось відгукується, дивлячись на це диво. Згадалися слова Миколи Миколайовича Шкрібляка, котрий говорив: «Нас оточує Бог, Україна і природа, у яких ми і маємо вчитися майбутньому». Дмитро Миколайович Курик в єднанні з природою Карпатських гір, з гуцульським серцем і глибинною українською любов’ю своїми руками майструє, створюючи мир, щастя і наше майбутнє.

 

Наостанок ми вклонилися цьому гостинному дому, що так затишно розташувався серед величних гір. Нам на прощання посміхалася родина Куриків, а в душі квітла віра в щасливе майбутнє.

 

Засніжило, а ми затишно рухалися сільською дорогою вздовж чорно-синього карпатського перевалу. Чорно-синього, наче крило ворона, котрий по-батьківськи обіймає Україну. Великого, сильного, вільного гуцульського ворона, що несе в собі вічність.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Майстер різьблення на дереві, заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри кафедри Декоративно прикладного мистецтва Чернівецького національного університету Дмитро Миколайович Курик

https://youtu.be/DNCCumgmRmI

Отець Юрій говорив про складні істини простими словами

Такі зустрічі, як та, що відбулася з отцем Юрієм у старовинному храмі, залишаються у серці назавжди – Олег Володарський


Молитва до святого Іоана Воїна

О преславний угоднику Христів Іоане воїне, хоробрий у битвах, ворогів прогонителю і покривджених заступнику, всіх православних християн великий захиснику і угоднику Христів, пом’яни нас, грішних і недостойних рабів, у бідах, і скорботах, і печалях, і у всяких лихих напастях, і від усякого злого кривдника захисти нас, бо дано тобі благодать від Бога молитися за нас; будь нашим поборником кріпким на всіх видимих і невидимих ворогів наших, щоб твоєю допомогою і міцним заступництвом були посоромлені всі, що чинять нам зло. О великий поборнику, Іоане воїне, не забудь нас, грішних, що молимося тобі і просимо твоєї допомоги і невичерпної милості, і сподоби нас, грішних і недостойних рабів, одержати від Бога невимовні блага, які приготовлені люблячим Його, бо Йому належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

 

Протоієрей Юрій Джумарик, настоятель храму Івана Предтечі (с. Виженка Чернівецької області)

Дорога вела нас вгору, за село Виженка, а сніг і хуртовина лише ускладнювали шлях. Чорні гори і білий сніг, свобода і негода. Такі контрасти зачаровують.

 

Отець Юрій неохоче дав згоду на програму. На жаль, деякі «акули пера», намагаючись власноруч створити сенсацію, здатні спаплюжити і спотворити будь-що. Перекручування фактів, вирвані з контексту фрази, недолугі коментарі псевдоекспертів давно вже перетворили левову частку ЗМІ на маріонеток в руках своїх господарів. Маріонетки, в яких не залишилося душі, совісті та людяності.

 

Ступаючи на поріг храму, котрому більше двохсот років, мені, як вірянину, хочеться дякувати Богу за можливість відчути ту благодать, котру дарують такі місця. Храмовий дзвін самим своїм звучанням очищував душу і розум.

 

Отець Юрій зустрів нас у храмі і, поки ми встановлювали апаратуру і намагалися зігрітися, розповідав нам про храм та його історію. Він був сумний та нерозважливий і, вибачаючись за це, розповів нам про горе, що спіткало його родину – про смерть матері. Пояснивши тим самим відсутність бажання та ентузіазму зніматися в програмі.

 

Та він пересилив свій біль. Пересилив тоді, коли ми сказали йому, що ті українці, для яких Бог і Україна понад усе, сьогодні вкрай потребують підтримки рідної Матері-Церкви. Український священик змінився на очах, почувши про те, що він потрібен Нації.

 

Священик проповідував істину. Ми не помітили, як промайнули зйомки програми. Він говорив про складні істини простими словами. Під час програми до храму увійшла тендітна жінка. Багатодітна мати родом з Одеси, котру доля завела так далеко від місцевості, в якій вона народилася. Як же вона тішилася з того, що знімають в її рідній церкві, що глядачі матимуть змогу побачити їх такого щирого та совісного священика. Радість просто переповнювала її.

 

Ми їхали засніженою дорогою і в душі вже зароджувався сум за незрівнянною красою Буковинських Карпат. Сніг укривав світ навколо білою ковдрою, а душа відчувала, що такі зустрічі, як та, що відбулася в цьому старовинному храмі залишаються у серці назавжди.

 

Снігова ковдра наповнювала відчуттям затишку майбутнього. Сніжинки падали на скло і перетворювалися на краплинки сліз за Карпатами, що віддалялися… Я зачарований моєю рідною українською Буковиною!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Протоієрей Юрій Джумарик, настоятель храму Івана Предтечі (с. Виженка Чернівецької області)

https://youtu.be/iopcIDsv_Rg


Нам ні за яких обставин не можна втрачати віру ні на мить

Спочатку все було просто і по-божому – громада села вирішила перейти до ПЦУ. І тут таке почалося! – Олег Володарський

 

Молитви на відігнання злих духів та збереження від диявола

В руки Твого превеликого милосердя, о Боже мій, вручаю душу і тіло моє, почуття та слова мої, поради та помисли мої, діла мої та всі порухи мого тіла і душі; вхід та вихід мій, віру і дім мій, сьогодення та кінець життя мого, день і час останнього подиху мого, смерть мою, упокоєння душі та тіла мого. Ти ж, о Премилосердний Боже, всього світу гріхами неподолана Благосте та Незлобливість, Господи, мене, найбільшого грішника серед людей, прийми в руки захисту Твого та позбав від усякого зла, очисти безліч беззаконь моїх, подай виправлення злому та нещасливому моєму життю та від майбутніх гріхопадінь лютих завжди охороняй мене, щоб я нічим не прогнівив Твоє чоловіколюбство, ним же покривай неміч мою від бісів, пристрастей та злих людей. Ворогам видимим та невидимим закрий до мене дорогу; направляючи мене на путь спасіння, доведи до Себе, пристановища мого та краю моїх бажань. Даруй мені кінець життя християнський, безсоромний, мирний, від повітряних духів злоби зберігши, на Страшнім Твоїм Суді милостивий будь до раба Твого та постав праворуч разом з благословенними Твоїми вівцями, щоб з ними Тебе, Творця нашого, славити на віки. Амінь.

 

Віталій Гончирук, сільський голова села Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області

«Відповідно до інформації, напад стався під воротами храму Святого Архистратига Михаїла. Зазначається, що прихильники УПЦ МП перервали Богослужіння, побили декількох вірян і сільського голову Віталія Гончирука.

Місцева журналістка Галина Єреміца запевняє, що місцеві обурені бездіяльністю правоохоронців. Вона повідомила, що місцеві жителі часто говорять, що Московський Патріархат платить правоохоронцям за їх прихильність. Жителі села влаштували пікет Заставнівського відділу поліції з вимогою провести незалежне розслідування інциденту та покарати винних. Сільський голова Задубрівки Віталій Гончирук повідомив, що прибічники УПЦ МП вже тривалий час здійснюють на нього тиск. Він зазначив, що мова йде і про погрози йому та його сім’ї, і про методи фізичного тиску. За його словами, прихильники МП здійснили наїзд автомобілем на нього та організували побиття. Сільський голова звернувся до правоохоронців, проте справа була закрита нібито з його власної ініціативи. Гончирук, також акцентував увагу на тому, що під час нападу 15 грудня його били не лише прихильники УПЦ МП, але й сам священик УПЦ МП Леонід. Як стало відомо, постраждалі парафіяни звернулися до правоохоронців та готові свідчити у справі»

Джерело: 1. https://vgolos.com.ua/news/bezkarnist-porodzhuye-novi-zlochyny-pryhylnyky-upts-mp-napaly-na-viryan-ptsu_1128697.html

2. http://buknews.com.ua/page/na-bukovyni-viriany-ta-sviashchenyk-upts-mp-pobyly-predstavnykiv-ptsu-i-zirvaly-bohosluginnia.html

3. https://volynua.com/posts/bezkarnist-porodzhue-novi-zlochini-prihilniki-upts-mp-napali-na-viryan-ptsu

https://youtu.be/cJftKBW9LWI

Із темряви київської підворітні, сповненої брудом та смородом від сміттєвих баків, на мене, зло стукаючи беззубими щелепами, шкірилося маленьке гидотне диявольське створіння. Воно сердито топало копитцями, озираючись на велику святиню мого міста – Києво-Печерську Лавру, все ще впевнене в тому, що ми, жовто-синя нація, так і не зможемо повернути в лоно Матері-Церкви викрадені у нас святині. Стрічка в соціальних мережах майоріла дописами сектантів кремлівської церкви, що жирують на підношеннях нерозумних вірян, котрі так і не зрозуміли на шостому році війни, що диявола годувати грішно та безбожно.

