Я тобі наказую жити,
                                                                                             І боротись назло ворогам


                                

                              

                                                                                           
 
                       
                                                                                        
          Сьогодні, День Незалежності нашої України - Батьківщини, у якій народилися,зростали,мріяли,
творили та любили. Адже Батьківщина - це також мати, яка викохала піснями,родючою землею, добрими працьовитими руками людей та загартувала свій народ у боротьбі за свободу та незалежність
            Раніше,(відверто),цей День не мав, особисто для мене, такого важливого значення як тепер.
Чому тепер для мене це  важливо? Ну напевно тому, що останні два роки,вкрай важкі і важливі для всієї країни. Це роки непокори,боротьби,відстоювання інтересів держави і власної землі.
        Зараз особливий час. Час на перевірку нашої нації,її еволюції. Це екзамен для всього народу:на
відмінно - це довести собі і всьому світові,що ми НАРОД;провалити іспит - означає нашу слабкість,байдужість, неспроможність вистояти.
         Сьогодні,я хочу вклонитися і подякувати нашим героям,сміливцям, минулого і сьогодення.
 Завдяки Вам живе наша Україна. Дякуємо за Вашу мужність,пролиту кров,ваші життя в ім'я
 свободи.
          Для мене Україна - це не тільки ліса,поля,гори,дороги та міста. Для мене Україна - це люди,
 які живуть і працюють на своїй землі,які у непростий для країни час,простягають руку допомоги
 ближньому:здійснюючи молитву, підтримуючи добрим словом,обігріваючи і годуючи нужденних.
  Хіба не з цього починається нація?
         І як би важко зараз не було я вірю,що мудрість та злагодженність нашого народу,допоможуть
 здолати лихо та жахіття,які є на нашій землі. Наша воля до свободи, незалежності майорітиме
 яскравим ліхтариком на шляху до майбутнього:доброго,мирного,яскравого та щасливого.

                                        
                                    Я, вклонюся Україні та її народу,
                                    Який любить нашу неньку, волю і свободу,
                                    Ради неї не шкодує, ні життя, ні сили,
                                    На Донбасі, війна люта, збільшила могили,
                                    Роздирають Батьківщину враги - супостати,
                                    Та повстали наші братя, волю захищати,
                                    З нами Бог і Божа Мати,з нами правди сила,
                                    Бо ми борем нашу Землю,як Петро Могила,
                                    Захищаєм нашу неньку і свої кордони,
                                    Не зламати нашу волю,ні зараз,ніколи,
                                    Дух Тараса і Голоти, нехай укріпляє,
                                    Соловейко в тихім гаї, душу звеселяє,
                                    Піду в гай я, в чисте поле, поплачу тихенько,
                                    За народ,братів і неньку, крається серденько,
                                    Та я вірю в українців, в їхнє добре серце,
                                    Милосердя в нас не згасне, і святе озерце
                                    Нас омиє, нас очистить, від бруду і лиха,
                                    Нагорода перемога, і любов, і втіха,
                                    Я вклонюся Україні та її народу,
                                    Який любить нашу неньку, волю і свободу,
                                    Ради неї, не шкодує, ні життя, ні сили,
                                    На Донбасі війна люта, збільшила могили.

                     З любов'ю до Вас                  Христина (кАмарик222)

                   
                 

                

Фото: Андрій Слєзєнко

 

У нашої мальовничої країни сьогодні 22-а річниця. В це визначне свято бажаю Україні зростання в усіх напрямках розвитку, збільшення її авторитету в світі, відновлення національних традицій та культури, збереження природної спадщини і багатств! Від усієї душі зичу здоров'я, щастя, добра і достатку нашому народові! І, з якими б перешкодами ми не стикалися на своєму шляху, — ми тобою пишаємося, Україно!

З Днем Незалежності!

 

                          < МУЗИЧНИЙ ДОДАТОК >                           

 

 

Встановити
лічильник

Василь Симоненко

* * *

 Задивляюсь у твої зіниці

 Голубі й тривожні, ніби рань.

 Крешуть з них червоні блискавиці

 Революцій, бунтів і повстань.

 Україно! Ти для мене диво!

