хочу сюда!
 

Галина

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «геноцид»

У Слов'янську вшанували пам'ять жертв геноциду 1932-33 року

26 листопада у Слов'янську на Донеччині на площі Революції українці вшанували пам'ять жертв голодоморів і геноциду українців 1932–33 років. Організувала захід міська "Просвіта", у заході також взяли участь Всеукраїнське об'єднання "Свобода", члени товариства політв'язнів та репресованих. Учасники запалили свічки, вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Священик Української Автокефальної Православної Церкви провів молебень за душі жертв голодоморів. Від Слов'янської міської "Свободи" виступив Михайло Нечипоренко: "Голодомор 1932–33 років, як і 1921–22, і 1946–47, було навмисно організовано совєцьким режимом проти українського народу, адже голод поширювався на етнічно українські території. Цю трагедію не визнають лише ті, хто причетний до цього злочину. Моя мати родом з села Богородичне, що неподалік Слов'янська, розповідала, як її односельців розстрілювали за мерзлий буряк чи дрібку пшеничних насінин, знайдених взимку на полі. Як вона збирала з іншими дітьми жолуді, з яких робили "хліб", як раділи весняній траві чи знайденим грибам. Документи у всіх селян забирали, а довкола села їздила кіннота, щоб ніхто не втік у місто. Чому українська нація зазнала ці трагедії? Через байдужість. До рідної землі, народу, до своїх захисників. В той час, як герої України, справжні лицарі проливали свою кров за українську землю і свій рід, – більшість відсиджувались у теплій хаті. А коли людожери розправились з опором українських повстанців, вони добрались і до теплої хати, і до комори, і до господарів. Так і тепер – чимало українців охоче повірили обіцянкам "покращення життя" і віддали владу до рук окупантів, і тепер ми всі відчуваємо, як покращується їхнє життя за рахунок нашого. Українська нація продовжує народжувати лицарів, вони не припиняють боротися за свою землю, за свій рід, за свободу. Нам потрібна підтримка і допомога. Бо тільки згуртовано українська нація зможе вибороти собі світле майбутнє". Свободівець Віталій Киркач-Антоненко в інтерв'ю місцевому телебаченню підкреслив: "Геноцид 1932–33 років – це трагедія і моєї родини, і родин мільйонів загиблих українців. І ті, хто кажуть, що голодоморів не було, нахабно брешуть, прикриваючи брехнею злочини проти української нації".

Россия привела к национальной катастрофе болгарского народа

Один из моих болгарских друзей на Ютьюбе прислал мне сегодня вот такое сообщение-статью. Прошу ознакомится. Перевода не делал, редакции тоже - но думаю понять смысл нетрудно.


Украина - Беларусь (изначальная РУСь) начало всех словян. Старо-руський язик, на котором украинский - беларусский пострoенний - изначальний язик славян. полонизми не могут бить, если начало славянства на Украине. русский язик новое явление. русский развился под влиянием ЦЕРКОВНО СЛАВЯНСКОГО, которий бил официальним в русской церкви, а раcсейское общество крутилось и росло возле русской церкви. церковно славянский основан кrлиллом и методием на наречии болгарских славян из македонии около города салоники. у нас болгар (+македонцов сегодня, так как их отделили от нас) падежной системи нету, потому что славяне (полуиранские анти) в состав так названого болгарского (включая сегоднешнего 'македонского') народа только 20%. Основа народа древне-тракийская (+ трако-македонская пеонская paeonian) 60%. В добавок, но очень важний, так как они стали двигателем державности населяния на земле которой назвали болгарской - тюркизированние иранские пра-болгари из балка в памирах (племена канасубиги аспарух-а и канасубиги кубер-а, а их брат канасубиги котраг отправися на волгу и основал волжскую болгарию, а брат алтцек отправился на апенини/ италия - встречали италянскую модную марку БУЛГАРИ/ BVULGARI?). власт-имеющие пра-болгари вибрали для основи написания книг всего так названого болгарского (трако-македоно словено пра-болгарского) народа - славянского язика на котором говорили в регионе города салоники в исторической македонии, так как пра-болгари, которие до создания дунайской болгарии имели еще нескольких болгарий, хотели иметь влияние над другими славянями ЧЕРЕЗ ХРИСТИЯНСКИЕ КНИГИ КОТОРИЕ ПРИШЛИ В КИЕВ С БОЛГАРИИ. но, так как местние славяне жили вместе с тракийцами, трако-македонцами, пра-болгарами (греками, ароманами, тоже), етот славянский уже не бил тот славянский которий бил на изначальние
славянские земли к северовостоку от карпат до днепра - он уже бил насищен новими словами, нетипичних для словян Украини, Белорусии, Плоьши, Чехии, Словакии, Словении. корни русского язика сохранили и ети
корни в Киеве (тоесть, в русском ДЕ-ФАКТО украинские корни), но ствол, ветки, листя, цвет УЖЕ НЕ УКРАИНСКИЕ так как рассеяне пошли своим путьом различним от киевского. и в етом вклад имеет и церковно
словянский старий болгарский. граматики у нас сейчас разние, так как у нас разние корни, но 60% СЛОВ В РУССКОМ И БОЛГАРСКОМ ОДИНАКОВИЕ. украина является землей начало всех словян. по етой логике - нету никаких полонизмов в украино-белорусском, а трако-македоно тюрко-ирано-праболгарские 'болгаризми' в русском.

Не всегда язык на котором пишут церковные книги - именно тот на котором все говорят! как пример - засилие латыни в средневековой европе! но, везде где латинский бил официальним под кокойто форме - сегодня изпользуются латинские слова. например - германия, польша, так как в русском 'болгаризми'. Я ЕСМь критичний и последовательний в своих высказываниях!! Мой взгляд - не типичный для европы, я телевизор не смотрю, а и тут не поют о россии - она аж никак нам не интересна.

Рассеи я - болгар, НЕ обязан своим существованием! если бы не болгари рассея и рассейство не били би в етом виде как сейчас, а били би УКРАИНЦАМИ, а рассеяне сейчас топчат свои украинские корни.


История, такую как москва мне ее предостявляет, мне не нужна - ето скучно слушать москальскую лапшу. болгария била под турками целих 500 лет. почему за 500 лет туки В КОНЕЦ НЕ ПЕРЕРЕЗАЛИ болгар??? очень
интересний вопрос? и еще интереснее - когда украинские, белорусские, молдавские и даже финские под название 'русские' войска прийшли освобождать болгар, они удивились как хорошо и богато жили болгари под турками когда бил налог 10%, а иначе жили и торговали свободно в отличии от людей под игом русском, где они били крепостними рабами. и еще, даже если русские би не прийшли, османская империя так или иначе би разпалась, так как били бунти и самих турков против султана. да, россия освободила болгарские земли, но катастрофально для болгар, абдикировала сразу после окончания войни и на берлинском конгресе договорилась с западними силами разделить болгарию на несколько кусочков. северную добруджу дали руминии, так как рассея взяли у них бесарабию, ниш отдали сербам, так как ето рассейские любимие братя, которие не перемешались с пра-болгарами, которих москва столетиями ненавидела изза волжской болгарий, тракию отделили под именим восточная румелия и сделали
васльной османской империи, а македонию полностю вернули туркам, где турки и греки, и серби после окончания войни свершили большие зверства против македонских болгар. русские для меня не освободители, а напротив
ПОРОБИТЕЛИ, потому что мои предки из региона костур (кастория), которий сейчас в греческой македонии. они били македонскими болгарами. но они должни били бежать с родной земли, потому что русские убежали и не
защитили их - македонских болгар. ета часть македонии била завоевонна греками, а северная часть македонии сербами. во время югославии, при согласии москви, серби сделали новое государство - република македония и
десетилетиями боролись против болгарского самосознания людей там, насаживая им нового видуманого македонисткого сознания, а в греции - славо-македонского. так названая освободительная война, которую русские
вели, привела в конце концов к 1 000 000 беглецов - етнические болгари с земли македонии и беломорской (егейской) тракии. мои предки одни из них. они навсегда должни били покинуть свои земли на которих жили веками
- РОССИЯ ПРИВЕЛА К НАЦИОНАЛЬНОЙ КАТАСТРОФЕ БОЛГАРСКОГО НАРОДА.

ПЕКЛО:НКВД на Західній Україні в 1939 - 1941 рр.

Організатори і виконавці масових етнічних убивств на території України у довоєнний період
Товарищ Цисаров, оперуполномоченный НКВД в Черткове: "ДАЙ НОЖ! РЕЖЬ ГРУДЬ!"