 

Пашка-мерседес і зам гундяя-контрабандиста Ондатрій так захопилися збиранням київських земель, що почали брати до себе в секту спортсменів, каратистів та інші дерев’яні ватноголові конструкції. В цьому нічному жахітті, що незрозумілим, диявольським способом стало нашою з вами реальністю, кремлівським пророкам «поталанило» ще більше, коли до влади прийшли нащадки шарікових і зайняли керуючі крісла в фсбу, прокуратурі, адміністрації президента та інші, не менш «ласі» посади.

 

Все це гарно виглядало б на сцені гумористичного шоу. Та коли це перетворилося на нашу з вами сьогоднішню реальність, то стало не смішно, а сумно. Вкрай сумно. Сектантська інфекція шириться Україною. Ця страшна хвороба калічить душі українців, крадучи у них святе для кожної нації – ВІРУ.

 

І в цей час український філіал фсбу не реагує на притон демонічної секти в Бойченах, епіцентр «руського миру» в регіоні, з якого роз’їжджаються тітушки по всій Буковині, аби не дати громадам перейти до української церкви, і яким заправляє вірний колега та соратник легітимного шапкокрада. Оповідка написана мною настільки абсурдна та моторошна, що здається просто фарсом, котрий якимось диявольським чином перетворився на нашу реальність.

 

Українці з давніх-давен були добрі та чесні. І абсолютно не вміли брехати та лукавити. А нахабний і гнилий демон настільки хитрий, що його копитця вже гуляють головними кабінетами фбсу, а потім похапцем несуть його на уклін в кремлівські зали. І там, де ступила його нога, вже ніхто не замислюється про те, який біль він приносить нації, землі, вірі і Богу. Так сталося і в селі Задубрівка Чернівецької області, події в якому просто квінтесенція тієї біди, котра заполонила країну.

 

Цю «Сповідь» мене попросив зняти священник моєї рідної церкви, протоієрей Назарій Гагалюк, капелан окремої десятої гірсько-штурмової бригади, настоятель храму св. апостола Петра і Павла (м. Чернівці), храму Архістратига Михаїла в селі Задубрівка Чернівецької області. І це те прохання Нації, котре я вважаю за честь.

 

Спочатку все було просто і по-божому – громада села вирішила перейти до Православної Церкви України і назавжди полишити кремлівських попів, що намагаються видавати себе за українську церкву. І тут таке почалося… Тітушки, сліпоглухонімі правоохоронці, шум від промосковської преси.

І навіть московитський поп на порозі храму верещить, погрожує, б’є ногами та душить незадоволених його присутністю УКРАЇНСЬКИХ прихожан. А маленькі незахищені українці, котрі відмовилися молитися з кремлівськими попами, були вигнані із храму, котрий будували вони самі та їх батьки, і змушені молитися та слухати проповідь на узбіччі дороги, в той час як із храму вивалюється юрба спортивного вигляду молодиків із криками: «Руський мір прийшов!». А тут і судді стали раптово хворіти під час розгляду резонансних справ. Це страшно, коли функціонери судових та правоохоронних органів забувають, що вони давали присягу служити УКРАЇНІ.

Віру красти не можна. У нас непроста історія. Нас неодноразово завойовували, окуповували, захоплювали та знищували. Але віру вбивали лише московіти. І які ж сліпі ті, хто не розуміє головного. Віра – це ідеологія нашої Нації. І нам ні за яких обставин не можна її втрачати ані на мить.

 

Ми сиділи з Віталієм Гончируком в порожньому приміщенні сільської ради, в якому не було навіть опалення… А цей українець чітко та твердо наполягав на своїй істинній вірі. І не тільки від себе, хоча йому за протидію московитським попам розбивали криницю, скручували колеса на автомобілі і навіть били та душили його самого. Він ніс в собі ВОЛЮ скромного, але такого сильного та незламного Українського села.

 

Ми вийшли із холодного приміщення на морозне зимове повітря і Віталій Гончирук, який і сам займається волонтерством, познайомив нас з учасниками російсько-української війни. Мені було соромно перед ними. Я відводив очі. Адже ми, українці, тут, в тилу, не здатні захистити їх матерів, дружин та дітей від отрути ворожої віри, в той час як вони під кулями воювали з тим самим ворогом.

 

Я бачив очі цих людей. Вони здатні здолати будь-якого ворога. В цьому я не сумніваюся ані на мить. І наразі на нас чекає широкомасштабний духовний і юридичний бій, котрий завершиться перемогою моєї жовто-синьої Нації. Їм не можна було чіпати віру. Горе буде. Треба по-мирному йти із України. Назавжди. Тут є лише УКРАЇНСЬКЕ православ’я. Мої колеги вимагали поставити цей матеріал першим. А я, як людина віруюча, знав, що спочатку треба роздражнити рогатого, потаскати його на блісні, дати можливість виснажитись, загорлати. Змусити читати кожен рядок, кожне слово.

 

Щоб потім, помолившись, написати ось таку життєву казку про майбутню перемогу воюючого жовто-синього народу над лютим, підлим та безжальним демоном, що роздирає на шмаття нашу Націю. Розвалюються імперії, гинуть титани цивілізаційних процесів, а генетичний пульс українства штовхає свою націю до величі і самоусвідомлення. Переможе лише істина. Божа правда. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми: Сільський голова села Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області Віталій Гончирук

https://youtu.be/hhlo-XlFiO0

Юрій Кав’юк неймовірно сильна особистість – Олег Володарський


Війна не залишає капелану місця для зайвих слів, треба просто говорити правду

Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність.

Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя. Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави.

Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, хто називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті.

Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди. Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля.

Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

 

Уривок зі спогадів капелана Юрія Кав’юка у день Соборності України під час вшанування Героїв Майдану

«Ти розумів, що ти потрібен їм. Ти потрібен їм не як та людина, що щось привезла. А потрібен як той, який може надихнути. Потрібен своєю присутністю, як той, кому можна довіритись у своїх розмовах, у свої розчаруваннях, коли тебе болить, коли немає більше з ким поговорити. Капеланське служіння інколи сприймають як місію людини, яка має тільки службу служити, причащати чи сповідати. Але найбільша з функцій – це бути присутнім ТАМ. Моя офіційна ротація була у п’ятнадцятому році... Ми знаходилися там, куди ніхто не хотів заїжджати. Якщо ти на ротації, буває, думаєш, що цілий місяць до тебе ніхто не підходить, то ти нікому не потрібен! Але настає мить, коли одна розмова з військовим може змінити все у сенсі твого перебування. Розумієш, що заради тієї розмови, що людина щось цінне отримала у житті і буде продовжувати своє буття на землі, заради цього потрібно було оцей місяць там бути. Чекати – чи два, чи рік, чи більше. Взагалі, капеланське служіння є досить цікавим, веселим, адже треба і поспівати, і посидіти з хлопцями, і поговорити».

Джерело: https://kitsman.city/read/misto/62468/kapelan-yurij-kavyuk-podilivsya-spogadami-pro-sluzhbu-pid-chas-zahodu-v-oblasnomu-muzei

 

Для мене вечірня молитва наче колискова. День, що минув навіює сон, а душу сповнює любов та тиша, котрі дарує лише щира віра. Ти повторюєш слова молитви, посміхаєшся нічному місту, котре затихає під шепіт тієї молитви і посміхається тобі нічними ліхтарями та світлом численних вікон. Ти закриваєш очі і бачиш храм. Ікони. Чуєш тишу Бога. Молишся за свою рідну землю. Просиш їй миру та процвітання. Ти звертаєшся до Матері Божої та Ісуса Христа, усією силою твоєї душі просиш Господньої допомоги для наших воїнів на передовій. Просиш за Україну та українців. Просиш милості божої. Для усіх.

