Тут майже нема чого додати. Всі все знають. Хто займається лицемірством, бере на себе страшний гріх
перед мільйонами загублених душ.

        Едине, хочу сказати, що я не збираюся займатися гнилою політкоректністю, і вважаю винними в геноциді
москалів. Всіх. Це вони поставили в себе ту владу, на яку зараз списують всі грехи. І активно приймали участь
в її злодіяннях.

        В свій час німецькій народ також вляпався в не менш страшну історію, яка коштувала світу мільйони життів.
Але вони взяли на себе всю відповідальність, визнали свою провину, покаялися, та розрахувалися з усім світом
за той жах, який принесла їхня нація багатьом народам.

       Теж саме, повинні зробити і москалі. Прийде час, і вони заплатять по цьому рахунку.

       Дзвін дзвонить по катах української нації.

       Дзвін дзвонить по загублених душах.

       Ми все пам'ятаємо і нічого не забули!
     
       Нехай ним усім, буде земля пухом.
           
           

 Дан Берест

ПАМ'ЯТІ ГОЛОДОМОРУ Стоїть закам'яніла мати Край шляху з мертвим дитинчам, На жаль, не в змозі розказати Сучасним нелюдам-катам, Як мерли з голоду невинні, Бо так намислили в Кремлі І втілили на Україні Номенклатурні холуї. Вона стоїть на постаменті, Дитя тримає на руках, І скам'янілі очі мертві Скорботно дивляться на шлях. В очах закам'янілі сльози, В душі закам'янілий жах Від нездоланної загрози, Що тліє в нелюдах-катах. Вони під прикриттям мандатів Існують за сучасних днів, Бо половина депутатів З колишніх нелюдів-катів. За велелюдної жалоби, Що відзначається в наш час, Сучасні українофоби Мертвлять голодомором нас. Тож мусимо за себе дбати, А не кохатися в журбі; Якщо катів нам не здолати – Готуймо пам'ятник собі.

26 листопада у Слов'янську на Донеччині на площі Революції українці вшанували пам'ять жертв голодоморів і геноциду українців 1932–33 років. Організувала захід міська "Просвіта", у заході також взяли участь Всеукраїнське об'єднання "Свобода", члени товариства політв'язнів та репресованих. Учасники запалили свічки, вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Священик Української Автокефальної Православної Церкви провів молебень за душі жертв голодоморів. Від Слов'янської міської "Свободи" виступив Михайло Нечипоренко: "Голодомор 1932–33 років, як і 1921–22, і 1946–47, було навмисно організовано совєцьким режимом проти українського народу, адже голод поширювався на етнічно українські території. Цю трагедію не визнають лише ті, хто причетний до цього злочину. Моя мати родом з села Богородичне, що неподалік Слов'янська, розповідала, як її односельців розстрілювали за мерзлий буряк чи дрібку пшеничних насінин, знайдених взимку на полі. Як вона збирала з іншими дітьми жолуді, з яких робили "хліб", як раділи весняній траві чи знайденим грибам. Документи у всіх селян забирали, а довкола села їздила кіннота, щоб ніхто не втік у місто. Чому українська нація зазнала ці трагедії? Через байдужість. До рідної землі, народу, до своїх захисників. В той час, як герої України, справжні лицарі проливали свою кров за українську землю і свій рід, – більшість відсиджувались у теплій хаті. А коли людожери розправились з опором українських повстанців, вони добрались і до теплої хати, і до комори, і до господарів. Так і тепер – чимало українців охоче повірили обіцянкам "покращення життя" і віддали владу до рук окупантів, і тепер ми всі відчуваємо, як покращується їхнє життя за рахунок нашого. Українська нація продовжує народжувати лицарів, вони не припиняють боротися за свою землю, за свій рід, за свободу. Нам потрібна підтримка і допомога. Бо тільки згуртовано українська нація зможе вибороти собі світле майбутнє". Свободівець Віталій Киркач-Антоненко в інтерв'ю місцевому телебаченню підкреслив: "Геноцид 1932–33 років – це трагедія і моєї родини, і родин мільйонів загиблих українців. І ті, хто кажуть, що голодоморів не було, нахабно брешуть, прикриваючи брехнею злочини проти української нації".

Мирон Долот

ГОЛОДОМОР

W.W.Norton & Co.
New York
London
1985.

Я посвящаю эту книгу тем украинским крестьянам, которые
были умышленно доведены до голодной смерти во время голода 1932-1933 годов.
К сожалению, невозможно в полной мере описать и донести Их невыносимые страдания.

«Души миллионов убиенных стучатся в сердце и обращаются к живым»

ВСТУПЛЕНИЕ АВТОРА.

