хочу сюда!
 

Иришка

30 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 35-40 лет

Заметки с меткой «гуцульські вірування та традиції»

Магія Карпатської міфології

             





                                     Русалка

Учені й досі сперечаються, хто ж вони — русалки? Одні вважають їх дівами родючості, яких із приходом християнської віри зарахували до нечистої сили, інші вбачають у них покійників, що померли "не своєю", передчасною смертю, а ще інші кажуть, що це найкращі дівчата, яких приносили в жертву богам, аби задобрити їх, забезпечивши собі спокійне і благополучне життя.
 Русалки живуть у лісах та на полях — скрізь, де колись ховали небіжчиків, які наклали на себе руки, й померлих наглою смертю. В народі про русалок також розповідають, що це маленькі діти, які померли нехрещеними й були до семи років потерчатами. Інші кажуть, що русалки — це дівчата-потопельниці, а в деяких місцевостях України ще й уточнюють: саме ті, хто втопився на Трійцю. Мешканці Карпатських гір знають нявок — дівчат із дивовижно гарними обличчями та "отвореною" (відкритою) утробою на спині. У полях живуть мавки — прекрасні істоти з розпушеним волоссям, яке сягає нижче колін. В українському фольклорі русалками бувають і чоловічі персонажі, а також, рідко, літні жінки.
  Після довгого зимового сну русалки з'являються на Троїцькому тижні (через сім тижнів після Великодня). Вони вигулькують із води, бавляться у вербовому гіллі, в лісі облюбовують дуби та берези, роблять гойдалки, щоночі гойдаючись на деревах, стрибаючи та плескаючи в долоні. Усім відомо про чудесний звабливий сміх русалок: ним вони заманюють молодих хлопців і, лоскочучи, змушують сміятися до смерті. Іноді розповідають і пікантні подробиці: русалки лоскочуть парубків своїми персами. За допомогою лоскоту вони намагаються "розпізнати" живого. Адже сміх — це ознака життя. Таким самим чином мерці виявляють живого і в північноамериканському індіанському міфі: героя, який пробирається до царства мертвих, де мешкають предки-тварини, — лоскочуть. "Тоді весняний лосось сказав: "Невже ви не бачите, що він мертвий?" Але той не повірив і промовив: "Полоскочімо його, тоді ми побачимо, живий він чи мертвий".
Зловісне, темне начало, притаманне русалкам, виявляється і в їхніх дивних вигуках: "Дайте мені волосинку зарізати дитинку"; "Ух, ух, солом'яний дух". Сама солома (символ віджилого, з чого вже вилущили зерно-життя) також вказує на зв'язок русалок із потойбіччям. З іншого боку, "солом'яний дух" ріднить русалок із рослинністю, полем, урожаєм.
 Русалки можуть підступити до чоловіка тільки ззаду, бо спереду — захищає натільний хрест. Розповідають, що хлопець, який хотів побавитися з русалками й залишитися живим, вигадав, як можна убезпечитись від них. Надягши одразу два хрести й перекинувши один із них на спину, він місячної ночі вирушив на пошуки чарівних дівчат.
 Захистом від русалок слугують також полин, любисток або татарське зілля, від нявок — часник. Русалка кидається до дівчини й запитує: "Полин чи петрушка?" ("Полин чи м'ята?"). Якщо та відповість: "Полин", — русалка втече. Якщо ж — "Петрушка" чи "М'ята", то русалка скаже: "Ти моя душка!" або "Тут тобі й хата!" — і з реготом залоскоче дівчину до смерті. "Не можна купаться дівчатам на Зелені святки, бо як прийде котора, та єще не візьме з собою у руку полиню, то її непремінно залоскочуть русалки", — кажуть на Полтавщині.
Існують спеціальні обрядові пісні — русальні, які співають у період Зелених свят. Серед русальних є пісня, яка оповідає про зустріч русалки з дівчам та про наслідки цієї зустрічі.

Ой біжить, біжить мала дівчина,

А за єю да русалочка:

Ти послухай мене, красна панночко,

Загадаю тобі три загадочки,

Як угадаєш — до батька пущу,

Не угадаєш — до себе возьму:

А що росте без кореня,

А що біжить без повода,

А що цвіте да без цвіту?

Камінь росте без кореня,

Вода біжить без повода,

Папороть цвіте без цвіту.

Панночка загадочок не вгадала —

Русалочка панночку залоскотала.
 Русалка загадує такі премудрі загадки як істота, яка вийшла з потойбіччя, звідси її "нелюдські" знання й бажання випробувати дівчину, а потім і звести зі світу. Але бувають і такі, кому пощастило втекти від русалок (тікати від них слід уздовж межі, бо через цю перешкоду їм дуже важко перебиратись). Утікачі здебільшого перестають бути такими, якими їх знали до зустрічі з русалками. Вони, буває, безпричинно регочуть, перекривлюючи обличчя.
 П'ятий день Русального тижня — четвер — у народі називають Русалчиним Великоднем або Сухим четвергом (у цей день добре сушити білизну). Люди мусили шанувати свято русалок: не працювати тяжко, особливо не білити хат, не шити, не вишивати, не прясти. За таке русалки можуть позбиткуватись: обмазати сажею побілене, поплутати нитки. Шкодили русалки й без причини: заходили до хати, і якщо не було нікого, накидали сміття в розчину, розкидали одяг по хаті. Згадували випадки, коли вони до смерті лоскотали немовлят чи малих дітей. Гуцули вірили, що в цей день не можна шити, бо за таке може вкусити гадина. Якщо ж доводилось цього дня працювати, застосовували чимало різних оберегів: обкреслювали свяченим ножем коло, в якому було безпечно, в колиску дитині клали часничину.
Під час обряду "проводи русалки", що відбувається наприкінці Русального тижня, учасники дійства звертаються до дівчини, вбраної за русалку: "Полоскочи мене!" Цим вони намагаються убезпечитися від русалок-лоскотух на цілий рік. Цього дня дівчата вбирали голови у вінки із трав, яких боялися русалки, йшли до річки, а потім урочисто проводжали русалок до лісу. Після таких "проводів" можна було безпечно купатися в річці чи озері, не боячись лоскоту.
Лоскочуть до смерті русалки і своїх матерів, якщо ті не поминають їх у суботу напередодні Трійці. Назва русалки "лоскотуха" засвідчує те, що основною рисою цього створіння є звичка лоскотати — занапащати живу істоту через сміх. Самі русалки — роздягнені, нагі, просять у дівчат і жінок намітки, сорочки... Колись маленьких дівчаток одягали так, як дорослих, аж після семи років. Якщо ж згадати, що русалки — померлі маленькі діти (від наглої смерті, нехрещені), то стане зрозуміло, чому вони нагі і просять для себе одягу:


Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка в дівочок сорочки:
"Дівочки, сестрички,
Дайте мені сорочки,
Хоч не тоненької,
Аби біленької!"