 

«Дезертири судять добровольців», – слова, сказані головним капеланом Чернівецької та Буковинської єпархії ПЦУ Юрієм Кав’юком сталлю пройшлися по серцю. Наша рідна українська церква завжди була поруч під час подій Революції Гідності. А потім, не вагаючись ані на мить, пішла разом із Нацією на війну. Наша Матір-Церква, котра захищала і боронила беззахисних. Наша українська церква на передовій молиться Богу українською мовою, звертається до Нього своєю силою своїх українських душ, що так болять від того болю, що сповнює країну, в якій йде війна. Наша Матір-Церква, Бог і Україна – це непохитні базиси, це все що у нас є в складні часи змін та випробувань. Наша українська церква – це фундамент, основа величного храму ДОВІРИ одне до одного, котрої нам так не вистачає.

 

Особлива частинка яскравої мозаїки нашої церкви – капеланія. Капелани особливі. Завжди усміхнені очі. Сталева воля, загартована у горнилі війни. Особлива стриманість. І неймовірна чуйність в голосі та в душі.

 

Війна не залишає місця для зайвих слів, емоцій, зайвої метушні. Капелану просто говорити правду. Просто одного дня йому стало сил зібратися та поїхати до хлопців на фронт. Туди, де лунають постріли та вибухають снаряди. Приїхати, подивитися їм в очі, підтримати їхню віру, помолитися з ними і за них.

 

Юрій Кав’юк старший капелан. Та він не хоче, щоб його називали головним. Не терпить ніякої відособленості від братів-капеланів. В цьому він дуже схожий на митрополита Данила, котрий так само простий спокійний і відкритий у спілкуванні.

 

В стінах церкви святої Параскеви Сербської, знакової не тільки для прихожан, а й для священнослужителів єпархії, ми говорили з капеланом Юрієм Кав’юком про Бога, про Націю, про Україну. Він дивився мені прямо в очі і говорив правду. У нього лаконічні і чіткі відповіді. Та за зовнішньою стриманістю відлунням відчувається турбота, любов та ніжність.

 

Він неймовірно сильна особистість. Людина, котра без жодних вагань присвячує всього себе Богу і Україні. Він поруч із нами. Він один з нас. Саме тому чудово розуміє громадянські та соціальні проблеми проте не намагається навчити як потрібно жити. Він капелан-кочівник, він в дорозі. І назавжди поруч із нами, поруч із Нацією.

 

Війна – це страшно. Та лише з її початком ми віднайшли свою жовто-синю Батьківщину, почали усвідомлювати ціну та цінність незалежності. А ще поміж нас з’явилися духовні воїни, Боже воїнство, котре допомагає нам пройти до миру та милосердя крізь пекло війни. Запекла, дієва непримиренність до зла, в якій завдяки ніжній любові до Бога немає ані краплі ненависті, люті та страху. Я вдячний нашій Матері-Церкві за те, що нам є в кого вчитися тому, що воно таке – зріла та справжня любов до Бога і України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – старший капелан Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ, настоятель храму Святителя Миколая (м. Кіцмань) протоієрей Юрій Кав’юк

https://youtu.be/vW_ieVebnWs

Миколі Шкрібляку – спочатку Україна. З ранку і до вечора...

Саме таким, як Микола Миколайович, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною – Олег Володарський

 

Історичний екскурс: Буковина

Об’єднана Європа XXI століття являє собою своєрідну мозаїку різноманітних народів, етносів, мов та культур, а також репрезентує широкий спектр віросповідань та вірувань. На перший погляд, це явище може відігравати дезінтеграційну роль у житті суспільства єдиного європейського організму, з другого ж боку, саме через таку різноманітність виявляється парадоксальна єдність. Сучасна наукова думка все частіше застосовує поняття полілог культур, мультикультуралізм, пограниччя культур, що свідчить про актуальність і новітність згадуваних явищ. Метою даної розвідки є аналіз контекстів прояву культурного пограниччя, яким є Буковина. домінуючою тенденцією кінця минулого століття було створення так званих єврорегіонів, між іншим: Pomerania (Німеччина –– Польща), Nysa (Польща Німеччина Чехія), Beskidy (Польща Словаччина), Euroregion Karpacki (Україна Польща Словаччина –– Угорщина –– Румунія), Bug (Україна Білорусь –– Польща), Niemen (Польща Литва Білорусь), Batyk (Польща –– Росія Литва Латвія Швеція Данія). Ці новоутворення являють собою міждержавні територіальні спільноти, основною метою яких є всебічна інтеграція, як культурна, так й економічна. Проте, в історії Європи подібні багатонаціональні регіони з єдиною суспільною системою та сильними тенденціями культурної та мовної інтерференції були поширеним явищем. Яскравим прикладом цього явища є Буковина, що сьогодні знаходиться в рамках Карпатського єврорегіону .

Землі Буковини (розташовані у підніжжя північно-східних Карпат) довгий час не мали чітко окреслених кордонів. В кінці XIV на початку XV століття ця територія була складовою частиною Молдавського князівства, а з другої половини XVI століття, разом з Молдавією, знаходилася під пануванням Туреччини. Підкреслимо, що не всі буковинські землі мали однакову історичну долю. Північно-західна частина Буковини, за часів польського короля Казимира Великого, декілька разів переходила у власність Речі Посполитої. Проте варто наголосити, що Буковина ніколи не була і не може вважатися інтегральною складовою частиною Польщі.

Після першого розділу Польського королівства (1773 р.) колишня частина Молдавії – Буковина (10 440 км2), а також Мала Польща та Червона Русь увійшли до складу Австрії. Після приєднання цих земель у 1775 році до імперії Габсбургів на Буковині встановлюється правління так званої військової адміністрації, яке тривало до 1787 року. На перших етапах повнота влади зосереджувалася в руках глави адміністрації – 2 генерала Сплені, а з 1778 року – генерала Енценберга.

Вища адміністрація мала подвійне підпорядкування, військовим чиновникам у Відні, а також військовому командуванню у Львові, столиці Галицької провінції, не зважаючи на те, що Буковина становила окрему адміністративну одиницю Австрії, центром якої з 1779 року офіційно стали Чернівці.

 

Довго не міг розпочати написання цієї статті… Мені вже здалося, що застряг і не зможу, не витягну той рівень, котрий необхідний для того, щоб описати цю людину.

 

Цей чоловік володіє величезними обсягами знань про нашу з вами історію та культуру. І, що найважливіше, ці знання базуються не на сухих академічних фактах, а на усвідомленні, глибокому відчутті власної етнічної, національної приналежності.

 

Він не просто вивчає історію та культуру, він вивчає ВЛАСНУ історію, історію свого народу, своєї нації. Саме тому в його словах і працях розмальовані писанки, вишиті сорочки, виліплений посуд та сплетені дідухи постають настільки справжніми, що здається, ніби ти торкаєшся їх, ніби тримаєш їх в руках.

 

Тому загальним фразам, штампам та кліше не місце в спогадах про спілкування з цією людиною. Та й «Сповідь» – не статистична звітність про поїздки та діалоги. «Сповідь» про відвертість з Богом та Україною. Каяття на очах у Нації.

 

Інколи ми просто живемо, працюємо, виховуємо дітей, відпочиваємо. Та варто нам зробити крок назустріч країні, як ми одразу починаємо інакше чути та відчувати самих себе. Наш периметр сприйняття виходить за рамки буденності, стає глибшим, яскравішим.

 

Спочатку Україна. З ранку і до вечора. В думках, у мріях, в серці, в онуках. Саме таким, на мою думку, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною.

 

Микола Миколайович Шкрібляк. Він поглинає культурну спадщину нашої нації не просто розумом, а й душею. З яким болем він говорив про те, що закриваються будинки культури та зникають цілі напрямки мистецтв та ремесел. З якою любов’ю він прагне все це зберегти.

