Про голодомори в Україні з вини комуністів нині є багато документальних свідчень, які викликають нестерпний біль

Публікації про голодомори нашого народу, організовані московськими комуністами і їхніми поплічниками в Україні, почали з'являтися за кордоном невдовзі після більшовицького перевороту в Росії.

Перші повідомлення про голод 1921—1922 рр. подавав комітет Нансена. Демократичне об'єднання колишніх політично репресованих українців видало в Англії книжку “Найбільший злочин Кремля”, а в Канаді проф. В. Дубровський видав працю “Біла книга про чорні діла Кремля”. Про голод, його причини і винуватців пізніше писали канадський історик, українець за походженням, О. Субтельний (“Україна: історія”, американський дослідник радянської політичної системи Р. Конквест (“Жнива скорботи”). Відбувалися слухання на Комісії Конґресу США про голод в Україні 1932 —1933 рр.

Тільки в СРСР компартією було накладено табу навіть на розмови про голод, ця тема була під суворою забороною. За розмови про голод 1933 р. в Україні комуністи карали як за антирадянську пропаганду. Після розпаду СРСР — “імперії зла” — з'явились книги свідчень Голодомору О. Міщенка “Безкровна війна” (Київ, 1991), І. Кирія “Голодна весна”, “Український “Голокост”, 1933”, подавались окремі публікації в демократичній пресі, функціонують виставки на тему Голодомору. Останнім часом навіть згадують про Голодомор на державному рівні, відзначається День вшанування пам'яті жертв голодоморів, з ініціативи УРП створено Асоціацію Дослідників Голодоморів в Україні на чолі з Левком Лук'яненком.

Але мало хто з читачів знає, що одним з перших про це страхітливе лихо написав ще 1963 р. Юрій Семенко — наш земляк з Січеславщини, що нині мешкає в Мюнхені, у книзі “Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства” (Мюнхен, 1963), яка вийшла до 30-річчя Великого Голоду, а 1993 р. друге доповнене видання книги побачило світ у Дніпропетровську. Матеріалами-свідченнями цієї книги 18 разів послуговувався згадуваний нами вище Роберт Конквест у капітальній праці “Жнива скорботи”.

Можливо, хтось з читачів скаже чи подумає: “Скільки можна писати на цю тему”. А писати потрібно, щоб таке страшне лихо не повторилося, щоб люди, особливо молоді, також знали про цей глобальний злочин світового масштабу, його причини і винуватців. Недавно виступаючи в одній з телепередач, перший секретар ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради П. Симоненко цинічно заявив, що, мовляв, цифри жертв явно завищені, тоді й людей стільки не було. Для нього 7, 8, чи 10 млн. загиблих від штучного голоду, організованого його побратимами по партії, — неважливо, це невелика цифра.

У книзі подається понад 65 свідчень людей, уцілілих після голодомору. Не можна навіть уявити собі, як Ю. Семенко, перебуваючи з 1944 року за кордоном, виконав гігантську працю, щоб зібрати таку кількість моторошних свідчень людей, які пережили цю трагедію. Нам також моторошно наводити ці свідчення, що в книзі складають 220 сторінок дрібного шрифту, наведемо тільки їх окремі заголовки: “Голос вцілілих після голодомору”, “Початок нищення села — 1920 рік”, “Голодні на площах Харкова”, “Людоїдство з вини комуністів”, “Комуністи перетворювали церкви на в'язниці”, “Штабелі з трупів померлих засланців у Вологді”, “Як большевики ув'язнювали священиків”, “Доля одного роду” (про дев'ятьох членів родини автора, загиблих з вини комуністів). Наводимо повний текст розповіді автора про долю свого роду:

“Село Михайлівка (на Криворіжжі) — колись кріпацьке (власність ґен. Синельникова), а за большевиків — колгоспне — в рік мого народження, 1920-й, мало близько 300 господарств. Коли восени 1941 р., вже за німецької окупації, я приїхав у Михайлівку (після повернення 1937 р. в Україну з Архангельської області, куди запроторили нашу родину, мені було небезпечно відвідати тут родичів), то майже нікого не застав із рідних... Большевики вигублювали українські селянські родини, нищили і тепер іще винищують український народ. Доля деяких із них така.

