Ледве доїхав додому. Дві маршрутки навіть не зупинилися — забиті вщент. Це триндець! Суки з "Надія-2000" пустили в годину пік Спринтер! Там навіть "Богдани" забиті під зав'язку. Ще й сніг мете і холодно. Поки чекав на зупинці, замерз. Довелося сісти на інший маршрут і поїхати у Вишневе. А потім пройтися пішки, щоб пересісти на інший маршрут до Боярки.

У народі вечір п'ятниці називають "Днем звільнення Києва".
А завтра на роботі ще корпоратив — треба виставлятись на День народження.

Оказія  недавно  заставила нас їхати з обласного центру  Закарпаття  на  іршавщину.

Відстань 100 км. не така вже й велика для доброї машини та вправного водія. Якби слово "відстань" було синонімом слову "дорога". В Закарпатті  -  це  два взаємно не пов"язаних  поняття. І величина 100 кілометрів зовсім не означає, що їхати треба буде годину, дві, чи три;  що ви доїдете туди,  куди задумали. Та й що доїдете кудись взагалі! В  Іршаві  та далі - ні одного дорожного знаку,  GPRS не працює і ми повернули не в той бік . Проїхавши кілометрів 10 - 15  і  обігнавши стадо корів,  що ліниво поверталося з пасовища  і загородило всю проїжджу частину,  ми, зрештою, зрозуміли що їдемо в не в ту сторону.  А час уже підганяв...  Слизький асфальт з численними  ямами,  вибоїнами та горбами не дозволяв  розігнати машину  і до  швидкості віслюка.  Але і так  богатотонна  машина  раптом  підстрибнула  та з гучно гепнулась  об  брудну поверхню шляху.  Металічний скрежет оголеної  осі  лівого  колеса по  камінню заглушив  вереск  гальм . Через кілька метрів машина зупинилась, залишивши за собою слід, що нагадував фонограму брехливих обіцянок Великого Чоловіка (Gros Mana).

Під кінець нас ще й до нитки намочив дощ. Парасольки виявились слабим захистом від  рясного дощу та поривистого вітру. І потім ми навіть не шкодували, що забули ті парасольки в тісному автобусі, який чи то віз нас назад в Ужгород, чи то мордував випарами солярки.

 Аж потім, після горячого глінтвейну, ми довго - то серйозно, то з гумором - аналізували деталі подорожі. Хтось сказав: "Якийсь вірус "петя" нас сьогодні вразив..." І подумалось: "Вірус  ширяє  навкруги.  Петя... Невже  в честь  президента?"

Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/

Життя у цивілізації дуже сильно нас змінює -  що тут й казати! Та я не читатиму моралей про дауншифтінг і анастасіївців, ні (відверто кажучи – не подобаються вони мені щось). Тут в мене всього лишень оповідання з життя, про неочікувану сутичку двох «дітей міста» з природою. З природою такою, яка вона є.

 

---

 

 

Після поїздки на дачу на світанку вєліками 50 км в один бік, поїздка маршруткою у звичайний час доби почала здаватись чимсь оригінальним.

Ми якісь схожі з Владіком – обидва відчуваємо ностальгічну радість збираючи ранці в дорогу; натягаючи на себе хоч одне щось старе, потерте, «дачне», так би мовити, за традицією всіх дачників – аби не шкода було зіпсувати нове. Але ми такі шопоголіки, що все старе в нас все одно в тренді.

Село зустрічає нас пташиним співом і свіжістю щойно окропленої дощем весняної зелені. Від зупинки чимчикуємо на самоті. Тут ніколи ніхто не виходить, бо решта мешканців добираються автівками, як і всі родичі, та й не багато їх тут є. А нам прикольніше веліками. Або громадським транспортом. Бо цікаво і пройтись теж, і в очікуванні на автовокзалі – є в цьому свій шарм. Я особисто, обожнюю, коли кремезний спортивний Владік вигукує чистою українською «на зупинці», навмисно роблячи голос бойовим, як на татамі в себе в залі.  Як подає мені ручку завжди виходячи з транспорту. Або як турбується про ближніх – то місце вступить старенькій людині, то комусь щось помагає підняти на сходинку тяжке. Такі собі дрібниці-дурниці, але щось в цьому є.