 І нехай пливе за роком рік,

 Буду, мамо горда і вродлива,

 З тебе дивуватися повік…

 Одійдіте, недруги лукаві!

 Друзі, зачекайте на путі!

 Маю я святе синівське право

 З матір’ю побуть на самоті.

 Рідко, нене, згадують про тебе,

 Дні занадто куці та малі,

 Ще не всі чорти живуть на небі,

 Ходить їх до біса на землі.

 Бачиш, з ними щогодини б’юся,

 Чуєш — битви споконвічний грюк!

 Як же я без друзів обійдуся,

 Без лобів їх, без очей і рук?

 Україно, ти моя молитва,

 Ти моя розпука вікова…

 Гримотить над світом люта битва

 За твоє життя, твої права.

 Ради тебе перли в душу сію,

 Ради тебе мислю і творю…

 Хай мовчать Америки й Росії,

 Коли я з тобою говорю.

 Хай палають хмари бурякові,

 Хай сичать обращи — все одно

 Я проллюся крапелькою крові

 На твоє священне знамено.

                                                   1961 рік

24 серпня в Сімферополі біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбувся урочистий мітинг до Дня Незалежності України, на який зібралося кількасот чоловік різних національностей Криму.
Квіти до пам’ятника поклали представники патріотичних політичних партій та громадських організацій, громадяни-патріоти.

Над площею майоріли державні прапори, прапори Української Народної партії, Конгресу Українських націоналістів, кримськотатарські національні прапори. Наприкінці виступили дитячі колективи з піснями, танцями та віршами Кобзаря. Жодного представника кримської влади на святі не було.

«Приємно, що кримські діти, які на мітингу співали українські пісні та декламували українські вірши, гарно знають національну культуру та чудово володіють українською мовою», — прокоментував ситуацію голова Кримської організації УНП Олег ФОМУШКІН, який із захопленням слухав співи та декламування малят та рукоплескав національним українським танцям дитячих колективів Української гімназії Сімферополя.

За його словами, «навіть діти кримськотатарського народу добре володіють державною мовою та є більшими патріотами України на відміну від проросійської верхівки кримської влади, яка й досі показово демонструє на своєму робочому місці небажання розмовляти українською».

З особистих вражень від Дня Незалежності в Києві --- влада самоусунулась від організації державного свята --- українці організували для себе свято САМОСТІЙНО.
Салют до розгляду не беру взагалі. В буквальному сенсі "жалкое зрєліщє".

А далі, лише час покаже.

Запущено сервіс для створення патріотичних аватарок для соцмереж. Тепер, щоб створити красиву патріотичну аву треба тільки зайти за адресою (http://vidsich.org.ua/avatar/) завантажити своє фото і вибрати із списку картинку, яку хочете накласти і все, аватарка готова до повторного завантаження на акаунт.

Тож прояви солідарність і до Дня Незалежності прикрась свою аву українською символікою!

А також, якщо маєш гарні картинки (і хочеш, щоб вони з’явилися на сайті) можете їх відправляти на пошту ( a.ilkiv.ye [равлик] gmail.com )

Адреса сервісу: http://vidsich.org.ua/avatar/

"Майдан".

Для мене День Незалежності - сумне свято. Поясню, чому...

Ще у далекому 1991 році, коли я був активістом багатьох "стрьомних" громадських організацій національно-демократичного спрямування типу УГС (Українська Гельсинська Спілка) чи СБЛ (Студентське Братство Львова), то відповідно більшість вільного часу ідеалістично віддавав участі та підготовці різноманітних акцій. І десь у глибині серця вірилося, що омріяна Україна, велична і найсправедливіша у світі, постане серед інших держав із мінімальною кров'ю. Бо вік був такий, що про можливу смерть чи каліцтво на політичних акціях якось не думалося, - боявся тоді хіба, щоби з інституту не вигнали "за політику".

І коли грізні, думалося, гекачепісти виявилися кумедними і нещасними вискочками, а з вулиць зникли якось раптово військові патрулі, що грізно зиркали на наші саморобні значки-тризубці, то проголошення Держави сприйнялося із певним розчарування... Бо готувалися до тривалої боротьби, можливих арештів, вивчали тактику вуличних сутичок, вчилися робити "коктейль Молотова" і т.д., а тут р-а-аз і на тобі - Незалежність!

