хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «донецьк»

Донбас! Шахтарі спалили прапори нацистський і більшовистський

Хто додумався у незалежній Україні обирати комуністів до влади!? Ми, українці, двадцять років тупцюємо на місці розтринькуючи майно і України і власне, наше. Чому ми стаємо все біднішими? Бо 20-ять років на всі посади обираємо своїх ворогів, тих, хто більше німців знищував українців. Нацисти знищили, не без допомоги комуністів 21мільйон українців. Комуністи знищили 35 мільйонів українців. Це мінімум. Правда ще жорстокіша. Комуністам вигідно, щоб життя українців було все гірше, а то і взагалі обірвалося. Лише бідолаха буде голосувати за комуністів. Лише голота та алкаші з наркоманами за сотку, чи вагон побіжать голосувати за бандитів. Вони розбіглися по всіх партіях, а ми за них голосуємо!? То за бувшого комуніста Ющенка, то за бувшого комуніста Януковича! А вони вже втратили вже навіть страх! Дитині хліба тисячи молодих сімей купити не здатні, бо роботи немає, а ці уроди знаходять 80 мільйонів гривен на "прапор Перемоги"! Бо бач їм приємно буде, коли поруч з прапором України тіліпатиметься прапор, 20 років тому здохлого, Союзу!!! Тепер придумали святкувати початок війни! Мало їм бач бійок на 9 травня? Щоденні нагадування про взяття якогось міста німцями, чи совєтами. Що про українців подумати можуть гості з інших держав!? 66 років пройшло, а ми все тринькаємо свій час на військові дії; суперечки військового характеру; суперечки, чи краще було-би-якби??? То чому ми даємо себе за лохів???

Сьогодні всі погляди прикуті не до Києва, ні до Львова, бо для українців, він вже давно став духовною столицею! Слава богу там все тихо. Чи по сраці отримали наші керівники міліції своїми такими "проффесійними" діями, що можуть без жартів і з п'яної бійки організувати 3-ю Світову.

А вибух стався в Донецьку!!! І мене дуже потішило моє рідне місто! Там стався вибух у свідомості звичайнісіньких шахтарів! І будь моя на то воля я дав би їм обом Героя України! Здається і людей звичайних дістав сьогоднішні концерти без замовлення. Читайте про Героїв-пенсіонерів Олександра і Віктора з Донецька і Угледара!

http://barabas-open.livejournal.com/52540.html

Слава Україні!

Героям Слава!


0%, 0 голосів

100%, 3 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Андієвська Емма

Доповнення до статті "Емма Андієвська"

АНДІЄВСЬКА ЕММА Серед наших видатних письменників-земляків Емма Андієвська займає особливе місце, вона і поетеса, і прозаїк і художник.  Емма Андієвська раз на рік приїздить до Донецька і спілкується з донецькою громадою, часто виставляє свої картини у Донецькому художньому музеї. Для її творчості є характерним сучасна літературна стилістика, а картини відзначають риси абстрактного мистецтва. Зустрічі з нашою землячкою надзвичайно зворушливі, насичені духом українського патріотизму. 

[ Читати далі ]

Збірній України ніколи не слід грати у манкуртському Донецьку

Дивлюся матч Україна - Франція, який проходить у Донецьку, бачу у віп-ложі татарина Ахметова та жида Суркіса і не чую підримки трибун. Донецьких уболівальникив (як і все місцеве населення) давно за гроші Ахметова перетворили у манкуртів, які не розуміють у якій країні вони живуть і які не можуть вивчвавити з себе слово "Україна".

Нещодавно на тому ж донецькому стадіоні збірна України програла грекам 0:1 - багато в чому через байдуже ставлення до рідної збірної з боку зазомбованих бандою Ахметова-Януковича місцевих уболівальних, з їх ворожим ставленням до України. Коли потрібно - вони вміють уболівати за свій "Шахтар".

Скоріше б добудували стадіони у Львові та Києві щоб українці нарешті отримали можливість підтримати рідну збірну.

І ніколи не потрібно проводити матчі збірної України у татарському Донецьку.

Донеччанин - герой гуцульщини

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601


88%, 15 голосів

12%, 2 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

ОУН-УПА на Донеччині

Героїчні сторінки боротьби українського підпілля на Донбасі довгі роки залишалися прихованими від загалу шаром секретності архівів. Довгі роки ця тема була поза очами дослідників історії донецького краю. Але тепер, коли архіви СБУ стали доступні українцям, відкрилася й тема, що стала суспільно важливою та вкрай цікавою через свою актуальність та малу дослідженість. Саме темі українського націоналістичного підпілля на Донбасі у часи другої світової війни присвячене дослідження донецького історика Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», що вийшло друком наприкінці 2009 року. Досліджуючи архіви СБУ та свідчення очевидців тих подій, Добровольський розповідає нам, ким були ті підпільники, що у далекі часи не жаліли власного життя та долі задля побудови Незалежної України. Автор то сухою мовою документів чи протоколів допитів, то емоційно-переконливо доводить нам, що міф про Донбас, що ніколи не відігравав ролі у боротьбі українців за власну державу – вигадка радянських та сучасних пропагандистів-антиукраїнців.

Боротьба українського національного підпілля під час другої світової війни тривала не тільки на західній Україні, як було прийнято вважати, а й діяла на Сході та Півдні України. Осередки ОУН діяли у Маріуполі, Слов`янську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіно, Бахмуті та інших містах та селах Донеччини.

На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії - так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років. 1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку. 2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району. 3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району. 4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.