 

Пам’ятаю, колись ми пробиралися до будинку на дачі бійкою з місцевою зграєю собацюр. Єдиний сусід, що мешкає постійно тут і часто лишається один з сім’єю на краю села під лісом, розвів собі на захист численну зграю якихось велетнів. Ще й натренував бути дуже злими. Бо злодії сюди частенько навідуються, знаючи про безлюдні дачі міських. Ті телята кидалися ватагою на будь-яке наближення живої істоти. Ми тоді приїжджали зі своїм Тайгером – кубинським пітбультер’єром. Тайгер завжди когось рвав з тих собак, а щоб інші не зачепили його з боків, ми мусили камінням з дороги і ногами теж допомагати. Це були серйозні бійки з криками, кров’ю, тощо.

Наша перемагала – і ми таки діставалися хати.

Ці собаки постійно когось задирали в лісі, і край ліса ближче до сусіда наповнювали чиїсь кістки (черепа були схожі на кіз, можливо то були інші собаки). Та одного разу знайшли з’їдений труп людини. Відкрили гучну кримінальну справу. З того часу собаки прив’язані. Лишили без прив’язі тільки найстарішу суку, бо вона найрозумніша. Теперки відв’язали ще одного, бо поновили візити злодії.

Добре, що родичі Влада придумали пригощати собак недоїдками шашликів. Це ідея Владиної мами – щоб заохотити собак поновити мешкання на цій дачі для охорони від злодіїв, бо після візитів Тайгера вони припинили сюди заходити. Тож, вони нас більше не чіпають, тільки погрозливо гарчать коли ще не внюхають хто саме йде.

Навіть місцеві комунальні служби уникають цієї частини села. Тому скрізь вже і дороги поробили, і ліхтарі нові яскраві поставили. Скрізь, окрім цього п’ятачку. Тут все відстає за комунальним розвитком на десятки років, від решти села.

 

Наступні два дні вихідних пройшли у приготуваннях шашликів-машликів й у різних дачних справах; як то – кошення трави Владіком, і мої невимовні відчуття від перебування серед свіжозкошених збризнутих дощиком трав. Просто прекрасно валятися на величезній галявині двору серед свіжої зкошеної пахнючої трави, слухати співи пташок і читати, або в’язати…

Землі тут величенько. Колись це було завбільшки гектара. Але вони мусили продати трохи одним, трохи другим. Тепер ще й треті відгризаюсь кусник, бо нема огорожі. І все одно землі багато. Вона дуже красива. Це пагорбиста місцевість, величезний горОд розділяє джерело з копанкою, і навіть через дорогу теж їхній горОд.

Сусід-собачник теж через дорогу поряд з другим городом, його від села теж відділяють просторі городи. По дорозі їздять тільки свої, тому вона занедбана. Другі сусіди за хатою, - аж через два величезні городи. З третього боку дві чиїсь занедбані нежитлові ділянки, і тільки потім – починаються паркани модних котеджів і звичайного села далі. З четвертої сторони – ліс, який являє собою пагорбисту місцевість з глибокими ярами, високою горою, озером (ставок), за лісом далі простягається маленьке місто зі старовинною назвою Лукавиця (його нині ніхто так не називає), луки, а далі – Стугна і ще далі Дніпро. У центрі села – красивий собор, з жартівливими радісними попами, красивим краєвидом (бо собор зведено на схилі), та дуже охайним хазяйством – видно, що попи дуже добре розбираються в агрономії, бо все довкола професійно доглянуто, і всі прихожани можуть поласувати добрими виведеними і доглянутими фруктами-ягодами, милуватися квітами.

 

Дуже красиве місце. Ще й тому, що у дачі по старовинному немає ніякої огорожі, а хата – за старовинними звичаями білена і глиняна зсередини. Ти ніби на краю світу. І навіть в іншому часовому просторі, десь років двісті назад, коли ще були солом’яні дахи (хоч дах і не солом’яний). І навіть те, що за водою треба ходити далеко з відрами – теж на цьому акцентує.

 

Коротше, все таке зелене-зелене, багато квітів, багато простору, красивий вид на далечінь низовини, де городи і село за ними, і така біла хатка серед всього цього, і з одного боку підпирає ліс. А Владік як той котигорошко. Один в один. Чи якийсь козаченько, як написано в Енеїді – ходить блищить сталевими м’язами і голеним чолом. Ще й постійно вмикає українські пісні – підкреслюючи  загальне враження.

А я ніби якась там Наталка-Полтавка, чи Галя з коромислом, чи хтось ще. Тільки десь загубила свою косу нерозплетену.

 

Того дня мені закортіло приготувати щось особливе. Вирішила зробити стейк за рецептом відомого Ектора. Стейк тре було купляти, тож ми зібралися, і сходили до міста за стейком.