 

Попри надзвичайний досвід, видатні наукові здобутки, він зумів зберегти в собі того маленького хлопчика, котрий напередодні Великодня заховав писанки, боячись, що більше ніколи не побачить такої краси.

 

А ще, спілкуючись з цією людиною, я відчув знайому мелодію серця, котрою мені виграє Гуцульщина. І ще до того, як запитав про це, я був більш ніж впевнений, що спілкуюся з гуцулом. Це той етнос, до якого я ставлюся з особливою любов’ю та повагою. І вкотре переконуюся в думці, що Київська Русь сховалася  на Гуцульщині. Зберегла свою генетичність, обрядність, традиційність. Гуцули по-особливому вміють любити свою землю. В них це від дідів-прадідів. І, спускаючись з гір, несуть особливе духовне світло.

 

Микола Миколайович познайомив нас з багатьма творчими людьми. Науковці, письменники, художники, співаки – всі вони неймовірно яскравими барвами сяють в суцвітті квітки-Буковини.

 

А під час «Сповіді» з ним самим ми говорили про багатовікову культуру та її сприйняття душею гуцула, котрий так вірно та віддано любить свою землю, щоденно борючись за залишки етнічної культури, котру ми за всяку ціну маємо зберегти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – директор Учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович Шкрібляк

https://youtu.be/wQPj2zh4ww8

Великий біль стоїть за цією «Сповіддю» – Олег Володарський

Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті

 

102 псалом

Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Він бажання твоє насичає добром, відновиться, мов той орел, твоя юність! Господь чинить правду та суд для всіх переслідуваних. Він дороги Свої обявив був Мойсеєві, діла Свої дітям Ізраїлевим.

Щедрий і милосердний Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не завжди на нас ворогує, і не навіки заховує гнів. Не за нашими прогріхами Він поводиться з нами, і відплачує нам не за провинами нашими. Бо як високо небо стоїть над землею, велика така Його милість до тих, хто боїться Його, як далекий від заходу схід, так Він віддалив від нас наші провини!

Як жалує батько дітей, так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його, бо знає Він створення наше, пам’ятає, що ми порох: чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він, та вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його...

А милість Господня від віку й до віку на тих, хто боїться Його, і правда Його над синами синів, що Його заповіта додержують, і що пам’ятають накази Його, щоб виконувати їх!

Господь міцно поставив на Небі престола Свого, а Царство Його над усім володіє. Благословіть Господа, Його Анголи, велетні сильні, що виконуєте Його слово, щоб слухати голосу слів Його! Благословіть Господа, усі сили небесні Його, слуги Його, що чините волю Його! Благословіть Господа, всі діла Його, на всіх місцях царювання Його! Благослови, душе моя, Господа!

...Наприкінці XVIII століття у Російську імперію включається багато земель, на який формується «Смуга єврейської осілості». В першу чергу, на українських, білоруських та литовських землях. «Смуга осілості» включала в себе саме ці території. Здебільшого українські. Це був абсолютно програшний шлях. Причин для створення смуги в російського уряду було кілька. Перша – економічна. Вважалося, що «злі й погані юдеї» заважають християнським купцям торгувати, мовляв, через це погіршилась економіка імперії. А зовсім не через те, що люди, які нещодавно були підданими Польської держави, раптом опинилися на окупованих землях.

Друга полягала в тому, що частина єврейського населення підтримувала польські повстання. Треба було обмежити території, на яких євреї могли жити. Єврейському населенню заборонили жити на території великих міст і маленьких сіл. Залишались малі містечка. І це обмежувало сферу праці. За часів польського панування єврею віддавали ті роботи, що «негожі християнину». Наприклад, давати позики. На території Російської імперії все було іще більш специфічно. Однак, це відбулося не за один день чи навіть рік.

У Києві була давня і велика єврейська громада. Євреям Києва кілька років поспіль казали, що вони мали продати все своє майно і виїхати. Однак, єврейська громада Києва була потужною. І впродовж усього XIX століття відбувалась ця велика боротьба за існування. Був «платіж коробочного збору» на право мати кошерного м’ясника. Велика частина збору йшла на утримання поліції, яка здійснювала грубі обшуки, щоб знайти нелегальних євреїв. Тобто вони займалася утисками євреїв, які їм платили.

Джерело: https://hromadske.radio/podcasts/zustrichi/smih-kriz-slozy-abo-yakoyu-bula-epoha-sholom-aleyhema

 

Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

Я прошу тебе, мій читачу, вислухай мене. Почуй мої щирі слова, що йдуть від самого серця. Великий біль стоїть за цією «Сповіддю». Дві нації, віками живуть на одній землі, мають спільного ворога, котрий голодом, кулями та засланнями винищував їх, водночас штучно створюючи між ними ворожнечу. Дві Нації, що мають спільний історичний біль.

Виросли цілі покоління, котрі навчені тому, що ми – вороги. Здатність любити ближнього як самого себе підмінили в нас ненавистю, зневагою та ворожнечею. Та запитай самого себе, жовто-синій, про те, звідки взялася ця прірва. Чи справді це твоя власна нелюбов, чи сатанинською червоною рукою було посіяно в твоїй душі сім’я розбрату і ворожнечі?

 

У кожного своя правда. Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті. А ще, мушу сповідатися, мені вкрай болить. Болить той бруд і та ганьба, котрими цинічно та підступно вкривають рідний моїй крові єврейський народ онуки та правнуки червоних комісарів, їх вірні наслідувачі. Болить настільки, що я не здатен мовчати і не говорити про це.

220 «Сповідей» – це мій маніфест того, що я відчуваю в нашій з вами Україні. Її біль та щастя, надія та покута, минуле та майбутнє, мрії та сьогодення. Імперський вплив на розум зіштовхує нас душами і серцями, ріже відчуття та сприйняття уламками кривих дзеркал, спотворюючи, викривляючи нашу дійсність. Цього не повинно бути. Не може ненависть бути фундаментом, базисом для побудови чогось значущого. Любов може. Бог може. Дух може.

Мені інколи стає страшно. Страшно від усвідомлення холоднокровності безкарних, від цинізму запроданців та морального каліцтва тих, хто не гребує золотом на крові, а більше того – прагне до нього. Страшно від того, що жоден з нас, українців, не захищений від того зла, фальші, бруду та ненависті, котрими наповнюють наш український простір манкурти.

Я за православну Україну. В якій пліч-о-пліч живуть представники різних конфесій, національностей та віросповідань. В якій братом-українцем є той, хто кохає та плекає вільну, сильну, незалежну Україну. Все інше – умовності, не варті нашої уваги.

 

Ось так євреї та українці – нехай по-різному, але вірують в одного Бога і так однаково люблять Україну. Моя мрія – винищити уламки кривих дзеркал, котрими червоні пошматували наші серця та розуми. Саме ця мрія раз у раз виштовхує мене із домашнього затишку метушливої столиці назустріч таким, до мого сорому донедавна незнайомим мені, частинкам нашої країни. Назустріч тим, хто так віддано та щиро любить нашу з вами країну.

 

Від мене довго приховували, що в моєму роду були раввини. Мені не тільки боялися зізнатися в тому хто я і якого роду, а навіть намагалися викривити правду, записавши мене від народження «росіянином». Боялися настільки, що воліли, аби я був «як усі», а не був собою.

В мене серце крається від усвідомлення того, що цілі покоління проживали не саме життя, а лише його відображення у викривлених червоних дзеркалах. Жили лише тією тінню життя, яку «дозволяла партія».

Я єврейське дитя. Громадянин України. Мої діти українці. І я цим неймовірно пишаюся. Каюся, інколи стає настільки важко і боляче від того, що зараз коїться з моєю країною, що приходить на думку полишити все та поїхати, адже можливостей для цього більш ніж вдосталь. Та поки моя рідна Україна не на життя, а на смерть б’ється із зовнішніми та внутрішніми ворогами, я її не покину. Буду з нею, щоб не сталося. І допомагатиму, скільки стане сил.

 

Мене чув рабин. Розмова не на рівні слів, а на рівні душ, як і має бути зі священнослужителем. Та більше того, він відчував теж саме. Але не тому, що емпатично сприйняв мої відчуття, а тому, що вони резонують його власним переживанням.