 Русалчине тіло буває приховане від стороннього погляду тільки довжелезним зеленавим або світло-червонястим волоссям.
 Колір його й те, що воно незаплетене, ріднить русалок із відьмами та іншою нечистою силою. Із волосся русалок завжди стікає вода. Сидячи на зрубі, у гіллі чи на млиновому колесі, русалка постійно розчісується гребінцем. Та це й не дивно, бо здебільшого русалка — істота водяна, пов'язана з водою, а в народі вірили, що саме розчісуванням волосся можна накликати дощ. Та й не тільки дощ, подекуди розповідають, що із русалчиного волосся може натекти стільки води, що затопить ціле село. Хоча не лише таким може бути вплив русалок на природу. Де вони граються, там трава чи жито ростуть буйно або ж зовсім не ростуть. Русалки — як істоти потойбічні — не залишають на землі сліду, там, де вони танцюють, часом і росу на траві не збито.
На Зелені свята, коли зеленокосі дівчата виходять, щоб подивитися, чи вшановують люди їхню пам'ять, жінки кладуть на межу поля по шматку щойно спеченого хліба, парою якого русалки й живляться. А улюблена пора русалок — полудень та опівнічний час. Русалки тоді розпалюють вогнища та водять довкола танці. Якщо ж раптом хтось наступить на малесеньку іскорку із цього багаття й вона пристане до підошви, то русалка довго ходитиме до того, вигукуючи попід вікнами: "Віддай мені моє!" Опівночі русалки підстерігають необачних. Заманюють своїх жертв чудесним співом — і хто його почує, не зможе оминути русалок-лоскотух.
 А ще, сидячи на дереві поміж гіллям, русалка навмисно може перераховувати популярні чоловічі імена для того, щоб угадати ім'я того хлопця, якого їй вдалось привабити. Доки він не відгукнеться, русалка нічого не може своїй жертві заподіяти. Самі ж русалки імен не мають — як і всі персонажі так званої "нижчої міфології": упирі, мавки, чорти та інша нечиста сила. В одному українському переказі йдеться саме про це. Русалки вимагають, аби жінка відгадала, як звуть кожну з них. Бідолашна довго перебирає всілякі імена і вже не має жодної надії, коли повертається додому її чоловік і розповідає, що проходячи біля річки, почув, як на березі хтось регочеться й вигукує: "А ми собі Феньки, Феньки..."
Розповідають, що русалок можна охрестити. Для цього слід зробити з розмарину хреста, ввіткнути в нього свічку, вийти туди, де водяться русалки, перехреститися й на три сторони свічкою перехрестити воду. При цьому слід читати молитву: "Хрестітеся, русалки, хрестом, водою свяченою і вогнем, перед вами свічка світить, засвітіться, нехрещені, та так і ви перед Божими силами".

Магія Карпатської міфології


           


