Альона Шкодин, класний керівник групи ОН21

Овод Вікторія і Савлученко Діана, студентки спеціальності «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької

Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського. Студенти та викладачі Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. В музеї активно йшла підготовка до відкриття виставки, панувала натхненна та творча атмосфера. Художники, майстри народної творчості, різьбарі, митці. І студенти. Талановиті, творчі, яскраві особистості.

Мені пощастило побачити роботи Вікторії і Діани. Вони з цікавістю та захопленням навчаються, переймають досвід своїх наставників та викладачів, проте вже зараз намагаються відшукати власний стиль, відчути якими саме гранями творчість в них виблискує найяскравіше.

Це нове покоління українства. Нове покоління митців. Я часто думаю про те, що буде, якщо ми відійдемо в сторону і дамо їм вільно дихати на повні груди, більш вільно розвиватися, замість того, щоб душити в них ВОЛЮ нашими застарілими, проіржавілими радянщиною усвідомленнями про те, як треба жити і як все має бути. Адже ми виховані старою, совковою системою освіти, системою світосприйняття, котра виховувала гвинтики, а не особистості.

З нас батогом та пряником витравлювали будь-які прояви індивідуальності, будь-які прояви українства. І якщо бути чесними з собою, то багато хто зі мною погодиться. І тільки Майдан та війна почали повертати нас до нашої генетичної усвідомленості, національної ідентичності. Нам не розповідали правди про Україну навіть пошепки, лишень бабусі та дідусі пошепки молились за нас та за нашу Батьківщину, боячись говорити про це відкрито.

Але в наших дітей вільна та незалежна Україна є з самого народження. Та лише від нашої усвідомленості і щирості залежить, наскільки ми зможемо навчити їх цінувати та поважати це. Однак виховання – це лише фундамент. Адже їм, нашим дітям, доведеться обирати власний курс, шукати попутні течії та ловити вітер, котрий надме паруси.

І як би ми не переймалися за них, це їхнє життя, їхній час. Це важко сприйняти. Для цього потрібно багато любові та мудрості. Та нам доведеться прийняти те, що наші такі юні діти набагато старші за нас у своєму усвідомленні нашого генетичного українства. Це сучасне покоління величної України.

Нервувати, турбуватися, цікавитися їхніми справами — це наше батьківське право, котрого ніхто нас не позбавить. Та я все ж пропоную не заважати їм. Не тиснути на них. Допомагати, але не обмежувати. Нехай будують. Ми станемо собою тільки після того, як довіримо свою Батьківщину нашим дітям. Нашим таким юним, але вже таким воістину дорослим УКРАЇНЦЯМ. На це здатні лише мудрі. Але це не ризиковано. Зовсім.

Адже завдяки тому, що ми знайдемо в собі сили дати їм цю свободу, вони з повагою прийдуть до нас за порадою, коли настане біда. Діти торкаються душею Господа і говорять душами з Отцем Небесним і зі своїми батьками. Ну і, здавалось би, навіщо тоді зайвий раз хвилюватися? Але сам хвилююся і часто не сплю ночами.

Вікторія мріє не тільки реалізуватися у творчості, але й навчати та надихати юних українців. Вона добра, щира та привітна і легко знаходить спільну мову з будь-ким. В ній вдосталь любові і до мистецтва, і до людей для того, щоб нести світло знань в юні душі.

Діана хоче віднайти свій особистий творчий шлях та реалізуватися в цьому. Вона сильна, вільна, талановита. І вже зараз попри глибоку повагу до поглядів знавців мистецтва та модних тенденцій, не боїться іти проти течії та заявляти про себе, навіть якщо хтось може вважати її вибір не популярним.

Зізнаюся, ця «Сповідь» сповнила мене батьківською гордістю за наших дітей, наших юних українців та зігріла душу неймовірним теплом. Дивлюся я на цих дівчат, на їхніх ровесників та ровесниць, на власних дітей і розумію, що ми прожили життя не даремно. Я мимоволі перевів погляд на сина, котрий долучився до нашої знімальної групи у цій мандрівці Чернігівщиною і побачив, з якою цікавістю він спостерігає за тим, що ми робимо. Перевів погляд на Вікторію та Діану та зрозумів, що все залежить тільки від нас самих. Від сили наших сердець та душ. Українки… І защемило серце… Майбутнє нашої любої країни… Юні берегині, майбутні митці, матері, вчителі… Нам залишається тільки пишатися та захоплюватися нашими дітьми. Любити їх. І вірувати!