Я пізно прийшов до Бога, через що багато років жив образами, сумнівами, гнівом та недовірою. Ці роки безбожництва винищили в моїй душі здатність довіряти і ледве не знищили вміння бути щасливим. Безумовно щасливим, як можна тільки в Господній Любові, а не викривлено, по-диявольськи задоволеним від того, що матиму щось. Адже щасливій людині досить усвідомлення Бога, віри в мудрість Його замислу та смирення на дарованому Ним шляху. Таке щастя дарує ВОЛЮ, котра і є сутністю українства. А задоволення – це диявольська подачка, котрою, наче віслюка морквою, він вабить нас до себе. Коли тобі здається, що ти станеш щасливий, лише отримавши щось, знай, що це нечистий вабить тебе до прірви, за якою вже немає вороття до Бога. Так, ти скоштуєш цієї «моркви», та ніколи нею не наїсися і чим більше тобі її дадуть, тим нестерпнішим стануть твій голод і апетит. Підступність лукавого безмежна.

 

Саме «Сповідь» стала тим, що відновило той квіт довіри та щастя в моїй душі. Я напуваю ту квітку теплом церковних свічок, зігріваю її любов’ю до Бога і України, котрими так щедро діляться герої програм, плекаю її словами вранішньої та вечірньої молитви. І я вдячний Господу за те, що на місці болю та порожнечі в моїй душі сьогодні квітнуть такі квіти.

 

Ребе не знав безбожництва. Він від народження плекав Господню Любов. Жив у згоді із завітами предків. Його душа пізнала тишу та спокій. Його щастя тихе, розмірене та безумовне. Служба Богу та громаді, красуня-дружина, шестеро донечок та довгоочікуваний син. Він сповнений теплом, котрим щедро ділиться з усіма.

Він не буде протистояти злу насиллям. В нього стане духовних сил не прийняти це зло, пробачити його та молитися з любов’ю.

 

Я був заворожений тим величним спокоєм, котрим сповнена ця людина. Він вищий за буденну метушню, сумніви та поневіряння. Він в Господі. Та найважливіше те, що і він сам, і вся громада моляться за мир і за Україну. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

https://youtu.be/GCi5hXecvII

Олег Істратій вкрай неохоче говорить про війну

Але він щиро пишається фронтовим братством Олег Володарський

 

Молитва до ангела-охоронителя

Святий ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішного і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу. О святий ангеле Божий, охоронителю й захиснику моєї нерозкаяної душі і тіла, прости мені все, чим образив я тебе за всі дні життя мого, і коли чим погрішив минулої ночі, захисти мене в нинішній день, і охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страху Своїм і показав мене достойним рабом Своєї безмірної благості. Амінь!

 

Ми майже рік планували Буковинський цикл. Випадкові знайомства перетворювалися на ті канали комунікацій, котрі дали нам змогу створити масштабний, принциповий проект. Одним із найважливіших пазлів Буковинської мозаїки став для нас Олег Істратій – воїн і справжній патріот України. Мені вперше доводилося спілкуватися з етнічним молдаванином, але ще до особистого знайомства відчув якусь особливу спільність з цією людиною. Вона була навіть не в словах, а в тому, що читаєш поміж рядків.

Не міг цього повністю усвідомити, доки не приїхав в Новоселицю. Етнічні молдавани, румуни, українці, євреї – корінні жителі цього багатонаціонального барвистого містечка. І коли Олег зустрів нас і гостинно розмістив в будинку своєї матері, ми почали діалог про історію Буковини та Новоселиці, котрий продовжували ще не один вечір.

 

Після важких знімальних днів він розповідав нам історію етносів, котрі населяють регіон, пригощаючи мамалигою та часниковим хлібом. Є в історії цього краю події, торкатися згадки про які мені вкрай важко, на межі фізичного болю від тих жахіть, що тут відбувалися. В той перший наш зимовий вечір на Буковині Олег розповідав нам про новоселицьку синагогу і розстріл 3000 євреїв, а в мене перед очима вставали Бабин Яр і Берковецьке кладовище, де назавжди спочили мої дідусь та бабуся.

Мене накрило хвилею болю, що відчували від покоління до покоління, на гребені якої я побачив свої дитячі спогади. Згадав себе ще хлопчиськом, коли маленькому єврею не знаходилося місця посеред розгодованих більшовицьких шакалів. І навіть ті, хто годувався недоїдками червоних, безжально, по-шаріковськи заходилися гавкотом, намагаючись принизити генетичну кров та сподіваючись вислужити ще одну подачку. Цей біль залишиться зі мною назавжди і я не припиню дякувати Богу за те, що мої сини, народжені в Незалежній Україні, знають цей біль лише по відлунню в моїх очах.

Нас винищували як етнос. Зрадництво стало буденним явищем. Я, скільки себе пам’ятаю, зневажав червону сволоту, гидував нею. І ці мої почуття були настільки сильні, що мене так і не зуміли навчити її боятися і підкорятися червоному режиму. Та моє серце завжди краялося, коли я зустрічав своїх ровесників євреїв, котрі напам’ять цитували праці тодішнього плюгавого вождя. Так і не зумів я зрозуміти та прийняти зразкових піонерів й комсомольців. Просто не сприймав їх. Це вкрай принизливо – брехати, що ти не той, ким є. Мені навіть в паспорті написали, що я – росіянин, адже моя мама, золота медалістка київської школи, вступаючи до МГУ, тремтіла від жаху за графу національність. Червоні знищили, спалили на піонерському вогнищі святе поняття генетичної совісті.

 

І, коли я почав спілкуватися з численними етносами українців на теренах нашої рідної країни, я почав краще розуміти той біль, котрий передавався від покоління до покоління. Той біль, котрий настільки заковує душі, що не дає проростати паросткам довіри одне до одного. Гуцули, молдавани, євреї, румуни… Імперська інституція, наче мисливських собак, тренувала манкуртів та зрадників, перетворюючи нас на загнаних звірів, не даючи нам чути навіть самих себе, не кажучи вже про інших, гратами та кулями випалюючи з нас такі святі поняття, як людяність, совість та щирість.

Це страшно. Та найстрашніше те, що цю, штучно створену червоними, ворожнечу продовжують розпалювати і сьогодні. Ми, українці, втомлені та розлючені тим, що чергова «перемога» на виборах перетворилася на чергову поразку України та українства. Ні, я не намагаюся виправдати Рабіновича, Зеленського, Коломойського. Але почуйте мене – вони такі ж парії та вигнанці серед єврейського етносу, як і посеред української нації. Зрадники втрачають право на коріння.

Але надважливо пам’ятати, що не можна судити по паршивим вівцям. Ми всі, народжені на українській землі, вигодовані українським хлібом, безмежно закохані в Україну – інші. Ми безмежно любимо свою жовто-синю країну. Обожнюємо її. І щодня молимося, хай навіть різними мовами, різними молитвами та в різних церквах, за щастя наших українських дітей.

Саме цей біль вигнав мене із теплої та затишної київської квартири і змусив витягувати на світ Божий найглибші метастази, що залишила нам червона пухлина, котру так неякісно видалили з жовто-синього тіла нашої рідної України.

 

Моє серце лікують ікони та церковні своди. Мене заспокоює Господня любов. Мене наповнює спокоєм Молитва. Мені відпускають гріхи священики і капелани нашої рідної Церкви. Та мені вкрай необхідна Україна в тому вигляді, в якому її створював Господь. Мені потрібно обнулити наслідки столітнього правління сатани і вивести на світ Божий ту генетичну інтелектуальність, котра віками ховалася від сонця.

Я простий маленький українець. Але це моя країна. Країна, в якій живуть мої діти, будуть жити онуки і багато поколінь правнуків. Саме тому я вважаю своїм обов’язком показати своїм дітям і кожному українцю, котрий захоче мене почути, що кожен з нас, українців, частинка великої, величної Української Нації.