Политика принудительной коллективизации, введённая в конце 1929 года, призывала всех крестьян к вступлению в колхозы, что крепко привязывало крестьянство к коллективному хозяйству подобно крепостной зависимости, прекратившей своё существование более 70 лет назад. Колхозы были созданы, но не без сопротивления со стороны крестьянства. Крестьяне усиленно противостояли коллективизации. Они держались за свои земельные участки и свою собственность, составлявших смысл всего их существования, и эта борьба стала вопросом жизни и смерти. Но, не имея оружия, неорганизованные, при отсутствии лидеров, крестьяне не могли противостоять государственной военной силе. Они были безжалостно подавлены. Их деревни подверглись разрушениям и обезлюдили. Население вымирало миллионами. Одни были сосланы в концентрационные лагеря или изгнаны из родных мест в богом забытые северные регионы, другие «просто» безвозвратно исчезли. Тем, кому удалось уцелеть, пришлось, сжав зубы, всё-таки вступить в колхозы, чтобы спасти себя и свои семьи. Так завершилась эта битва: крестьяне понесли поражение, а коммунисты одержали победу. Таким образом, всего за несколько лет навсегда оказался погубленным традиционный уклад деревенской жизни.
Голод вспыхнул в Казахстане, на Кубани и в районах, прилегающих к Дону. Но эти воспоминания рассказывают исключительно о голоде на Украине в 1932-1933 годах.
Некоторые считают, что голод на Украине оказался результатом коллективизации. Есть сторонники идеи искусственного провоцирования голода с целью загнать крестьян в колхозы. Наконец, существует мнение, что голод по своей сути стал проявлением геноцида, то есть тщательно выношенного плана по ликвидации украинского народа как нации.
Анализ причин голода выходит за рамки этой книги. Этим должны заняться специалисты. Тем не менее, я полностью убеждён, что этот голод имел политическую и национальную, или вернее, антинациональную основу. Я считаю, что между голодом и политикой национальности существовала прямая связь, особенно на Украине.
Эта книга имеет длинную историю. Первые 24 главы были написаны до 1953 года. Тридцать лет спустя, достигнув семидесятилетнего возраста, многое познав и став более критичным, я решил завершить свой труд и вынести его на суд читателей. Всё это время я находился под впечатлением величайшей человеческой трагедии, непонятой и непознанной ещё многими. Надеюсь, что мне удалось раскрыть суть рассматриваемых событий и сделать правильные выводы.
В истории человечества нет описания подобного преступления по уничтожению целого народа с помощью голода, тем более таким хладнокровным способом. Я обратился к исторической науке на предмет голода в различные эпохи, чтобы сделать сравнение с событиями на Украине. Мне пришлось ознакомиться с историей голода, вызванном неурожаем картофеля в Ирландии в середине XIX века, и трагедиями в Китае и Индии, когда периодически в результате возникавшего голода уносились жизни миллионов людей. Все эти бедствия происходили по естественным причинам, не подвластных воле человека. Это оказывалось результатом неурожаев из-за плохих погодных условий или нашествия растительных вредителей. Так, в Ирландии голод развился из-за неурожая картофеля, являвшегося основным продуктом питания этой страны, а голодные годы в Китае или Индии были обусловлены засухами или перенаселением в определённых районах.
Но голод на Украине в 1932-1933 годах стал голодом политическим. По словам Малкольма Маггериджа, ставшего свидетелем этого голода, «Это было целенаправленным созданием бюрократического мозга». В действительности, это оказалось геноцидным голодом, применённым руководством коммунистического государства с целью подчинения украинских крестьян.
Голод 1932-1933 годов в Советском Союзе целиком игнорированное, умалённое, неверно истолкованное и искажённое событие. Даже в наши дни советская историческая наука отрицает существование этого факта.
В этой книге я рассказал, что происходило в моей родной деревне между 1929 и 1933 годами. Всё, о чём я говорю, имело место в действительности. Хотя запись разговоров и выступлений не воспроизведена дословно, но они точно отражают, что было сказано в конкретных условиях. Я привожу их по памяти.
Некоторые читатели могут усомниться, как мне удалось восстановить столько событий в деталях, спустя много лет. На самом деле, в этом нет ничего удивительного. Прежде всего, невозможно изгладить из памяти травму и трагедию своей жизни, как не старайся. Во-вторых, нельзя забыть подробности борьбы за собственное выживание. Это было время, когда всё население Украины жило от одной компании, проводимой государством, до следующей, от одного выступления вождя до другого, от одной партийной резолюции до другого, от одного государственного указа до другого, и, наконец, от одного колхозного или заводского собрания до следующего. Я не могу всего этого забыть. Подробности и даты, приведённые в книге, были тщательно сверены с советскими газетами того времени.
Моим читателям я должен пояснить, что Мирон Долот – это мой псевдоним, под которым я публикую свои статьи и книги в США, Германии и Швейцарии.

Предисловие переводчика.