В хаті сонячний промінь косо
На долівку ляга з вікна…
Твої чорні шовкові коси
Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вкрили —
Наче праці тяжкої слід…
Але в кожному русі — сила.
В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу —
Материнську любов гарячу
І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліть, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти, любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.

Василь Симоненко

Любов Кіник, педагог

Іменем твоїм живу, рідна моя земле. Святим ім’ям твоїм засинаю і прокидаюся, мріючи, аби ти відродила свою споконвічну велич і знову стала сильною, квітучою, щасливою. Ім’ям твоїм, для мого серця і ще сотен тисяч СПРАВЖНІХ звертаюся у молитві до Господа і прошу миру нашій українській Нації.

Святим ім’ям твоїм пишаюся, але замовкаю, коли високо в небі кричить сміливий та вільний сокіл, вселяючи надію в мою душу. Ім’ям твоїм уповаю, коли бачу зовсім ще маленьких українців, котрі своїм беззастережним усвідомленням українства наповнюють ніжністю моє серце. Ім’ям твоїм захоплююсь, тихо звертаючись до Господа у вранішній та вечірній молитві. Ім’я твоє бринить в моїй непокірній душі, котра стане на коліна лише перед Богом і Україною.

Катерининська церква дзвеніла величною тишею. Я присів біля святої Катерини та посміхнувся сонячному промінчику, що ніби оживляв образи святих на церковних іконах. Цей день був сповнений спілкуванням зі священиками та капеланами моєї рідної церкви.

Та не тільки глибиною душ та силою духу священиків та капеланів запам’ятався мені той день. Героїня цієї «Сповіді» дала свою згоду, а її чоловік, Роман Кіник, дав своє благословення на зйомки й уперше за майже чотирирічну історію цього проекту я знімав програму з дружиною священика, з Любов’ю Кіник.

Жінка, мати, дружина, українка, педагог з дивовижно красивою душею, в якій так багато любові. Мудра та любляча українська берегиня. Наша сила і наша слабкість у величному слові МАМА. У буденній метушні ми часто забуваємо про це слово, це відчуття. Руйнуємо кувалдами твердиню звершень, а душею знаємо та розуміємо — без величного слова Мама усі ми сироти.

Мама. У кожного своя мить для цих слів. Своє звершення. Своя майбутність. І крізь призму свого усвідомлення ми кристалізуємо це поняття як Неня, Берегиня, Батьківщина. Україна. Мама… Ніжно і ласкаво. Слів можна сказати багато, та головне те, як відчуває себе душа, доторкаючись до цього дива творіння. І що в цю мить в тебе на серці.

Тоді… чотири роки тому, на красивій площі Львова під похмурим дощовим небом моя українська душа, ніби почувши це, почала молитися. Посеред великого і красивого міста. Молитися і плакати, ніби свічка, що палає під іконами. І не важливо, і не складно потім чути будь-який акомпанемент під звуки цього дощу. Найважливіше — знати, запам’ятати святість цього розуміння. Ми — як символ сильної та величної Матері-України. Ми — як відображення кожного з нас. Ми — ті, хто так свято і безумовно любить свою рідну землю.

Я не буду говорити саме про неї. Проте переконаний, що якби вона почула те, про що я пишу, вона, як українка, матір та дружина зрозуміла б мене, відчула душею те, що я хочу сказати. Душею, котра вінчана Богом зі священиком нашої Української Церкви. Душею, для якої Україна — набагато більше ніж просто навколишній простір. Душею, для якої Бог і Україна — базові постулати буття.

Вона мовчить про це, не говорить в голос. Але любить та вірує. І лише в молитві, наодинці з Господом, всім серцем молить Всевишнього про щастя для наших дітей і мир для нашої країни.

Головне в цій «Сповіді» зовсім не запитання та відповіді. За цією розмовою стоїть набагато більше. Головне те світло та тепло, котре відчуваєш поруч з цією людиною, цією душею. Українською душею. Я чув душу нашої рідної країни.

Саме в пошуках цього відчуття я щоразу збираюся в нову мандрівку, знімаю все нові та нові «Сповіді» з нашою неймовірною Нацією. Це моя молитва за майбутнє нашої країни. Коли МИ — це більше ніж усе, що ти маєш. Що мав. І що матимеш.