 

Війна зірвала покрови за якими червоні ховали ПРАВДУ про те, хто ми, українці. Про те які ми є і якими були. Та ми маємо зуміти побачити цю істинність сьогодні. Її потрібно чути, відчувати душею, уміти малювати на асфальті, бачити в яскравих кольорах світанкового небокраю і відблисках свічок під іконою Матері Божої. Повернути титульній нації сили, віру і майбутнє. Об’єднати. Підтримати. Обійняти і щодня молити Бога за кожного українця в тилу та на фронті.

Олег розповідав про Буковину і Новоселицю. Показував старовинні фоліанти. Цей скромний і безстрашний воїн вкрай неохоче говорить про війну хоча щиро пишається фронтовим братерством.

 

Ця людина робить Вчинки. Тому багатослівно описувати його мужність та усвідомленість я вважаю зайвим. Олег Істратій – добрий, відкритий, відданий, завжди поспішаючий, інколи неспокійний, зі своїми поглядами на життя УКРАЇНЕЦЬ.

 

Брате Олеже, не вийде змінити цю країну соціальним і громадянським контролем за владними організмами. Це дорога по замкненому колу. Єдиний вихід – створити громадянське суспільство на основі авангарду нашої Нації з волонтерів, добровольців, капеланів, священників і УКРАЇНСЬКОЇ націоналістичної інтелігенції. І допускати до будь-яких щаблів влади виключно їх. Досить бути шиєю у безмозкої голови!

 

Ми на війні подорослішали до ВІЧЕ, на якому кожен буде чути один одного і відповідати одне перед одним, дивлячись в очі, а не визираючи з високих, завжди зачинених кабінетів. МИ. Ключове слово на найближчі 20 років. Ми – Нація. Ми – це Україна.

Олеже, низько вклоняюся твоєму дому і твоїй рідній Буковинській землі.

Олег Істратій. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/lSp85RhDwNg

Ми надзвичайно багато втрачаємо

Тому що не наслідуємо віри своїх предків. Адже забуваючи завіти предків, ми відмовляємося від власного коріння — Олег Володарський


Молитви за живих

Пом’яни‚ Господи Ісусе Христе‚ Боже наш‚ милості й щедроти Твої від віку сущі‚ заради яких Ти став людиною і розп’яття і смерть‚ заради спасіння православно в Тебе віруючих‚ перетерпіти зволив єси; і воскрес із мертвих‚ і вознісся на небеса‚ і сидиш праворуч Бога Отця‚ і милостиво споглядаєш на моління тих‚ хто смиренно всім серцем призиває Тебе: прихили вухо Твоє і почуй моє смиренне моління нікчемного раба Твого‚ серед пахощів духовних‚ що приношу Тобі за всіх людей Твоїх. І найперше пом’яни, Господи Ісусе Христе‚ Боже наш, Церкву Твою Святу, Соборну й Апостольську, що чесну Свою Кров за неї пролив єси, і утверди, і зміцни, і пошир, збагати, замири, і непереможною від ворогів пекельних повік збережи; розбрат Церков втихомир, думки поганські вгаси, єресі знищи і скорени, безбожництво вигуби і на ніщо силою Святого Твого Духа перетвори (поклін).

Владу нашу миром оточи і від усякого ворога й супротивника охорони. Вклади в серце їм усяку добру і спокійну думку про Церкву Твою Святу і про всіх людей Твоїх, щоб і ми в спокої тихе й безтурботне життя провадили в істинній вірі, у всякій побожності та чесності (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй Святійших Вселенських Патріархів православних, Святійшого отця нашого (ім’я)‚ Патріарха Московського і всієї Руси‚ Блаженнішого (ім’я) Митрополита Київського і всієї України, Преосвященнішого (ім’я) єпископа (титул), преосвященнійших митрополитів, архиєпископів, єпископів, пресвітерів, дияконів, весь чернечий чин і ввесь причет церковний, що поставив єси їх пасти Твоє словесне стадо, і молитвами їх помилуй і спаси мене грішного (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй отця мого духовного (ім’я) і святими його молитвами прости гріхи мої (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй батьків моїх, братів, сестер і рідних моїх, і всіх родичів моїх та друзів і даруй їм мир Твій та все добре (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй старих і молодих, бідних, сиріт, вдовиць, хворих, засмучених, тих, що в біді, в скорботі, у злиднях, в неволі, у в’язницях, на засланні; особливо ж тих, що за Тебе і віру православну безбожниками, відступниками та єретиками переслідувані, – пом’яни їх, відвідай, укріпи, заспокой і скоро силою Твоєю полегшення, волю і визволення їм подай (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй доброчинців наших, що допомагають нам, жаліють і доглядають нас, дають нам милостиню і просять за нас, недостойних, молитися за спасіння і вічних благ Твоїх отримання (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй посланих на службу, тих‚ що подорожують‚ отців, братів і сестер наших і всіх православних християн (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй тих, кого безумством своїм я спокусив і з правдивої дороги звів, а на погані й негідні діла напровадив їх; Божим Твоїм промислом на істинну путь знову їх настанови (поклін).

Спаси, Господи, і помилуй тих, що ненавидять і кривдять нас і роблять нам напасть; не допусти їх до загибелі через мене грішного (поклін).

Тих, що від православної віри відступили, погибельними єресями засліплені‚ і від Церкви нашої відкололися, – світлом Твого пізнання просвіти й до Святої Твоєї Соборної і Апостольської Церкви знову приєднай (поклін).

Мерзенну безбожну богохульну владу скорени, а правовірну утверди, силу християнську піднеси і милості Твої багаті нам пошли (поклін).


Митрополит Чернівецький і Буковинський ПЦУ ДАНИЛО (Ковальчук):

«Наша позиція є позицією Української Церкви, яку, як на сході, так і на заході, визнають такою, що нічим себе не заплямувала. Наша Церква є виваженою. Ми не можемо йти війною. Наш протест полягає у тому, щоб донести до буковинців слово правди. Бо у російській Церкві лише стільки правди, скільки там читають Євангеліє, а у діях правди ніколи не було й не буде. Як Українська Церква, мирно заявляємо, що ми є на цій землі, тому російському Патріарху тут немає що шукати. Це канонічна територія українського Патріарха, який служить всім співвітчизникам, а в крайньому випадку, якщо вже комусь так хочеться, Вселенського. Але аж ніяк не Московського. Поневолювачам давно пора сказати годі! Ми також повинні оцінити ситуацію після завершення візиту Московського Патріарха і сказати післяслово до наших вірян, а також тих, які ще вважають себе «московськими». Інших методів боротьби у нас немає. Наша єдина зброя — це слово! Така позиція нашої Церкви. Інша річ, українські політичні та громадські організації, які, чомусь, завжди запізнюються. Поки українці «розпрягають коней», а білоруси — «ой, я лягу-прилягу», росіяни не мають часу ні розпрягати, ні лежати. Одного коня загнали, а нового вже ведуть запрягати. Якби українські політики працювали, а не «лягайте спочивать», то стан справ в Україні сьогодні був би значно кращим. Хотілося б, щоб українські політики зараз хоч заявили свою позицію так, як це відверто робить Українська Церква»

ДЖЕРЕЛО

Місто сяяло довгоочікуваною білосніжною ковдрою, котра несподівано вкрила його наприкінці зими. Домашній затишок та сяюча краса за вікном навіювали сум за Буковиною — барвистою квіткою української землі. За неймовірними краєвидами цього краю, але в першу чергу за героями Буковинського циклу «Сповіді». За їх небайдужими, теплими посмішками, за їх привітністю та гостинністю, за їх неймовірною любов’ю до України.


Згадав, як зачарований тоді ще невідомою для мене Буковиною в очікуванні на диво їхав назустріч новим пригодам та новим знайомствам. Та перш за все, приїхавши на цю землю, я прагнув отримати благословення на зйомки «Сповіді». Знаючі люди розповіли мені про етнарха нашої нації, котрий все життя віддав нашій рідній українській церкві — про владику Данила.

Господь благоволів до нас і митрополит Данило дав свою згоду зустрітися з нами і зняти програму. Для мене це стало знамінням того, що Буковина по-материнськи тепло та ніжно розкриває перед нами свої обійми.

39 капеланів, численні монастирі та храми. І благодать Божа, що разом зі словами молитви розливається над квіткою-Буковиною.