Центральне керівництво масовими убивствами
товарищ Чернышев - зам. народного комиссара внутренних войск НКВД СССР. товарищ Волхонский - зам. начальника 1 отдела тюремного управления НКВД СССР, капитан госбезопасности СССР. товарищ Сергиенко - народный комиссар внутренних дел УССР, майор государственной безопасности. товарищ Ткаченко - зам. народного комиссара государственной безопасности УССР, майор госбезопасности. товарищ Филиппов - начальник тюремного управления НКВД УССР, капитан госбезопасности. политрук Демехин - зам. начальника тюремного управления НКВД УССР. товарищ Коршевер - зам. начальника отдела тюремного управления НКВД УССР, лейтенант госбезопасности. товарищ Панин - представитель республиканского НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности. товарищ Попереля В.Н. - старший инструктор политотдела тюремного управления НКВД УССР.
Львівска область
товарищ Харитонов Л.П. - прокурор Львовской области (с 04.10.1939 по 29.06.1941 и с 10.11.1943 по 01.09.1944). товарищ Дятлов - начальник УНКВД по Львовской области, капитан милиции. товарищ Сергиенко В.Т. - начальник УНКВД по Львовской области. товарищ Коноваленко О.А. - заместитель начальника УНКВД по Львовской области. товарищ Михайлов - заместитель начальника УНКВД по Львовской области. товарищ Шумаков - начальник следственной части УНКВД по Львовской обл. товарищ Козлов - начальник следственной части УНКВД по Львовской обл. товарищ Лерман - начальник тюремного отделения УНКВД по Львовской области, лейтенант государственной безопасности. товарищ Попов А.В. - начальник тюрьмы НКВД № 1 товарищ Шевченко И.Д. - начальник тюрьмы НКВД № 2 товарищ Козин П.А. - политрук тюрьмы НКВД № 2 товарищ Запутуряев Г.М. - сержант в тюрьме НКВД № 2 товарищ Гуткова В.Г. - секретар тюрьмы НКВД № 2 товарищи Соломенников Ф.К., старшина Струнников В.М., Сорокин Е.М, командир отделения Шадский О.И. - соучасники массовых убийств в тюрьме НКВД № 2 товарищ Лаврышев Д.П. - секретар коммунистической партийной организации ОУНКВД товарищ Арсеев - опер. уполномеченный тюремного отделения во Львовской обл. товарищи Стадниченко И.А., Дорфман О.Ш., Климочкин П.П., Селивестров С.Ф., Мухин В.О., Гуленко П.Е., Приз М.К., Гандин В.И., Зеленский В.П., Лвчинников О.Т. - убийцы из следственного обласного УНКВД товарищ Малишев М.В. - начальник Бибрского НКВД товарищ Евграфов - начальник Бродского НКВД товарищ Волков О.П. - начальник Буского НКВД товарищи Калинин О.П., Телушкин Б.С. - Вынниковский НКВД товарищ Нусимович О.В. - Глынянский НКВД товарищ Крикун А.М. - Горынецкий НКВД товарищ Матвеев З.А. - Городоцкий НКВД товарищ Андреев П.А. - Дунаивецкий НКВД товарищи Гусев И.М., Гриднев Ю.П. - Жовковский НКВД товарищ Бурков И.Д. - Золочивский НКВД товарищи Губаренко С.Р., Дарченко Ф.Г. - Камянко-Струмиловский НКВД товарищ Кравченко М.П. - Краковецкий НКВД товарищ Насад Т.А. - Красненский НКВД товарищ Литунов Ф.И. - Куликовский НКВД товарищи Русанов Я.Ф., Дегтярец Г.С. - Лопатинский НКВД товарищи Сырцов И.Ф., Хомутов С.В. - Львовский НКВД товарищ Челандин О.О. - Ляшковский НКВД товарищи Часукий С.М., Панин И.О. - Немировский НКВД товарищ Гаспаров А.И. - Ново-Ярычивский НКВД товарищ Горбач Д.П. - Олесковский НКВД товарищ Попов И.А. - Перемышлянский НКВД товарищ Куприянов И.Г. - Подкаменский НКВД товарищ Коломийчук В.И. - Поморянский НКВД товарищ Чорных И.И. - Поныквинский НКВД товарищи Клохтин И.Д., Черпаков К.Д. - Рава-Руський НКВД
Тернопільська область
товарищ Чоботов - начальник НКВД в Тарнополе. товарищ Глова - опер. уполн. Тарнопольского НКВД, младший лейтенант товарищ Максимов - начальник НКВД в Бережанах, Тарнопольской обл. товарищ Красан - начальник тюрмы в Бережанах. товарищ Молитвинов - политрук тюрмы НКВД в г.Бережаны товарищ Вадис - рай. НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности товарищ Литвин - опер. уполн. Бережанской тюрмы. товарищ Рябов - начальник тюрмы НКВД в г.Кременец товарищ Левчук - начальник тюрмы НКВД в г.Черткове товарищ Евстратенко - начальник райотдела НКВД в Копычынцах, Тарнопольськой обл. товарищи Булатов, Ралко, Петров, Погребной, Коган - следователи рай. НКВД в Копычынцах товарищ Глиняной - начальник следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах товарищи Зимин, Федосеев, Кушнир, Пасечник, Хатомченко, Сергиенко, Артеменко, Тергер, Волосян, Зорин, Скрипник, Холоимов, Лебелинский, Иванов, Фтин, Петрухин, Гончаренко - убийци из следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах
Станиславівська (Івано-Франківська) область
товарищ Михайлов - начальник УНКВД по Станиславской обл. товарищ Грицюк - начальник тюрмы НКВД в Станиславове (ныне г.Ивано-Франковск) товарищи Бурмистров, Жданов, Овчинников, Скорик, Судаков, Авиенко- сержант госбезопасновти, Двинин- политрук, Клименко- интендант 2-го ранга, Стругин- секретарь-интендант 2-го ранга, Тараканов- военный юрист 1-го ранга, Тихонов- сержант госбезопасности, Храбров- техник-интендант 1-го ранга - убийци из Станиславского (Ивано-Франковского) УНКВД
Дрогобицька область (сьогодні входить до складу Львівської)
товарищ Крыгин - обласной прокурор товарищ Зачепа И.И. - начальник обласного УНКВД товарищ Рогов И.П. - Бирчанский НКВД товарищ Осадчий Г.И. - НКВД г.Борислава товарищ Павлишин А.И. - Дрогобицкий НКВД товарищи Побережный Ю.М., Басалаэв А.К. - Добромыльский НКВД товарищ Коваленко В.Т. - Дублянский НКВД товарищ Булыгин Г.Г. - Жыдачивский НКВД товарищ Ромазанов Г.М. - Журанивский НКВД товарищ Лозовой И.Н. - Комарнивский НКВД товарищ Колесников Б.И. - Крукеницкий НКВД товарищ Борисов Д.О. - Лавочнянский НКВД товарищ Махиня П.Л. - Лисковский НКВД товарищ Хименко И.С. - Перемышльский НКВД товарищ Власов И.М. - Пидбужский НКВД товарищи Авераянов С.В., Бадматов Т.А. - Рудковский НКВД товарищ Дронников П.Т. - Самборский НКВД товарищ Казанкин О.О. - Сколевский НКВД товарищ Климов К.И. - Старосамборский НКВД товарищи Купчин О.И., Григорьев В.С. - Стрыйский НКВД товарищи Анаьенко Г.И., Кочетов И.Х. - Стрилковский НКВД товарищ Кульпин А.Е. - Судово-Вышнянский НКВД товарищ Филимонов М.О. - Турковский НКВД товарищ Камсков С.П. - Устрико-Долышнянский НКВД товарищ Оганезов Я.Г. - Хыровский НКВД товарищ Лещенко И.И. - Ходоровский НКВД
Вінницька область
оварищ Морозов - начальник НКВД, капитан госбезопасности СССР товарищ Соколинский - преемник тов. Морозова, майор госбез. товарищ Корабльов - преемник тов. Соколинского, майор госбез. товарищ Шаблинский - преемник тов. Корабльова, кпитан госбез. товарищ Ширин - начальник секретного отдела товарищ Томчиский - начальник особого отдела товарищ Бельский - начальник комендатуры НКВД товарищ Мойсеев - преемник Бельского товарищ Татарчук - преемник Мойсеева товарищ Берестенко - преемник Татарчука товарищи Шакалов, Островский, Весенев, Криворучко - убийцы из следственного отдела НКВД товарищ Журавльов - начальник тюрьмы НКВД в Виннице товарищ Абрамович - преемник Журавльова товарищ Стан - преемник Абрамовича товарищ Беккер - начальник спецотдела политзаключенных товарищ Орденчук - заместитель Беккера товарищ Розенбаум - преемник Беккера товарищ Машевский - начальник оперативного отдела
"Ця різня за своїми розмірами й звірствами переходить всі жахіття, що їх знало людство.":
ЛЬВІВ: У 2001 році проголошений Церквою Блаженним-Святим отець Зиновій Ковалик був жахливо замучений червоними поганами-антихристами в далекому 1941. Його довго і страшно катували, а потім розіп'яли на стіні тюремного коридору. В розпорений живіт кати засунули мертву недоношену дитину.; "У багатьох трупів були "майстерно" відрізані голови." САМБІР: "По кімнатах і коридорах лежали постріляні старики, жінки і діти."; "Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам."; "... Були теж помордовані діти, понад 50 осіб..."; "МИ ВБИЛИ ТРЬОХ ЕНКАВЕДИСТІВ... Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів... премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсности боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопроводних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох..." СТРИЙ: "На подвір'ї лежало дві сотні трупів порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири величезних котли із звареними людськими тілами. В кожному з них було по 3-4 трупи."; "На гаку висів труп в'язня головою в низ над загаслим багаттям із зовсім спеченою головою, а на долівці лежало цілковито спечене тіло дитини." ЗОЛОЧІВ: "... нелюди-большевики саджали на палі, вбивали цвяхи в голову, під нігті, виривали кусками тіло, обривали носи, вуха (живцем дерли пояси з шкіри.)" БІБРКА: "У Бібрці енкаведисти замучили адвоката д-ра Кульчицького: відрізали вуха і ніс, потім кинули в окріп..." ДОБРОМИЛЬ, КОМАРНО, ПЕРЕМИШЛЯНИ, ТУРКА, ДРОГОБИЧ, ЖИДАЧІВ, СОКАЛЬ, ЖОВКВА, ГОРОДОК, ХОДОРІВ, ЩИРЕЦЬ, БУСЬК, КРАСНЕ, КАМ'ЯНКА СТРУМИЛОВА, РУДКИ, ПІДБУЖ ЛУЦЬК: "... з 22 по 25 червня москалі почали масово вбивати ув'язнених у Луцькій тюрмі. Основна маса була розстріляна в ніч на 25 червня. Із 5950 тисяч врятувалось тільки 45, котрих москалі невстигли розстріляти, бо на подвір'я тюрми несподівано увірвалися німецькі вояки." КОВЕЛЬ, ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ, ЛЮБОМЛЬ, КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ ТЕРНОПІЛЬ: "Коли я увійшов у тюрму... Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам як найбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови."; "В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчаток, пов'язаних із собою колючим дротом. В одної був розпорений живіт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра по лікті, на рани насипано ячмінних остюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цвяхами, труп 30-літнього мужчини."; "Були трупи мужчин із відрізаними головами." КРЕМЯНЕЦЬ: "Згідно з оповіданнями очевидців найстрашнішу смерть мав православний владика Cимон. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі." ЧОРТКІВ: "Мужчина і жінка - обоє мертві - були притулені спиною до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, а їй теж встромили в статевий орган жмут колючого дроту"; "Тулуби і навіть голови в замордованих мужчин і жінок були обмотані дротом. У декого з чоловіків колючий дріт був пропущений між ноги. Він з'єднував перев'язаний одним кінцем статевий член із кістями рук, скрученими іншим кінцем за спиною. Задні проходи у тих мужчин були затичені шишками, а статеві органи жінок - пляшками."; "Я помітила, що на голові, у тих місцях, де хрящі, плоть повідпадала. Чому? Посередині камери знаходився металевий бак, від якого відходили труби, завтошки, як рука. Тими трубами надходила пара і виїдала плоть..."; "Ми піднялися на другий поверх, до стіни були прибиті жінки. Висіли жінки розп'яті. Зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті."; "Ай, Надя Юрчинська! Провідник ОУН. Московські звірі жорстоко поглумилися над нею - з її грудей стримів простромлений наскрізь колючий дріт." БЕРЕЖАНИ: "...Тіла знищених безневинних людей мали сліди жахливих тортур. У них були вирізані язики, вуха, носи, виколоті очі, поясами знята шкіра, відрубані кінцівки. Багато частин тіла були пробиті цвяхами, мали сліди опіків. Особливо витонченим по жорстокості тортурам піддавали дівчат...", "...Серед ув'язнених були і зовсім юні - учні 7-го класу школи, і старезні пенсіонери..." ГУСЯТИН, КОПИЧИНЦІ, ЗАЛІЩИКИ, КОЗОВА, ПІДВОЛОЧИСЬК, ХОРОСТКІВ, ПІДГАЙЦІ, ЗБАРАЖ, ВЕЛИКІ БІРКИ, ТЕРЕБОВЛЯ, БУЧАЧ, ЗБОРІВ, ПОЧАЇВ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (в минулому Станіславів): "... В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха... В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом..."; "... Біля однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики..."; "...було багато трупів із відрізаними головами..."; ...Судово-медична експертиза свідчить, що жертви НКВД з Дем'янового Лазу зазнавали від своїх катів нечуваних тортур. Більшість із них загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, в потилицю. І не один раз... КОЛОМИЯ, ПЕЧЕНІЖИН, НАДВІРНА, КАЛУШ, ГАЛИЧ, ДОЛИНА РІВНЕ, ДУБНО, ОСТРІГ, САРНИ, КОСТОПІЛЬ, НЕТІШИН, ЗДОЛБУНІВ УМАНЬ: До Умані були депортовані 1500 в'язнів із Чорткова чортківським еНКаВеДе. "На всіх виднілися сліди катування: виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, зламані в ліктях руки й шкіра здерта аж до плеча; багато трупів мали постріли в потилицю."; "Ніколи не забуду того, як одна жінка, пізнавши свого чоловіка з перерізаним горлом, схопила його за голову. Голова відірвалася і вона, з головою в руках, почала бігати й несамовито кричати."
Спільним методом убивств для усіх управлінь НКВД є постріли в голову і відрізування голів.
ЛЬВІВ в 1941 році: Управління НКВД закатувало 6850 людей. Епіцентром діяльності армії диявола в червні 1941р. були тюрми та управління НКВД у Львові. За номенклатурою їх було чотири: №1 - на вул. Лонцького (у той час це найбільший комплекс НКВД - на перехресті колишніх вулиць Сапєги, Коперніка i Лонцького); №2 - відома ще як Замарстинiвська тюрма - на вул. Замарстинiвськiй; №3 - тюрма НКВД у м. Золочеві; №4 - „Бригiдки“ на колишній вул. Казимирській (сьогодні вул. Городоцька).
ТЕРНОПІЛЬ в 1941 році: Управління НКВД закатувало 3250 людей. Останки 1200 мучеників, захоронені на Микулинецькому цвинтарі. Решта, через велику ступінь розкладу в'язнів, були залишені у підвалах тюрми НКВД. Їх останки знаходяться і до нині в районі бульвару Тараса Шевченка та вул.Музейної.
Подвір'я тюрми НКВД в м.Тернополі, тіла закатованих і розстріляних еНКаВеДистами тернополян, липень 1941р.
Закатовані НКВД люди в Тернопільській тюрмі, липень 1941р.