Джерело: https://jak.koshachek.com/articles/choloviki-jaki-vishivajut-hto-v-ce-povirit-alisa.html

Попченко Валентин Миколайович, військовий штурман морської ракетоносної авіації, майор

Чернігівщина — генетично глибокий край. Складно усвідомити, а тим більше передати наскільки безмірна ця глибина. Я неймовірно вражений тим, що відчув душею під час перебування тут. Це те, що я шукав усюди: на Гуцульщині та Буковині, Одещині та Дніпровщині. Те, що кличе до мене і не дає спокійно спати, раз у раз надихаючи на нову мандрівку нашою неймовірною країною.

Де наша Батьківщина? Чому я бачу її уві сні, але не можу віднайти наяву? Це потім, коли я почав знімати діалоги з Нацією, коли почав слухати та чути «Сповіді» українства, я побачив проблиски тієї величної Русі, котра квітла величчю на увесь світ.

Чернігівщина — амфора класичної культури. Древляни, поліщуки… Величний край з величною історією. Ми маємо уважно та завзято вивчати нашу історію, аби усвідомлювати, хто ми є та яке ми маємо коріння.

Та сьогодні основа існування українства зачинена для нас. І якщо ми хоч трохи поважаємо себе, ми почнемо змінювати це і ставитися до цього вкрай принципово. Від цього залежить майбутнє нашої країни. Генетику потрібно культивувати! Це надважливо для України та українства.

Але нашу національну ідентичність останні сотні років знищують під акомпанемент нашої байдужості та рабської покори. Та все ж таки посеред нас є ті, в кому бринить українство. Ті, хто цінують, шанують та бережуть його. Свято. Ревно. Переконано.

Валентин Миколайович — один з таких людей. Українець. Офіцер. Сильний характер військового та глибока, творча душа. Участь у фольклорному колективі, народна вишивка. Красива душа, котра творить красу. Я вперше спілкувався із чоловіком, котрому вистачає терпіння та зосередженості займатися вишивкою. Це молитва без слів, молитва руками.

Він прийшов на ефір у власноруч вишитій сорочці. Сталева воля і ніжне серце. В цій людині надзвичайно красива гармонія контрастів. А ще в ньому стільки українства! Воно бринить в ньому. Сяє. Палає. Усвідомленість. Совісність. Принциповість. І глибока любов до своєї Батьківщини.

В той дощовий осінній день музей Олександра Довженка, його співробітники та гості зігріли нас теплом надзвичайно красивих душ. Люблячих душ. Українських. Ми побачили іншу Чернігівщину. Спокійну. Усвідомлену. Глибоку.

В них варто повчитися любити. Вони це роблять так переконано, щиро та назавжди. Ці дивовижні українці не звикли говорити про свої почуття, адже для них це очевидні речі. Та для мене можливість розповісти про них українству стала надзвичайною втіхою. Ми, українці, вміємо любити. І які ж ми красиві у нашій любові до подарованої нам Господом України!

У День Святої Трійці, який гостинна Сновщина згуртовує кращі народні колективи Чернігово-Сіверщини, які демонструють свій талант на обласному фольклорному фестивалі-конкурсі імені відомого фольклориста, лауреата обласних премій ім. Г. Верьовки, Б. Грінченка і премії Фонду культури, заслуженого працівника культури України Василя Полевика.

І це не дивно, адже фундатор фольклорного мистецтва Василь Полевик записав близько чотирьох з половиною тисяч народних пісень і обробив величезну кількість з них, значно збагативши їх звучання. Під його невтомною опікою в області діяли близько 500 різних співочих колективів, більшість з яких співають і досі, тим самим продовжуючи справу Сновського маестро народного музичного мистецтва.

Десятки років свого життя він присвятив збиранню безцінних і унікальних скарбів народного фольклору не тільки у рідному Сновському районі, а й в різних куточках області.