Теперь, по прошествии 70 лет со времён Голодомора, конкретные виновные пытаются взвалить всю вину на Сталина. Однако доподлинно известно, что за Голодомор отвечают те же самые люди, которые сделали и революцию в 1917 году – это был международный организованный иудаизм. 99.9% старых большевиков были людьми одной определённой национальности – евреями, независимо какими, русскими, украинскими, литовскими, латышскими, польскими, немецким или вообще американскими. Существует справочник, который называется «Who’s Who in American Jewry” , «Кто есть кто в Американском еврействе». В этом справочнике на странице 556, Лев (Лейба) Троцкий, указывается как американский еврей и гражданин имеющий американский паспорт. В этом же справочнике, на странице 673, министр иностранных дел СССР Максим Литвинов указывается как американский еврей, имеющий настоящую фамилию Финкельштейн, при этом товарищ министр почти не разговаривал по-русски. И таких должностных лиц, не разговаривающих по-русски, не говоря уже об украинском, было тогда очень много, их всех выдавали за «прибалтов».
Конкретным лицом, который по указанию международного иудаизма развернул операцию «Голодомор», был Лазарь Моисеевич Каганович, теневой диктатор СССР. Правой рукой Кагановича, который осуществлял Голодомор конкретно на Украине, был Мендель Маркович Хатаевич, член ЦК ВКПб и Второй Секретарь ВКПб на Украине, который непосредственно отвечал за уничтожение населения Украины. Необходимо отметить, что задачей «каганистов» было именно физическое истребление населения Украины и юга России, а не проведение некой «коллективизации». Об этом говорит и книга, где показано, что начали «каганисты» Голодомор под лозунгом коллективизации, а когда всех коллективизировали, то продолжили Голодомор под предлогом обеспечения заготовок зерна. В настоящее время, после развала СССР, их преемники тоже проводят голод на Украине, но уже под лозунгом приватизации и демократизации. Им лозунги безразличны, им важно только чтобы процесс уничтожения шёл в максимальном режиме.

Сталину, занятому отражением постоянных атак троцкистов, было неизвестно состояние дел на юге России и Украине, троцкисты держали его в абсолютном неведении и поворачивали всю информацию с ног на голову. Однако когда до Сталина начали доходить некоторые слухи, то в марте 1930 года он издал знаменитое постановление о перегибах. По ходу книги вы увидите, что это постановление приостановило процесс массового убийства крестьян. Без этого постановления Сталина, выжить бы не удалось никому ещё в 1930 году, «каганисты» не ждали голода, они тотально конфисковывали имеющиеся продукты у населения, практика – неизвестная в мировой истории даже на оккупированных в войну территориях. Через 10 лет даже немецкие оккупанты не делали этого на той же Украине. Именно Сталин расстрелял Хатаевича в 1937 году, когда смог добраться до людей, сотворивших геноцид в России и на Украине. Голодомор на Украине, Кубани и Поволжье являлся всего лишь продолжением такого же Голодомора, устроенного теми же, но тогда ещё относительно молодыми большевиками, в 1917-1922 годах. Почему такая не любовь к югу России?
Существует негласное указание международного иудаизма освободить Юг России и Украины для предполагаемого там будущего хазарского государства, поскольку евреи разновидности ашкенази, в отличие от сефардов, считают своей исторической родиной именно Юг России и Украины и бывший хазарский хаганат. Особенное внимание отводится полуострову Крым, из которого коренное население было вообще насильно выселено в то же самое время, и с той же целью, теми же самыми людьми. Только Отечественная война и необходимость защиты своих завоеваний от немцев сбила все карты «каганистов» и остановило попытку создания хазарского хаганата на Украине и юге России ещё в те годы. Однако превращение Украины и юга России в другую Палестину началось, и в настоящее время, после развала СССР, вспыхнуло с новой силой.
Необходимо смотреть шире и видеть, что международный иудаизм в то время осуществлял попытки массового геноцида не только на Украине и юге России, но и в других странах. Десять лет, как закончилась массовая, грандиозная и беспорядочная резня населения царской России. Затем были незаконченные попытки в Германии и Венгрии. Однако в 20е годы массовый геноцид удался в Мексике. В З0е годы массовый геноцид удался в Испании. Предполагались перевороты под названием мировой пролетарской революции в Германии и Америке. Однако в СССР, под надёжным прикрытием центрального иудейского бюрократического аппарата, «каганистам» удалось почти полностью осуществить уничтожение гражданского населения Украины и юга России. При этом, уничтожение украинцев свалили на «москалей», а уничтожение русских свалили на Сталина. По ходу книги вы увидите, что все уполномоченные, проводившими геноцид в жизнь, были людьми одной определённой национальности. Революция в России была классовой только со стороны истребляемых, но со стороны истребителей, революция была сугубо национальной. Эти лица, которые уничтожают всех и вся, никогда не делают этого под истинными лозунгами, но только всегда прикрываясь благом всего человечества в целом, или благом самих же уничтожаемых. Кроме этого, они умело используют других для исполнения своих целей. В книге, например, отмечается, что все солдаты, участвующие в операциях, были из Средней Азии. Война в Ираке и Афганистане тоже совершается этой же самой международной мафией, чужими руками и под лозунгами блага самих же уничтожаемых – это типичный подчерк этой интернациональной, космополитической мафии – организованного иудаизма.