ЧОРТКІВ в 1941 році: Управління НКВД в Чорткові закатувало 2680 людей. Останки 1000 мучеників були захоронені у спільній могилі і в 1942 році поставлений кам'яний хрест. Решту, через велику ступінь розкладу в'язнів, були залишені у підвалах тюрми НКВД, де їхні останки знаходяться і до сьогодні.
Чортківська тюрма НКВД. Тут жахливо загинули тисячі людей в 1941р.
Могила некаведистських жертв в м.Чорткові.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК в 1941 році: Управління НКВД в Станиславові закатувало 4760 людей. Близько 1000 останків людей енкаведисти таємно заховали поблизу міста в міцевості Дем'янів Лаз у кількох, наперед викопаних, ямах. Ці могили досліджені і вивчені судмед експертами. Решта людей поховані у спільній могилі на цвинтарі та в інших невідомих місцях.
Дем'янів Лаз - судово-медичні дослідження на місці етнічних чисток здійснених московськими окупантами.

БЕРЕЖАНИ в 1941 році: Управління НКВД в Бережанах закатувало 1250 людей. Останки 157 мучеників на сьогодні відомі і захоронені родичами та у декількох спільних могилах. Решта вивезені енкаведистами у невідомі місця.
Колишній будинок НКВД і меморіальний знак, який засвідчує про цю жахливу подію. Двір тюрми НКВД, де відбувалися ці пекельні події.
 

Голод

Отрывки из книги Роберта Конквеста «Жатва Скорби».

 

«Правда» от 4-го и 8 декабря 1932 года призывала к решительной борьбе с кулаками, особенно в Украине; а в номере от 7 января 1933 года в редакционной статье она писала, что Украина оказалась в хвосте в деле выполнения поставок по зерну, потому что украинская компартия допустила ситуацию, когда «классовый враг в Украине сумел сорганизоваться».

Постышев практически стал полномочным представителем Сталина в деле «большевизации» украинской компартии и последующего изъятия зерна у голодающих селян.

На пленуме Всесоюзного Центрального Комитета и Центрального Исполнительного Комитета в январе 1933 года Сталин сказал, что «причины трудностей, связанных со сбором зерна» следует искать в самой партии. Первый секретарь харьковского горкома Терехов заявил прямо, что в Украине свирепствует голод. Сталин усмехнулся и назвал его фантазером. Все дальнейшие попытки обсудить вопрос пресекались простым взмахом руки.

Истерическая жестокость, сопровождавшая вмешательство Постышева, принесла очень мало зерна. Уже истощились последние запасы и есть стало нечего.


Люди умирали всю зиму. Но, по данным всех источников, становится очевидно, что массовые масштабы голодная смерть приняла только в начале марта 1933 года.

Один из тех, кто выжил, дает ясную картину физических признаков голодания:

 «Клиническая картина голода хорошо известна. Он разрушает ресурсы организма, создающие энергию, и разрушение прогрессирует по мере исчезновения из организма необходимых жиров и сахара. Кожа приобретает пыльно-серый оттенок и сморщивается. Человек заметно старится. Даже дети и младенцы выглядят стариками. Глаза их становятся огромными, выпученными и неподвижными. Процесс дистрофии иногда захватывает все ткани, и голодающий напоминает скелет, обтянутый тонкой кожей. Но чаще имеет место отек тканей, особенно рук, ног и лица. Кожа лопается, и появляются гноящиеся болячки. Утрачивается двигательная сила, и малейшее движение вызывает сильную усталость. Жизненно важные функции, такие как дыхание и кровообращение, поглощают саму ткань и альбумин (белковое вещество), то есть организм съедает сам себя. Улучшается дыхание и сердцебиение. Зрачки расширяются. Начинается голодный понос. Положение становится уже опасным, поскольку малейшее физическое напряжение может привести к остановке сердца. Часто это и происходит на ходу, во время подъема по лестнице или при попытке побежать. Появляется общая слабость. Теперь человек уже не может встать, повернуться на кровати. В таком полубессознательном состоянии голодающий может протянуть почти неделю, пока не остановится сердце». Кроме того, прогрессируют цинга и фурункулез.