Джерело: https://chor.gov.ua/nasha-diyalnist/novini/item/3961-narodni-talanty-chernihivshchyny-prezentuvaly-svii-tvorchyi-dorob

Полевик Василь Іванович (1925-1999рр) — заслужений діяч культури, фольклорист, музикант, керівник багатьох самодіяльних художніх колективів. Уродженець с. Займища Василь Полевик присвятив українській пісні майже все своє життя. Він записав близько чотирьох з половиною тисяч народних пісень і обробив значну частину з них, збагативши звучання. Під його опікою на Чернігівщині діяли близько 500 співочих колективів. Більшість із них збереглися до сьогодні. До останнього дня (помер В.І. Полевик у 1999 р.) не поривав зв’язків з рідним селом, де створив фольклорний колектив «Спадщина»

Джерело: https://shrr.gov.ua/nash-kray/adm-ter-ustriy/item/51-vydatni-diiachi-raionu

Сотнікова Олена Василівна, провідний методист з питань розвитку та збереження народної творчості та аматорського мистецтва Чернігівського обласного центру народної творчості

Олена Василівна помітно хвилювалася. Для неї ця програма стала згадкою про батька. Василя Полевика вже давно немає, але його донька і досі з величезною любов’ю, шаною та повагою ставиться до його пам’яті. Саме особистість батька і допомогла їй відшукати свій шлях у житті, і знайти себе в тій справі, котра так припала до душі.

Ми зустрілися в центрі народної творчості, де у нас був запланований насичений знімальний день. «Сповідь» з пані Оленою була першою з тих цікавих діалогів, котрі нам пощастило зафільмувати в цьому дивовижному місці.

Олені Василівні було досить не просто налаштуватися та подолати хвилювання, а камери не додавали їй спокою. Але ми все ж таки зуміли знайти спільну мову, впоратися з емоціями та побудувати цікаву бесіду.

Завдяки батьку Олена з самого дитинства відчувала Україну. Він їздив по селах, їздив до людей і бережно збирав наш український фольклор. Рідна Україна говорила з його душею рядками та нотами народних пісень, а тоді ще маленька донечка постійно чула український спів та розповіді про українство. Вона зростала в цьому. Відчувала своєю дитячою душею. Душею, в якій з дитинства закарбована любов до батька і до України.

Як же це прекрасно, коли батьки власним прикладом змалечку навчають дітей любові до України. На прикладі Олени Василівни ми бачимо, що подорослішавши, такі діти продовжують жити з Україною в серці. Наша країна для неї — це щось глибоко рідне. Те що має аромат дитинства та щастя. Те, що неможливо забути. Те, де живе її душа. Дивовижно ніжна і красива душа.

Я щасливий тим, що мав змогу доторкнутися у «Сповіді» до цієї української душі. Я був радий тому, що ми разом з Оленою Василівною пережили ці яскраві спогади про яскраву людину — її батька, котрий так багато зробив для України і українства, котрий залишиться в нашій пам’яті на віки.

Сила душі та мужність Олени Василівни викликали в мене глибоку повагу. Адже як багато потрібно сил, праці та любові, щоб по крихтах збирати нашу величезну, красиву країну та відроджувати нашу таку глибинну культуру. Люди в яких вистачає на це душі — справжні діаманти Нації. І я щоразу дякую Господу за зустріч з такими людьми.

https://youtu.be/bLQmdCOD8rI

Я вірив, коли говорив: Я сильно пригнічений!

Я сказав був у поспіху: Кожна людина говорить неправду!

Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?

Я чашу спасіння прийму, і прикличу Господнє Ім’я!

Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його!

Дорога в очах Господа смерть богобійних Його!

О Господи, я бо Твій раб, я Твій раб, син Твоєї невільниці, Ти кайдани мої розв’язав!

Я жертву подяки Тобі принесу, і Господнім Ім’ям буду кликати!

Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його,

на подвір’ях Господнього дому, посеред тебе, о Єрусалиме! Алілуя!

Біблія, Старий Заповіт, Книга Псалмів

Переклад Івана Огієнка

Якубів Дарія Василівна

Вона пригощала нас гарячим чаєм, поки ми знайомилися з отцем Михайлом Якубівим, ніжинським священиком нашої рідної Православної Церкви України. Усюди на території красивого Свято-Покровського храму відчувався дотик душі дивовижної Берегині цієї родини і цього місця.

Це важка праця у славу Господню — приїхати в незнайоме місто і по крихтах відновлювати, відбудовувати храм Божий. Цеглина за цеглиною. Ікона за іконою. Вимолити, вибудувати, викохати майбутнє цього храму. Виховувати дітей, допомагати чоловікові священику у його щоденному служінні Богу і Україні. Не жалітися на складнощі та негаразди, а просто жити, працювати, любити та вірувати.