ГЛАВА 1.

Я вырос в обычном украинском селе Черкасского уезда, удалённой от столицы Украины, Киева, на сотни километров. Деревня раскинулась на северном берегу реки Тясмин, одного из многочисленных притоков Днепра. Место было очень живописным. На юге за рекой возвышались зелёные холмы, а на севере протянулись бескрайние чернозёмные просторы. Они были исчерчены полосами распаханных полей. Каждую весну и лето километры колосящейся пшеницы скрывали эти полосы. Волны тяжёлых колосьев, зелёных весной и золотистых летом, пробегали по полям при дуновении лёгкого летнего ветерка. После сбора урожая земля опять обнажалась, словно оплакивая потерю своей былой красоты. К концу года наступал новый цветовой цикл, белоснежный, и горизонт сливался с серо-голубым морозным небом.
Наше село было большим: в нём насчитывалось около восьмисот дворов, и проживало почти четыре тысячи человек. В центре стояли общественные постройки: церковь, школа, торговая лавка, здание местного управления, почта и дом врача, где он жил и принимал больных. Центральная площадь села служила местом игры детворы, здесь люди встречались и обсуждали свои проблемы, здесь же располагался и базар.
Традиционно в украинских сёлах и деревнях крестьянские хаты стояли рядом друг с другом. Улицы без тротуаров не имели названий, но каждому дому присваивался номер. Главная улица проходила через всё село и соединяла его с внешним миром.
Наши хаты имели простое убранство и не отличались сложностью постройки. Они возводились из грубо отесанных балок и брусьев, которые обмазывались глиной, и имели крышу, обычно покрытую соломой. Жестяная крыша считалась признаком достатка, и я могу вспомнить только несколько таких крыш в нашем селе. Большинство хат имело только одно просторное помещение внутри, служившее одновременно для многих целей, в том числе, для приготовления еды и для сна всей семьи. Деревянные полы были редкостью, как и стены, они выкладывались из глины. Но, не смотря на простоту жилища и условия жизни в них, они содержались в чистоте и уюте.
Рядом с каждой хатой имелся сад с огородом, росли фруктовые деревья, а на подворье содержались куры, гуси и утки. В хлеву держали лошадь, одну или две коровы и несколько свиней. На крыльце или около ворот обычно отдыхала собака.
В нашем бедном и перенаселённом селе только несколько крестьян имело более чем двадцать гектаров земли. Хотя и бедные, но селяне не считали себя Богом забытыми людьми. После изнурительного рабочего дня весной и летом молодёжь собиралась на околицах и танцевала, пела и играла в игры далеко за полночь. Семьи ходили друг к другу в гости, навещали друзей или проводили время в кругу семьи, сочетая приятное времяпровождения с изобилием еды и питья. Хотя это и было запрещено, но селяне обычно гнали собственный самогон.
Наше село жило одной жизнью. Было принято оказывать помощь соседям по хозяйству или в случае каких-то несчастий, а по вечерам после работы собираться вместе. Иногда на такие мероприятия приглашали музыкантов, танцевали, ели и пили до самого утра.
Нас ничего не связывало. Любой был свободен уехать из села в поисках работы. Мы ездили в большие города и близлежащие населённые пункты на свадьбы, ярмарки и похороны. Никто не спрашивал у нас документов и не задавал вопросов о целях наших поездок. Мы были свободными людьми.
Гостеприимность была в почёте. Все, приходившие в наш дом, встречались как желанные гости. Мы могли жить впроголодь, но всякого пришедшего потчевали всем, чем могли.
Несмотря на бедность и лишения, мы не знали чувства страха. Днём никто не запирал свой дом на замок. Старики и молодёжь, чей путь лежал через наше село, не боялись нападений или преследований.

Читати далі тут :   http://zarubezhom.com/golodomor.htm

23 листопада 2011 о 12:04

Радянський геноцид в Україні (текст 1953 року)

Цей невеличкий текст, який досі залишався фактично невідомим на пострадянському просторі, є справжньою інтелектуальною і правничою сенсацією. В ньому факт скоєння геноциду щодо українців із боку більшовицької влади описує й аргументує сам Рафаель Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів.

Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим просто для того, щоб створити однорідність із відмінностей поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер залишаються на окраїнах радянської імперії. Натомість це була довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «з’єднання», що, як гаряче сподіваються радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді радо знищать нації і культури, які здавна заселювали Східну Європу.

Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації. Як я сказав раніше, це тільки логічний наступник таких царських злочинів, як потоплення 10 тисяч кримських татар на наказ Катерини Великої, масові вбивства Івана Грозного при допомозі «відділів СС» – Опричнини, винищення царем Миколою І польських національних лідерів і українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу – нищення інґерманландців [Ingerian nation], донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії і Латвії. В кожному випадку це вияв тривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усування вибраних частин суспільства.


Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії і має населення приблизно 30 [описка у тексті: правильно – 40] мільйонів. Будучи російською житницею, через своє географічне розташування вона стала стратегічним ключем до нафти Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «союзу республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. …Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.

Українське населення є дуже вразливе до расового вбивства його вибраних частин, тому комуністична тактика не наслідувала взірця німецьких нападів проти євреїв. Українська нація є надто багатолюдна, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повною силою впала на ці групи за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації і примусової праці, заслання і голоду.

Ця атака виявила систематичний шаблон: увесь процес повторювано знову і знову, щоб протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямований на інтелігенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму. У 1920, 1926 і знову в 1930–33 роках вчителі, письменники, митці, мислителі і політичні провідники були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. Як подає журнал Ukrainian Quarterly (Український квартальник) за осінь 1948 року, тільки в одному 1931 році були заслані в Сибір 51 тисяча 713 інтелектуалів. Така сама доля зустріла принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних провідників нації. За приблизними підрахунками, принаймні 75 відсотків українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами. (Ukrainian Quarterly, літо 1949).

Поряд з атакою на інтелігенцію ішов наступ на Церкву, священиків і церковну ієрархію – «душу» України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 тисяч священиків. У 1945 році, коли радянська влада була встановлена в Західній Україні, подібна доля зустріла Українську Католицьку Церкву. Факт, що перед ліквідацією цієї Церкви їй запропонували можливість приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля, – вказує на те, що єдиною ціллю тієї акції була русифікація.

За два тижні перед конференцією у Сан-Франциско 11 квітня 1945 року загін військ НКВС оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Всіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи, а професорам подали до відома, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, що її митрополит арештований і що його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі акції були повторені всюди в Західній Україні і поза лінією Керзона в Польщі. Принаймні сім єпископів були арештовані або пропали безвісти. На цій території на волі не залишилося жодного єпископа Української Католицької Церкви. 500 священиків, які зібралися, щоб протестувати проти радянської акції, були розстріляні або арештовані. По всьому краю було вбито сотні священиків і мирян, а тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Під час депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на «виховання». За злочин бути українською Церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту радянської держави, а її членів записано в радянських поліційних досьє як потенційних «ворогів народу». Фактично, за винятком 150 тисяч членів у Словаччині, Українська Католицька Церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув’язнені, її духовенство розігнано і депортовано.

Ці атаки на «душу народу» мали і матимуть серйозні наслідки для «мозку» України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священики були провідниками в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду; жорстокості, яку 28 травня 1934 року 73-й Конґрес (США) засудив як нелюдську. Була спроба схарактеризувати цю кульмінацію радянської жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже, з потребою у ліквідації куркулів – незалежних фермерів. Але насправді великомасштабних фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник (насправді йшлося про генсека ЦК КП(б)У, який разом із тим був партійним публіцистом, речником) Косіор заявляв у газеті «Ізвестія» від 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм – це для нас головна небезпека». І, щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, принесли в жертву українське селянство. Метод, застосовуваний в цій частині плану, не обмежувався якоюсь окремою групою. Потерпали всі – чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був достатній, щоб нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року. Правдоподібно, великою мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Однак голод був потрібний радянській владі, отже, вона створила його «на замовлення», накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Більше того, на тисячах акрів пшеницю ніколи не було зібрано – врожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя звезли до державних зерносховищ для зберігання до часу, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоб дістати кредити.

Зіткнувшись із голодом на фермах, тисячі людей покинули сільські околиці і подалися до міст жебрати за їжею. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоч вони зможуть вижити. Таким чином, тільки в Харкові залишено 18 тисяч дітей. В селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, … кожного дня гинуло 20–30 людей. Людоїдство стало звичайним явищем.

Московський кореспондент газети Christian Science Monitor В. Генрі Чемберлин писав у 1933 році:

«У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю, притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином провчити селян. Допомога колгоспам була надана, але в недостатній мірі і так пізно, що вже загинуло багато людей. Селяни-одноосібники були залишені напризволяще; а далеко вищий рівень смертності серед селян-одноосібників виявився найсильнішим аргументом за вступ до колгоспів».

Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1926 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80 до лише 73 відсотків. Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч річно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого.

Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією. Звертає увагу факт, що не було спроб цілковитого знищення, подібного до німецького методу атаки на євреїв. Все-таки, якщо радянська програма буде цілком успішна, якщо інтелігенція, священики і селяни можуть бути викорінені, Україна загинула б так само, як коли б було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей.

