хочу сюда!
 

Lana

48 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 45-55 лет

Заметки с меткой «волинська різанина»

«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома

«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома
На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років
0000
Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.
Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.
Відплата за зниклих поляків?
Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.
Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.
У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?
Спланована акція?
Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.
З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.
Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населеннянеодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.
Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».
Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.
Польський погром
Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.
О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).
Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.
У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.
На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.
До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».
Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.
Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.
Край історії української Павлокоми
У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.
Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.
Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.
Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.
Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

Геноцид українців поляками у фотографіях

АКівці під час знищення села Сагринь :
поляк посміхається над трупом українським селянина, який був убитий в полі поблизу с.Сагринь , березень 1944 р.



АКівці на фоні палаючого села Сагринь.










Тіла українців, помордованих загоном Народових сил збройних . с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.   Вбито до 200 українців.




Поляк на фоні вбитих у с. Верховини українців.



Село Верховина. Вбиті українці.



Село Верховина. Вбиті українці.



Село Верховина. Вбиті українці.



Село Верховина. Вбиті українці.



















Поляки вчерговий раз на сеймі (парламенті) прийняли рішення з засудженням та звинуваченням ОУН-УПА в геноциді поляків. При цьому злочинні дії АК та інших збройних польских формувань проти українців ними замовчуються або виправдовуються як "відплатні акції". 

Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають "відплатними акціями". То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців. 

Поляки чомусь забувають про деякі неув'язки пов'язані з їхньою теорією "відплатних акцій". Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння,  Лемківщини та інших українських земель до "Волинської різанини", яким поляки, як вони висловлюються, "відплачували" . Українські села тих земель, яким поляки "відплачували"  за Волинь та "превентивно відплачували", знаходились за десятки та сотні кілометрів від Волині. Польські історики вже дійшли до маразму, називаючи, наприклад, знищення поляками Сагрині та навколишніх сіл 
(Майже в той самий час, крім села Сагринь, поляки знишили ряд інших навколишніх сіл на Холмщині: (Турковичі, Сліпче, Космів, Витків, Телятин, Крилів, Техобіж, Козодове, Міняне, Масловичі, Шеховичі, Ласків, Прогоріле, Новосілки. Паска, Невірків, Конюхи, Рудка, Модринь, Чесники та інші )) превентивно-відплатними акціями ( http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=3000 ) , тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами. Так само поляки не можуть пояснити, за що відплачувала на Волині пригнана з Польщі польська допоміжна поліція. З польської аргументації виглядає, наче ті поляки, які служили в присланій з Генерал Губернаторства допоміжній поліції, могли якимось чином постраждати від нападів на волинські польські села. 

Що стосується дитячої аргументації " хто почав ", то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р.: 
Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross. pages 18-21 
ОБПАЛЕНА ВОГНЕМ СВОБОДА http://turka.at.ua/news/2009-09-18-19
І. Кедрин-Рудницький Причини упадку Польщі. ст. 282-285. Фотографія українських жертв погрому у вересні 1939 р. між ст. 272 та 273 цієї книги. http://diasporiana.org.ua/politologiya/2328-homo-politicus-prichini-upadku-polshhi/
Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р., про які навіть згадував маразматик-"історик" Віктор Поліщук у своїх українофобних "писаннях". 



"– Польська сторона наголошує: кількість жертв з двох сторін непорівняльна. Згідно з дослідженнями, якими оперують польські історики, йдеться про понад сто тисяч убитих з боку Польщі та кілька тисяч загиб–лих українців. 

– Якщо порівнювати цифри, то виявиться багато цікавих речей. Говорять про 60, 100, а інколи навіть 200 тисяч поляків, що загинули від рук українців. Але поляки уклали іменні списки – там понад 36 тисяч жертв. Водночас польська сторона заявляє, що поляки вбили лише 2–3 тисячі українців. Згідно з українськими підрахунками, серед волинських українців було не менше восьми, або й навіть 13 тисяч загиб–лих ( тільки на Волині - Slav ). Між цифрами 13 і 36 тисяч зовсім інша різниця, ніж між двома і двома сотнями тисяч. Крім цього, поляки часто намагаються вибілювати злочини, котрі вчинила їхня сторона. Єва Семашко, яка тривалий час вивчає волинські події, запропонувала вживати дивовижний термін: «превентивні акції відплати». Це коли поляки напали на українців першими, повбивали їх, але трактувати це треба як самооборону! Хіба не нонсенс? " 


Приклад того, як поляки "превентивно відплачували" : 

"70 рокiв тому польські націоналісти розстрiляли 104 мешканців села Красний Сад, що на Волинi 

Вiд села сьогоднi залишилося лише три хати i криниця. Саме бiля неї i стояла та клуня, де далекого 1943 року знищили 103 селян. 104-м став житель iз сусiднього села, який того трагiчного дня прийшов у Красний Сад..." 