Соціум пропагує різні наративи, як складову поняття «особисте щастя». Матеріальний добробут, умови проживання, фінансова стабільність, соціальні гарантії… Та він ніколи не навчить тому, що щастя — у вірній та самовідданій любові. Ніколи не розкаже про те, що можна стати щасливою, послідкувавши за чоловіком в невідомість, та ще й з маленькою дитиною на руках.

Не розкаже соціум і того, що щастя живе в люблячій душі, котрої вистачає і для того, щоб пліч-о-пліч з чоловіком спочатку відбудувати храм, а потім і тримати його на собі, і вистачає на родину, на коханих чоловіка та діточок. Про це розкажуть лише люблячі, щасливі очі цієї прекрасної жінки.

Ми вигадуємо собі якихсь героїв, розфарбовуємо їх кольоровими олівцями, додаючи їм вигадані нами барви та риси. Та у справжньому, не вигаданому, житті все інакше. Ти часто опиняєшся перед вибором. Перед точкою неповернення. І саме в цю мить важливо не зрадити себе своїм вибором. Почути своє серце, свою душу. Так Господь відкриває шлях до щастя.

І це щастя часто не в багатстві чи розкоші, не у славі чи визнанні. Воно може бути у щоденній праці, у родинних турботах, у силі силенній буденних справ… Але воно буде настільки глибоким та всеосяжним, що ти не проміняєш його навіть на усі блага світу.

Жодна квітка, жодна вишита серветка не з’являється у храмі сама по собі. В кожній найменшій деталі видно руку люблячої Берегині. Вона душею обіймає кожного, хто переступає поріг цього місця і наповнює не тільки власний дім, а й дім Божий теплом, затишком і любов’ю.

Наші українські Берегині — дружини, матері, доньки та сестри. Вони вміють любити всюди: у затишних стінах своїх домівок, в тилу і на фронті, в бізнесі, політиці, економіці. І в цьому стільки красивого, вишуканого та справжнього. Стільки Божого!

В тому є і заслуга пані Дарії, що це місце, цей храм одразу припадає до душі. Сюди хочеться зайти і відключитися від мирського, метушливого, задушливого. Просто поставити свічку та помолитися. Кожному із нас це потрібно. В нескінченному коловороті примарно-важливих справ ми забуваємо про душу. А непочута, душа говорить до нас все тихіше і тихіше, поки не замовкає зовсім, ховаючись у недосяжній глибині нашого єства.

Ми розмовляли, а я відпочивав душею, зігрітий теплом величезного серця матінки Дарії. зігрітий силою її любові та віри. Під час нашої розмови раптом розпочалася злива. І це лише додало затишку храмовим стінам і тепла нашій розмові.

Рука в руці, серцем до серця отець Михайло та матінка Дарія бережуть цей храм для нас. Для тих, любить Христа. Для тих, хто вірує в Господа. Це так просто і водночас складно — просто жити, любити та вірувати. Та в цьому стільки мудрості, гармонії та щастя.

Закортіло зайти до храму та поставити свічку. Запалити її, мовчки дивитися на вогонь та відчувати силу Божої Любові, котра сильніша за будь-що в цьому світі. Без неї наша душа не зможе бути живою.

Голові федерації футболу міста, депутату міської ради двох скликань Мамедову Володимиру Хейбаровичу присвоїли звання почесного громадянина міста Ніжин. Рішення було прийнято на 37-й сесії Ніжинської міської ради одноголосно. Звання почесного громадянина присвоїли Володимиру Хейбаровичу за вагомий внесок у розвиток міста. Активну участь у громадському та патріотичному житті Ніжина. Безкорисливу допомогу місту, громаді, спорту.

Мамедов Володимир Хейбарович вже майже десять років — незмінний голова федерації футболу Ніжина, яку створили з його ініціативи — є депутатом двох скликань. Володимира Хайберовича визнано одним із переможців обласного конкурсу «Благодійник року» імені меценатів Тарновських, відзначено медалями військового відомства, нагороджено відзнаками православної церкви та званням «Волонтера України».

Джерело: https://www.uezd.com.ua/volodymyru-mamedovu-prysvojily-zannya-pochesnoho-hromadyanyna-mista-nizhyn/

Мамедов Володимир Хейбарович, Почесний громадянин м. Ніжин, депутат Ніжинської міської ради п’яти скликань

Я рідною мовою вірші пишу,

Щоб краще вона процвітала.