Не обходилося і без масових нерозбірливих убивств – вони просто не були складовою частиною плану, скоріше випадковістю. Тисячі були страчені, а незліченні тисячі були запроторені на певну смерть у сибірських таборах праці.

Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. У 91 могилі лежать тіла 9 тисяч 432 жертв радянської тиранії, розстріляних НКВС у 1937 або 1938 роках. Тіла лежали приблизно від 1937 року на справжніх кладовищах поміж нагробками, в лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх не відкрили німці в 1943 році. Про багатьох із тих жертв радянська влада повідомляла, що вони були заслані на Сибір.

Україна має також своє Лідіце – село Завадка [Морохівська], знищене польськими прибічниками Кремля в 1946 року. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки і забираючи господарську худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям:

«Така сама доля зустріне кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Отже, я наказую, щоб впродовж трьох днів село було залишене, інакше я вб’ю кожного з вас».

Death and Devastation on the Curzon Line, by Walter Dushnyk
(Володимир Душник, «Смерть і спустошення по лінії Керзона»)

Коли село було остаточно евакуйоване, серед 78 мешканців, що вижили, було тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року два інші українські села були атаковані тим самим червоним загоном, і з ними повелися більш-менш так само.

Те, що ми тут бачили, не стосується виключно України. План, що його радянська влада там використовувала, повторювався і далі повторюється. Це є суттєва частина радянської програми експансії, бо вона пропонує швидкий шлях для уніфікації різноманітних культур і націй, які складають радянську імперію. Те, що цей метод несе зі собою невимовні страждання мільйонам людей, не завернуло радянську владу з їхнього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях як злочинний. Але це ще не все. Це не просто справа масового вбивства. Це є справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу. То правда, що нації зливаються і утворюють нові нації (ми маємо приклад цього процесу в нашій власній країні (США), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ посувається вперед. Отже, що ми вважаємо неправильним в радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, – це злочинне марнування цивілізації і культури. Бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – радянської.

1 листопада до всіх українських телеканалів і радіо буде передане звернення з проханням 26 листопада – в День памяті жертв Голодоморів зняти з ефіру всі розважальні програми, шоу і фільми. Натомість наповнити ефір програмами та фільмами про Голодомори в Україні або такими, які б відповідали жалобному настрою. З таким зверненням до генеральних директорів українських талеканалів та радіо звертаються провідні українські журналісти, письменники, поети, музиканти, науковці, історики, громадські активісти та просто всі небайдужі українці. Дана акція втілюється ВМГО “Молодіжний Націоналістичний Конгрес”(МНК) на підтримку інціативи Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. Варто звернути увагу на те, що указ про встановлення в четверту суботу листопада дня пам’яті жертв Голодоморів був ухвалений з ініціативи громадських організацій, Міністерства культури і мистецтв України, Державного комітету України у справах релігій та головне – Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Проте, здається українське телебачення і радіо цілком ігнорує останні два роки цей день. Так, минулого року в день жалоби українців розважали концерти “Любе”, Д. Хворостовського та І. Крутого, гумористичні програми та шоу “Танцюють всі”. “Транслюючи музично-розважальні та комедійні телепередачі в День пам’яті жертв Голодоморів, телерадіокампанії зневажають національну честь і гідність кожного представника українського народу” – коментує дане звернення прес-секретар МНК Катерина АВРАМЧУК. [ Читати далі ]

на початок такі зсилки від мене:
http://music.i.ua/player/1820604/8383/
http://blog.i.ua/community/662/578033/
http://blog.i.ua/community/662/356763/
http://blog.i.ua/community/662/349141/





ЗАКОН УКРАЇНИ № 376–V
Про Голодомор 1932–1933 років в Україні

Верховна Рада України постановляє:
вшановуючи пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;
шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;
усвідомлюючи моральний обов'язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;
відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;
засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;
співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;
високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932–1933 років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки, а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору – Великого голоду 1932–1933 років в Україні, яку підписали Аргентинська Республіка, Азербайджанська Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Республіка Білорусь, Республіка Бенін, Республіка Боснія і Герцеговина, Республіка Гватемала, Республіка Грузія, Арабська Республіка Єгипет, Ісламська Республіка Іран, Республіка Казахстан, Канада, Держава Катар, Киргизька Республіка, Держава Кувейт, Республіка Македонія, Монголія, Республіка Науру, Королівство Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан, Республіка Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Королівство Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Судан, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Демократична Республіка Тимор-Лешті, Республіка Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Держава Ізраїль, Республіка Сербія і Чорногорія та 25 держав - членів Європейського Союзу;
виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року №607-IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року №789-V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;
визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.
Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.
Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов'язані:
брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;
сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;
вживати заходів щодо увічнення пам'яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам'яті та встановлення пам'ятних знаків жертвам Голодомору;
забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.
Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.
Стаття 5. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України:
1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам'яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;
2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:
подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;
3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932 – 1933 років в Україні Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні.