Крім того, польські історики часто значно перебільшують власні втрати. Для всіх, кого цікавить, інформація щодо кількості вбитих поляків на Волині від "істориків" Семашків з їхньої книги "Людобойство": 

Пораховано ними 36 543 - 36 750 вбитих поляків, але вони вважають реальне число вбитих більшим, 50 000-60 000 осіб. 

Liczba osb, ktre zginy w okrelonym, choby w przyblieniu, czasie i miejscu (np. na terenie powiatu), i gdzie liczba zamordowanych dla wykazanych w pracy zdarze jest podana, wynosi co najmniej 36 543-36 750 Polakw (Tab. 5).  Rzeczywista liczba zamordowanych jest wysza i wedug naszego szacunku wynosi 50 000-60 000 osb. 

Тобто, зв'язок між тими цифрами такий: 

36 543-36 750 + ? = 50 000-60 000 

Порівнайте цифри: з однієї сторони ними наче відносно точно порахована кількість загиблих поляків, що становить за їхніми даними 36 543-36 750, а з іншої сторони вони просто собі вважають, що число вбитих поляків на Волині становить 50,000 - 60,000 . Книга наче істориків Владислава та Єви Семашко з назвою "Людобойство" в Польщі називають фундаментальною та монументальною, у якій, за твердженям поляків, нагруновніше, найглибше та найточніше досліджено "Волинську різню".

Ще раніше Владислав Семашко разом з істориком Ю. Туровським у книзі "Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945". подавали ще більшу цифру 60-70 тысяч вбитих. Тепер вона помітно змаліла... А такі "історики" , як Прус та Корман навіть подавали ще більші цифри, як 200 тисяч чи навіть 500 тисяч вбитих поляків на Волині, при тому, що такої кількості поляків як 500 тисяч навіть ніколи не проживало на Волині, а десятки тисяч поляків було ще раніше совком вислано в Сибір та виїхало у Польщу під час війни.

Один невеликий, але яскравий приклад, як "історики" Владислав та Єва Семашки "рахували", а точніше - фальсифікували, кількість загиблих поляків у Ковельському повіті у 39-му році:" Рівненський історик Андрій Жив’юк пригадує приклад саме такого пересмикування фактів, який навів у своїй монографії «Армія крайова і УПА» визнаний польськими колами український дослідник Ігор Ільюшин. Йдеться про випадок фізичного знищення близько десятка агентів польських спецслужб у Ковельському повіті у 39-му році, описаний у відомому мартиролозі Єви й Адама Семашків. Автори покладають вину за злочин на Організацію українських націоналістів. Натомість Ігор Ілюшин віднаходить записку про цей випадок тодішнього наркома внутрішніх справ Української РСР до Лаврентія Берії. «Дійсно, подібне мало місце, – каже Ігор Ілюшин. – Але в одному з сіл зібралися колишні члени КПЗУ, які відкрили архів польської поліції, котрий не встигли забрати, і там були імена конфідентів, а серед них були й поляки, й українці, і євреї – різні люди. І вирішили влаштувати над ними суд. І вони тих людей зібрали, й винесли над ними вирок – за те, що вони були конфідентами польської поліції. Члени КПЗУ – підкреслюю – це зробили. Їх там убили й закопали. Потім, коли вже НКВД розслідували цю справу, то вони дійшли до суті. Резюме було таке, що, в принципі, притягати до відповідальності їх не варто, бо це дійсно були конфіденти, тож це акт справедливої помсти. І на цьому поставили крапку. Така доповідна Сєрова Берії. То куди ми маємо записати цих людей, на чиє конто маємо записати – НКВД, яке схвалило ці дії членів КПЗУ, чи на націоналістів, як це зробили Семашки?

Інші наші краєзнавці та історики ( Ольховський, Царух та інші ) спростовують "історичне відкриття" польських "істориків" : Семашки також включили у кількість польських жертв ( 36 543-36 750 ) вбитих польськими бойовиками та польською поліцією українців Волині.

--------------
Щоб відкрити деякі інтернет-посилання, треба від них в кінці забирати "  "