Мій ГОЛОДОМОР....
- 22.11.08, 22:45
Мій Голодомор
Допоки я і мій народ не побачимо якого-небудь уколіненого перед нами із цього приводу Путіно-Медведєва, моє поле із незчисленними могильними горбочками буде стояти в мене перед очима...
Прогледівши вівторкового Шахвіка (так іменує Савіка Шустера одна наша літня сусідка) я піймав себе на бажанні не просто виключити телевізор, а викинути його геть за вікно заразом із усіма персонажами цього дійства. Ситуацію та й сам телевізор врятував Пономарьов. Шкода стало і Сашка, а особливо неперевершено виконану ним акапело «Ніч яка зоряна...» Тим не менш той балаган, влаштований навколо теми Голодомору на Шустер-live інакше як брутальним паплюженням пам’яті мільйонів загиблих українців назвати не можна. І хоча, відповідні відгуки на це дійство не затримались, в мене до деяких головних його учасників залишились питання.
Цікаво, що трапилось би із Мустафою Найемом, аби він, наприклад, повернувшись на батьківщину в Афганістан в ході якої-небудь публічної дискусії про період совєцької інтервенції взяв би й заявив, що афганці незабаром після гіпотетичної відставки Хаміда Карзая візьмуть і раптом забудуть про мільйони загиблих співвітчизників. Чомусь мені здається, що після такої ескапади цій акулі пера в найближчому кабульському провулку як мінімум усі плавці переламають, а то й просто пристрелять як скаженого собаку, навіть якщо він встигне вибачитись за мовлене. І, можливо, саме тому сьогодні Мустафа перебуває в більш толерантній у цьому сенсі Україні, намагаючись повчати українців так званій політкоректності і при цьому часто-густо плутаючи поняття демократії та свободи слова із вседозволеністю стосовно історичної пам’яті та традицій народу, який надав йому притулок.
А ще мені цікаво, чи такою ж безглуздо-дурнуватою була би посмішка, яка з’являлась на обличчі аристократа Валіда Арфуша як тільки-но мова в студії заходила про Голодомор, аби в його присутності хтось почав би розпатякувати, що у всіх сучасних бідах Лівану винні не палестинські та інші місцеві екстремісти вкупі з ізраїльтянами та тими більш потужними геополітичними гравцями, що стоять за їхніми спинами, а самі ліванці, бо мали нещастя народитися в країні, де саме й зіткнулися інтереси цих самих гравців.
І хотів би я побачити реакцію Савіка Шустера аби на одній із його передач, хто-небудь із гостей почав би натякати, що Голокост то переважно вигадки сіоністів та гнилих демократів – чи була би його посмішка такою поблажливо-іронічною як минулого вівторка.
А додати до цього можна лише наступне: хай добре помізкують, коли іншого разу, чи їм усім гуртом, чи-то по окремо забажається подискутувати на предмет недорозвинутої політкоректності в українців або ж помусувати тему зросту злочинності на міжрасовому ґрунті, навіть якщо для цього матимуться підстави, чи не вони самі минулого вівторка стали однією із цих підстав.
Не маю я питань і до пана Кисельова. В мене до нього трохи більш конкретизована, ніж та, що пролунала від Ірини Геращенко, пропозиція відвідати українську глибинку: най приїздить до мене в гості в село Губарівку, що на Богодухівщині. Тут ще є живі свідки того, як у 33-му тисячі голодних українців намагались прориватися у сусідню, неохоплену голодом Росію, і як вони, наражаючись на загороджувальні енкаведистські загони, змушені були повертатися помирати на батьківщину. Ці ж таки свідки можуть повідати, що загони ті дислокувалися чомусь не на умовному на той час кордоні поміж Україною та Росією, а там де закінчувалися етнічні українські села Брянщини чи Білгородщини, населення котрих вимирало від штучного голоду точнісінько так, як і в самій Україні. А з Губарівки ми могли здійснити невеличкий тур по моїм родичам, для початку в Сумську область, де йому б розповіли точнісінько таку ж історію, тільки схожі події там відбувались не лише в російсько-українському прикордонні, але й на кордоні із Білоруссю. А звідтам ми могли би завітати до моєї рідні по маминій лінії в Луганське містечко Сватове, де нам би повідали, як їхні діди і прадіди заразом із родинами проривалися у 33-му через ті ж таки загороджувальні загони із вимираючої від голоду Кубані до єдиного неохопленого Голодомором українського регіону Донбасу. Нагадаю, що Кубань на той час в етнічному сенсі була на 70-90% українською, а в Донбасі голод не лютував, як на інших українських територіях, лише тому, що совдепівська індустріалізація тоді потребувала безмежну кількість вугілля та металу, а значить і дармової рабської робочої сили.