Владика Данило — по суті своїй монах. Його помисли та душа постійно з Богом. Йому обтяжливі мирські клопоти. За 30 років він провів величезну роботу по відродженню та розбудові Української церкви. Та, попри зовнішню стриманість, його серце сповнено Божою любов’ю, котрою він щедро ділиться з усіма. Я із захопленням дивився, на цю неймовірну турботу та любов, котру йому далеко не завжди вдається ховати за батьківською суворістю.

Священики та капелани його єпархії вже давно стали для нього сім’єю. Заради них він відмовився від монашества, до якого так прагне його душа. «...Коли митрополит Данило вперше проводжав нас на війну, а це була спекотна літня ніч біля храму прп. Параскеви в місті, яке жило своїм мирним і спокійним життям. Ми бачили його переживання, він був зовсім іншим, як ми звикли його бачити. Ми вдавали, що не помічаємо його стурбованості і переживання, бо розуміли, що в його серці відбувається пошук слів-благословення, з якими мав до нас звернутися, хоча і ми самі не розуміли і не знали, що нас чекає і намагалися виглядати безтурботно. Він ходив туди-сюди на подвір’ї храму весь в роздумах, ніби змагаючись в собі, де на одному боці батьківські почуття, а на другому християнський обов’язок. Після тривалої паузи він тоді сказав слова, котрі запам’ятаються на все життя: «У кожного з нас є за кого і за що йти на війну. Отці, не бійтеся смерті, якщо вона має бути то вона буде там або тут. Але пам’ятайте , що є смерть ганебна, і є смерть з честю», згадує капелан Віталій Мензак.


Владика Данило неймовірно простий у спілкуванні та відкритий до діалогу. Він говорить і уважно спостерігає за співрозмовником, щоб зрозуміти чи зумів той почути суть сказаного, чи все сказане ним так і залишилося порожніми словами. Він вчитель! А ще я відчув, що він вже створив нову книгу. Він подумки наче гортає сторінки поки ще ненаписаних томів і розповідає нам про зміст усвідомлених ним рядків.

Я не знаю, чи вдасться мені колись на власні очі побачити цю його працю, та я знаю напевне, що величезна любов до Бога та своєї землі, свого народу завжди палає в серці цієї людини. В свої поважні роки він залишається такою ж дитиною, як і всі, хто по-справжньому любить Бога-Отця.


Надзвичайно приємно було спостерігати, з яким теплом та синівською повагою ставляться до нього духовні отці нашої рідної церкви. Це читається в їх словах, поглядах, жестах. Він власним прикладом навчає їх любити Бога та ближнього. Любити щиро та самовіддано. І навіть стримані та мовчазні священики погоджувалися на зйомки «Сповіді» дізнавшись про благословення Владики Данила. Адже вони занурені в молитву та служіння Богу. Їм не потрібен пафос та зайва увага. Їм потрібен Бог.

Для священика звична справа — розмовляти про Бога. Він розуміє важливість та необхідність цього. Але ця людина настільки далека від мирського, що пропозиція поговорити на камеру не викликала у нього жодного ентузіазму, тому нам вдалося вмовити на інтерв’ю лише пояснивши, наскільки важливо вести такі бесіди на очах у Нації.


Владика навчив священників своєї єпархії любові та повазі до тієї служби, котру вони обрали. Навчив чистоті помислів та повазі до вірян. Я відчував це усюди де бував. Ця людина — приклад сталевої волі. Він пожертвував своїм монаршим служінням Богу заради майбутнього нашої країни. Та в ньому немає ані сумнівів, ані жалю. Є лише любов до Бога і України. Це безумовне торжество віри та молитви. Тієї віри, котра так і не дала нашому одвічному ворогу винищити українство.


Я і зараз часто подумки повертаюся до церкви святої Параскеви Сербської. Самою душею, самою вірою я відчув під час «Сповіді» з Владикою Данилом принципово важливе для мене — мовчазну любов і вірне служіння тому, у що ти так свято і безумовно віриш. Він виховав величезну, сильну, потужну родину священнослужителів, для яких Бог і Україна понад усе.

…На мене дивилися суворі та турботливі очі Вчителя… Він не закликав, він просто прагнув бути почутим. Монах. Патріот. Вчитель. Українець.

Ми надзвичайно багато втрачаємо тому, що не наслідуємо віри своїх предків, адже забуваючи завіти предків ми відмовляємося від власного коріння.

Митрополит Данило. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/Eaygjs19zq0


Зачепили хлопці мою душу, їх сила духу та любов до України

Ігор Саханський пише ікони. Величезний світ в душі цієї людини. Немає злості та відчаю — Олег Володарський

 

Молитва до Пресвятої Богородиці на честь Її ікони «Скоропослушниця»

Преблагословенна Владичице, Приснодіво Богородице, що Бога Слово раніше всякого слова для спасіння нашого народила і благодать Його найбільше за всіх прийняла, Море Божественних дарів і чудес; завжди жива Ріка, Яка подає благодать усім, хто з вірою до Тебе прибігає! Перед Твоїм чудотворним образом припадаючи, молимось до Тебе, Всещедрої Матері Чоловіколюбного Владики: сподоби нас всещедрої милості Твоєї і прохання наші, що ми приносимо Тобі, Скоропослушнице, якомога швидше виконай на користь, утіху і спасіння кожному. Вияви, Преблага, благодать Твою на рабах Твоїх. Подай хворим зцілення і здоров’я; тим, що хвилюються — спокій; полоненим — свободу; страждаючим — утіху. Визволи, Всемилостива Владичице, кожне місто і країну від голоду, хвороби, землетрусу, потопу, вогню, меча та іншої тимчасової та вічної кари. Материнськими Своїми молитвами гнів Божий відверни. Від душевної немочі, спокус та гріхопадінь рабів Твоїх визволи. Щоб ми, перемагаючи спокуси та живучи благочестиво у цьому віці, в майбутньому сподобилися вічних благ благодаттю й чоловіколюбством Сина Твого і Бога, Якому належить всяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Його Отцем і Пресвятим Духом нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Учасник російсько-української війни, художник-іконописець Ігор Саханський

Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни. Щоразу, коли необхідно набратися сил, щоб «встати та йти», я подумки повертаюся туди. Хоча і розворушив той візит давно забуті спогади про ту мить, коли 20 років тому після чотиримісячного перебування на розтяжках та спицях мені настав час ставати на ноги.

 

Прийшовши до тями в реанімації, подивився в лікарняну стелю і почав молитися. Довго не міг повірити, що залишився живий. Та після ейфорії від усвідомлення живим прийшло похмілля у вигляді суворої реальності невпевнені кроки, твоє тіло, що підводить тебе на кожному кроці, милиці… В ту мить надірвалася одна із струн в моїй душі. Мені пощастило поруч зі мною протягом всього періоду реабілітації були рідні та друзі. Час та допомога лікарів потроху загоїли фізичні рани, тіло потроху відновлювалося, та те відчуття безпорадності, коли твоє тіло підводить тебе, залишає на душі шрами, котрі не загояться ніколи.

 

Клевань. Військовий шпиталь. Ігор Саханський. Чоловік, прикутий до візка. Учасник російсько-української війни. Російськомовний українець. Для котрого Україна понад усе.

 

Він пише ікони. Прагне розвиватися в цьому. В його очах неймовірне прагнення Бога. Живі, усвідомлені очі. Багато непромовлених слів. Багато того, що він прагне написати. Написати олівцями, фарбами, словами…

 

Величезний світ в душі цієї людини. Немає злості та відчаю, котрі сповнювали мене, коли травма скалічила тіло. Спілкуючись з ним, звертаєш увагу не на фізичну слабкість, а на силу духу цієї людини. Людини, душа якої сповнена любові та вдячності до лікарів та волонтерів, котрі самовіддано допомагають нашим воїнам.

 

Дивлячись на медперсонал та волонтерів, котрі, забуваючи за сон та їжу, доглядають поранених, ставлять їх на ноги, неможливо підвести їх і дозволити собі думку про те, щоб піддатися відчаю і перестати боротися за одужання. Мало хто здатен із вдячністю та усвідомленням приймати Божі випробування. Та лише зумівши це ми не ламаємося під тиском цих випробувань, а загартовуємося.