Я рідною мовою дорожу,

Щоб наша держава буяла.

Хай згинуть з дороги усі вороги,

І наша країна міцніє.

Щоб гасло, яке ми з Майдану несли,

Над нами як сонце жевріло.

Не соромно нам

За Державу свою,

Ім’я якій Україна.

Прославимо працею навіки,

Бо це твоя і моя Батьківщина.

Її широки поля і лани

Гори її і долини,

Сиві Легенди її давнини

Нащадкам ми залишили.

Автор Володимир Мамедов

Володимир Хейбарович чекав на нас в холі Ніжинської міської ради, потім запросив до свого затишного ресторану. Забігаючи наперед, скажу, що «Сповідь» людини з такою величезною та люблячою душею варто почути та побачити. А тоді, ще практично незнайомці, ми йшли красивим, намоленим містом, а я згадував ті неймовірні душі, котрими мені відкрився цей край. Почесний громадянин свого рідного міста Володимир Хейбарович неквапливо йшов поруч із нами і було видно, наскільки він любить це місто і як ним пишається. Він був готовий до діалогу. Готовий говорити щиро, розповісти про те, що на душі.

Володимир Мамедов — розумний, ерудований співрозмовник, потужна, яскрава особистість. Цій людині є про що розповісти і є чим поділитися з Нацією. Та для мене стало несподіванкою те, що світ бринить для нього поезією, в яку він вкладає стільки себе самого. У своїй «Сповіді» він поділився своїми віршами і це стало для мене справжнім одкровенням про цю людину.

Коли на нашу рідну землю прийшла війна, суспільство реагувало по різному. Комусь «какаяразніца», хтось одразу втомився від війни. Дуже мало тих, хто залишився з Україною, хто підставив своє плече в час підступного ворожого удару, хто підіймав нашу Неньку, коли той, хто називався братом, завдав удару в спину. Тому кожен з таких людей на вагу золота для нашої Нації і я щоразу з особливим хвилюванням та повагою торкаюся таких душ.

Володимир Хейбарович залишився з українством. Майдан. Війна. Волонтерство. Спорт. Тут, в тилу, він допомагає нашим захисникам і водночас робить так багато для того, щоб розбудувати ту величну країну, про яку мріють ті, котрі, ризикуючи власним життям, тримають над нами рідне небо. В нього вистачає душі й на сьогодення, і на майбутнє нашої країни.

Пан Володимир віддавав нам свої рядки. Вірші, народжені в усвідомленні життєвих перепитій. Одного він не міг спокійно прийняти — війни. Я розумів його. Мене це відчуття не полишає вже восьмий рік. Я так само звинувачую себе в тому, що сталося з нашою країною. І не зможу собі цього пробачити. Раптом уявив собі скептичний погляд мого ровесника, такого самовпевненого та незграбного пересічного обивателя, котрому нічого не цікаво окрім себе самого, але якому усі скрізь винні. Я б витримав цей пихатий та самовпевнений погляд з посмішкою та відчуттям сорому за тих, хто так і не зрозумів, що ми платимо кров’ю та життями найкращих за свою власну байдужість та егоїзм. Платимо життями наших дітей! Адже посеред Нації не існує чужих дітей.

Володимир Хейбарович так само сумно та стримано посміхався. Спокійно та розважливо він розповідав про свій рід. Розповідав про паломництво свого діда, котрий обіймав молитвою увесь свій рід, розповідав про батьків та онука. Розповідав про своє життя та про власні переконання. Говорив коротко, стримано та без зайвих емоцій.

І читав вірші. Його поезія лягала бальзамом на мою зболілу душу, котра так любить Україну та українство. Наприкінці програми пан Володимир подарував мені книгу про футбол. Він займається розвитком футболу у своєму рідному місті з надзвичайною самовідданістю та ентузіазмом. Це його дітище.

Коли Володимир Мамедов говорив про це, в його очах спалахнули іскри мудрої, але попри все такої юної та завзятої душі. Ця людина відчуває все, що відбувається з його країною. Небайдужий, відданий, переконаний українець. Після розмови з ним я йшов затишними вуличками Ніжина, вдихав вже по-осінньому прохолодне повітря і відчував себе дивовижно щасливим. Ми не самі в цей буремний не спокійний час. Ми, українці, є. І наша країна обов’язково переможе!