А ще ми могли би завітати до родичів моєї колишньої дружини в Балаклійське село Мєловая. Вони ще пам’ятають, що до 33-го це село йменувалось Крейдяне. А Мєловой воно стало, коли до майже вщент вимерлої Крейдянки прибули організовані переселенці із Орловської області. До речі, переселенці ті на новому місці не прижились, а от нова назва залишилась і по сей день.
А наостанку я би звозив пана Євгена на Полтавщину в Нові Санжари, де до цих пір багато хто шанує пам’ять мого прадіда Данила Івановича Чухрая. І не тільки за те, що в 33-му, він голова колгоспу розпустив його і роздав людям зерно, а ще й за те, що наділивши безпаспортних односельців колгоспними та сільрадівськими довідками допоміг їм за допомогою цих папірців облаштуватися на нових місцях проживання та роботи, а значить і вижити.
Ну, а вже, якщо і в такий спосіб, поділившись із паном Кисельовим моєю особистою історією Голодомору, я не переконаю його, що то був саме геноцид українського народу, мені залишиться лише констатувати правоту Винниченка: російський демократ закінчується, як тільки-но виникає українське питання, а замість нього з’являється морда великодержавного шовініста.
А взагалі-то я розумію позицію Росії, яка відмовляється визнавати Голодомор, як геноцид, бо в іншому випадку вона змушена буде визнати і свою відповідальність перед українським народом, як правонаступниці СРСР, і з презирством ставлюсь за це до чільників РФ. Я розумію аналогічне ставлення до Голодомору держави Ізраїль, бо: по-перше, здається, для ізраїльтян інших геноцидів окрім Голокосту, просто не існує; по-друге, «на чверть наш народ», вихований на совкових ідеологемах заперечення самого факту Голодомору, і до цих пір щиро вірить, що то все вигадки українських націоналістів; по-третє, Ізраїль аж ніяк не палає бажанням через український геноцид псувати і без того непрості стосунки із Росією; по-четверте, визнавши Голодомор геноцидом, Ізраїль змушений буде визнати і ту непривабливу роль, яку відіграли деякі представники єврейства в організації та здійсненні цього злочину. Я розумію і зневажаю за це керівництво Ізраїлю. Я розумію ті геополітичні мотивації – в першу чергу ризики розпаскудитися із Росією -, за якими уряди багатьох провідних країн світу не визнають геноциду українського народу, але це не додає мені поваги до них. Я розумію нащадків комуністів, енкаведістів та українських колабораціоністів, які взагалі заперечують сам факт Голодомору, бо саме руками їхніх батьків, дідів та прадідів творився геноцид, і ненавиджу їх за це.