Менее клиническое описание страдающего от голода крестьянина дает его бывший сосед: «Под глазами у него были два вздутых мешка, обтянутых странного оттенка блестящей кожей. Руки тоже вспухли. На пальцах кожа прорвалась, и из ран сочилась прозрачная жидкость с каким-то резким отвратительным запахом». На ступнях и лодыжках тоже были волдыри. Крестьяне садились на землю, чтобы проколоть пузыри, потом поднимались и, едва волоча ноги, шли побираться. Или еще одно описание: «Ноги у нее страшно опухли. Она села и принялась прокалывать их острой палкой, чтобы выпустить воду из огромных пузырей. На верхней части одной ступни зияла огромная дыра – результат постоянного прокалывания кожи».




Из сельского населения Украины, составлявшего 20–25 миллионов, умерло около 5 миллионов, то есть почти одна пятая. Процент поражения существенно менялся от района к району и даже от деревни к деревне, от 10 и до 100 процентов.

Наибольшего коэффициента смертность достигала в зерновых областях: Полтавской, Днепропетровской, Кировоградской и Одесской, в среднем составляя там 20–25 процентов, но во многих селах процент был еще выше. В Каменец-Подольской, Винницкой, Житомирской, Донецкой, Харьковской и Киевской областях он был ниже – около 15–20 процентов. На самом севере Украины, в районах, где выращивали сахарную свеклу, процент смертности был самым низким – отчасти благодаря тому, что в лесах, реках и озерах водилась живность и были растения, которые можно было использовать в пищу.

Врачи, находящиеся на государственной службе, фиксировали смерть от разных заболеваний, как, например, «внезапная болезнь» и т.п. С зимы 1932–1933 гг. свидетельства о смерти больше не выдавались. В селе Романково, например, удачно расположенном в шести километрах от больших металлургических заводов Каменска, где работали многие селяне, получая за работу продукты, за пять месяцев 1933 года умерло 588 человек из обшего числа в 4–5 тысяч. Сохранились свидетельства о смерти за август, сентябрь и середину октября, включающие большой процент рабочих. Почти во всех из них в графе причина смерти стояло: «истощение» или «дизентерия», и только в свидетельствах пожилых людей значилось: «старческая слабость».

 Крестьяне стекались в города, чтобы встать в очередь или купить хлеб у тех, кому посчастливилось отовариться, или просто движимые непонятными им самим побуждениями. Несмотря на блокированные дороги и строгий контроль, многим удавалось пробраться в город, но, как правило, результат был минимален. Днепропетровск был переполнен голодающими крестьянами. По подсчетам одного железнодорожника, больше половины крестьян, которым удавалось добраться до Донбасса в поисках пропитания, «доживали свои последние дни, часы, минуты».

Жуткие, внушающие суеверный страх картины можно было видеть в городах. Люди как обычно спешили по делам, «а между ними, на четвереньках, ползли голодные дети, старики, девушки», у которых уже не было сил просить, и никто не замечал их.

Но так было не всегда. Есть много свидетельств того, что жители Киева прятали крестьян от милиции. В Харькове крестьянам тоже давали хлеб. В Харькове же «я видел на Конском рынке женщину, опухшую от голода. Черви буквально ели ее заживо. Прохожие клали рядом с ней кусочки хлеба, но женщина уже слишком была близка к смерти, чтобы есть их. Она плакала и просила медицинской помощи, но никто не оказал ее». (Один из врачей рассказывает, что на собрании медперсонала Киева был зачитан приказ, строжайше запрещающий медицинскую помощь всем крестьянам, нелегально проживающим в городе.)

В Киеве, Харькове, Днепропетровске и Одессе стало уже рутиной по утрам объезжать, улицы города и собирать трупы. В 1933 году на улицах Полтавы подбирали в день по 150 трупов. Тоже происходило и в Киеве.

«Смерть от голода – однообразное дело. Однообразное и повторяющееся», – замечает один из очевидцев. Хотя мы приводим здесь лишь несколько частных случаев, следует помнить, что такова была судьба миллионов.

Пережившие голод говорят о смерти своих соседей простыми, лишенными эмоций словами. В селе Фадеевка в начале 1932 года жило 550 человек.

 «Первыми умерли Рафалики –отец, мать и ребенок. Потом семья Фадеев из пяти человек умерла от голода. За ними последовали семьи Прохора Литвина (четыре человека), Федора Гонтова (трое), Самсона Фадея (трое). Второй ребенок этой семьи был забит до смерти за то, что пробовал рвать лук на чужом огороде. Потом умерли Микола и Ларион Фадей, после них Андрей Фадей и его жена; Стефан Фадей, Антон Фадей, его жена и четверо детей (две маленькие дочери выжили). Борис Фадей, его жена и трое детей. Оланвий Фадей и его жена. Тарас Фадей и его жена. Федор Фесенко, Константин Фесенко, Маланья Фадей, Лаврентий Фадей, Петр Фадей и его брат Фред, Исидор Фадей, его жена и двое детей. Иван Готов, жена и двое детей, Василий Перч, жена и ребенок. Макар Фадей, Прокоп Фесенко, Абрам Фадей, Иван Сказка, жена и восемь детей.

Только некоторые были похоронены на кладбище, остальных оставили лежать там, где умерли. Так, Елизавета Лукашенко умерла на лугу, и труп ее съели вороны. Других просто закапывали где попало. Труп Лаврентия Фадея пролежал на пороге его хаты, пока его не съели крысы».[

В маленькой деревне Орехово под Житомиром в 1933 году только 10 из 30 домов были еще обитаемы. Вымирали семьями. Характерным примером является семья Вивтовичей: «Их младший сын шестнадцати лет умер по дороге из школы в Шахворовке… Старшая дочь, Палашка, умерла на колхозном поле. Старая мать – на улице по дороге на работу… Тело отца нашли в Коростоховском лесу, наполовину съеденным зверями». Выжил только старший сын, служивший в ОГПУ на Дальнем Востоке.

Рабочий, посетивший свою старую деревню, узнал, как умер его тесть Павло Гусар, опухший от голода. «Он отправился в Россию в поисках хлеба и умер в зарослях возле села Лиман, в трех с половиной милях от дома. Жители Лимана помогли похоронить его. Они-то и рассказали мне, как сестра жены наелась мякины и корней и померла на следующий день; как вдова моего старшего брата поехала за хлебом в Россию: ее несколько раз хватали, она меняла одежду на еду, чтобы накормить трех своих детей и мою старую мать, и в конце концов сама умерла от голода. Потом умерло двое детей – шестилетний Яков и восьмилетний Петро».

Крестьянские семьи, постепенно вымиравшие от голода в своих пустых хатах, смерть встречали по-разному:

 «В одной из хат шла постоянная война. Все напряженно следили друг за другом. Отнимали друг у друга крошки. Жена набрасывалась на мужа, а муж на жену. Мать ненавидела детей. В другой хате до самого конца царила любовь. У одной моей знакомой было четверо детей. Она рассказывала им все время сказки и притчи, чтобы заставить их забыть о голоде. Язык ее едва ворочался и, хотя у нее не было сил поднять руку, она все время брала в свои руки ладошки детей. Любовь не умирала в ней. Люди замечали, что там, где царила ненависть, умирали значительно быстрее. Но, увы, и любовь никого не спасла от голодной смерти. Погибла вся деревня, все как один. Не выжил никто».

Имеется множество сведений о самоубийствах, почти всегда через повешение. Нередко матери таким образом избавляли детей от страданий. Однако самым страшным симптомом, порождаемым голодом, был следующий:

 «Многие сходили с ума… Были люди, которые разрезали и варили трупы, убивали своих детей и съедали их. Я видел одну такую. Ее привели в районный центр под конвоем. Лицо у нее было нормальным, но глаза волчьи. Это людоеды, их надо расстреливать, говорили о них. Но доведшие матерей до такого сумасшествия, что они поедали своих детей, – эти, по-видимому, не виновны ни в чем!.. Пойдите, спросите у них, и они ответят вам, что делали это во имя добра, во имя всеобщего блага. Вот, оказывается, во имя чего они доводили матерей до людоедства».


Известны страшные случаи людоедства: некоторые ели собственных детей, другие ловили детей или подстерегали в засаде чужаков. Например, в селе Калмозорка Одесской области, где вели следствие в связи с кражей свиньи, обыск в деревне кончился обнаружением сваренных трупов детей.

Людоедство и готовность к нему не всегда были следствием приступа внезапного отчаяния. Один из активистов, мобилизованный во время кампании коллективизации на работу в Сибири, в 1933 году вернулся на Украину. Население его деревни «почти вымерло». Его младший брат рассказал ему, что они питаются только корой, травой и зайцами, но что если этого не станет, то «мать говорит, чтобы мы съели ее, когда она умрет».

Еще более поразительный или, по крайней мере, куда более важный аспект психопатии сталинизма проявился в том, что ни прессе, ни какому-либо иному источнику информации не позволено было даже упоминать о голоде. Люди, обмолвившиеся хоть словом, арестовывались по обвинению в антисоветской пропаганде, получая, как правило, пять или более лет трудовых лагерей.