.................................................................  http://yark.hiblogger.net/489694.html

«Цілком можливо, що при правильній державній політиці згодом ми зможемо на прикладі українських підпільників, на досвіді їх жертовної боротьби виховувати молодь Донбасу. Ми зможемо навчити дітей та молодь патріотизму, любові до Батьківщини та показати, що тут, на Донеччині, є приклади героїчної боротьби українців», - розповів автор дослідження Олександр Добровольський кореспонденту порталу NGO.DONETSK.UA.

http://yark.hiblogger.net/465864.html&nbsp      

Украл, выпил - в Донецк

 Коммунальщикам выдали форму осужденных на пожизненное заключение.

В Донецке работники местного «Зеленстроя» носят странную форму. На улице Артема замечены работники в спецодежде с надписью «Пожизненное заключение»




http://censor.net.ua

Гайдамаки з Донбасу

Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

У війську УНР 1917-1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі.

Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях.

Картина гідна пензля Рєпіна, але гайдамаки, що наче повернулися з ХVIII століття, насправді йшли не зі зйомок художнього фільму або театралізованого дійства. Їх завдання було куди прозаїчніше та буденніше для того часу - приборкати повстання червоної гвардії, яка захопила завод "Арсенал" та виступила проти влади української Центральної Ради.

Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону.

Читати все >>>

Заберіть кошенят з вулиці! Донецьк!

Вагітну кішку господарі, щоб не обтяжувати себе влаштуванням кошенят, вигнали на вулицю. Кішка пухнаста, сіра димчата смугаста, домашня, орієнтовно їй рік.

Три тижні тому вона народила трьох кошенят: двох свого офарбування і одного - теж, але з білим брюшком від горла. 

Мешканці сусідніх будинків підгодовують котів, але їм потрібен господар.

Вул. Університетська, навпроти ювелірної крамниці "Смарагд".

Телефон дівчини, яка може показати, де "живе" кішка з кошенятами: (095) 820-80-21 (Ольга). 

Все через Ж

День незалежності України я провела в Донецьку. Не найкраще місто для святкування такого свята, як здогадуєтесь. Свята я там взагалі не відчула.

Була в парку імені ленінського комсомолу, частина якого віддана під стадіон "Донбас-орена".

Біля скульптурної групи визволителям Донбасу зараз зробили великий меморіальний комсплекс, постійно лунають пісні військових років, є маленька виставка військової технійки під відкритим небом. Наступного року має поповнитися виставка техніки, а під постаментом пам'ятника, який зараз пустує, відкриється музей Великої Вітчизняної Війни.

Однак сам пам'ятник визволителям чомусь залишився непофарбованим. Так і стоїть серед цієї новенької гранітно-чорної краси зелено-облізлий.

Як пишеться: ОсвобоЖдение Донбасу чи ОсвобоГдение Донбасу?

ОсвобоЖдение. Через Ж. В нашій країні все через Ж.

Донецькі зоозахисники проти фотографів-живодерів

На вулицях Донецьку з потеплінням знову з'явились фотографи з дикими тваринами.

Фотографування з дикими тваринами заборонено Законом України "Про захист тварин від жорстокого поводження" і не даремно. Адже для того, щоб дикі тварини виступали покірними моделями, їх зв'язують або накачують транквілізаторами. Пропонують фотографуватись частіше за все з рептиліями, яким потрібне вологе середовище. Фотографи ж стоять з ними в затінку великого запиленого міста. Тварини не отримують води і їжі в достатньому обсязі, обмежені у своїх біологічних потребах. Та найжахливіша кульмінація теплого сезону для таких фотомоделей полягає в тому, що їх вбивають, оскільки легше купити нову тварину з початком нового сезону, ніж взимку утримувати цю.

В Донецьку в районі Центрального парку культури і відпочинку ім. О.С. Щербакова фотографи пропонують сфотографуватись з пітонами і ігуаною (яким потрібне вологе середовище), соколами зі зв'язаними лапами (при цьому аргумент - ігуана на свободі, ось - повзає розпеченим на сонці асфальтом), совою (вдень!) і кроликами.

Тому 28 травня 2010 року чотири представника ініціативної групи "Люди за права тварин" проведли інформаційну роздачу листівок "Чому фотографування з тваринами - жорстокий бізнес" неподалік від місця дислокації таких фотографів. При цьому вони спостерігали сцену, як сокіл перекинув декорації (сукні у середньовічному стилі, в яких теж пропонують фотографуватись), бо хотів злетіти, а не міг, адже прив'язаний до руки "господаря" - ось вам і ігуана на свободі. Всього було роздано 200 листівок.

Після цього зоозахисники звернулись до мобільної екологічної інспекції міста. Оскільки, за неофіційною інформацією, фотографів кришує міліція, то, на жаль, на Першому родинному екологічному святі Донецьку 5 червня 2010 року (День охорони навколишнього природного середовища) ці фотографи теж були пристуні, що чимало зіпсувало настрій організаторам, адже свято спрямоване на виховання екологічності, біоетики і любові до навколишнього природного середовища. В альтанці ініціативної групи "Люди за права тварин" поруч з іншою інформацією було роздано ще 50 листівок проти фотографування з дикими тваринами.

Наразі крім запитів до екологічної інспекції, зоозахисники готують Проект розпорядження Донецької міської ради по диких тваринах в місті і сподіваються, що цей проект буде прийнятий на рівні внутрішньої постанови в місті. Це дозволить посилити контроль за використанням диких тварин в місті, в тому числі, заборонити фотографування з дикими тваринами.,