Але я геть не розумію тих моїх співвітчизників, батьки, діди та інші близькі та рідні котрих, стали жертвами геноциду, а вони – їхні нащадки – сьогодні із якихось суто особистих або кон’юнктурних міркувань, в принципі не заперечуючи сам факт Голодомору, негативно ставляться до поширення цієї теми на найвищому державному рівні чи у міжнародних стосунках України із іншим світом. Наприклад, нещодавно мій давній знайомий, людина демократичних поглядів та здавалось би інтелігентна (доктор біології), випадково зустрівши мене, бризкаючи слиною почав волати на всю вулицю: «Це ви, націоналісти, із вашим Голодомором мене по світу пустили!» Виявилось, що приятель мав такий собі бізнес – розводив різноманітних екзотичних тваринок - з головним ринком збуту у Росії. Але з якогось часу, росіяни ввіз цієї фауни чи то значно обмежили, чи то взагалі заборонили, про що мій приятель і довідався безпосередньо на російській митниці. Він був спробував качати права, але хтось із російських митників щиро зауважив приятелю, щось на кшталт: «Вы бы поменьше со своей голодухой носились, глядишь бы и санкций вводить не пришлось бы». Я спробував нагадати приятелю, як, з його ж слів, його мати ледве вижила в 32-33-му втративши майже всю родину, і як його батькові-професорові важко давалась кар’єра через репресованих за український націоналізм в 37-му батьків. Але він лише махнув рукою: «Що там зараз про те згадувати, тільки росіян дратувати. Та й що доброго в тому, що мої рідні аби вижити одне одного їли, як в переносному, так і в прямому сенсі». На що я лише й спромігся, що порадити приятелеві ще раз перечитати улюбленого ним Чингіза Айтматова, а саме про манкуртів – людей, котрі втратили пам’ять. На тому і розійшлись.
І тут я зрозумів, що по-перше, кожен має своє усвідомлення Голодомору, а по-друге, історією свого Голодомору треба ділитися із іншими, щоб картина цієї трагедії була як найобсяжнішою та глибинною, і аби хоча би якось запобігти процесу манкуртізації сучасного покоління, як це трапилось із значною частиною підсовкового покоління.
Так ось, коли мова заходить про Голодомор 1932-33 р.р., я завжди згадую всіяне безліччю безіменних могильних горбочків безкрає поле на околиці мого рідного полтавського села Велика Рублівка, що на Полтавщині. Пригадую, в дитинстві, коли ми із сусідськими хлопчаками намагались побавитись там у партизан чи козаків-розбійників, старезна, як світ, баба Манчиха, прогонила нас звідти дрючком, посилаючи навздогін прокльони. Батьки ж, на наші запитання, чому саме на цьому, котре ніколи так і не засівалось, полі, не дозволялось гасати, частіше за все відмовчувалися, а матері, не знаходячи, що сказати, просто нагороджували запотиличниками. З часом я дізнався, що на цьому полі в жахливі 30-ті ховали загиблих від голоду і з самої Рублівки, і з навколишніх сіл. Аби зрозуміти масштаби мого потрясіння, зауважу один нюанс. Поруч із згаданим полем розташований офіційний сільський цвинтар, що функціонує за своїм призначенням десь із повоєнного часу. Так от, це понад ніж півсторічне кладовище великого 6-7 тисячного села здатне десятикратно розміститися на тому самому полі. І таке поле є часткою не тільки моєї історії Голодомору, але й без сумніву є в душі кожного українця.
А ще, коли я спостерігаю за теперішніми помпезними офіційними заходами із приводу Голодомору, мені пригадується, як наприкінці 1989 р. гурт активістів харківського Руху, УГС, «Меморіалу», «Просвіти» та інших національно-демократичних організацій Харківщини встановлювали в так званому Молодіжному парку, а фактично на місці масового поховання жертв Голодомору та сталінських репресій, пам’ятний хрест. Пригадується, як перший секретар Київського райкому ще тієї самої, єдиної партії О. Кривцов у супроводі кількох гебістів, що вигулькнули, як Пилип з конопель, вимагали хрест знести. А коли із наскоку нічого не вийшло, то ці діячі почали вмовляти народ розійтися: мовляв, нічого з хрестом до ранку не трапиться. А вже ранком пропонувалось як-небудь цей пам’ятний знак узаконити. Народ повірив і почав потихеньку розходитися. Невідомо, чим би завершилась вся ця історія. Не дивлячись на обіцянки Кривцова і гебістів, виставити до ранку міліцейську охорону, хрест, швидше усього, знесли би. Але хтось помітив бригаду робітників із бензопилами, що причаїлись в околишніх кущах. Тоді народ став повертатися. І не дивлячись на дощ зі снігом, не зважаючи на кістколомний гнилий вітер, люди так до ранку і простояли біля хреста. Відстояли перший на Харківщині, та й , напевно, перший в Україні пам’ятний знак жертвам геноциду. Так, на Харківщині, де, за останніми офіційними даними, в 1932-33 рр. від голоду загинуло понад 1,5 млн чоловік, і зародилась традиція поминання загиблих від комуністично-російського геноциду.