    Водяник

Водяник — таємничий господар озер, боліт, річок. Зазвичай це дух, ворожий людині. Побутує багато різних трактувань походження водяника та уявлень про його зовнішній вигляд і риси характеру.
В Україні здавна вірили, що ці духи споконвіку мешкали у водоймищах і верховодили над усіма іншими тамтешніми істотами. Подекуди наші предки вважали, ніби чоловіки-потопельники перетворюються на водяників, а жінки — на русалок. Існувала також думка, що водяники — це душі нехрещених немовлят, мертвонароджених дітей або ж самогубців. Із суміші язичницьких вірувань та старозавітного сюжету постала легенда, ніби водяники — це потоплене військо фараона. Коли ізраїльський народ утікав із єгипетського рабства до землі, обіцяної йому Богом, жорстокий фараон вислав за ним воїнів, які мали повернути втікачів. Військо наздогнало юдеїв аж на березі моря. Тоді провідник ізраїльтян Мойсей звернувся з молитвою до Бога, й море розступилося перед ними. Вони пройшли просто по дну, а за ними подалися вороги. Коли останній ізраїльтянин вийшов на берег, води моря зімкнулися, поглинувши фараонових слуг. Потоплені єгиптяни перетворилися на водяників та русалок.
Із поширенням християнства водяника частіше асоціювали з чортом: може, тому що вода таїла велику небезпеку. У фольклорі нечистий часто згадується там, де мав би згадуватися водяник, починаючи із приказок на кштат "Тиха вода греблю рве", "У тихому болоті чорти водяться" й закінчуючи легендами. Коли заходили у воду купатися, примовляли: "Чорток, чорток, не ламай кісток, ти — з води, а я — у воду", — вірячи, що нечистий вистрибне з води й не зачіпатиме під час купання. Навіть тоді, коли рвали лілеї, зверталися по дозвіл до водяної істоти Мореня зі словами: "Морень, Морень, випусти корень!"
Загалом вважалося, що на допомогу водяника може розраховувати лише той, хто зречеться віри. Тому в народі велику неприязнь викликали мірошники, які, за легендами, зналися з водяником і вміли з ним порозумітися. Наприклад, є легенда про те, як мірошник смажив на вогнищі м'ясо. З води виліз чорт, підсів до вогню й почав смажити жабу. Тоді мірошник ударив його палицею. Чорт упав і став просити: "Вдар мене ще раз". Але мірошник відповів: "Хитрий ти, чортяко. Якщо вдарю тебе вдруге — загину сам", — бо знав: наступний удар знешкоджує силу попереднього.
У народі вірили, ніби чорт, обираючи собі місце мешкання, віддає перевагу стоячій воді — криниці, болоту, озеру. Існує, зокрема, безліч переказів про змагання людини з нечистим, який живе у болоті. Давня легенда пояснює цей його вибір так. Колись він шукав собі порятунку від блискавок Бога, ховаючись у різних місцях. Але виявилося, що Бог може забити його будь-де: і в людині, і в тварині, і в дереві, і в камені. Лише у воді під колодою Бог не зачіпатиме нечистого, бо там і є його справжнє місце. До того ж, чим страшніше болото, тим небезпечнішим вважається чорт.
За народними легендами, водяник — це дужий кремезний чоловік або дідуган із великим черевом та набряклим обличчям. Зазвичай він убраний у білу або червону сорочину. Характерними рисами зовнішності водяника є розкуйовджене волосся та довга борода зеленавого відтінку. Це й не дивно, адже волохатість і довге волосся — ознака всіх потойбічних істот. Подекуди додають, що водяник має риб'ячий хвіст, але найчастіше його не видно. Впізнати ж водяника можна по мокрих слідах, що залишаються там, де він сидів чи стояв. Водяний господар може з'являтись і в іншій подобі: велетенського сома, качура, пса, кота, цапа, ягняти або ж сивого коня. Образові коня в міфології належить важливе місце, бо вважалося, що кінь — істота "погранична", яка поєднує земний світ із потойбіччям. Саме тому нечиста сила так любить коней, і водяник не є винятком. Він краде коней у господарів. Проте, на відміну, наприклад, від домовика (який може заїздити тварину до смерті), водяник забирає її у своє підводне царство й там дбайливо доглядає. Про морських золотогривих кобил згадується і в казках.
Щоб уникнути таких крадіжок, а також здобути прихильність господаря вод, йому в певні дні жертвували коня. Куплену за гуртові гроші тварину кілька днів відгодовували, потім прикрашали червоними стрічками та квітами, голову намащували медом, і опівночі топили коня серед річки. Рибалки та мірошники щороку приносили водяникові у жертву також гусей, хліб, грудкову сіль, варену рибу, здохлятину.
Окрім тваринних, приносили й людські жертви. Ті ж таки мірошники вкидали до води мертвонароджених дітей. У казках відгомін обрядів жертвоприносин є в епізодах, коли людина потрапляє в полон до водяника. Це може бути або безпосереднє перебування в підводному царстві, або ситуація, коли водяник ловить людину за бороду чи за чуба (коли та підходить до води в забороненому місці чи нахиляється над криницею) й намагається затягти до себе. Тоді спійманий мусить платити викуп за звільнення. Найчастіше платою водяникові стає дитина, про появу якої батько ще не знає. Так, у казці "Царенко Навішний" цар почав пити воду, не перехрестивши криниці. Його вхопив за бороду чорт, і цар мусив відкупитися від нього саме в такий спосіб.
Звичай шукати потопельника, пускаючи за водою хліб, також нагадує про давні жертвоприносини. Вважалося, що саме в місці, де зупиниться хлібина, лежить тіло загиблого. Слід розуміти, що йшлося про обмін однієї жертви на іншу.
Своєрідним жертвуванням водянику були також гра на музичних інструментах та співи. За повір'ями, всі надприродні водяні істоти дуже люблять веселощі. Вони часто виходять на берег і танцюють при місячному сяйві, втягуючи у свої розваги рибалок. Існує багато фольклорних розповідей про те, як водяний цар випливав із води, замилуваний співом рибалки, й нагороджував його.
Характер водяника — мінливий, як стрімка вода. В одних легендах він постає веселим і добрим, в інших його змальовано суворим і сердитим володарем, чию прихильність здобути дуже важко. Переважно він не терпить людської присутності біля своїх володінь, особливо у нічні години. Непроханих гостей водяник карає: топить, лякає до півсмерті, рибалкам перевертає човни, шматує сіті, відганяє геть рибу. Крім того, є багато місць, куди людині ліпше взагалі не навідуватися, бо то його заповідні володіння. Всяк, хто потрапить туди, загине. Задавненим страхом порушити кордон водяникового царства пояснюються й заборони щодо купання, які зустрічалися не лише в первісні, а й уже в цивілізовані часи. У своїй автобіографічній кіноповісті "Зачарована Десна" Олександр Довженко писав: "Тоді Десна була глибокою і бистрою річкою. У ній тоді ще не купався ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. <...> Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатися за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров'я..."
Коли водяник у доброму гуморі, він може вилізти з води, щоб послухати біля вогнища рибальські побрехеньки. У цьому випадку важливо не перелякатися, бо тоді його поведінка стає непередбачуваною. Так, заради жарту водяник може зовсім потопити човен або занести його разом із рибалкою далеко на берег. Або ж, перетворившись на рибу, навмисне потрапити до ловецької сіті, а потім змінити подобу на очах переляканих людей. Якщо таку "рибину" забрати до хати, це може закінчитися великими збитками для господаря. Водяник зруйнує домівку, налякає родину й піде геть. Іноді за такі жарти він винагороджує рибалок, наганяючи в їхні сіті рибу — свою "худобу". П'яниць водяник не любить і заводить їх у пропащі місця. Хоча сам водяний господар, за легендами, теж часто пиячить у шинках, як звичайний чоловік.
У народі існують різні уявлення про родинний стан водяника. Подекуди вважають, що його дружинами є русалки. За іншими легендами, водяник має одну господиню — водяниху. Русалки ж — його прислужниці, яких він силує до статевих зносин. За іншими віруваннями, водяник бере за дружин бідних земних дівчат. Вони не мають посагу, а тому здебільшого залишаються самотніми. Доля "водяних цариць" нерідко є для них кращою за земне життя. Вони народжують від водяника дітей, про яких він дуже дбає. Є багато легенд, котрі розповідають, як водяник запрошував приймати пологи сільську бабу-бранку, а потім щедро винагороджував її.
У народі вірили, що водяник порядкує у воді з ранньої весни, а з приходом зимових морозів ховається в підземне помешкання. Напередодні свята Водохреща, коли священик святить річкову воду, водяник намагається вивезти з неї всю свою родину на позичених у селян санях. Щоб він не чіпав саней, господар мав їх перевернути.