Проголошена за підтримки тодішньої комуністичної більшості у парламенті (т.зв. "група 239") ненависним нам тоді (та й зараз!) другим секретарем комуністичної партії УРСР хитрим Кравчуком, який ще півроку перед тим знущався у телевізорі з нашого синьо-жовтого Прапора - вже тоді видавалася мені якоюсь бутафорною і нещирою. Тепер, через 23 роки, я розумію, що тодішні комуно-фашисти голосували хіба за втечу від демократичного тоді Єльцина, який з бронетранспортера показав великий "фак" Горбачову та й нещасним путчистам! І ця хитра операція була провернута в парламенті УРСР за допомогою наших наївних і тупеньких "демократів", більшість яких складали залякані і продажні "сцикуни-пісатєлі" і які навіть уяви не мали, для чого і для кого ця незалежність потрібна і як взагалі жити без парткомів, обкомів та райкомів комуно-фашистської партії?

Далі потерпіть ще трохи мого щирого історичного екскурсу... Ідеалісти з "Народної Ради" тішилися як малі діти, коли зухвалі та досвідчені інтригани-комуняки, тоді трохи ошелешені стрімким перебігом "параду суверентетів", запропонували покійному Чорноволу, братам Гориням і Лук'яненку і всім сцикунам, які за щирими і довірливими "шестидесятниками" ховалися і завжди ними прикривалися, - малий Герб, Прапор і Славень, а взамін запропонували не лізти тим у економіку. Наші рагулі-поцрєоти слухняно і досі виконують цей наказ комуністичних і комсомольських функціонерів, які успішно і вкупі з криміналітетом розікрали Україну... Багату ядерну освічену і перспективну тоді для всіх нас країну...

Тому я маю такий невеселий настрій щороку у переддень і у День Незалежності. Тому так боляче дивитися на ці однаковісінькі вгодовані мармизи франківських чи донецьких мусорів і прокурорів, які обслуговують цю хунту, тому я не вірю у щирість дерслужбовців з "білого дому", яких зобов'язують у обідню перерву відстояти пів-години на якомусь дебільному черговому "всенародному віче", де кілька зухвалих казнокрадів і кілька штатних придурків піаряться перед мовчазним, проплаченим і заляканим стадом рагулів!

Та все ж щороку вивішую з вікна єдиний на 105-квартирний будинок Державний Прапор - в пам'ять про тих простих і чесних, хто віддав життя за омріяну Україну і кого ця куревська Україна-Паханат досі не визнала! Тепер ви вже точно знаєте, чому я, Руслан Коцаба, не виношу всіх цих "хитрозроблених" комуно-комсомольців шлемків-федорчуків-купчаків, які досі керують мною і моєю Україною, як би ця блядська влада не змінювалася-перефарбовувалася.... Героям слава?
 Не вітаю із цією бутафорною незалежністю, але твердо вірю, що прийде справжня Незалежність, яку ми будемо весело і щиро святкувати, впевнені у завтрашньому дні Держави! Держави, яка гарантуватиме самореалізацію її Громадян, а не самовиживання, як є зараз. Отже, до праці за створення НОРМАЛЬНОЇ держави, де усім буде затишно і спокійно, де за думки не обзиватимуть "ліберастом", а пенсіонери не нишпоритимуть на смітниках, щоби вижити. Де освіта буде якісна, а не теперішня дико-комерціалізована, де правоохоронні органи не будуть мати сьогоднішній рівень ненависті від населення, де буде можливість знайти справжню роботу, яка дозволила б прогодувати сім'ю. Країна, яка не відлякуватиме справжніх інвесторів дебільними заявами владоможців-дебілів, котрі невимовно хочуть корупційних "відкатів". Це все, лелію надію,- попереду. Отож, до праці...

У глиняній хаті під солом’яною стріхою — дівчина у вишиванці з довгою заквітчаною косою. Надворі голубе безкрає небо, а за ним, за калиновими кущами, колоситься золоте поле. Все це — символи України. Символи достатку, миру, влади і сили. Такою я люблю Україну. Мирною, вільною і сильною, з чистим безхмарним небом.Такою нехай вона буде завжди. З Днем незалежності, Україно!