Президент України Віктор Ющенко
28 листопада 2006 року
http://www.president.gov.ua/documents/5280.html



Постанова Верховної Ради України №789-IV

Про Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років
Провівши згідно з пунктом 1 Постанови Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року №258-IV «Про 70-ті роковини голодомору в Україні» спеціальне засідання з метою вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років, Верховна Рада України постановляє:
Схвалити Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років (додається).
Голова Верховної Ради України В.ЛИТВИН
м. Київ, 15 травня 2003 року


№789-IV

ЗВЕРНЕННЯ
до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України
щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років

Ми, учасники спеціального засідання Верховної Ради України, керуючись ідеалами гуманізму і соціальної справедливості, відстоюючи права людини і громадянина з позицій загальнолюдських цінностей, звертаємося до Українського народу – громадян України усіх національностей у рік трагічної дати у нашій історії – 70-річчя голодомору, організованого сталінським тоталітарним режимом.
Вітчизняна і міжнародна громадськість відзначають 70-ті роковини української національної катастрофи, коли, певно, вперше в історії людства конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932-1933 років, що став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є підтвердженням злочинної суті тодішньої влади.
Жорстоке вилучення урожаю 1932 року і вивезення його за межі України, конфіскація у кожної селянської родини усіх продуктів харчування, руйнування святинь і храмів, масові репресії української інтелігенції та духовенства – все це спрямовувалося на підрив національного духу українства, викорінення його еліти, ліквідацію економічної незалежності селянства.
Тотальне винищення мільйонів українських хліборобів штучним голодом стало свідомою терористичною акцією політичної системи сталінізму. Поруйновано соціальні основи української нації, її вікові традиції, підірвано духовну культуру і унікальну етнічну самобутність. Трагедія голодомору 1932-1933 років в Україні впродовж багатьох десятиліть не просто замовчувалася, а й офіційно заперечувалася державною правлячою верхівкою СРСР. Її причини, характер, механізм організації і масштаби ретельно приховувалися не тільки від міжнародного співтовариства, а й від кількох поколінь наших співвітчизників. Та спроби навіки замовчати і поховати у плині історичного часу правду про голодомор 1932-1933 років виявилися марними. Про цю Катастрофу України ще з 1933 року знали і писали на Заході. Конгрес США у 1988 році офіційно визнав голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу, тоді ж це зробила Міжнародна комісія юристів.
Щодо громадян України, то для них істина про події 1932-1933 років стала відкриватися напередодні розпаду СРСР. Саме тоді був покладений початок прориву в офіційному замовчуванні цих трагічних фактів історії.
Сьогодні можна з упевненістю твердити, що перші слова правди про голодомор 1932-1933 років відіграли помітну роль у національному відродженні, стали одним з важливих чинників здобуття незалежності України.
Разом з тим ми вважаємо, що в умовах незалежної України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932-1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду.
Ми, учасники спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року, чинимо це сьогодні, визнаючи голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу за диявольським задумом сталінського режиму.
Ми вважаємо, що кваліфікація цієї Катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини – правом на життя.
Розглянувши питання про голодомор як акцію геноциду на спеціальному засіданні Верховної Ради України, ми певною мірою виконали свій громадянський, патріотичний обов'язок перед пам'яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням.
Разом з тим ми глибоко усвідомлюємо, що лише після надання офіційної – на найвищому державному рівні і від імені усіх гілок влади в Україні належної політико-правової оцінки такій соціальній Катастрофі в історії нашої Вітчизни, якою був голодомор 1932-1933 років, гідного щорічного вшанування його незліченних жертв, доведення факту цього голодомору як геноциду українського народу до світової громадськості – лише після цього ми можемо називатися повноцінною цивілізованою Нацією.
Не забуваймо минулого в ім'я майбутнього!
http://www.president.gov.ua/content/golodomor75_12.html