Магія Карпатської міфології

                           












  Лісовик


За давніх часів люди вважали, що в лісі живуть боги. Там же, в лісі, нібито розташовувалася країна померлих предків — Вирій. Для первісного суспільства й самі дерева були богами — вони мали тіло й душу, як і люди. Згодом стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик — лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті — господар лісу.
 Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різним прошаркам суспільства бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Іноді лісовик ототожнювався з чортом і мав відповідний вигляд: із рогами на голові, з цапиними копитами на ногах (згідно з легендами Покуття, ноги в нього були жаб'ячими); одяг застібався не як у людей, а навпаки — справа наліво. За іншими свідченнями, він голий, у шерсті: "Виходе з лісу чоловік голий та страшний. Іде мимо дерева — врівні з деревом, мимо куща — з кущем, дійшов до воза — врівні з возом". Бачили в лісі й величезного чоловіка: "...на зріст, як високе дерево, у довгій білій сорочці та як зарегоче!" У деяких оповіданнях він "старий-старий, маленький чоловічок, весь голий, а руки й ноги — волохаті".
Схожий портрет подається в казці про Оха. Повів один чоловік свого ледачого сина в найми. Дорогою сів на пеньок перепочити. "Ох! Як же я втомився", — каже. Тільки це сказав, аж із того пенька — де не взявся — вилазить "такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена, аж по коліна..." Запропонував Ох узяти хлопця в науку та й повів його аж на той світ, та й прийшли вони до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці все зелене — "і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано, — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!"
 Тут казка виявляє характерний для міфологічної свідомості зв'язок зеленої рослинності з тим світом, культу рослин із культом предків. Найяскравіше він виступає в обрядах Русального тижня — Зелених святок, присвячених поминанню "заставних" мерців — утоплеників, самогубців і, особливо, дітей, померлих нехрещеними. Вважається, що в цей час їхні душі вселяються в дерева і квіти. Разом із клечанням (зеленими гілками дерев, м'ятою, татар-зіллям) люди вносять до хати духів-родителів (родителями звалися всі померлі, навіть діти). На землі вони гостюють тиждень — Русальний, а тоді їм влаштовують проводи.
 Найбільшого поширення набули оповідання про те, що лісовики — це прокляті батьками діти. Як і русалки, котрі, згідно з деякими повір'ями, стають лісовикам за жінок. Вони живуть у воді або лісі. Іноді вони гасають вихором між небом і землею, доки зніметься з них прокляття — оскільки доти земля їх не приймає. Ці прокляті душі бувають агресивними, тому зустрічатися з ними небезпечно, особливо уночі. Розповідають, що нечиста сила потемки виходить на дорогу і пропонує перехожим підвезти їх на своїх конях. Той, хто погодився, додому вже не повертається.
 Їздять дідьки, як виявляється, не на конях, а на обернених у коней померлих грішниках, утоплениках, вішальниках. Якось один чоловік повертався з далеких заробітків додому. Доганяє його пан на конях. "Сідай підвезу", — каже. Той сів. Трійка летить, як стріла, а пан усе гукає до кучера: "Піджени праву попадю!" Селянин питає, чому кобилу так назвали. А пан відповідає, що то не кобила, а й справді попадя, і він її привчає, щоб швидше бігала. Злякався чоловік. Раптом заспівав півень. Дивиться селянин — лежить він на дорозі близько свого дому, а пан зареготав і пропав.
 У пізніших — уже християнського спрямування — легендах про походження всілякої нечистої сили говориться, що це — скинуті з неба Богом ангели: ті, що попадали на дахи, — стали домовиками; які потрапили в ліс — лісовиками, у воду — водяниками.
 А ще є оповідання про Адама, який посоромився показати Богові всіх своїх дітей, — частину їх заховав, і приховані діти зробилися господарями домів, полів, лісів, озер — де кому Господь повелів жити.
 Лісовик міг з'являтися всякою звіриною, лошаком, птахом, людиною, мавпою, козеням, сіном, грибом, вогняним змієм, пухнастою ялинкою або білим мохом; міг наслідувати всі голоси: ревти, як ведмідь, пищати, як комар, скрекотіти, як сорока. Один чоловік повертався з ярмарку п'яний. Бачить: на траві пасеться маленький баранчик. На дворі було тихо, ніде ні вітерець не зашурхотить, ані пес не загавкає. Місяць світив дуже ясно. Чоловік подумав, що то його діти загубили баранчика, як пасли отари недалеко звідти. Тому зліз із коня, підняв на руках баранчика, висадив його в сідло й поїхав. Дорогою помітив він, що баранчик не хоче лежати на сідлі, а пнеться вгору — вже сам стоїть на сідлі й не падає. Здивувало його то дуже, але не міг здогадатися, що воно може значити. Коли приїхали до воріт, устав чоловік із коня й хотів зняти баранчика. Тільки простяг руки та й сказав: "Сараку баранчик!" — а баранчик заревів басом: "Шараку баранчик!" У ту мить заспівав півень і баранчик зник.
 У кожному лісі є свій лісовик, а на деяких ділянках їх по кілька. Вони грають у карти на звірів і, коли програють, переганяють їх з одного місця на інше. Якось уночі зайшов до шинку чоловік у ведмежій шкурі з довбнею в руках. Випив горілки, розплатився. Господар вийшов за двері й побачив на подвір'ї повно звірів. На його запитання чоловік відповів, що програв товаришу в карти й тепер іде віддавати борг.
Найпоширеніші уявлення, що живе лісовик звичайно, як селянин у селі. Ночує в лісовій хатині; має свою "лішиху", дітей. Любить підгулювати з жінками, чоловіки яких не ночують удома. Лісовики заманюють до лісу дівчат і жінок і беруть їх собі за дружин. Справляють бучні весілля, після яких залишаються по лісу смуги вивернутих із корінням дерев. Діти, які народжуються від такого шлюбу, потворні й ненажерливі. Дідьки намагаються обміняти їх на людських дітей, яких потім виховують у лісі і які стають такими ж, як вони самі. А обмінок тим часом живе у людей, до одинадцяти років не виявляючи розумових здібностей, але володіючи непомірною фізичною силою. Після досягнення того віку він утікає в ліс до своїх батьків, а родина, яка його виховувала, починає багатіти: вдячний обмінок приносить раз по раз своїм другим батькам кошики із золотими монетами.
 В одних регіонах вважають, що лісовик увесь рік живе у лісі, в інших — що лише влітку. За російськими повір'ями, з 4 жовтня лісовики зникають, провалюються під землю. Люди боялися цього дня ходити до лісу, бо, хто побачить, як розсувається земля й провалюється туди лісовий господар, той назавжди втрачає розум. Навесні лісовик із-під землі повертається в свої лісові володіння.
Лісовик може бути добрим або злим. Він заводить людей у лісову гущавину і тримає там по кілька днів. Але буває, що й допомагає відшукати дорогу, іноді рятує від смерті. Так, одного лісоруба, який заночував у лісі, він зігнав із того місця, на яке за кілька хвилин упало величезне дерево. Є деякі речі, яких лісовик не любить. Якщо свистіти вночі в лісі, можна його розбудити. Тоді він відгукнеться своїм оглушним свистом, і, хоч куди б тікала людина, в усякому боці наздожене її той свист. Так ото ганятиме лісовик непроханого гостя аж до ранку, доки заведе в зовсім незнайоме місце, і тоді вже чутно буде не свист, а регіт.


