Передусім ми маємо справу із гнучкою та продуманою технологією поширення впливу окремої групи, яка ідентифікує свій інтерес і бачення світу із національним інтересом Росії (географічне охоплення цього поняття у носіїв ідеї «руского міра» значно ширше територіальних меж Російської Федерації).

Для початку спробуємо з’ясувати, що вкладали у концепцію «русского міра» його ідеологи. Ольга Батанова визначає «Русскій мір» як глобальний культурно-цивілізаційний феномен, що складається з Росії як материнської ( ??? ) держави та російського зарубіжжя, що об'єднує людей, які незалежно від національності відчувають себе росіянами, є носіями російської культури і російської мови, духовно пов'язані з Росією і небайдужі до її справ і долі». Саме слово «мір» у цьому контексті означає не суто «світ», а й «світське життя», «простір» тощо.

Патріарх Кирил у вітанні до Дня православного козацтва окреслив географію цієї концепції, назвавши спадкоємцями Святої Русі Росію, Україну, Білорусь, Молдову( ??? ) та Казахстан( ?????). У програмовій статті А.Ставицького «Украина и Русский мир» є такі рядки: «Русскій мір не проти України, але за ту Україну, яка цивілізована, поліетнічна і полікультурна(??? )... звідси зрозуміло, що «галицький» варіант логіки російсько-української взаємодії як протистояння за принципом «все, що добре для росіян, – погано для України і навпаки для русского міра абсолютно чуже...»

У статті політконсультанта Петра Щедровицького чітко звучить й інтерес «русского міра» – всіляко підвищити продуктивність російського капіталу ( як основи відтворення багатства; залучення зовнішнього неросійського) капіталу, створення спільного капіталу, розглядаючи і оцінюючи все це як один з факторів структурного упорядкування російського капіталу). Як бачимо, такий ідеологічний аспект логічно обґрунтовує купівлю акцій енергетичних компаній Прибалтики Газпромом, будівництво АЕС на території Білорусі та інших практичних дій, спрямованих на створення потужної бази для «русского міра».

«Русскій мір» – справа не лише посадовців у Москві. Для методів своєї роботи на територіях інших країн творці «руского міра» взяли усе найкраще з досвіду взаємодії між батьківщиною та діаспорою, функціонування транснаціональних корпорацій (Газпром, Сбербанк і Роснефть постійно фігурують у світових фінансових рейтингах), практики оксамитових революцій через неурядові організації і банального підкупу впливових людей (наприклад, Герхард Шредер як один із основних лобістів «Північного потоку»).

Офіційно просуванням «русского міра» займаються: Урядова комісія зі справ співвітчизників за кордоном, Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури, Федеральне агентство зі справ, Фонд «Русскій мір», РПЦ (зокрема, Відділ церковних зовнішніх зв’язків.

Перейдемо до аналізу діяльності Фонду «Русскій мір» як найбільш видимого інструменту підтримки проросійських організацій. Офіційно метою його діяльності є поширення російської культури та підтримка гуманітарних наук. Головою правління є призначений Путіним Вячеслав Ніконов, а до членів правління та опікунської ради, крім викладачів і науковців, входять представники РПЦ, Адміністрації Президента, Генерального секретаріату МЗС, генеральні директори медіахолдингів ВГТРК та ИТАР-ТАСС. Цей фонд є передусім фінансовим інструментом, за допомогою якою можна підтримувати потрібні проекти цілком легально.

Те, що сам Фонд був заснований 2007 року дає підстави припустити, що в його основі лежить концепція фінансування оксамитових революцій через недержавні фонди. Основним, але не єдиним, партнером фонду в Україні є Всеукраїнська координаційна рада організацій російських співвітчизників, до якої входить понад 140 неурядових організацій, що займаються відстоюванням російської культури.

Масштаби фінансування цієї структури дають змогу утримувати таку кількість: лише бюджетом РФ у 2009-му на фонд було виділено 500 млн руб. (близько 100 млн грн), а враховуючи участь у фонді таких структур, як «Российские железные дороги», РПЦ, медіахолдингів тощо, ця сума значно більша. Відповідною є географія діяльності фонду: за 2007–2010 рік було втілено 710 проектів, з них у Європі – 254, СНД – 154, Південній та Північній Америках – 35, на Близькому Сході – 20, в Азії – 20, в Австралії – 6, та один у Африці.

РПЦ, зокрема її представництво в Україні, є потужним організаційним ядром, яке оперує як людськими, так і фінансовими ресурсами, має вихід на політиків і бізнесменів республіканського та регіонального масштабу. Станом на сьогодні УПЦ МП налічує 11 790 громад (без урахування тюремних і лікарняних), 179 монастирів, де перебуває близько 4700 ченців і черниць, 13 місій, 34 братства, 20 духовних навчальних закладів, де щороку навчається понад 4000 учнів, кількість священнослужителів офіційно становить близько 9518, а також виходить друком 108 періодичних видань. Враховуючи кількість інших російських громадських організацій, ми бачимо широкий розмах, який підкріплений не лише спекуляціями на історичну тематику.