І я вважаю, що тутечки не до так званої політкоректності, і пропоную у даному конкретному випадку слово геноцид стосовно українського народу вживати саме в цьому словосполученні. Противники цієї термінології стверджують, що, мовляв, Росія в ті роки також постраждала від голоду. Так, постраждала. Але політика масового геноциду як в 30-ті, так і в 20-ті та 40-ві рр. провадилась переважно проти українців, як на теренах України, так і на теренах РРФСР.
А в звільнені у такий звірячий спосіб українські села переселялись чомусь не чукчі, не татари чи узбеки, а саме росіяни із Орловської, Курської, Тамбовської та інших областей Росії. Переселенці ці, до речі, так і не прижились. Українські села поступово відродились. А пам’ять залишилась. Вона стукає нам в серця. І ми, щоби там не казали із цього приводу сучасні українські керівники, і ми маємо право вимагати від Росії – правонаступниці СРСР, як мінімум вибачень, за скоєний над українцями геноцид. І допоки я і мій народ не побачимо якого-небудь уколіненого перед нами із цього приводу Путіно-Медведєва, точнісінько так, як вся Європа спостерігала за уколіненим перед єврейською нацією німецьким канцлером Шредером, моє поле із незчисленними могильними горбочками буде стояти в мене перед очима, і тисячі таких же ланів будуть стояти перед очима і стукати в серця мільйонів моїх співгромадян.
Ну, а поки - запалимо свічки і пом’янемо мільйони наших безвинно загиблих співгромадян.
Валерій СЕМИВОЛОС (Харків)
21 Ноября 2008 13:23
V
Допоки я і мій народ не побачимо якого-небудь уколіненого перед нами із цього приводу Путіно-Медведєва, моє поле із незчисленними могильними горбочками буде стояти в мене перед очима...
Прогледівши вівторкового Шахвіка (так іменує Савіка Шустера одна наша літня сусідка) я піймав себе на бажанні не просто виключити телевізор, а викинути його геть за вікно заразом із усіма персонажами цього дійства. Ситуацію та й сам телевізор врятував Пономарьов. Шкода стало і Сашка, а особливо неперевершено виконану ним акапело «Ніч яка зоряна...» Тим не менш той балаган, влаштований навколо теми Голодомору на Шустер-live інакше як брутальним паплюженням пам’яті мільйонів загиблих українців назвати не можна. І хоча, відповідні відгуки на це дійство не затримались, в мене до деяких головних його учасників залишились питання.
Цікаво, що трапилось би із Мустафою Найемом, аби він, наприклад, повернувшись на батьківщину в Афганістан в ході якої-небудь публічної дискусії про період совєцької інтервенції взяв би й заявив, що афганці незабаром після гіпотетичної відставки Хаміда Карзая візьмуть і раптом забудуть про мільйони загиблих співвітчизників. Чомусь мені здається, що після такої ескапади цій акулі пера в найближчому кабульському провулку як мінімум усі плавці переламають, а то й просто пристрелять як скаженого собаку, навіть якщо він встигне вибачитись за мовлене. І, можливо, саме тому сьогодні Мустафа перебуває в більш толерантній у цьому сенсі Україні, намагаючись повчати українців так званій політкоректності і при цьому часто-густо плутаючи поняття демократії та свободи слова із вседозволеністю стосовно історичної пам’яті та традицій народу, який надав йому притулок.
