Дмитро Білоус, з книги «Диво калинове». Що не назва – наче казка, мрія – Дивишся і чуєш на довкіл: Гуляйполе, Самбір, Балаклія, Біла Церква і Старий Оскіл… А річки: Сула, Ромен, Роменка! А ромену цвіт у далині! І так рідно згадано в Шевченка – Не в Ромнах побув він, а в Ромні… Рідні назви. Золота сторінка – Знає на Полтавщині й школяр: Хуторець, де народивсь Гребінка, У народі звуть Гребінчин Яр. А пани Убежищем назвали, Бо від них колись ховались...

Читати далі...

Герої буднів і казок, Щемких легенд про кращу долю! Нас розділяє тільки крок – Реальності суворе поле. Герої збурених подій, Дороговкази покоління! О, скільки зболених надій На них поклала Україна. І вже ніхто їх не уб’є. Безсмертність віри – їхня зброя. Народ загинуть не дає Своїм улюбленим героям. Данило Кулиняк.

На розкопках курганів, могил, У степу українськім широкім Крізь буденних миттєвостей пил Подивися примруженим оком І побачиш: німі кістяки Оживуть, плином часу нескорені. Як сторінки у книзі, віки Вітер думки назад перегорне. Подивився на погнутий меч – Пролуна грізний заклик Олегів, Печенігів негаданий смерч І дніпровський згорьований легіт. Перед страхом рішучого кроку Подивись на минуле, на світ &nbsp...

Читати далі...

Полянські вогнища погасли На берегах слов’янських рік. На луки ті, де коней пасли, Спустився часу пил навік. Вдивляюсь в бронзове люстерко І бачу предків тіні в нім. Їх не змогли сторіччя стерти, Не заглушив баталій грім. Я чую смак гіркого диму, Я чую бойові пісні. З полянами іду незримо На свято зустрічі весни. Дзвенить із глечиків урочо Вино у кубки золоті. Ми – вої. Під наметом ночі &nbsp...

Читати далі...

Ти був могутнім Скіфії царем. Перед тобою в трепеті схилялись Чужі народи, воїни, гарем, - Покора твій життєвий шлях встеляла. Але ніхто не вічний. Сива смерть Підстерегла тебе в зеніті слави. Бо в ночі таємничу круговерть Чиясь рука свою зробила справу. Принизливо як вмерти не в боях, А у шатрі, недугою закутим… А може, найкоханіша твоя Тобі до меду додала отрути? А може, щонайближчий із вождів Прискорив твій кінець на цьому...

Читати далі...

Де ялинки, як фортечні вежі, Вперезались крайкою ріки, Десять сотень літ живе Ведмеже, Подолавши збурені віки. Тут почуєш те, що всіх бентежить – Мову й пісню: в них душа жива, Древній град, тепер село Ведмеже, Перед світом серце розкрива. В давні дні, оточена лісами, Ця фортеця островом була, Що на бій ставала з ворогами, Спокій цього краю берегла. Дихається тут на повні груди, Тут – води цілющої струмки. Та найбільший...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Там, де до себе Ромен Через віків безбережжя Кличе Дніпро-Борисфен, Древнє містечко Ведмеже. Це воно зараз село, Але ж була тут фортеця. Безліч подій відгуло, Що доторкнулися серця. Відгомоніли віки, Дні переплавились в міфи, З древніх могил з-над ріки В душу нам дивляться скіфи. Тисячолітній туман Села серпанком вкриває Пращурів давніх – полян, Жителів...

Читати далі...

Бував тут рідко, та чомусь бентежать Ці ніби з срібла викуті слова Ратмирова Діброва і Ведмеже - Від них минуле навіть ожива. Ведмеді жили в лісовім безмежжі, А згодом поселився богатир, Можливо, навіть у самім Ведмежім­ – Герой билин по імені Ратмир. Був ліс дрімуч - Ратмирова Діброва Між ріками Сулою і...

Читати далі...

Ведмеже. Городище. Вечір. Тихо. З-за лісу ніч спішить на зміну дню.Підводяться з курганів древні скіфи І мовчки підсідають до вогню. До полум'я долоні простягають – Було, мабуть, їм холодно в землі. Вони мовчать, і я їх не чіпаю, Їx думи – у минулому імлі. Між нами впала тисяч літ безодня, Т ...

Читати далі...

Мовчать в степу насуплені кургани, Їх мудрий зміст лежить у глибині. Повзуть билинно сіверські тумани, І нам струна Боянова бринить. Я уявляю пращурів печери, Бреду в думок і парадоксів ліс. Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп, Над світом розтривожений повис. А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?), Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?), Старовина нам душі не замулить І не затьмарить небо голубе. Та як в неволі пізнають свободу...

Читати далі...