На прикладі нафтопереробної галузі чітко проглядається вхід російського бізнесу в Україну на цілком легальних підставах. Таким чином, Кременчуцький НПЗ потужністю 18,6 млн тонн нафти на рік був викуплений фірмою «Татнефть» ще 1994 року; Лисичанський (16 млн тонн/рік) 2000-го перейшов у власність російської ТНК; Одеський НПЗ (3,6 млн тонн/рік) був викуплений 1999-го Лукойлом, а Херсонський (8,7 млн тонн/рік) у 2000 році – НК «Альянс». На цьому прикладі видно, як цілком сучасна практика розвитку корпорації допомагає реалізації національних інтересів.

У темах, присвячених роботі із російською діаспорою, вживається поняття «логістика Русского міра». Її функціонування забезпечується через мережу урядових, громадських і благодійних структур. На державному рівні є юридичне визначення категорії «співвітчизник за кордоном», що закріплена в Федеральному законі від 24.05.1999 року № 99-ФЗ «Про державну політику Російської Федерації стосовно співвітчизників за кордоном».

У 2007–2008 роках за підтримки Урядової комісії зі справ співвітчизників за кордоном проводилися дослідження та вийшли у світ збірки матеріалів про історію та сучасність російської діаспори в Казахстані, Узбекистані, Туреччині, Словаччині, Данії, Німеччині, балтійських і скандинавських країнах, проводяться регулярні моніторинги політичної активності діаспор ЄС, США та СНД. Окрім вивчення ситуації, що склалася, ведеться робота із видання часописів і підтримка їх коштом держбюджету та приватних спонсорів, можливості дистанційного вивчення мови та спілкування через інтернет-портали, юридичної підтримки, створення російських центрів у більшості країн світу (програма «Кабінети русского міра», метою якої є організація в кожній країні місць, де можна отримати матеріали про Росію, а отже – сконтактувати з уповноваженим представником).

За такими «невинними» та «культурологічними» діями чітко простежується структурована робота щодо зв’язків із діаспорою, її підтримки та подальшої роботи, що спрямована на контакти із політичними та бізнесовими колами країн і збільшення впливу окремих представників діаспори. Наприклад, колишній працівник відділу зовнішньої розвідки КДБ Алєксандр Лєбєдєв, донедавна депутат Держдуми, наразі є власником британських  часописів Independentі EveningStandart.

«Русскій мір» – це технологічна концепція, що відповідає вимогам часу та яка об’єднала російських державних і культурних діячів та комерційні структури; досвід розбудови транснаціонального бізнесу та встановлення геополітичної гегемонії любителів «метафізичних» і релігійних пошуків і адептів чітких, аналітично виважених бізнесових рішень. «Русскій мір» використовує всі доступні методи, діючи не лише на рівні держав, а й на рівні медіа, освіти, громадянської роботи та підприємництва. Відповідь «русскому міру» полягає не в марних спробах перекричати політичних клоунів, а в адекватній реакції у всіх вимірах суспільного життя.

Приблизна схема реалізації ідеї «Русского міра»:

“Історія запам’ятовує імена, пов’язані, що б там не казали, з мужніми кроками”

Євген Сверстюк

Подібно до того як у 1708 році російською церквою, підвладною цареві Петру І, було оголошено анафему Іванові Мазепі, нині у російських, а також підконтрольних Москві українських ЗМІ стартувала інформаційна війна проти ще недавно любого білокам'яній президента Януковича.

Схоже на те, що харківські цукерки для Медведєва і Путіна у Віктора Федоровича вже закінчилися.

Жереб кинуто?

Стартовим пострілом кампанії стала відома речівка “Спасибо жителям Донбасса…”, котра м'яко влилась в український медійний простір, а тепер множиться з геометричною прогресією і покликана, як і відомі передвиборчі ролики 2004 року про поділ українців на три сорти, працювати на розкол України.

Показово, що з'явилася вона не після підписання капітуляційних Харківських угод та інших деструктивних дій президента.

Візит Януковича до Сочі, заяви про однозначно європейський вибір України, відмова вступати до Митного союзу, вимоги перегляду газових тимошенківських контрактів 2009 року та заява Азарова про необхідність скорочення споживання російського газу стали своєрідним Рубіконом українського президента.

“Ще до арешту Тимошенко російські телеканали (ГРТ і НТВ) отримали команду робити заготовки для багатосерійного документального фільму під умовною назвою “Газ, який об'єднав Януковича, Ющенка і Фірташа”, — зазначає директор Інституту енергетичних досліджень Юрій Корольчук.

І от увечері 31 серпня Перший російський державний канал в сюжеті новин фактично звинуватив президента України в обмані виборців, лобіюванні інтересів олігархів і розвалі дружби з Росією.