Потім тре було ще продивитися відео Ектора, аби нічого не наплутати. Довелося вперше у житті залізти на дуже високе дерево. Давно хотілося туди вилізти, але не було нагоди. Тож, сиділа як особливий вид приматів на дереві, ловила інтернет, дивилась відео.

Увечері почали готувати. Владік – мою рибу і печену картоплю на кострі, а я на плиті – його стейк. Вже було дуже темно і холодно, тож натягла свій старий білий пуховик (спеціально привезений з Києва). Чую – якийсь безлад за вікнами. Собаки бісяться, гарчать, рвуться з ланцюгів по всьому селі. Ті, що відв’язані – гарчать і бігають місцевістю, ніби когось ганяють. Стейк вже був готовий, я вийшла до вогнища, де Владік слухав українські пісні. Але побачила, що нікого нема. Потім він звідкись прибіг, схопив сапу, якою поправляв костер, і знов побіг, нічого не сказавши. Побіг до лісу. І тут чую – десь далеко верещить жінка. Та так, що моторошно стає. Невідомо, що робилося. Я на автоматі знімаю білого пуховика, і відкладаю кудись, щоби мене не було видно у темряві. Беру телефон, починаю задкувати зі світла у тінь, та до дерева, - єдиного місця де ловить мобільний, і думаю вже викликати міліцію. Якраз нещодавно вже кричала жінка одна – її чоловік вбивав і ми тоді вже викликали міліцію. Розмірковую чи варто робити це знов.

Владіка не було десь хвилин двадцять. Я нікуди не телефонувала, тільки сіла у темряві за хатою, щоб мене ніхто не бачив на світлі, і прислухаюся у жаху. Крики припинилися. Я намагалася визначити за звуками що там відбувається. Чутно було щось, але не зрозуміло що саме. Було враження, що людину, яка так моторошно кричала вже вбили.

Сиджу, думаю, що робити.

Прибігає Владік, забігає в хату, бере якусь свою професійну палицю, якою б’ються на татамі, до кишені кладе ножика, хапає ліхтар-прожектор, на лице дуже дивний

-        Можеш зі мною, якщо хочеш, думаю, когось пи*дять, треба піти розібратися в чому річ!

-        Все, я викликаю міліцію!

-        …ну, не знаю. А що вони зроблять!…

-        Чекай, я візьму чорну куртку. Зачиняй хату!

Ми, два герої, спішимо на порятунок добитої чи не добитої людини. Але криків вже не було, дощ теж заважав прислухатися, ми навіть не знаємо куди бігти. Владік впевнений де саме він чув крик. Біжимо туди. Намагаємось просуватися тихіше, бо не знаємо скільки там людей та й взагалі що там.

Блукали тим лісом десь годину. Світло включали тільки роздивлятися, чи щось є – щоби нас не було видно злодіям. Але нікого не знайшли, і ніяких звуків більше не чули. Прислухалися дуже пильно, чи десь не схлипує хтось – марно. Тиша.

 

Повернулися розчавлені. Намагалися відволіктись вечерею. Музики вже не могли слухати, і тим більш – співати. Стейк вийшов добрий, риба, поки ми бігали, тільки ще краще підпеклася на вугіллі. Провели вечір у роздумах – чи викликати може міліцію, чи може там просто хтось дурачився і вже розійшлись. «Це можуть бути довбані нарики – каже Влад – чворять хто зна що, аби тільки людей налякати, і пішли собі». Я теж розповіла якісь історії, як на жінок нападали в лісі, і як вони кричали. Обоє не можемо забути нажаханий крик людини, який могла видавати тільки дуже сильно налякана людина. Намагаємось аналізувати той крик. Визначаємо, що крик був рівномірний, і не було чути якихось ударів у ньому. Припускаємо, що кричала жінка, на очах якої билися чоловіки.

 

Владік вийшов зі столу з очима, які можуть заплакати пішов з веранди до хати. Вийшов з горілкою. Напився.

 

Полягали спати не спокійно. Хату замкнули на всі замки. Всю ніч прислухалися до того, як бісяться й гасають навколо хати собаки. Я кілька разів прокидалася від сну, в якому Влад йде серед ночі знов почувши той самий крик. Але прокидаючись знаходила його коло себе. Всю ніч тулилися одне до одного дуже міцно. А одного разу відчула, як прокинувся він, намацав мене поруч рукою, заспокоївся і знов заснув не відпускаючи з рук.