О Пречистая Діво, Мати Господа Всевишніх сил, Неба і землі козацької Царице, Богохранимого стольного града Києва і всієї держави нашої України-Руси — Всемогутня Заступнице! Прийми всехвальні й подячні піснеспіви ці від нас, недостойних рабів Твоїх, і піднеси молитви наші до Престолу Бога і Сина Твого, щоби був милостивим до неправд наших і послав благодать Свою до тих, хто шанує Всечесне ім’я Твоє і з вірою та любов’ю вклоняється благовісній іконі Твоїй. Бо ми недостойні помилувані Ним бути, якщо не Ти ублагаєш Його за нас, Владичице, бо є все Тобі можливим від Нього. Через це вдаємося до Тебе як до певної і скорої Заступниці нашої. Почуй нас, що молимося Тобі, осіни нас Всемогутньою Покровою Твоєю і виблагай в Бога і Сина Твого: священикам нашим — ревність і піклування про душі наші, державцям — мудрість і силу, суддям — правду і безсторонність, відвагу і наснагу козакам, шлюбний Покров молодим подружжям та збереження їх у вірності та цнотливості, родинам — любов та злагоду, дітям — слухняність, ображеним — терпимість, кривдникам — страх Божий, тим хто у скорботі — душевний спокій, веселим — стриманість, а всім нам — Духа розуму і благочестя, Духа милосердя і покірності, Духа чистоти та правди.

О, Владичице Пресвятая, змилуйся над немічними людьми твоїми, позбав нас зневіри, відчаю, гніву, ворожнечі, недовір’я, заздрощів, наклепу, ненависті, марнославства і гордощів бісівських, а відтак зглянься на всіх нас милістю Твого заступництва. Підійми нас із глибини гріховної і просвіти сердечні очі наші, щоби бачити Спасіння. Будь милосердною і тут, і там: як на стороні земного буття, так і на Страшному Суді Сина Твого. А тих, хто з вірою і каяттям від життя цього відійшли — отців і братів наших, вікопомних князів і гетьманів, душі славних козаків-лицарів Війська Запорозького Низового — у вічному житті з янголами й усіма святими жити сподоби. Ти після Бога перша наша Надія і Заступниця всіх, хто прибігає до тебе з вірою. Збережи соборність землі нашої Україноруської, покрий нас Святим Твоїм Омофором від зазіхання злих нечистих сил та усякого супостата, нехай буде в країні нашій правда Господня, та хай збережуться в народі нашому святодідівська мова та звичаї. Бо молимося до Тебе Пречиста і Непорочна Діво як до Всемогутньої Заступниці та Винуватиці спасіння нашого і величаємо Святе та Величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа в Троїці славимого і поклоняємого Бога, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь!

Протоієрей Микола Апанасенко, Клірик храму святої великомучениці Катерини (Катеринінська церква) м. Чернігів

Поки ми знімали програми він проводив служби. Я сам підійшов до отця Миколи. Я із захопленням спостерігав, наскільки самовіддано він ставиться до служби Божої та до прихожан. Люди приходили та йшли. Храм жив своїм життям, наповнюючись молитвами й каяттям, сльозами вдячності, надії та віри.

А отець Микола Апанасенко продовжував молитися та служити Господу. Я підійшов до нього і запитав: «Ви дозволите зняти з Вами програму?». Він сором’язливо посміхнувся та відповів, що не встигає, адже в той день у нього йшла служба за службою. Я попросив виділити хоча б 15-20 хвилин на «Сповідь» і він погодився, за що я йому безмежно вдячний.

Розмова про Бога з цим священиком стала для мене важливим уроком ВІРИ. Він козацької крові. Нащадок славетного роду. Чернігівець з діда-прадіда. Навчений вірувати в Бога і Україну. Переконаний та уважний духовний наставник.

Я побачив, з якою любов’ю та шаною отець Микола ставиться до свого служіння. Це неймовірно красиво — спостерігати за людиною, котра робить справу свого життя, слідуючи своєму призначенню.

На відміну від попів ворожої церкви, наші священики і капелани знайомі з тяготами та випробуваннями. Багато з них власними силами, серцями та душами відроджують старовинні часто напівзруйновані храми, а дехто навіть будує церкви від найпершої цеглинки в фундаменті до найвищого купола. І в цьому стільки святого! Стільки Божого!