Солдат, служивший в 1933 году в Феодосии в Крыму, получил письмо от жены, в котором она писала о смерти соседей и бедственном положении ее и ее ребенка. Офицер политотдела перехватил письмо, и назавтра солдат объявил его фальшивкой. Жена и сын его погибли.

Рассказывают о докторе, который был приговорен к 10 годам заключения «без права переписки» (обычный эвфемизм при смертном приговоре) за то, что рассказал кому-то, как его сестра умерла от голода после конфискации у нее всех продуктов питания.

Истощенное крестьянство было теперь брошено на новую посевную кампанию. Но ни крестьяне, ни их лошади после пережитого голода к тяжелой работе оказались неспособны.

Студент, направленный на работу в деревню, описывает колхоз, где большую часть лошадей «держали на ногах с помощью веревок; если бы они легли, то уже бы никогда не встали». Их кормили тростниковой соломой, нарезанной и распаренной. Только 4 из 39 лошадей, отправленных на поля, дошли до них – и только 14 из 30 колхозников. Лошади были слишком слабы, чтобы тащить борону, им надо было помогать. Люди же очень недолго оказывались в состоянии тащить мешки с зерном, а потом были вынуждены снимать их. Те и другие едва дотягивали до четырех часов дня; лошади дальше не шли. Тогда председатель колхоза давал отбой, но все-таки «что-то было сделано».

Нехватка рабочей силы в деревне была возмещена также извне. На сбор урожая мобилизовали студентов и других горожан. На помощь были брошены отряды солдат. В селах, где все население либо вымерло, либо бежало, солдат поселили в палатках вдали от поселений и сказали им, как и всем остальным, что там была эпидемия.

Более важным и постоянным явлением стало переселение крестьян из России в пустые или полупустые деревни Украины. Неопубликованный указ, подписанный Молотовым, гласил, что, идя навстречу пожеланиям жителей центральных районов СССР, им разрешалось селиться на «свободных землях Украины и Северного Кавказа». Около 100 русских семей было отправлено в Днепропетровскую область, другие – в различные места Запорожской, Полтавской и других областей – хотя многие из них так и не смогли жить в домах, где все пахло смертью, и «вернулись в Орел». Обезлюдевшие деревни Ворошиловградской области, в первой половине 1933 года заросшие сорняком и неубранной яровой пшеницей, теперь были заселены русскими. Имеющиеся во многих наших источниках сведения подтверждаются сообщениями официальной прессы. Переселенные сюда крестьяне получали специальный паек – 50 фунтов пшеницы в месяц.

 

 

Несколько моих замечаний. Голод 1933 года – это лишь эпизод всей трагедии украинского народа, «осчастливленного» заботой советской власти. Люди, умирающие от голода в 1933 году были уже деморализованы прошедшими до того раскулачиванием и коллективизацией. Их церковь, традиции и устои были разрушены. Они уже были ограблены и запуганы, а потому не могли оказать хоть какого то существенного сопротивления. Коммунисты в вопросах тотального уничтожения, всегда идут до конца, это единственное, что у них получается хорошо. А поэтому, кроме физического и морального уничтожения крестьянства – основы украинской нации, была уничтожена и духовная и интеллектуальная элита. Расстреляны все кобзари. Курбас – ведущий украинский режиссер умер в лагере. Исчезли 200 из 240 украинских писателей. Преподавательский состав Харьковского государственного института был весь репрессирован. Чистки прошли в Украинской палате мер и весов, институте востоковедения, киностудии, академии наук, да в принципе везде. По сути именно так выглядит геноцид. Таково, например, было мнение профессора Рафаэля Лемкина, автора Декларации ООН о предотвращении и наказании геноцида.

Мораль? Мы очень мало знаем о собственной истории, это во-первых. А во-вторых, хочу мягко и ненавязчиво напомнить тем гражданам, которые испытывают некоторые неудобства, в связи с декоммунизацией и переименованием географических названий, что неудобства случаются и крупнее и неудобней. И если уж таким гражданам наплевать на страшную судьбу людей из прошлого, то пусть хотя бы подумают о будущем своих детей, а возможно и о собственной шкуре, ибо история имеет свойство повторяться, тем более, для особо забывчивых. 

Голодомор

Мирон Долот

ГОЛОДОМОР

W.W.Norton & Co.
New York
London
1985.


Я посвящаю эту книгу тем украинским крестьянам, которые
были умышленно доведены до голодной смерти во время голода 1932-1933 годов.
К сожалению, невозможно в полной мере описать и донести Их невыносимые страдания.

«Души миллионов убиенных стучатся в сердце и обращаются к живым»


ВСТУПЛЕНИЕ АВТОРА.

Политика принудительной коллективизации, введённая в конце 1929 года, призывала всех крестьян к вступлению в колхозы, что крепко привязывало крестьянство к коллективному хозяйству подобно крепостной зависимости, прекратившей своё существование более 70 лет назад. Колхозы были созданы, но не без сопротивления со стороны крестьянства. Крестьяне усиленно противостояли коллективизации. Они держались за свои земельные участки и свою собственность, составлявших смысл всего их существования, и эта борьба стала вопросом жизни и смерти. Но, не имея оружия, неорганизованные, при отсутствии лидеров, крестьяне не могли противостоять государственной военной силе. Они были безжалостно подавлены. Их деревни подверглись разрушениям и обезлюдили. Население вымирало миллионами. Одни были сосланы в концентрационные лагеря или изгнаны из родных мест в богом забытые северные регионы, другие «просто» безвозвратно исчезли. Тем, кому удалось уцелеть, пришлось, сжав зубы, всё-таки вступить в колхозы, чтобы спасти себя и свои семьи. Так завершилась эта битва: крестьяне понесли поражение, а коммунисты одержали победу. Таким образом, всего за несколько лет навсегда оказался погубленным традиционный уклад деревенской жизни.
Голод вспыхнул в Казахстане, на Кубани и в районах, прилегающих к Дону. Но эти воспоминания рассказывают исключительно о голоде на Украине в 1932-1933 годах.
Некоторые считают, что голод на Украине оказался результатом коллективизации. Есть сторонники идеи искусственного провоцирования голода с целью загнать крестьян в колхозы. Наконец, существует мнение, что голод по своей сути стал проявлением геноцида, то есть тщательно выношенного плана по ликвидации украинского народа как нации.
Анализ причин голода выходит за рамки этой книги. Этим должны заняться специалисты. Тем не менее, я полностью убеждён, что этот голод имел политическую и национальную, или вернее, антинациональную основу. Я считаю, что между голодом и политикой национальности существовала прямая связь, особенно на Украине.
Эта книга имеет длинную историю. Первые 24 главы были написаны до 1953 года. Тридцать лет спустя, достигнув семидесятилетнего возраста, многое познав и став более критичным, я решил завершить свой труд и вынести его на суд читателей. Всё это время я находился под впечатлением величайшей человеческой трагедии, непонятой и непознанной ещё многими. Надеюсь, что мне удалось раскрыть суть рассматриваемых событий и сделать правильные выводы.
В истории человечества нет описания подобного преступления по уничтожению целого народа с помощью голода, тем более таким хладнокровным способом. Я обратился к исторической науке на предмет голода в различные эпохи, чтобы сделать сравнение с событиями на Украине. Мне пришлось ознакомиться с историей голода, вызванном неурожаем картофеля в Ирландии в середине XIX века, и трагедиями в Китае и Индии, когда периодически в результате возникавшего голода уносились жизни миллионов людей. Все эти бедствия происходили по естественным причинам, не подвластных воле человека. Это оказывалось результатом неурожаев из-за плохих погодных условий или нашествия растительных вредителей. Так, в Ирландии голод развился из-за неурожая картофеля, являвшегося основным продуктом питания этой страны, а голодные годы в Китае или Индии были обусловлены засухами или перенаселением в определённых районах.
Но голод на Украине в 1932-1933 годах стал голодом политическим. По словам Малкольма Маггериджа, ставшего свидетелем этого голода, «Это было целенаправленным созданием бюрократического мозга». В действительности, это оказалось геноцидным голодом, применённым руководством коммунистического государства с целью подчинения украинских крестьян.
Голод 1932-1933 годов в Советском Союзе целиком игнорированное, умалённое, неверно истолкованное и искажённое событие. Даже в наши дни советская историческая наука отрицает существование этого факта.
В этой книге я рассказал, что происходило в моей родной деревне между 1929 и 1933 годами. Всё, о чём я говорю, имело место в действительности. Хотя запись разговоров и выступлений не воспроизведена дословно, но они точно отражают, что было сказано в конкретных условиях. Я привожу их по памяти.
Некоторые читатели могут усомниться, как мне удалось восстановить столько событий в деталях, спустя много лет. На самом деле, в этом нет ничего удивительного. Прежде всего, невозможно изгладить из памяти травму и трагедию своей жизни, как не старайся. Во-вторых, нельзя забыть подробности борьбы за собственное выживание. Это было время, когда всё население Украины жило от одной компании, проводимой государством, до следующей, от одного выступления вождя до другого, от одной партийной резолюции до другого, от одного государственного указа до другого, и, наконец, от одного колхозного или заводского собрания до следующего. Я не могу всего этого забыть. Подробности и даты, приведённые в книге, были тщательно сверены с советскими газетами того времени.
Моим читателям я должен пояснить, что Мирон Долот – это мой псевдоним, под которым я публикую свои статьи и книги в США, Германии и Швейцарии.