Війна почалася.

Людина-тумба стирає комплекс меншовартості

“Ішов він собі, така непробивна людина-тумба, а його ловили єхидні російські журналісти, і єхидними голосками скоромовкою питали: “Чи об’єднається “Нафтогаз” із “Газпромом”?”. Питали, як про щось для України дуже неприємне, але вже вирішене, а Янукович непробивним тоном відповідав: “Нет”. Вони ще щось вякають, а він: “Це питання не розглядається”.

Вони йому щось про реорганізацію “Нафтогазу”, а він їм: “Це внутрішні українські справи”. Вони: “А як же міждержавні угоди?” — а він приблизно так: “Це угоди між суб’єктами господарської діяльності”. І далі монументально покрокував”.

Олена Білозерська

Саміт в Душанбе засвідчив, що позиція Януковича не змінилася.

Порівнюючи поведінку Кравчука, Кучми і Януковича на подібних самітах, варто зауважити, що порівняння на користь останнього. “Будь-який тиск в цих питаннях — він для нас принизливий. І ми не дозволимо, щоб так з нами говорили” — попередив президент.

На думку Євгена Сверстюка, кожен в кріслі президента України вчиться бути лідером незалежної держави. “Закон крісла”.

В опозиції до України

“Всі покою щиро прагнуть,

А не в один гуж тягнуть,

Той направо, той наліво,

А всі браття, тото диво!

Нема ж любови, нема ж згоди

Од Жовтої взявши Води;

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали…”        Іван Мазепа

Якою буде позиція українських опозиційних сил у цій війні? До цього часу опозиція в Україні завше домагалася лише влади.

У ХVIІ столітті “опозиціонери” Брюховецький, Многогрішний, Самойлович та інші претенденти платили за гетьманську булаву значною частиною державного суверенітету. А врешті, довелося заплатити свободою або головою.

На початку ХХ століття УНР впала переможена не стільки зовнішніми ворогами, скільки рідною “опозицією”, котра знаходила опору у тих чи інших ворогах.

Саме соціалістична опозиція у 1918 році доклала чимало зусиль для відсторонення від влади генерала Скоропадського, який соціалістом не був, проте зробив чи не найбільше для того, щоб українська державність набула реальних, а не суто декларативних рис.

У підсумку оті потуги опозиції, котра прийшла до влади під старофранцузьким брендом “Директорія”, призвели до падіння УНР.

Навіть в часи визвольних змагань ОУН-УПА, у 40-вих роках ХХ століття, не на жарт розгорталися бої між ОУН (М) та ОУН (Б), а Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, звідки і бере свій початок назва УПА, була частково роззброєна, а частково знищена своїми ж “опозиціонерами”.

Чи збільшувало це шанси на успіх в умовах, коли Україна і так опинилася у вогні битви двох імперій?

Завжди виходило так, що владарювати вже не було де. Жертвою боротьби ставала сама Україна.

Позиція опозиції

 Основною відмінністю провідних світових держав від тих, котрі щезли або прозябають на задвірках історії є те, що у критичні для країни моменти і влада, і опозиція були єдиними в питаннях захисту національних інтересів.

Нині огульно критикувати Януковича стало модним. Правилом хорошого тону. Незалежно від того, що він зробив чи сказав — у всьому знаходиться прихований негатив.

Враховуючи гіркий історичний досвід, сьогодні, як ніколи, варто замислитись над тим якою має бути опозиція.

 Опозицією до конкретних, несимпатичних комусь, ЛЮДЕЙ  чи до певних ДІЙ посадових осіб? І чи повинна опозиція виступати й проти тих дій влади, котрі спрямовані на захист національних інтересів?

Сам Віктор Федорович, перебуваючи в опозиції, потроху розхитував підвалини української державності. Партія регіонів доклала чималих зусиль для протидії європейській та північноатлантичній інтеграції України. Чого вартує лише мобілізація кримських дідусів і бабусь для зриву військових навчань “Сі Бриз-2009”.

І от “Сі Бриз-2011” та курс “на Європу”!

“Тепер регіонали відчують, що таке, коли інформаційний простір країни жодним чином не захищений. Саме вони завжди лобіювали такий стан речей. Виборці сходу, де рейтинг російського ТБ вищий за українське, тепер матимуть можливість багато цікавого дізнатися про ПР, Віктора Федоровича Януковича та інше прямо з ГРТ".

Після подібної атаки російськими медійними “фаустпатронами”, демонстрації телеканалом НТВ п'ятисерійного документального фільму “Хрещений батько”, капітулював грізний перед Лавровим Лукашенко.

Отож, анафема Мазепі у 1708-му році виявилася напрочуд вдалим інструментом дискредитації глави держави в очах віруючих українців, а відтак поглинання України.

Чи вдасться повторити успіх і у 2011-му?

Роман РЕВЧУК