А ще мені цікаво, чи такою ж безглуздо-дурнуватою була би посмішка, яка з’являлась на обличчі аристократа Валіда Арфуша як тільки-но мова в студії заходила про Голодомор, аби в його присутності хтось почав би розпатякувати, що у всіх сучасних бідах Лівану винні не палестинські та інші місцеві екстремісти вкупі з ізраїльтянами та тими більш потужними геополітичними гравцями, що стоять за їхніми спинами, а самі ліванці, бо мали нещастя народитися в країні, де саме й зіткнулися інтереси цих самих гравців.
І хотів би я побачити реакцію Савіка Шустера аби на одній із його передач, хто-небудь із гостей почав би натякати, що Голокост то переважно вигадки сіоністів та гнилих демократів – чи була би його посмішка такою поблажливо-іронічною як минулого вівторка.
А додати до цього можна лише наступне: хай добре помізкують, коли іншого разу, чи їм усім гуртом, чи-то по окремо забажається подискутувати на предмет недорозвинутої політкоректності в українців або ж помусувати тему зросту злочинності на міжрасовому ґрунті, навіть якщо для цього матимуться підстави, чи не вони самі минулого вівторка стали однією із цих підстав.
Не маю я питань і до пана Кисельова. В мене до нього трохи більш конкретизована, ніж та, що пролунала від Ірини Геращенко, пропозиція відвідати українську глибинку: най приїздить до мене в гості в село Губарівку, що на Богодухівщині. Тут ще є живі свідки того, як у 33-му тисячі голодних українців намагались прориватися у сусідню, неохоплену голодом Росію, і як вони, наражаючись на загороджувальні енкаведистські загони, змушені були повертатися помирати на батьківщину. Ці ж таки свідки можуть повідати, що загони ті дислокувалися чомусь не на умовному на той час кордоні поміж Україною та Росією, а там де закінчувалися етнічні українські села Брянщини чи Білгородщини, населення котрих вимирало від штучного голоду точнісінько так, як і в самій Україні. А з Губарівки ми могли здійснити невеличкий тур по моїм родичам, для початку в Сумську область, де йому б розповіли точнісінько таку ж історію, тільки схожі події там відбувались не лише в російсько-українському прикордонні, але й на кордоні із Білоруссю. А звідтам ми могли би завітати до моєї рідні по маминій лінії в Луганське містечко Сватове, де нам би повідали, як їхні діди і прадіди заразом із родинами проривалися у 33-му через ті ж таки загороджувальні загони із вимираючої від голоду Кубані до єдиного неохопленого Голодомором українського регіону Донбасу. Нагадаю, що Кубань на той час в етнічному сенсі була на 70-90% українською, а в Донбасі голод не лютував, як на інших українських територіях, лише тому, що совдепівська індустріалізація тоді потребувала безмежну кількість вугілля та металу, а значить і дармової рабської робочої сили.
А ще ми могли би завітати до родичів моєї колишньої дружини в Балаклійське село Мєловая. Вони ще пам’ятають, що до 33-го це село йменувалось Крейдяне. А Мєловой воно стало, коли до майже вщент вимерлої Крейдянки прибули організовані переселенці із Орловської області. До речі, переселенці ті на новому місці не прижились, а от нова назва залишилась і по сей день.
А наостанку я би звозив пана Євгена на Полтавщину в Нові Санжари, де до цих пір багато хто шанує пам’ять мого прадіда Данила Івановича Чухрая. І не тільки за те, що в 33-му, він голова колгоспу розпустив його і роздав людям зерно, а ще й за те, що наділивши безпаспортних односельців колгоспними та сільрадівськими довідками допоміг їм за допомогою цих папірців облаштуватися на нових місцях проживання та роботи, а значить і вижити.
Ну, а вже, якщо і в такий спосіб, поділившись із паном Кисельовим моєю особистою історією Голодомору, я не переконаю його, що то був саме геноцид українського народу, мені залишиться лише констатувати правоту Винниченка: російський демократ закінчується, як тільки-но виникає українське питання, а замість нього з’являється морда великодержавного шовініста.