Предисловие переводчика.

Теперь, по прошествии 70 лет со времён Голодомора, конкретные виновные пытаются взвалить всю вину на Сталина. Однако доподлинно известно, что за Голодомор отвечают те же самые люди, которые сделали и революцию в 1917 году – это был международный организованный иудаизм. 99.9% старых большевиков были людьми одной определённой национальности – евреями, независимо какими, русскими, украинскими, литовскими, латышскими, польскими, немецким или вообще американскими. Существует справочник, который называется «Who’s Who in American Jewry” , «Кто есть кто в Американском еврействе». В этом справочнике на странице 556, Лев (Лейба) Троцкий, указывается как американский еврей и гражданин имеющий американский паспорт. В этом же справочнике, на странице 673, министр иностранных дел СССР Максим Литвинов указывается как американский еврей, имеющий настоящую фамилию Финкельштейн, при этом товарищ министр почти не разговаривал по-русски. И таких должностных лиц, не разговаривающих по-русски, не говоря уже об украинском, было тогда очень много, их всех выдавали за «прибалтов».
Конкретным лицом, который по указанию международного иудаизма развернул операцию «Голодомор», был Лазарь Моисеевич Каганович, теневой диктатор СССР. Правой рукой Кагановича, который осуществлял Голодомор конкретно на Украине, был Мендель Маркович Хатаевич, член ЦК ВКПб и Второй Секретарь ВКПб на Украине, который непосредственно отвечал за уничтожение населения Украины. Необходимо отметить, что задачей «каганистов» было именно физическое истребление населения Украины и юга России, а не проведение некой «коллективизации». Об этом говорит и книга, где показано, что начали «каганисты» Голодомор под лозунгом коллективизации, а когда всех коллективизировали, то продолжили Голодомор под предлогом обеспечения заготовок зерна. В настоящее время, после развала СССР, их преемники тоже проводят голод на Украине, но уже под лозунгом приватизации и демократизации. Им лозунги безразличны, им важно только чтобы процесс уничтожения шёл в максимальном режиме.

Сталину, занятому отражением постоянных атак троцкистов, было неизвестно состояние дел на юге России и Украине, троцкисты держали его в абсолютном неведении и поворачивали всю информацию с ног на голову. Однако когда до Сталина начали доходить некоторые слухи, то в марте 1930 года он издал знаменитое постановление о перегибах. По ходу книги вы увидите, что это постановление приостановило процесс массового убийства крестьян. Без этого постановления Сталина, выжить бы не удалось никому ещё в 1930 году, «каганисты» не ждали голода, они тотально конфисковывали имеющиеся продукты у населения, практика – неизвестная в мировой истории даже на оккупированных в войну территориях. Через 10 лет даже немецкие оккупанты не делали этого на той же Украине. Именно Сталин расстрелял Хатаевича в 1937 году, когда смог добраться до людей, сотворивших геноцид в России и на Украине. Голодомор на Украине, Кубани и Поволжье являлся всего лишь продолжением такого же Голодомора, устроенного теми же, но тогда ещё относительно молодыми большевиками, в 1917-1922 годах. Почему такая не любовь к югу России?
Существует негласное указание международного иудаизма освободить Юг России и Украины для предполагаемого там будущего хазарского государства, поскольку евреи разновидности ашкенази, в отличие от сефардов, считают своей исторической родиной именно Юг России и Украины и бывший хазарский хаганат. Особенное внимание отводится полуострову Крым, из которого коренное население было вообще насильно выселено в то же самое время, и с той же целью, теми же самыми людьми. Только Отечественная война и необходимость защиты своих завоеваний от немцев сбила все карты «каганистов» и остановило попытку создания хазарского хаганата на Украине и юге России ещё в те годы. Однако превращение Украины и юга России в другую Палестину началось, и в настоящее время, после развала СССР, вспыхнуло с новой силой.
Необходимо смотреть шире и видеть, что международный иудаизм в то время осуществлял попытки массового геноцида не только на Украине и юге России, но и в других странах. Десять лет, как закончилась массовая, грандиозная и беспорядочная резня населения царской России. Затем были незаконченные попытки в Германии и Венгрии. Однако в 20е годы массовый геноцид удался в Мексике. В З0е годы массовый геноцид удался в Испании. Предполагались перевороты под названием мировой пролетарской революции в Германии и Америке. Однако в СССР, под надёжным прикрытием центрального иудейского бюрократического аппарата, «каганистам» удалось почти полностью осуществить уничтожение гражданского населения Украины и юга России. При этом, уничтожение украинцев свалили на «москалей», а уничтожение русских свалили на Сталина. По ходу книги вы увидите, что все уполномоченные, проводившими геноцид в жизнь, были людьми одной определённой национальности. Революция в России была классовой только со стороны истребляемых, но со стороны истребителей, революция была сугубо национальной. Эти лица, которые уничтожают всех и вся, никогда не делают этого под истинными лозунгами, но только всегда прикрываясь благом всего человечества в целом, или благом самих же уничтожаемых. Кроме этого, они умело используют других для исполнения своих целей. В книге, например, отмечается, что все солдаты, участвующие в операциях, были из Средней Азии. Война в Ираке и Афганистане тоже совершается этой же самой международной мафией, чужими руками и под лозунгами блага самих же уничтожаемых – это типичный подчерк этой интернациональной, космополитической мафии – организованного иудаизма.

ГЛАВА 1.

Я вырос в обычном украинском селе Черкасского уезда, удалённой от столицы Украины, Киева, на сотни километров. Деревня раскинулась на северном берегу реки Тясмин, одного из многочисленных притоков Днепра. Место было очень живописным. На юге за рекой возвышались зелёные холмы, а на севере протянулись бескрайние чернозёмные просторы. Они были исчерчены полосами распаханных полей. Каждую весну и лето километры колосящейся пшеницы скрывали эти полосы. Волны тяжёлых колосьев, зелёных весной и золотистых летом, пробегали по полям при дуновении лёгкого летнего ветерка. После сбора урожая земля опять обнажалась, словно оплакивая потерю своей былой красоты. К концу года наступал новый цветовой цикл, белоснежный, и горизонт сливался с серо-голубым морозным небом.
Наше село было большим: в нём насчитывалось около восьмисот дворов, и проживало почти четыре тысячи человек. В центре стояли общественные постройки: церковь, школа, торговая лавка, здание местного управления, почта и дом врача, где он жил и принимал больных. Центральная площадь села служила местом игры детворы, здесь люди встречались и обсуждали свои проблемы, здесь же располагался и базар.
Традиционно в украинских сёлах и деревнях крестьянские хаты стояли рядом друг с другом. Улицы без тротуаров не имели названий, но каждому дому присваивался номер. Главная улица проходила через всё село и соединяла его с внешним миром.
Наши хаты имели простое убранство и не отличались сложностью постройки. Они возводились из грубо отесанных балок и брусьев, которые обмазывались глиной, и имели крышу, обычно покрытую соломой. Жестяная крыша считалась признаком достатка, и я могу вспомнить только несколько таких крыш в нашем селе. Большинство хат имело только одно просторное помещение внутри, служившее одновременно для многих целей, в том числе, для приготовления еды и для сна всей семьи. Деревянные полы были редкостью, как и стены, они выкладывались из глины. Но, не смотря на простоту жилища и условия жизни в них, они содержались в чистоте и уюте.
Рядом с каждой хатой имелся сад с огородом, росли фруктовые деревья, а на подворье содержались куры, гуси и утки. В хлеву держали лошадь, одну или две коровы и несколько свиней. На крыльце или около ворот обычно отдыхала собака.
В нашем бедном и перенаселённом селе только несколько крестьян имело более чем двадцать гектаров земли. Хотя и бедные, но селяне не считали себя Богом забытыми людьми. После изнурительного рабочего дня весной и летом молодёжь собиралась на околицах и танцевала, пела и играла в игры далеко за полночь. Семьи ходили друг к другу в гости, навещали друзей или проводили время в кругу семьи, сочетая приятное времяпровождения с изобилием еды и питья. Хотя это и было запрещено, но селяне обычно гнали собственный самогон.
Наше село жило одной жизнью. Было принято оказывать помощь соседям по хозяйству или в случае каких-то несчастий, а по вечерам после работы собираться вместе. Иногда на такие мероприятия приглашали музыкантов, танцевали, ели и пили до самого утра.
Нас ничего не связывало. Любой был свободен уехать из села в поисках работы. Мы ездили в большие города и близлежащие населённые пункты на свадьбы, ярмарки и похороны. Никто не спрашивал у нас документов и не задавал вопросов о целях наших поездок. Мы были свободными людьми.
Гостеприимность была в почёте. Все, приходившие в наш дом, встречались как желанные гости. Мы могли жить впроголодь, но всякого пришедшего потчевали всем, чем могли.
Несмотря на бедность и лишения, мы не знали чувства страха. Днём никто не запирал свой дом на замок. Старики и молодёжь, чей путь лежал через наше село, не боялись нападений или преследований.

Читати далі тут :  
http://zarubezhom.com/golodomor.htm

Радянський геноцид в Україні

Радянський геноцид в Україні (текст 1953 року)

Цей невеличкий текст, який досі залишався фактично невідомим на пострадянському просторі, є справжньою інтелектуальною і правничою сенсацією. В ньому факт скоєння геноциду щодо українців із боку більшовицької влади описує й аргументує сам Рафаель Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів.

Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим просто для того, щоб створити однорідність із відмінностей поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер залишаються на окраїнах радянської імперії. Натомість це була довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «з’єднання», що, як гаряче сподіваються радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді радо знищать нації і культури, які здавна заселювали Східну Європу.

Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації. Як я сказав раніше, це тільки логічний наступник таких царських злочинів, як потоплення 10 тисяч кримських татар на наказ Катерини Великої, масові вбивства Івана Грозного при допомозі «відділів СС» – Опричнини, винищення царем Миколою І польських національних лідерів і українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу – нищення інґерманландців [Ingerian nation], донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії і Латвії. В кожному випадку це вияв тривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усування вибраних частин суспільства.


Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії і має населення приблизно 30 [описка у тексті: правильно – 40] мільйонів. Будучи російською житницею, через своє географічне розташування вона стала стратегічним ключем до нафти Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «союзу республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. …Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.

Українське населення є дуже вразливе до расового вбивства його вибраних частин, тому комуністична тактика не наслідувала взірця німецьких нападів проти євреїв. Українська нація є надто багатолюдна, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повною силою впала на ці групи за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації і примусової праці, заслання і голоду.

Ця атака виявила систематичний шаблон: увесь процес повторювано знову і знову, щоб протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямований на інтелігенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму. У 1920, 1926 і знову в 1930–33 роках вчителі, письменники, митці, мислителі і політичні провідники були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. Як подає журнал Ukrainian Quarterly (Український квартальник) за осінь 1948 року, тільки в одному 1931 році були заслані в Сибір 51 тисяча 713 інтелектуалів. Така сама доля зустріла принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних провідників нації. За приблизними підрахунками, принаймні 75 відсотків українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами. (Ukrainian Quarterly, літо 1949).

Поряд з атакою на інтелігенцію ішов наступ на Церкву, священиків і церковну ієрархію – «душу» України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 тисяч священиків. У 1945 році, коли радянська влада була встановлена в Західній Україні, подібна доля зустріла Українську Католицьку Церкву. Факт, що перед ліквідацією цієї Церкви їй запропонували можливість приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля, – вказує на те, що єдиною ціллю тієї акції була русифікація.

За два тижні перед конференцією у Сан-Франциско 11 квітня 1945 року загін військ НКВС оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Всіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи, а професорам подали до відома, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, що її митрополит арештований і що його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі акції були повторені всюди в Західній Україні і поза лінією Керзона в Польщі. Принаймні сім єпископів були арештовані або пропали безвісти. На цій території на волі не залишилося жодного єпископа Української Католицької Церкви. 500 священиків, які зібралися, щоб протестувати проти радянської акції, були розстріляні або арештовані. По всьому краю було вбито сотні священиків і мирян, а тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Під час депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на «виховання». За злочин бути українською Церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту радянської держави, а її членів записано в радянських поліційних досьє як потенційних «ворогів народу». Фактично, за винятком 150 тисяч членів у Словаччині, Українська Католицька Церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув’язнені, її духовенство розігнано і депортовано.

Ці атаки на «душу народу» мали і матимуть серйозні наслідки для «мозку» України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священики були провідниками в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду; жорстокості, яку 28 травня 1934 року 73-й Конґрес (США) засудив як нелюдську. Була спроба схарактеризувати цю кульмінацію радянської жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже, з потребою у ліквідації куркулів – незалежних фермерів. Але насправді великомасштабних фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник (насправді йшлося про генсека ЦК КП(б)У, який разом із тим був партійним публіцистом, речником) Косіор заявляв у газеті «Ізвестія» від 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм – це для нас головна небезпека». І, щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, принесли в жертву українське селянство. Метод, застосовуваний в цій частині плану, не обмежувався якоюсь окремою групою. Потерпали всі – чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був достатній, щоб нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року. Правдоподібно, великою мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Однак голод був потрібний радянській владі, отже, вона створила його «на замовлення», накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Більше того, на тисячах акрів пшеницю ніколи не було зібрано – врожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя звезли до державних зерносховищ для зберігання до часу, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоб дістати кредити.

Зіткнувшись із голодом на фермах, тисячі людей покинули сільські околиці і подалися до міст жебрати за їжею. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоч вони зможуть вижити. Таким чином, тільки в Харкові залишено 18 тисяч дітей. В селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, … кожного дня гинуло 20–30 людей. Людоїдство стало звичайним явищем.

Московський кореспондент газети Christian Science Monitor В. Генрі Чемберлин писав у 1933 році:

«У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю, притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином провчити селян. Допомога колгоспам була надана, але в недостатній мірі і так пізно, що вже загинуло багато людей. Селяни-одноосібники були залишені напризволяще; а далеко вищий рівень смертності серед селян-одноосібників виявився найсильнішим аргументом за вступ до колгоспів».

Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1926 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80 до лише 73 відсотків. Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч річно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого.

Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією. Звертає увагу факт, що не було спроб цілковитого знищення, подібного до німецького методу атаки на євреїв. Все-таки, якщо радянська програма буде цілком успішна, якщо інтелігенція, священики і селяни можуть бути викорінені, Україна загинула б так само, як коли б було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей.

Не обходилося і без масових нерозбірливих убивств – вони просто не були складовою частиною плану, скоріше випадковістю. Тисячі були страчені, а незліченні тисячі були запроторені на певну смерть у сибірських таборах праці.

Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. У 91 могилі лежать тіла 9 тисяч 432 жертв радянської тиранії, розстріляних НКВС у 1937 або 1938 роках. Тіла лежали приблизно від 1937 року на справжніх кладовищах поміж нагробками, в лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх не відкрили німці в 1943 році. Про багатьох із тих жертв радянська влада повідомляла, що вони були заслані на Сибір.

Україна має також своє Лідіце – село Завадка [Морохівська], знищене польськими прибічниками Кремля в 1946 року. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки і забираючи господарську худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям:

«Така сама доля зустріне кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Отже, я наказую, щоб впродовж трьох днів село було залишене, інакше я вб’ю кожного з вас».

Death and Devastation on the Curzon Line, by Walter Dushnyk
(Володимир Душник, «Смерть і спустошення по лінії Керзона»)

Коли село було остаточно евакуйоване, серед 78 мешканців, що вижили, було тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року два інші українські села були атаковані тим самим червоним загоном, і з ними повелися більш-менш так само.

Те, що ми тут бачили, не стосується виключно України. План, що його радянська влада там використовувала, повторювався і далі повторюється. Це є суттєва частина радянської програми експансії, бо вона пропонує швидкий шлях для уніфікації різноманітних культур і націй, які складають радянську імперію. Те, що цей метод несе зі собою невимовні страждання мільйонам людей, не завернуло радянську владу з їхнього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях як злочинний. Але це ще не все. Це не просто справа масового вбивства. Це є справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу. То правда, що нації зливаються і утворюють нові нації (ми маємо приклад цього процесу в нашій власній країні (США), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ посувається вперед. Отже, що ми вважаємо неправильним в радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, – це злочинне марнування цивілізації і культури. Бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – радянської.

Совєтська пропаганда злочинів УПА

Як один з «аргументів» використовується фотографія, яка нібито зображує епізод «злочинної діяльності УПА», а саме, так званої «дороги до самостійної України». На відомій світлині — дерево, до якого примотані колючим дротом чи прибиті цвяхами маленькі діти. 

І хоча, завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити. Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків.

Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином. Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. «Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, — стверджують автори газети Rzeczpospolita. — Чотири жертви — це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)».


Уперше фото надрукували у статті «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці» авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в «Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів», який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

«Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, — наголошує Rzeczpospolita. — Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції».

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: «Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)». Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго «Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя» з іншим підписом: «Діти, вбиті підрозділами СС «Галичина» в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)».

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, російськомовними інструкціями загонам НКВС по катуванню людей з метою провокації українсько-польської ворожнечі та дискредитації УПА, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини — не поодинока.


""Перечисленные ниже методы пыток и зверств представляют собой только примеры и не охватывают полного собрания способов лишения жизни в муках, применяемых бандитами из москальско-комуняцкой НКВД, к Украинским детям, женщинам и мужчинам. Изобретательность пыток награждалась. Преступления против человечества, совершенные комуняцкими террористами, могут быть предметом исследования не только историков, юристов, социологов, но также и психиатров.
001. Вбивание большого и толстого гвоздя в череп головы.
002. Сдирание с головы волос с кожей (скальпирование).
003. Нанесение удара обухом топора по черепу головы.
004. Нанесение удара обухом топора по лбу..............................
135. Прибивание маленьких детей вокруг толстого дерева, растущего у дороги, создавая, таким образом, так называемые "венки". ""

В рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВД майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області, побиття голови сільради села Комарувка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів.:

Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/....

Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд... Чи не УПА їх розстріляло так само як польських офіцерів в Катині? А приховувати розстріли НКВС поляків мусили бо тоді вся версія про дружню допомогу полякам 17 версня 1939 введенням радянських військ для захисту від німців розсипається вщент, навіщо тоді 5 березня 1940 срср дружньо розстрілювати фактично польську армію?

Пригадайте скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото — чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В"ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя «УПА», виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як «свідчення злочинів УПА». Пригадаймо й поширювані наклепи про «Залізні Хрести Шухевича» та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва «Під чужими прапорами», в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Який висновок з вищеописаного? Властиво, їх два. Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім «аргументам і фактам». І висновок другий, основний, — все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві.