Семен Мартинюк розповідає, що в кінці 1933 року йому довелося переїжджати через Старобільщину — північну частину Донбасу, цю, одну з найбагатших закутин української землі. Села стояли майже пусті; подвір'я й вулиці позаростали високими бур'янами, озимина лишилася на степу нежата.

— Пізніше мені знову довелося, — говорить він, - бути у цих місцях. В опустілі села навезли росіян, але багато з них повернулося назад. Одним з мотивів було те, що тут треба було важко працювати, і не лише чоловікам, а й жінкам, які у своїх лісах до цього не звикли.

Селянин Панас Обруч розповідає:

— Хутір Новий Ставок Трикратського району Миколаївської області мав у 1929 році 47 дворів. Протягом 1929-1 930 років усі 47 сімей розкуркулено, в тому числі двох селян — Йосипа Головка та Тимоша Ляшка — розстріляно, 3 сім'ї вивезено на далеку Північ, а всі решта — 42 сімейства — розбіглися в усі сторони, головно на Донбас.

У книзі наводяться слова катів нашого народу: секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева: “Нужно посадить мужика на картошечку, а хлеб сдать государсгву. Вплоть до семян...” і секретаря Дніпропетровського комітету КП(б)У М. Хатаєвича: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну”. Ясніше не скажеш — комуністи воювали проти власного народу і виграли цю війну ціною багатомільйонних жертв селян.

У книзі Ю. Семенка про причини голоду 1922 року, що забрав також мільйони жертв нашого народу, можна прочитати таке. У степовій Україні 1921 року була велика засуха, що знищила посіви. Запас збіжжя з комор селян загарбала російська окупаційна армія. Наводяться слова американського професора Г. Фішера з його книги: “Московський уряд не тільки не подбав про те, щоб довести становище в Україні до відома Американського Допомогового Комітету, як це він зробив про інші області, значно дальші, але цей уряд намагався перешкодити американцям вступити в контакт з Україною”. Проф. Фішер стверджує, що поїзди з харчами посилалися тоді з Києва й Полтави на Московщину, замість того, щоб їх повезти до Одеси й Миколаєва, де лютував страшний голод. А лишки збіжжя з Поділля і Київщини перевозили через голодаючі області, вантажили на пароплави і продавали в Гамбурзі.

За аналогічним сценарієм московських комуністів організовувався голод в Україні 1933 року — ця найжахливіша в історії світової цивілізації трагедія, яка забрала життя близько десяти мільйонів людей — наших братів і сестер. Але писав сценарій вже не В. Ленін, продовжував його справи Й. Сталін — “батько всіх народів”, вождь комуністичної партії.

На превеликий жаль, ця страшна трагедія багатьох нічого не навчила, якщо в нас навіть деякі народні депутати закликають до відновлення Союзу.

Найважливішим і найжахливішим у трагедії голоду було те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявив: “Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував урожай 1931 року”. Його весь забрали, навіть насіннєве, залишивши селянам голодну смерть.

Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. Траплялися випадки людоїдства, матері вбивали і їли своїх дітей.

А законом від 7 серпня 1932 р. заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків обвинувачений “карається не нижче п'ятьох років ув'язнення в далеких таборах з конфіскацією майна обвинуваченого і вище, аж до найвищої міри покарання (розстрілу)”.

Люди вмирали всю зиму 1933 року, а весною почався справжній голод. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й умираючих, звозили і складали у спільні ями і закопували.

“Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні”. “...Імена їх, ти, Господи, знаєш...”, — пише Ю. Семенко.

"Українське Слово ", число З, 16-23 січня 2003 р.