А взагалі-то я розумію позицію Росії, яка відмовляється визнавати Голодомор, як геноцид, бо в іншому випадку вона змушена буде визнати і свою відповідальність перед українським народом, як правонаступниці СРСР, і з презирством ставлюсь за це до чільників РФ. Я розумію аналогічне ставлення до Голодомору держави Ізраїль, бо: по-перше, здається, для ізраїльтян інших геноцидів окрім Голокосту, просто не існує; по-друге, «на чверть наш народ», вихований на совкових ідеологемах заперечення самого факту Голодомору, і до цих пір щиро вірить, що то все вигадки українських націоналістів; по-третє, Ізраїль аж ніяк не палає бажанням через український геноцид псувати і без того непрості стосунки із Росією; по-четверте, визнавши Голодомор геноцидом, Ізраїль змушений буде визнати і ту непривабливу роль, яку відіграли деякі представники єврейства в організації та здійсненні цього злочину. Я розумію і зневажаю за це керівництво Ізраїлю. Я розумію ті геополітичні мотивації – в першу чергу ризики розпаскудитися із Росією -, за якими уряди багатьох провідних країн світу не визнають геноциду українського народу, але це не додає мені поваги до них. Я розумію нащадків комуністів, енкаведістів та українських колабораціоністів, які взагалі заперечують сам факт Голодомору, бо саме руками їхніх батьків, дідів та прадідів творився геноцид, і ненавиджу їх за це.
Але я геть не розумію тих моїх співвітчизників, батьки, діди та інші близькі та рідні котрих, стали жертвами геноциду, а вони – їхні нащадки – сьогодні із якихось суто особистих або кон’юнктурних міркувань, в принципі не заперечуючи сам факт Голодомору, негативно ставляться до поширення цієї теми на найвищому державному рівні чи у міжнародних стосунках України із іншим світом. Наприклад, нещодавно мій давній знайомий, людина демократичних поглядів та здавалось би інтелігентна (доктор біології), випадково зустрівши мене, бризкаючи слиною почав волати на всю вулицю: «Це ви, націоналісти, із вашим Голодомором мене по світу пустили!» Виявилось, що приятель мав такий собі бізнес – розводив різноманітних екзотичних тваринок - з головним ринком збуту у Росії. Але з якогось часу, росіяни ввіз цієї фауни чи то значно обмежили, чи то взагалі заборонили, про що мій приятель і довідався безпосередньо на російській митниці. Він був спробував качати права, але хтось із російських митників щиро зауважив приятелю, щось на кшталт: «Вы бы поменьше со своей голодухой носились, глядишь бы и санкций вводить не пришлось бы». Я спробував нагадати приятелю, як, з його ж слів, його мати ледве вижила в 32-33-му втративши майже всю родину, і як його батькові-професорові важко давалась кар’єра через репресованих за український націоналізм в 37-му батьків. Але він лише махнув рукою: «Що там зараз про те згадувати, тільки росіян дратувати. Та й що доброго в тому, що мої рідні аби вижити одне одного їли, як в переносному, так і в прямому сенсі». На що я лише й спромігся, що порадити приятелеві ще раз перечитати улюбленого ним Чингіза Айтматова, а саме про манкуртів – людей, котрі втратили пам’ять. На тому і розійшлись.
І тут я зрозумів, що по-перше, кожен має своє усвідомлення Голодомору, а по-друге, історією свого Голодомору треба ділитися із іншими, щоб картина цієї трагедії була як найобсяжнішою та глибинною, і аби хоча би якось запобігти процесу манкуртізації сучасного покоління, як це трапилось із значною частиною підсовкового покоління.