 

Важко було їхати зі шпиталю. Зачепили душу хлопці. Я прикипів до них. Мене вразила їх сила духу та любов до України. Ми ще довго прощалися, фотографувалися на прощання.

 

А частинка моєї душі залишилася там, разом із хлопцями, котрі здатні прийняти Божі випробування під час найтяжчого їх періоду. Адже у мене самого на усвідомлення мудрості дарованих Господом випробувань пішло більше десяти років.

 

…Згадав, як санітарка схилилася наді мною зламаним, взяла мене за руку, і ніжно промовила: «Синку, бережи тебе Бог!» І скільки сили, тепла та ніжності було в очах цієї жінки. Тоді я не зміг прийняти її підтримку, зболілий від того, що не бачив сенсу жити далі скаліченим. Та заспокоївшись, я зміг її почути. Віруй! Всім негараздам наперекір. Віруй і ніколи не здавайся! Бог тебе любить. Та і ти мусиш з любов’ю прийняти його випробування і з гідністю їх пройти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми учасник російсько-української війни, художник Ігор Саханський

https://youtu.be/YPI-2PB9Iog

Михайло Головко прагне бути почутим і йому є що сказати Нації

Михайло Головко – політик нової формації, для котрого Бог і Україна понад усе – Олег Володарський

 

Всемогутній і Єдиний Боже, Владико неба і землі!

Ти нас зібрав сьогодні на молитву за рідний край, за наш народ, за нашу Україну. Зібрав під оком нашого Хрестителя і Просвітителя, рівноапостольного князя Володимира Великого, який тримає у своїх руках знамено перемоги, Хрест Господній. Хрест, який ми, діти Володимирового Хрещення завтра, у половині великопісного шляху, будемо вшановувати у наших храмах. Хрест, який стояв тут, у центрі українського Єрусалиму, на Майдані, 5 років тому, коли наш народ, спонукуваний Твоїм Духом, розпочинав свій визвольний шлях, свій пасхальний перехід від рабства до свободи. Хрест як знак жертовної і вірної любові — Божої і людської. Хрест, в якому поєдналося небесне і земне, божественне і людське. Хрест як джерело Божої сили і благодаті, яка перемагає пекло. І хрест як вияв вірності людини аж до смерті, не раз — ціною жертви власного життя.

Ми, Господи, ще не осягнули цілі нашої мандрівки, ми ще не завершили наш національний шлях до свободи, гідності і справедливості. Як нам пригадував 5 років тому на Майдані, наш національний праведник і мудрець Слуга Божий Любомир, нам ще потрібно багато і наполегливо молитися, так наче б все залежало від тебе, Господи; і нам потрібно ще багато й важко працювати, так, наче б все залежало від кожного із нас, Твоїх дітей, яким Ти, Господи, довіряєш відповідальність за країну і за її майбутнє.

Дай, Господи, щоб супротивні сили не завернули нас із половини нашої дороги. Не допусти, щоб ми засумнівалися в нашому серці у правоті і перемозі, захиталися у наших діях чи збочили із того шляху, який обрали п’ять років тому, і яким йшли дотепер — жертовно, витривало, впевнено. Не дай, щоб ми забули, що «нема на світі іншої Вкраїни, немає другого Дніпра». Прости нам всі наші провини, Господи, бо уповаємо на Тебе!

Ти, Господи, нас кличеш, йти за Тобою дорогою Христа. А ця дорога нелегка і непроста. Однак, лише вона веде до воскресіння і до гідного людини Божого життя. Цей шлях позначений Твоєю благодаттю і захищений подвигом наших мужніх захисників. Цей шлях освітлений самопожертвою Героїв Небесної Сотні, через яких небесне і земне сьогодні єднається в молитві з нами і за нас.

Пошли нам, Господи, з висот небесних Твою мудрість! Мудрість єднання, щоб ми не розпорошували наших сил, а єдналися в дусі любові — до Бога, до наших ближніх і до рідної землі. Мудрість чуйності, щоб ми не дали задурити себе оманливими обіцянками, які походять від ворога нашого спасіння, від лихих людей і від збентежених почувань нашого власного серця. Мудрість спокійної відваги, яка дозволить робити подальші кроки на нашому шляху і приймати виважені, чесні і відповідальні рішення. Господи, даруй мені і кожному із нас Твою небесну мудрість, якої нам не вистачає, мудрість, яка пливе із Чесного і Животворящого Хреста! За молитвами Пресвятої Богородиці, Київської Оранти, св. Володимира і всіх Святих української землі.

Надіє світу, милостива Богородице Діво! Просимо про Твоє єдино могутнє заступництво: змилуйся над людьми беззахисними і моли милостивого Бога, щоб душі наші спаслися від всякої загрози, єдина благословенна!

† Богдан Дзюрах, секретар Синоду Єпископів УГКЦ

 

Народний депутат України VІІ та VIII скликань Михайло Головко.

Ніколи не відмовляй самому собі в тому, щоб бути собою. Мало хто здатен попри будь-які негаразди залишатися просто людиною. Українцем. Націоналістом. І не важливо де ти проживаєш – у Львові чи Лисичанську, в Одесі або Чернівцях, в Києві або в Черкасах. Важливо зовсім інше. Є в твоєму серці Україна? Ти цінуєш цю землю? Ти любиш її дітей і поважаєш її воїнів? Якщо ти чесно, не вагаючись, здатен відповісти «так» на всі ці запитання, значить ти справді українець.

 

Любити значно простіше у часи розквіту та благополуччя. І зовсім не просто, коли рідна країна кровоточить війною і задихається від економічних і соціальних проблем. Саме в таких умовах розумієш, хто є справжнім, а хто порожнім і байдужим. Адже так легко жалітися, що країна тобі винна, лаяти війну, суспільство, політиків, сидячи на дивані і, нічого не роблячи ані для себе, ані для держави.

 

Набагато складніше прийняти Україну всім серцем, з усією її історією та культурою, славетним минулим та складним сьогоденням. Набагато складніше не вимагати у когось кращого майбутнього, а своїми власними зусиллями день за днем, рік за роком, крок за кроком самостійно його будувати, сприймаючи людей лише після їх відповіді на питання «а що ти зробив для України?».

 

Михайло Головко – політик нової формації. Українець, для котрого Бог і Україна понад усе. Спокійний. Простий. Відкритий. Усвідомлений. Він прагне бути почутим. Не через амбіції, або бажання слави. Ні. Йому є що сказати Нації. Він поруч з нами, він один з нас.

 

Людина, котра пройшла Майдан, і в якої я розпитував про Михайла, ані на мить не сумніваючись, відповіла мені: «Він наш! Він ніколи не боявся іти проти системи. Це особистість. Він справді допомагає».

 

Як би мені хотілося, щоб усі мої співвітчизники полишили зайву метушню та поневіряння, і щоб єдиним спільним знаменником для нас стали Бог і Україна! Як же я мрію, щоб ми, українці, взявшись за руки, звернулися до Бога в єдиній, спільній молитві, в тому єднанні усвідомивши в собі незламну генетичну українську ВОЛЮ.

 

Я часто бачу уві сні Україну з усміхненим обличчям, котра тепло посміхається кожному з нас. Я свято вірую в величне майбутнє цієї країни. Я молюся, щоб ми здолали не лише зовнішнього воїна, а виграли ще й найважливіший бій – бій із внутрішнім ворогом, що знищує нас зсередини.

 

Михайло Головко готовий до цього бою. Він готовий до битви за Україну. За Україну, якою він живе.

 

Посеред тих, хто щодня молиться за Україну немає великих чи малих, сильних чи слабких, немає зайвих… Там є лише Бог, Україна і свята ВІРА в сильну та величну Батьківщину. Там цінують лише відданість та служіння своїй країні.

 

Знято вже більше 100 випусків «Сповіді», а в мене й досі перехоплює подих, коли я бачу в очах героїв програми віддзеркалення того величного майбутнього, котре чекає на Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Народний депутат України VІІ та VIII скликань Михайло Головко

https://youtu.be/bWpDwXwIXBk