  Дуже небезпечним вважається моститися спати на дорозі. Лісовики справляють свої весілля, і по дорозі женеться весільний поїзд. Не всім так щастить, як одній дівчині. Їхала вона якось уночі дорогою через ліс, а назустріч — весільний поїзд — начебто і звичайні люди, тільки чорні. Скочив один дід: відвів її кобилу вбік, доки всі не проїхали. Тоді вивів її назад на дорогу й поїхав з усіма.
Головною розпізнавальною рисою лісовика серед інших демонічних істот є його сміх. У більшості оповідань ідеться про те, як дідько водив мисливців або лісорубів лісом, лякав їх гучним свистом, реготом, лясканням у долоні. Любить лісовик морочити людей. У вигляді сусіда, знайомого підходить, розмовляє, запрошує до себе або в корчму, і все водить, доки чоловік опиниться десь на скелі, над прірвою або почне згадувати Господа. Тоді зарегоче і зникне. Буває, підсяде до дядька на воза, й коні не можуть зрушити з міОдин хлопець пішов рибалити, але припізнився. А як повертався додому — заблукав, хоч і недалеко від дому було. Ходив-ходив, раптом бачить: старенький дід іде в подертій одежі, сивий, з бородою. "Ходи зі мною, — каже, — я тебе виведу". Ходили вони, ходили. Хлопець зголоднів і попрохав діда дати йому чогось поїсти. А дід тим часом вивів його на дорогу, хоча хлопець не помічає того, та й каже: "Ось бери смачненькі пиріжки". Він і напхав повні кишені. Коли на ранок хлопця знайшли й привели додому, з кишень повитягали кінські "сливи".
 Жінки дорого платять за підняте в лісі червоне намисто або червону стрічку. Так, невістка однієї жінки, молода, гарна та здорова, на другий рік заміжжя почала худнути і скаржитися на безсилля. Через три роки вона призналася свекрусі. Ходила вона якось у ліс по дрова. Назбирала, повернула додому. Аж бачить: на дорозі лежить добре намисто. Зраділа вона, вхопила й поклала за пазуху, не перехрестивши. Вдома заховала у скриню. Увечері чує, наче хтось ходить за нею та шепоче: "Віддай моє. Віддай моє".
 Відтоді почав до неї літати по ночах вогняний змій і жити з нею як чоловік.
 Лісовик цінує гумор, і якщо його розсмішити, можна не лише врятуватися від його підступів, а й одержати подарунок, удачу на полюванні або багатий улов. Якось пішли чоловік із жінкою на поле. Повісили під кущем колиску з дитиною, а самі жнуть. Робили допізна, аж поки чоловік розсердився й загадав жінці йти додому поратися. Вона за серп — та й посунула, а про дитину забула. Чоловік подумав, що вона залишила малюка спересердя.
 "Ну й нехай, — сказав. — І я не візьму — сама прибіжить". Закінчив роботу й повернувся додому. Повечеряли, а як лягали спати, згадала жінка про дитину й заголосила. Просить вона чоловіка, щоб пішов із нею: самій страшно, а йти далеко. "Нехай до ранку, — каже. — Підем на поле, а дитина там — не треба й нести".
 Побігла вона сама. Приходить на поле, а там — нянька завбільшки з дерево. Колише дитину та примовляє: "Баю-бай, дитятко. Мамка забула, а батько покинув. Баю-бай, дитятко. Мамка забула, а батько покинув". Перелякалася вона, зазирає збоку і просить: "Кумцю, рідненький! Віддай мені дитинку". А він одбіг, зареготав, у долоні заплескав і заспівав: "Ха-ха! Йшов-ішов та кумоньку знайшов". Бігає по лісу та радіє: "Ха-ха! Йшов-ішов та кумоньку знайшов!" Схопила жінка дитину та бігом із лісу.
 Щоб відчепитися від лісовика, треба вивернути одяг або праве взуття надіти на ліву ногу. Не любить він матірної лайки. А ще зникає, коли згадують Бога. Задобрити його можна подарунком. Зазвичай лісовику дарують яйця. Якщо хтось захворів у лісі, треба винести на перехрестя яйце, покласти його лівою рукою й проказати замовляння. Візьме лісовик подарунок, і хвороба мине. Таку Жертву приносять лісовику й тоді, коли загубиться корова.
 Одному дядькові довелося під Вербну неділю заночувати в лісі. От він і думає: дай я полізу на дерево та й заночую. "А я тебе звалю з дуба", — хтось каже. Дядько й питає його: "Хто ти такий є?" — "Я лісовик, хочеш, іди до мене". "Ні, не хочу, — каже дядько, — а подарок візьми, як хоч". — "Дай мені, — каже, — сороче яйце". Дядько дістав із гнізда сороче яйце, дав лісовику й тоді переночував благополучно.
 Деякі люди (чаклуни) ведуть із лісовиками дружбу. До них звертаються селяни, щоб дізнатися про майбутнє, знайти корову, яка загубилася в лісі. Якось один селянин орав ниву й викопав золоту турецьку монету. Він їй так зрадів, що аж на ікону повісив і нікому не дозволяв до неї навіть торкатися: гадав, що вона принесе йому щастя. Однак малі діти, граючись, зірвали монету з нитки й кинули в корито з помиями, і її проковтнув кабан. Коли селянин побачив обірвану нитку, й ніхто не зізнався у скоєному, він запідозрив невістку, хоча вона клялася, що не чіпала її. Нарешті він вирішив звернутися до ворожбита, щоб викрити злодія. Той пообіцяв йому сказати вранці й запропонував чоловіку переночувати. Опівночі він устав, підійшов до воріт, повернувся в бік лісу і тричі свиснув. Раптом знявся вітер, блиснуло й загриміло. З лісу з'явився дідок із рогами на голові. Підійшов до ворожбита й питає: "Чого тобі?" Той розповів про зникнення в дядька монети. "Її проковтнув кабан, — каже лісовик. — Тільки ти скажи мужику, що невістка вкрала. Тоді він її зведе зі світу; як вона повіситься, буде наша душа". Так воно, може, й сталося б, якби не син цього селянина. Хлопчик не спав, усе чув і розповів батькові. Як приїхали додому, селянин, не кажучи нікому ні слова, заколов кабана і знайшов у шлунку монету.
 Не любить лісовик, щоб його зусилля пропадали марно. Якось чоловік загадав дідькові привести під лісову хатинку зграю лисиць. От сидить він із жінкою в хатині, коли чує під вікном: "Стріляй!" Перелякався він. "Стріляй, бо вб'ю!" — каже. Добре, що жінка не розгубилася: вхопила рушницю й вистрілила. Три підстрелені лисиці завертілися на землі, й лісовик залишився задоволений.
Дідько допомагає людям доти, доки не похвалиться чоловік своєю владою над ним. Якось підгуляли на весіллі селяни, й один за пляшку горілки пообіцяв своїм товаришам показати лісовика. Викликав його, і той з'явився — великий, страшний, однією рукою тримається за верхівку дуба, а друга звісилася з дерева. Зі страху знепритомніли чоловіки, а коли отямилися, бачать: висить їхній дружко на тому дереві, де показалося страхіття, й рука в нього так само звісилася.