 

Вранці знов озброїлися і пішли до лісу. Цього разу вже шукати труп, над яким, на нашу думку, вночі хтось познущався. Ще й по телеку, як навмисне, розповіли у новинах як нелюд познущався над дівчинкою десяти років, вбивши її і кинувши у лісі.

Прочесали все, що є у тому місці, звідки чули крик. Знайшли багато ям, передивилися. Знайшли якісь нори величенькі. Владік каже, що це лисиці живуть. Дощ не припинявся. Ми все прочесали. Пройшли до закинутої підземної труби (яку хтось вже вирив і здав на метал), мені з вечора чомусь здавалося, що якщо щось і відбувалося погане, то тільки у тій трубі (там така величенька – навприсядки можна проходити нею), я не знала, що її вже викопали і лишили тільки бетонний колодязь від неї, засипаний.

Повернулися обоє у думках, що вчора могли зарадити лиху, але не зарадили. І у підозрі бовдурів, які могли навмисне імітувати нажаханий крик заради розваги лякаючи сусідів.

Навмисне уникали розмов з цього приводу дорогою до Києва. Обом було не по собі. Я для себе вирішила, що зателефоную до міліції зі словами: «якщо раптом в районі Лукавиці є зниклі безвісті люди, то, ось, ми чули, як з лісу лунали нажахані людські крики».

 

Щоправда, в криках не було жодних слів. «Що, як маніяк відрізав людині язика, і знущається там далі над нею» - пам’ятаю своє припущення, як ми після блукання лісом сиділи біля костра вночі. «Нє. Коли відрізають язика, людина не може кричати, тільки мичить» - заперечив тоді Владік.

 

Коротше, вже вдома з цікавості вирішила подивитись в інеті як розмовляють лисиці, пам’ятаючи знайдені нори. Перше ж посилання розгортає мені на екран відео, де лисиця в лісі спокійнісінько так сидить собі на горбку, ще й за вушком чухає…. І видає ті самі крики.

Істинний дух пригод з'являється тільки в подорожах з рюкзаком за плечима. Саме так можна по-справжньому пізнати іншу країну, випробувати свої сили і відчути себе частиною нашої прекрасної Землі.
[ Читати далі ]

Львів незвичайне місто, у ньому досі оживає історія, проганяючи суєту і нагадуючи про таємничість життя. Тому навряд когось здивувало, коли вузькими львівськими вуличками до палацу Потоцьких прямували справжні пірати.

І мова не про достовірність костюмів, шаблі, кинджали і шпаги. Для людей, які живуть справжнім життям, а саме такими є учасники Львівського кінного театру «Сармати», історія втілюється не у видимих атрибутах епохи, а у відчутті своєї приналежності і зміні способу мислення, що, звісно, передається іншим і причаровує глядача.

Цього разу «Сармати» стали героями книги молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас», піратськими капітанами і чарівниками. Іноді у жартівливому тоні, як то «А зараз вони на шпагах вирішать, хто сьогодні митиме посуд на кораблі! То краще той посуд викинути за борт!»; чи у цілковитій тиші кола, яке утворили відвідувачі форуму, львів’яни і гості міста, не вірячи, що запеклий бій між трьома капітанами створений для них, а не відбувається насправді, майстри з історичної реконструкції цілковито занурювали глядачів у світ сміливості і небезпечних пригод.

А тоді до людей виходила авторка, яка розповідала про відчайдушного піратського капітана Яроша Сокола та команду його корабля під чорними вітрилами (чорний колір як знак виклику усьому світу), страхітливу Імперію, безіменну і сіру, педантично збудовану Химерою, давньою майже безсмертною істотою, радником імператора і найрозумнішим та найнебезпечнішим з ворогів у світі пригод.

Костюмована презентація роману «Карта і компас» стала однією з яскравих подій на 18 Міжнародному «Форумі видавців у Львові». Книга є першою частиною пригодницько-фентезійної трилогії для дітей і дорослих «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», м. Тернопіль). Поява книги у такому жанрі доводить, що фентезі в Україні можна цікаво писати не лише на національну тематику, а звертатися до будь-якої епохи.

Вихід другої частини трилогії («Кохана Пустельного вітру») планується навесні 2012 року.

Незмінним девізом форуму видавців є «Amor librorum nos unit» (лат. «Любов до книг нас єднає»). Єднає не лише часи і країни, а й саму Україну. Ось коли по-справжньому можна побачити, що «Схід і Захід – разом».

До зустрічі на новому форумі! До нових книжок!

Фото - http://photo.i.ua/user/3783489/274767/