-        -  Послухай, Смерть, чи не могла б ти кілька років погуляти і не приходити до тих кого я знаю і люблю?

-         -  Чому ж ні? Можу, але потім доведеться забрати кількох разом. Оптом, як то кажуть.

-          - Так теж не добре. А може ти б не забирала їх взагалі?

-          - Ти ж знаєш, що це неможливо.

-          - Знаю. Але ти хоч попереджай, ну щоб трохи підготуватись до твоїх візитів.

-         -  Хіба я тебе не попереджала щоразу?

-          - Так.  Дійсно. Але…

-          - У тих випадках я не попереджала аби в тебе не було спокуси втрутитись і попередити. А навіть якби не намагалась, то потім би мучила себе, що не спробувала. Я ж тебе знаю.

-          - І тут ти права. Як з тобою сперечатись?

-          - Не сперечайся, прийми як є. Як необхідність, як шлях до іншого життя.

-          - Знаю.  Розумію. Але прийняти не можу. Поки…  Може колись доросту.

-         -  Доростеш. Обов’язково доростеш.