Магія карпатської міфології

        

                                                                                    Відьма

Основними відьминими властивостями здавна вважали здатність до перевертництва; вміння відбирати молоко в корів, шерсть — у овець, яйця — в домашньої птиці, сало — у свиней; позбавляти людей урожаю; перетворювати їх на вовкулаків, насилати хвороби; псувати продукти, а також накликати стихійні лиха: посуху, повінь, град. Навіть відьма, яка насниться, може призвести до несподіваних прикрощів чи сварки.
Відьмою українці називають жінку, яка знається з нечистим, володіє надприродною силою і використовує її для того, щоб шкодити людям. Природа відьми подвійна: з одного боку, вона належить до світу демонів, до потойбіччя; з іншого — до світу людей. Народні приповідки про відьму кажуть: "Баба з чортом, як пес з хортом", "Кума по хресті й по хвості". П. Єфименко, один із найвідоміших українських етнографів, стверджував: вірування у відьом настільки розповсюджене в Україні, що "в кожному селі вам вкажуть на одну або кількох відьом. У цьому випадку не є винятком навіть великі університетські міста, як Київ і Харків..."
Зовнішній вигляд відьом також відзначається двоїстістю: вдень це дуже вродлива молода дівчина чи жінка із пристрасним поглядом; уночі — неохайна стара карга із розпущеним сивим волоссям. Серед особливостей відьом називають похмурий погляд, вуса, відсутність грудей та інших статевих ознак, брови, що зрослись на переніссі, два ряди зубів, невеличкий хвіст або курячі лапи, як у карпатської босоркані. Відьом із такими ознаками називають "родимими".
Природженими, "родимими" вважали представниць третього покоління позашлюбних дівчаток або сьому дівчинку в сім'ї чи просто дочку відьми (залежно від регіону). Відьмою також могла стати новонароджена, якщо мати, будучи вагітною, готувала святвечірні страви й ненароком проковтнула вуглинку або ж коли дитину ще в утробі матері прокляли "в таку хвилину". Інші відьми — "вчені". Це ті, що перейняли страшне знання від старої відьми, яка має померти, або ж від самого нечистого. Прислів'я твердить: "Відьма в хату, а чорт напоготові". Вроджена відьма може нашкодити людині, але свою шкоду вміє "відробити", залагодити зроблене, а відьма "вчена" вдається тільки до зла — і не може тому ніяк зарадити. "Гірша відьма вчена, як родима", — кажуть у народі. Щоб стати відьмою, треба було відбути цілий іспит, пов'язаний зі страшним актом потоптання ікони, прочитання молитви "навпаки", перекиданням через ніж, вилізанням на придорожну фігуру догори ногами. Відьма також умиває свою ученицю чарівним наваром, після чого та вилітає в комин і повертається вже відьмою. Однак навчання закінчується в Києві на Лисій горі, куди відьми літають у великі свята на раду з головними відьмаками та всілякою нечистю (тому київська відьма завжди найлихіша і дуже вправна). Лисі гори знані й в інших народів, в самій лише Біблії кілька разів згадано таку гору (4М. 23.3; Іс. 13.2). А на Лисій горі в Києві знайдено рештки давньослов'янського городиа та великого могильника, датовані VIII—X ст.
Саме слово "відома" має давньоруський корінь "вдъ", пов'язаний зі значеннями "відати", "знати", "провидіти". Санскритське "vеdа" означає "священне знання". Отже, можна припустити, що за найдавніших часів відьмами називали жінок, які зберігали таємні знання про світ і людину. На Правобережній Україні та у Придунайському регіоні вчені-археологи знайшли жіночі глиняні фігурки, що зображають "чародійниць", які викликають небесну воду. А в літописі під 1071 р. ідеться про жінок, через яких бувають волхвування: "...багато волхвують жінки чародійством, і отрутою, і іншими бісівськими підступами. Але й чоловіки невірні бувають спокушені бісами..." Багато спільного у відьми з казковою Бабою-Ягою. Ця стара відьма має "костяну ногу", "волосяний язик", їздить у ступі, "товкачем поганяє, мітлою слід замітає". Вона — сторож царства мертвих, її хатинка завжди на межі світів.
Зазвичай відьми ділилися за фахами. Котра зналася на відбиранні молока в корів, та здебільшого не бралася викрадати місяць із неба. Проте були відомі й "універсалки", які могли нашкодити й людям, і тваринам. Основна ж їхня властивість — це здатність до перевертництва. Відьма легко може ставати жабою, кішкою, собакою, свинею, вороною, гускою, ластівкою і навіть лелекою, конем, коровою, вовчицею, перекинутися на мишу, вужа, гадюку або черепаху, покотитися раптом колесом, решетом, обручем, посунути копицею сіна, вирости кущем. А карпатська босорканя могла набути вигляду мухи або й метелика, що її поєднувало із південнослов'янською вештіцею. Здебільшого тварини, в яких перекидалася відьма, були "нечистими", а предмети відігравали важливу роль у ритуалі й мали міфологічне значення. Так клубок, яким іноді ставала відьма, — це символ шляху, зв'язку живих із мертвими, цього світу з потойбіччям, а відьма й мала саме таку подвійну природу: людську і демонічну.
Якого іншого чоловіка відьма теж може "пустити вовкулакою" або ж "перемінити в коня". Поширені перекази про відрубані лапи собакичи кішки-відьми — саме це один зі способів виявити жінку-перевертня. Перетворення здійснюється як перекидання через голову, удар, перекачування, що є символічним переходом до іншого світу. Атрибути цього акту: пояс, вуздечка, хомут, батіг, палиця, ніж. Усі вони були магічними, бо визначились як головні в обрядовій сфері та міфопоетичних уявленнях українців.
Демонічні властивості відьом зростають особливо напередодні Купала, Юрієвого дня, Великодня, Зелених свят, під час грозових "горобиних" ночей, а також коли на небі з'являється повний місяць.
Серед шкод, які відьма здатна завдавати людям і тваринам, найголовніша — відбирання молока у корів. Помітно, о відьма добре знається на всій "жіночій" роботі й може її виконувати якнайшвидше та якнайліпше. Для того, щоб видоїти якусь сусідську корову, й то не одну, а часом — корів із цілої вуличної череди, відьмі досить зібрати на межах, пасовиську фартухом, сорочкою чи просто шматком полотна росу та витиснути — молоко тектиме без перестанку. Часто відьма бігає доїти корів, перекинувшись білою собакою (див. "Собака"), вхопивши дійницю в зуби. Щоб зашкодити корові, відьма могла також зібрати її слід або екскременти. Відбирати молоко вона могла й за допомогою терниці, осикового кілка, стовпа, сохи, вуздечки, а масло — будяка. Відбирати молоко і сметану відьми можуть не тільки в корів, а й у всілякого звіра, про якого тільки подумають, застромивши ножа в будь-що: з ножа тоді відразу потече молоко, яке згодом відьми продадуть чортам. Коли ж відьма й не може красти молоко в корови, то обов'язково хоч нашкодить їй — тоді із вимені, замість молока, тектиме кров. Цікаво, що болгарська вештіца могла перетворити навіть місяць на корову і доїти з нього молоко.