Я надовго запам’ятав фразу, котру промовив до мене один з митрополитів нашої рідної церкви: «Мене часто запитують про те, чому наша церква саме така. І я відповідаю, що в цьому пряме відображення суспільства, в якому ми живемо. Так само як і держави».

Ми всі, кожен з нас — частинка величного цілого. А священик — це той, хто чує нашу душу. Адже лише покликаний Господом до служіння священик може вказати тобі шлях до світла. Треба лише зуміти стати на цей шлях. Прийняти його. І йти ним чесно та віддано.

Ми завершили програму, а отець Микола почав обряд хрещення немовляти. Ми проходили повз, коли батьки з ніжністю тримали малюка на руках. Неймовірно милий та обласканий хлопчик. І в першу чергу милістю Господньою. Його принесли до Бога, щоб Він осяяв ще таке маленьке життя сяйвом щирої та вічної любові.

Автор Яна Хмелюк

 Станіслав Прощенко, учасник російсько-української війни, громадський діяч

«Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною». І мені також це принципово в нашій країні. Навіть категорично принципово. Щоб російська церква пішла з нашої святої землі. Назавжди. Безумовно. З Почаївської Лаври. Зі Святогірської. З Печерської.

Це мета моєї роботи. Ціль останніх чотирьох років життя. 403 «Сповіді». 403 долі. З яких майже половина – це священики, капелани та ченці. Рідні та кровні українці, котрі вірують в Бога і Україну хочуть жити вільно та справедливо.

Воля – частина нашої суті. Невіддільна частинка українства. Віра. Віра предків. Ікони. Люди, котрі навчають нас молитися та любити. І раптом на восьмому році війни ми розуміємо, що повністю не захищені від ворожого лицемірства кремлівської церкви, котра захопила численні українські храми та руйнує свідомість багатьох українців.

Злодійкуваті, підступні істоти проповідують любов до кремлівських божків і збирають з українських вірян гроші нашому ворогу. Тут і біль, котрий іноді просто спустошує, коли кожна наступна влада заграє з внутрішнім ворогом українства замість того, щоб нейтралізувати п’яту колону всередині країни.

Банальність зрадницьких дій вже ні для кого не секрет. Байдуже мовчання – безхребетність більшості. Наша байдужість – це внутрішня хвороба, це наче проказа, що роз’їдає душу українства.

Я завжди пишу про те, що такі хлопці, як Станіслав Прощенко, вже ніколи не повернуться з війни. Душею вони там назавжди. Поруч із тими, хто дивиться на нас з Небес. І вони це гостро відчувають. І ці погляди, ці душі вони вже не зрадять ніколи.

А ми? Суспільство? Громадськість? Українство? Де ж усі ми? Займаємося власним життям? Намагаємося будувати власне майбутнє, закриваючи очі на те, що за наше вільне сьогодення проливається кров і гинуть найкращі?

Одужання душі в її покаянні. Каяття. Ми не помічаємо всередині себе цілу армію українофобів і зрадників, тим самим намагаючись йти вперед із заплющеними очима. Мені це дуже болить. Це крає душу. Забирає сон. Зриває з місця і несе Україною, щоб об’єднати тих, хто прагне мирного неба над нашими головами і єднання нас як Нації. Нації, котра має тисячолітню історію.

І кожен з тих, кому не байдужа доля нашої країни бере на себе хрест десятка байдужих. Вони несуть на собі неспівмірну ношу. Свою і чужу. Це вибір кожного з нас. Я не знав Святослава Прощенко перед програмою. І можливо ми більше не побачимося. Байдужі та бездуховні називають його по-різному.

Я можу назвати Станіслава лише Братом. Моїм справжнім Братом по українству. У нас одна країна. Один прапор. Одне українське небо над головами. Так хто він мені?Брат! Брат, котрий у надзусиллях несе свій хрест, не зважаючи на каміння, що летить в нього та гомін ватної юрби. Він повернувся з війни і продовжує воювати за свою ВІРУ.

Московити мають піти з нашої землі назавжди, забравши з собою брудних попів чужої для нас віри. Діалог. На краю ночі. Під зоряним небом нашої рідної Богом даної України. Дякую за непримиренну позицію. В цьому і є соль нашої землі – будь-що боронити нашу повну та безумовну ВОЛЮ.

https://youtu.be/oXDNtz2vpzc