Такий логотип Гугла привітав українців з 25-им Днем Незалежності

Саме таким побачили мільйони українців логотип пошукової системи Google у лютому минулого року. Зображення майбутнього України очима дітей – ідея малюнку. Всеукраїнський конкурс «Дудл для Google» проводився серед школярів. Автором-переможцем став 9-річний Роман Барабаш з міста Переяслав-Хмельницький. Роботу хлопчика відібрали з понад 10 тис. робіт. А школа, в якій навчається Роман, отримала грант у розмірі 50 тисяч гривень на модернізацію.

А ось такий дудл українці побачили на 23 День незалежності. Автор малюнка: український художник Владислав Єрко, відомий яскравим ілюструванням творів дитячої літератури.

Українське зараз в моді. Синьо-жовті кольори та візерунки вишивки зараз можна побачити і на одязі і на будинках, і на авто. Прикрашати вишиванками українці почали не лише свої автомобілі. Справжнім трендом цього року стали «вишиті тату». Це — один із найкрасивіших видів татуювання з українською символікою. Показати любов до України в оригінальний спосіб виявляють бажання все більше людей. До речі, не лише українців.

Як відомо, одним із символів нашої держави є вишитий рушник. Він завжди був оберегом. Найдовший у світі вишитий рушник із суцільного полотна має довжину 27 метрів. Вишитий він був у 2013 році на Кіровоградщині. На полотні, до слова, представлені узори вишивок всіх регіонів України.

90-річний Анастасій Козак, колишній воїн УПА, самостійно вирубав чагарник на горі поблизу села Остриня на Івано-Франківщині, кілька місяців носив каміння і в результаті виклав велетенський знак у вигляді тризуба, який видно із космосу.
Уздовж контуру він посадив смереки і туї.
Метою такого вчинку, як каже автор, було вшанування своїх загиблих побратимів з Української Повстанської Армії.

Це — один із унікальних тризубів, створених художницею Лесею Потокою «в пам’ять про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу». Він та ще декілька подібних минулого місяця були виставлені на благодійний аукціон, організований для збору коштів на лікування пораненого під час конфлікту в Криму.

А ось такі у нас жнива по-українськи

Північне сяйво у вигляді тризуба побачив тернопільський мандрівник Роман Мартинюк у 2006 році. «Красивішого видовища я ще не бачив. Дивно, що сяйво з’явилося у лютому, адже його пора – кінець осені-початок зими. Спершу на небі утворилося щось подібне до велетенської труби, яка повільно набрала обрисів коня і невдовзі… тризуба. Картинка, переливаючись на горизонті всіма кольорами райдуги, трималася зо дві години і поступово зникла з початком снігопаду».

А це вже перуанська пустеля Наска, відома своїми загадковими написами та лініями. Сьогодні існує більше 30 гіпотез про значення і походження тамтешніх малюнків. Та що вони насправді означають, точно не знає ніхто.
Навряд, чи тризуб на фото – символ Української держави. Та, як відомо, тризуб означає владу. Ймовірно, не тільки у нас на батьківщині. Цей знак — один із найдавніших на землі.

Найбільший в Україні тризуб. Флешмоб влаштували жителі Дніпропетровська. Над містом цей символ Української держави засяяв після заходу сонця 1 липня цього року. Таким оригінальним способом українці вшанували пам’ять усіх, хто загинув під час революції і військових дій у зоні АТО.

Виявляється, в Україні росте чимало дерев-патріотів. Дерева, що мають форму тризуба можна зустріти у різних куточках країни.

Українська природа неймовірно красива. Пропонуємо вашій увазі найкрасивіших пейзажів у кольорах українського стягу.

Джерело

Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
 

Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!

З 21-ю річницею! Слава Україні! Героям Слава!

ГАЙДАМАКИ

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки,
на Умань ідучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. “Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
Зібралась громада.
“Мої діти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
“Будем різать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хіба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!”
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу",
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!”
Гайдамаки
Стіни розвалили,—
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залізняк гукає,— Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті,
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи, і підкови.
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.

“Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, ніби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… тілько мріє
В диму, та й сховався.