Зі знанням справи відьми також збирали найрізноманітніші трави й коріння. Зазвичай це відбувалося на Купала — тоді відьми виходили в поле чи до лісу оголеними із розпущеним волоссям, що додавало їм магічних здібностей, посилювало їхній зв'язок із потойбіччям. На Рівненщині вважали, що відьма в Купальську ніч охороняє від людей папороть.
Роблять відьми на житі, пшениці так звані закрутки (жмут жита, пшениці посеред ниви, скручений у вузол) — закляття нагосподаря. Той, коли споживе зерно з-під закрутки, то сам "скрутиться", захворіє. Цих "закруток" не можна навіть торкатися, їх може зняти хіба який знахар, ворожбит. У старих київських требниках наведені були навіть особливі молитви на зняття таких закруток.
Проте зналися відьми не тільки на земному, їм була доступна космічна й метеорологічна магія. Викрадені місяць, зорі, дощ вони утримували в горщиках на печі. Для такого викрадення відьмі достатньо було перетримати на мотовилі під час Великодніх свят півміток — і ним вона могла б у Провідну неділю зняти з неба будь-яку зірку. "Відьма", "босорканя", присутня в похоронному рядженні на Бойківщині, — це парубок, перебраний у білу плахту, який має вибілене борошном обличчя та повний рот води. Така "відьма" розважала всіх тим, що стрибала, била "хвостом" (палиця, якою перевертали жар у печі, обгорнута теж білою плахтою), "вівкала" та оббризкувала всіх водою. Таке оббризкування символізувало дощ, часто приховуваний відьмою на печі в горщику.
Сама ж піч, бовдур, коцюба, рогач, віник, мітла у відьомській практиці мали величезне значення і ще раз засвідчували причетність відьми до всіх ритуалів, пов'язаних із господарством. На кочерзі, мітлі, ступі, терниці відьми здійснювали свій політ на зібрання, що зазвичай відбувалися на перехрестях доріг, на горах, чи межах — місцях, що, за міфопоетичними уявленнями, були межею світів. Ці зльоти припадали на перший тиждень кожного нового місяця або на великі свята (на Юрія, Дмитра...). На таких "балях", "сеймах" відьми під проводом відьмака ("головного упиря") влаштовували оргії, грища, танцювали, билися дерев'яними мечиками від терниць. Подекуди кажуть, що коли відьма вирушає на такий "баль", то відлітає тільки її душа, а тіло залишається на місці. Якщо ж перевернути відьмине тіло головою туди, де були ноги, то душа вже не зможе в нього увійти. Перед самим польотом відьма намащується маззю, виготовленою з тирличу або ж глини, накопаної під порогом, чи маслом із льону, що виріс за одну ніч.
Існує ціла наука розпізнавати відьом, виявляти "потвор" (як їх часто називали), щоб запобігти їхньому шкідливому впливу. Так, коли хто хоче побачити відьму, має подивитися через поліно, в якому випав сук, або крізь такий самий отвір у дошці, яку тешуть на труну. Можна побачити відьму і крізь осикову борону, виготовлену за один день. Про найближчу відьму можна дізнатись і прикликавши її різними способами: варити кусень сирого полотна, заткнувши в нього дев'ять шпильок; всунути в піч молоко на сковороді, вкинувши заздалегідь три рази по дев'ять голок; розігріти кінську підкову в печі й покласти її на поріг; доїти корову на живу форель; на Великдень розпалити в печі полінами, відкладеними щопонеділка впродовж Великого посту із дров, які вносять до хати для розпалу. Неодмінно прибіжить відьма, якщо заткнути в колиску дитини біля ніг долото, перед тим обійшовши з ним тричі навколо самої колиски і промовляючи певні слова. Впізнати відьму можна також по тім, що вона на Великдень не обходить із процесією довкола церкви, а після того, як люди заходять до храму, цілує замок. Парубок може одягти картуза дашком назад, а руки, скрутивши попередньо дулі, сховати: одну — в кишеню, а іншу за пазуху. Відьма при цьому починає злоститися й лаяти його.
Щоб виявити відьму, на Велике пущення слід було позначити перший вареник, зварити його, а потім засушити. Того ж дня треба починати робити осикового стільчика — й майструвати його весь піст, аж до Великодня. Тоді взяти того стільчика із собою до церкви, стати на нього, а до рота вкласти засушеного вареника — всі відьми стануть помітними, бо на голові у них будуть скопець і цідилко. Так само на пушення можна протримати цілу ніч у роті сир, загорнувши його перед тим у шматок полотна. Взяши "витриманого" таким чином сиру на Всенічну на Великдень, неодмінно побачиш відьму. Під язиком на Великдень можна тримати і шкаралупку з яйця, звареного на Пущення, або ж часник, посаджений після Різдва із того зубця, який був на святвечірньому столі. Відьма зараз же приступить й буде випитувати, що в роті.
Оберегами проти відьом вважають дьогтяні хрестики на дверях, зроблені на Юрія, мак-видюк, яким обсипають обійстя. Маком обтрушують також хліви і стайні, бо "відьми його дуже люблять" і, прийшовши доїти корову, визбирують по мачинці, не маючи часу підійти до худоби. Зловити відьму можна на гарячому — шлюбним очкуром, заклавши на нього шлюбні обручки, або тим очкуром, із яким ходиш сім літ, особливо ж святити паски. Мотузка, всукана нетрадиційно — "від себе", — теж добрий засіб для виловлювання відьом. Зловити відьму можна і з допомогою пса-ярчука, якого відьма дуже боїться (про це див. у статті "Собака"). Зловити відьму було можна, але ні в якому разі не голою рукою. Жінки мали використовувати події сорочки, чоловіки — штани або праву полу одягу.
Часто дослідники виокремлюють кілька типів українських відьом, серед яких найяскравішими є поліська відьма та карпатська босорканя. Остання має більше демонічних ознак, як-от: душить ночами людей, п'є кров, шкодить породіллям, краде немовлят, залишаючи натомість своїх — горбатих, кривих, плаксивих. Цим вона схожа на південнослов'янську вештіцу, яка їсть дітей і людські серця, виймає плід із утроби вагітної. Босоркані збираються зазвичай при новому місяці за селом, у покинутих хатах, глибоких яругах, іноді вони вилітають через бовдур на візку, запряженому чорними кішками.