Постанова Верховної Ради України №258-IV
Про 70-ті роковини голодомору в Україні

Засуджуючи політику геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду Українського народу, та з метою вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні, а також привернення уваги вітчизняної й іноземної громадськості до цієї трагічної події та надання державної підтримки громадянам, які пережили голодомор, Верховна Рада України постановляє:
I. Провести спеціальне засідання Верховної Ради України у травні 2003 року за участю Президента України та членів Кабінету Міністрів України з метою вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років.
II. Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності забезпечити підготовку та розробити порядок проведення цього засідання.
III. Рекомендувати Кабінету Міністрів України розробити, затвердити та забезпечити виконання плану заходів щодо відзначення 70-их роковин голодомору 1932-1933 років в Україні. Зокрема, передбачити в цьому плані такі заходи:
1. Створити державний Центр з дослідження причин і наслідків голодів в Україні.
2. Підготувати й видати пам'ятні книги жертв голодомору 1932-1933 років із списками всіх жертв в областях, районах, селах України.
3. Провести конкурс на кращий проект Меморіалу жертвам голодомору в Україні 1932-1933 років для його спорудження у м. Києві.
4. Забезпечити спорудження пам'ятників жертвам голодомору, в тому числі і за кордоном, у співробітництві з українською діаспорою.
IV. Рекомендувати Міністерству фінансів України профінансувати підготовку й проведення всіх заходів, присвячених 70-им роковинам голодомору 1932-1933 років в Україні.
V. Рекомендувати Державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України:
1. Забезпечити висвітлення у засобах масової інформації заходів, що проводяться у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору 1932-1933 років в Україні.
2. Організувати цикли тематичних теле- і радіопрограм.
3. Сприяти створенню документального фільму українською, англійською, німецькою та французькою мовами про голодомор в Україні 1932-1933 років з метою його демонстрації за кордоном.
VI. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України забезпечити:
1. Проведення наукових досліджень, присвячених пам'яті жертв голодомору в Україні, та публікацію їх результатів.
2. Проведення у вищих, професійних та загальноосвітніх навчальних закладах щорічно, в День пам'яті жертв голодомору (23 листопада), уроків та лекцій, присвячених пам'яті жертв голодомору в Україні.
VII. Рекомендувати Міністерству закордонних справ України:
1. Здійснити міжнародні заходи, спрямовані на визнання голодомору в Україні 1932-1933 років державною політикою геноциду проти Українського народу.
2. Ініціювати визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932-1933 років в Україні актом геноциду проти Українського народу.
3. Запропонувати Генеральній Асамблеї ООН вшанувати пам'ять жертв голодомору в Україні 1932-1933 років хвилиною мовчання перед початком одного з її засідань.
4. Сприяти створенню міжнародного музею голодомору під егідою ООН.
VIII. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Голова Верховної Ради України В.ЛИТВИН
м. Київ, 28 листопада 2002 року



Постанова ЦК Компартії України від 26 січня 1990 р

Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів

Вченими Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС проведено роботу по виявленню документальних матеріалів про голод 1932-1933 років. Понад півстоліття ця тема замовчувалася у вітчизняній історіографії, що заважало науковому осмисленню та об'єктивній морально-політичній оцінці цієї народної трагедії.
В основі виникнення продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932-1933 років на Україні, як і в деяких інших регіонах СРСР, лежить відступ тодішнього керівництва країни і республіки від ленінських принципів кооперування селянства. Насильницькі методи колективізації, масове «розкуркулювання», низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів та інші причини призвели до зниження валового збору зерна.
Архівні матеріали розкривають що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики.
Вже взимку 1931-1932 років в українському селі склалося скрутне становище з продовольством. Навесні в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Дальша деградація сільськогосподарського виробництва протягом 1932 року зумовила істотне скорочення обсягу державних заготівель. Але сталінське керівництво посилює тиск на республіканські партійні та державні органи з метою збільшення поставок хліба.
Документально простежується, що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР приймають постанови, у яких головна ставка у хлібозаготівлях робиться на адміністративно-репресивні методи. Терміново створюються роз’їзні судові сесії, спеціальні комісії – так звані «четвірки». До справи хлібозаготівель залучаються органи юстиції, прокуратури, державної безпеки.
За «потурання куркульському саботажу» було заарештовано і засуджено тисячі голів, членів правлінь колгоспів, спеціалістів, партійних і радянських працівників. Фабрикуються «справи» на зразок Оріхівської на Дніпропетровщині, коли звинувачені у «злісному саботажі хлібозаготівель» керівники району засуджуються до розстрілу, тривалих строків ув'язнення. В КП(б)У розпочалася чистка деяких районних партійних організацій, посилився пошук «правоопортуністичних елементів», «переродженців» тощо.
Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшені планові завдання республікою не виконуються. В цих умовах керівництво вдається до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стає фатальним для населення республіки. Архівні матеріали подають трагічну картину масової смертності від голоду та епідемій, особливо починаючи з березня 1933 року. Така ж доля спіткала селянство Північного Кавказу, Поволжя, ряду інших регіонів.
Документи відображають і намагання партійних, державних органів надати продовольчу допомогу голодуючим районам. Але вона виявилася запізнілою і недостатньою, щоб відвернути лихо.
Документальні матеріали про голод 1932-1933 років на Україні мають велику політичну і наукову значимість. Їх публікація допоможе правдиво висвітлити одну з найболючіших проблем нашого минулого.

ЦК Компартії України постановляє:
Визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.
Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку.
Доручити Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (т. Рудич Ф. М.) разом з Політвидавом України (т. Немазаний Г. Ф.) у 1990 році здійснити видання збірника наукових статей та архівних документів про голод 1932-1933 років на Україні.
Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо забезпечувати правдиве, об'єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов'язаних з голодом 1932-1933 років.

http://www.president.gov.ua/content/golodomor75_22.html