19 декабря 2007 Сергій Вересень, «Наша справа Луганськ»
http://www.top.lg.ua/news/?id=13598 http://kobzar.at.ua/news/zlochini_upa_piznajte_pravdu/2010-05-19-108

Не дамо згасити свічу пам’яті!

Logo119321933-150x145.jpg19 червня о 12 годині

Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні (вул. Мазепи, 15а)

Прийди і помолись

Крізь страх репресій і замовчування тоталітарним режимом, крізь байдужість і небажання бачити істину вільним світом українці пронесли правду про Голодомор.

Незалежна українська держава назвала Голодомор геноцидом українського народу, добилася його міжнародного визнання.

Українці не лише зберегли пам’ять про мільйони невинних жертв, не дали приховати злочини їхніх катів, але й застерегли світ перед можливістю повторення цього жаху.

Сьогодні ми маємо захистити ці здобутки, не допустити реабілітації сталінізму та його злочинів. Українці в Україні та 25 країнах світу об’єднують зусилля на захист правди про наше минуле.

Остаточне і безповоротне засудження злочинів тоталітарного режиму в Україні, і найбільшого з них – геноциду 1932-1933 років, – запорука нашого незалежного демократичного майбутнього.

Не дамо згасити свічу пам’яті!

В Україні та 20 інших державах стартує кампанія «Не дамо згасити свічу пам’яті», присвячена Голодомору 1932-1933 років.

Мета кампанії – вшанування пам’яті мільйонів жертв Голодомору 1932-1933 років, недопущення замовчування справжніх причин, наслідків та організаторів геноциду.

19 червня у Києві пройде молитва за невинно вбитих, після якої Cвічки Пам’яті поїдуть у міста України та по всьому світу. У кожній країні, яка підтримала кампанію, – а це Велика Британія, Австралія, США, Іспанія, Канада, Аргентина, Бразилія, Греція, Росія та інші – участь у молитві візьмуть представники різних релігій та конфесій, політики, представники влади та української діаспори. Свічка моління також побуває у резиденціях Європарламенту та Організації об’єднаних націй.

НЕ ДАМО ЗГАСИТИ СВІЧУ ПАМ’ЯТІ!

ПЕРЕШЛІТЬ ДАЛІ

ОСТАНОВИТЬ ЗАРАЗУ ЕЩЕ НЕ ПОЗДНО! \Запрет лекарственных растений\


ОСТАНОВИТЬ ЗАРАЗУ ЕЩЕ НЕ ПОЗДНО! \ЕвроЗапрет лекарственных растений!\

 

Как-то во время очередной "гриппозной шумихи" профессор Столешников (США)

http://www.zarubezhom.com/Vakcine.htm писал:

"Граждане, запасайтесь семенами ЕСТЕСТВЕННЫХ ВРАГОВ гриппа –

ЛУКА и ЧЕСНОКА! Иначе очень возможно, что их скоро ЗАПРЕТЯТ!".

Хотя многочисленными исследованиями (давними и современными тоже!)

ПРАКТИЧЕСКИ подтверждается их высокая эффективность (по сравнению с

химическими "лекарствами"), и ПОЛНАЯ БЕЗВРЕДНОСТЬ для Человека!

Он говорил, что в США за кустик ЛЕЧЕБНОЙ ТРАВКИ можно "схлопотать"

примерно то же, что У НАС - за выращивание МАРИХУАНЫ! stena  

 

*** Кстати, о ЯКОБЫ "полной бесполезности" всех НАРОДНЫХ СРЕДСТВ,

успешно применяемых на Руси веками, распинается и до сих пор Вражина

Человечества "умница Комаровский" – зато он ратует за ВАКЦИНАЦИЮ и

ИСКУССТВЕННЫЙ иммунитет (задайте там же Поиск Alt+F  "Комаровский").

 

Вот только ЕСТЕСТВЕННОЕ ВСЕГДА РАБОТАЕТ ЛУЧШЕ ИСКУССТВЕННОГО!

А !!привитые!! дети болеют ЧАЩЕ и СЕРЬЕЗНЕЕ НЕпривитых.., и теми болезнями,

ОТ КОТОРЫХ и прививались...hypnosis

Впрочем, ничего странного - они после вакцинации = НОСИТЕЛИ инфекции

с ослабленным естественным иммунитетом = наполовину СПИДоносцы!

 

Луи Броуэр "ФАРМАЦЕВТИЧЕСКАЯ и ПРОДОВОЛЬСТВЕННАЯ МАФИЯ" –

www.bogdan.lg.ua/lui_brouer.rar   

 

=====================================

 

Итак, Враги Человечества теперь уже ОТКРЫТО ЗАПРЕЩАЮТ

ЛЕКАРСТВЕННЫЕ РАСТЕНИЯ В ЕВРОПЕ!

Запрет на лекарственные растения в Европе – это гибель натуральной

медицины, гомеопатии и других природных направлений, вплоть до чая,

мыла и зубной пасты – ОТНЫНЕ ВСЕ БУДЕТ ХИМИЯ...


ОСТАНОВИТ ли твоя подпись ДЕМОНА? – не знаю...

Но твое МОЛЧАНИЕ – точно НЕ остановит…

Коснется ли это нас?…

КОНЕЧНО!

 

ВИДЕО На английском
http://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=157520017645274&id=100000253606856
http://www.youtube.com/watch?v=WjDXO48AAhU&feature=player_embedded#at=68
На немецком: http://www.savenaturalhealth.de/

КРАТКОЕ СОДЕРЖАНИЕМ ВИДЕО.
Дорогие друзья, сторонники естественных лекарств, я Angelika Kolbe

получила сообщение, которое обратило мое внимание на важную петицию,

которую срочно нужно подписывать.

Пояснительный текст свидетельствует о следующем:

Речь идет о ПЕТИЦИИ ПРОТИВ ЗАПРЕТА ЛЕКАРСТВЕННЫХ РАСТЕНИЙ.

Если до 30 апреля не будет собрано еще 100.000 подписей в рамках Европы,

тогда вступает в силу новый закон ЕС, КОТОРЫЙ ЗАПРЕЩАЕТ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ

И ПОСАДКУ(ВЫРАЩИВАНИЕ) ЛЕКАРСТВЕННЫХ РАСТЕНИЙ, которые

не получили разрешения..

(Интересно, ЧЬЕ разрешение? КТО разрешать будет?).
 

Хотя эти растения ВЕКАМИ испытаны, они больше не могут применяться.

Для разрешения должны быть предоставлены исследования растения,

и стоить разрешение будет до 180.000 евро за ОДНО растение!

*** А деньги пойдут на развитие ХимФармПрома!!!

Пожалуйста, уделите 10 минут времени, чтобы посмотреть видео:

http://www.savenaturalhealth.de/ подписаться – и насколько возможно,

быстро переслать это по Европе!

 

Потому что истекает срок, когда ВСЯ ВЛАСТЬ перейдет в руки химической

фармацевтической промышленности.

С 2008, например, в Канаде выращивание в саду лекарственных растений

уже может караться тюремным заключением!

Большое спасибо Вам всем!

Сердечный привет,
Анжелика

ПЕТИЦИЮ протеста ПОДПИСАТЬ ЗДЕСЬ!!!!!!!!! 

По материалам http://pandoraopen.ru/2011-04-28/do-30-aprelya-eshhe-mozhno-ostanovit-zapret-na-lekarstvennye-rasteniya-v-evrope/  

 

PS

Это евробезумие и еврогадость непременно потянется к нам!

Надо остановить её ТАМ, где она началась. 

На наших глазах извращают смысл и нивелировку НАШИХ ценностей!

Это настоящее убийство людей – медицинский геноцид – ФАРМАЦИД!!!

 

Звернення "ВО Свобода" до міського голови м.Слов'янськ.

Слов'янська міська організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" вимагає від міської влади встановити пам'ятник жертвам Голодомору – геноциду українського народу 1932-1933 років.


Декілька років тому міська влада встановила малесенький мармуровий камінь з безликим написом "Жертвам голоду в Україні". Це почали видавати за пам'ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років. Характерним є не лише "толерантний" напис на камені та його розмір. Відверто зневажливим є і саме розташування каменю - він знаходиться навпроти велетенської стели "Героям гражданской войни".


"Міська організація ВО "Свобода" вважає це відвертою наругою над пам'яттю жертв Голодомору в Україні 1932 -1933 років. Тисячі мешканців Донеччини загинули під час цієї трагедії, яку організували комуністичні окупанти. І таке масове вбивство називають терміном "голод в Україні", який застосовує і нинішня кремлівська влада, щоб викривити злочинну суть Голодомору. Бо померти від голоду люди можуть і в наш час. Наприклад, від недоїдання. А Голодомор був цілеспрямованою умисною акцією, яка мала на меті знищення української нації.


Окрім того, знущанням над історією є розташування вказаного каменю. Бо ті комуністичні "герої гражданской войни", яким присвячена стела навпроти "пам'ятника жертвам Голоду", почали вбивати українців у 1917 році і продовжили це робити у 1932-1933 роках", - заявила голова Слов'янської міської організації ВО "Свобода" Оксана Нечипоренко.


Слов'янська міська організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" направила Слов'янському міському голові звернення. Свободівці вимагають встановити у місті пам'ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років, який допоможе належно вшанувати постраждалих від цього акту геноциду проти українців.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
40
предыдущая
следующая