За часів середньовіччя в Україні судилища над відьмами не набули такого поширення, як у католицьких та протестантських країнах. Хоча ще в XIX ст. були добре відомі випробування відьом водою, як це описав Г. Квітка-Основ'яненко в повісті "Конотопська відьма". Жінок, яких вважали відьмами і звинувачувати у насиланні посухи, зв'язували особливим чином і на мотузці кидати в річку або став. Коли яка топилася, її одразу витягували як невинну. Якщо ж трималася на поверхні води — визнавали відьмою й засуджували до смерті. Трохи поблажливішим способом покарати відьму, чарування якої вважали причиною посухи, — було поливання придорожного хреста, встановленого зазвичай на роздоріжжі за селом. Відьма повинна була носити воду з річки або ставка через усе село й поливати нею фігуру. Найстрашнішим методом боротьби з відьмацтвом було спалення на вогні. Такі випадки відомі в Україні за часів різних пошестей, моровиці, голоду, посухи.

1720 р. у місті Красилові, що на Волині, під час моровиці найстарішу жінку 120 років, яку визнали винною, закопали по шию в землю, а потім спалили, приваливши млиновим жорном.

На Івана Купала у східних слов'ян, зокрема й в українців, існував звичай знищення або вигнання відьми. Купальську ніч (як і Різдво) з давніх-давен вважали такою календарною точкою, коли руйнувалась межа між потой і посейбіччям і небезпека від хтонічних істот дуже зростала. Оскільки ж відьма, демонічні властивості якої на цей час посилювались, могла нашкодити безпосередньо, бо жила поміж людей, то ритуал саме й був спрямований на її розпізнання, вистеження і знешкодження. Подекуди Купала має ще й іншу назву: Іван Відьмарський, Відьомська ніч, Іван-Відьмак... У багатьох селах звично означали дії довкола купальського вогнища як "відьму палять". На Поліссі вбирали солом'яне опудало відьми, несли його до води, спалювали й топили. Подекуди ритуал набував інших проявів: по селу ходило кілька груп, кожна — зі своїм "купайлом" (пучок гілок або дерево, прикрашені стрічками, квітами), одні його палили, інші топили, треті били, четверті підкидали у двір, де живе місцева відьма. Вважали, що коли палити на Купала солому, кропиву, старий віник, мичку чи льон, вершок обрядового дерева або розпікати на вогні серп, кип'ятити цідилко (тонку тканину через яку проціджували молоко), нитки, коноплі, тоді відьма відчуває страшний біль і мусить підходити до купальського вогнища. Пісенні тексти це засвідчують так: "На вигоні огонь горить — у нашої відьми живіт болить". Оскільки відьма могла набувати звіриної чи пташиної подоби, то часто жертвою вогню ставали кішка, собака, жаба чи миша, яких могли помітити біля вогнища. У вогні нищили й інші відьомські атрибути: нитки, пряжу, бочки, мітли, колеса, лопати, зелень. При цьому пояснюють: "Палимо, щоб відьма згоріла". В карпатській зоні зафіксовано звичай "папороть бити": папороть закидали камінням або спалювали. Подекуди спалювали або закидали — хто чим міг — кінський череп, який називали "відьмою".
Переслідувані людьми за життя, перед смертю відьми також дуже мучаться. Декотрі ревуть, як корови, очі "їм набігають, як яйця", вони блюють кров'ю. В народі вважали, що жодна людина не може забрати на той світ своєї таємниці. Тому відьма намагалася перед смертю передати свої знання. Коли ж цього не ставалося, змучені відьми просили зірвати стелю або містка, якщо є неподалік, що ймовірно, символічно мало означати випускання відьминих таємниць. Душу їхню неодмінно забирає нечистий. У хаті при цьому стоїть страшний сморід — і жодна людина не може "до того місця навернутися". Від того й на кладовище нести відьму надзвичайно важко. Часом, розповідали, відьма й по смерті не гине, бо земля її не приймає.