Так ось, коли мова заходить про Голодомор 1932-33 р.р., я завжди згадую всіяне безліччю безіменних могильних горбочків безкрає поле на околиці мого рідного полтавського села Велика Рублівка, що на Полтавщині. Пригадую, в дитинстві, коли ми із сусідськими хлопчаками намагались побавитись там у партизан чи козаків-розбійників, старезна, як світ, баба Манчиха, прогонила нас звідти дрючком, посилаючи навздогін прокльони. Батьки ж, на наші запитання, чому саме на цьому, котре ніколи так і не засівалось, полі, не дозволялось гасати, частіше за все відмовчувалися, а матері, не знаходячи, що сказати, просто нагороджували запотиличниками. З часом я дізнався, що на цьому полі в жахливі 30-ті ховали загиблих від голоду і з самої Рублівки, і з навколишніх сіл. Аби зрозуміти масштаби мого потрясіння, зауважу один нюанс. Поруч із згаданим полем розташований офіційний сільський цвинтар, що функціонує за своїм призначенням десь із повоєнного часу. Так от, це понад ніж півсторічне кладовище великого 6-7 тисячного села здатне десятикратно розміститися на тому самому полі. І таке поле є часткою не тільки моєї історії Голодомору, але й без сумніву є в душі кожного українця.
А ще, коли я спостерігаю за теперішніми помпезними офіційними заходами із приводу Голодомору, мені пригадується, як наприкінці 1989 р. гурт активістів харківського Руху, УГС, «Меморіалу», «Просвіти» та інших національно-демократичних організацій Харківщини встановлювали в так званому Молодіжному парку, а фактично на місці масового поховання жертв Голодомору та сталінських репресій, пам’ятний хрест. Пригадується, як перший секретар Київського райкому ще тієї самої, єдиної партії О. Кривцов у супроводі кількох гебістів, що вигулькнули, як Пилип з конопель, вимагали хрест знести. А коли із наскоку нічого не вийшло, то ці діячі почали вмовляти народ розійтися: мовляв, нічого з хрестом до ранку не трапиться. А вже ранком пропонувалось як-небудь цей пам’ятний знак узаконити. Народ повірив і почав потихеньку розходитися. Невідомо, чим би завершилась вся ця історія. Не дивлячись на обіцянки Кривцова і гебістів, виставити до ранку міліцейську охорону, хрест, швидше усього, знесли би. Але хтось помітив бригаду робітників із бензопилами, що причаїлись в околишніх кущах. Тоді народ став повертатися. І не дивлячись на дощ зі снігом, не зважаючи на кістколомний гнилий вітер, люди так до ранку і простояли біля хреста. Відстояли перший на Харківщині, та й , напевно, перший в Україні пам’ятний знак жертвам геноциду. Так, на Харківщині, де, за останніми офіційними даними, в 1932-33 рр. від голоду загинуло понад 1,5 млн чоловік, і зародилась традиція поминання загиблих від комуністично-російського геноциду.
І я вважаю, що тутечки не до так званої політкоректності, і пропоную у даному конкретному випадку слово геноцид стосовно українського народу вживати саме в цьому словосполученні. Противники цієї термінології стверджують, що, мовляв, Росія в ті роки також постраждала від голоду. Так, постраждала. Але політика масового геноциду як в 30-ті, так і в 20-ті та 40-ві рр. провадилась переважно проти українців, як на теренах України, так і на теренах РРФСР.
А в звільнені у такий звірячий спосіб українські села переселялись чомусь не чукчі, не татари чи узбеки, а саме росіяни із Орловської, Курської, Тамбовської та інших областей Росії. Переселенці ці, до речі, так і не прижились. Українські села поступово відродились. А пам’ять залишилась. Вона стукає нам в серця. І ми, щоби там не казали із цього приводу сучасні українські керівники, і ми маємо право вимагати від Росії – правонаступниці СРСР, як мінімум вибачень, за скоєний над українцями геноцид. І допоки я і мій народ не побачимо якого-небудь уколіненого перед нами із цього приводу Путіно-Медведєва, точнісінько так, як вся Європа спостерігала за уколіненим перед єврейською нацією німецьким канцлером Шредером, моє поле із незчисленними могильними горбочками буде стояти в мене перед очима, і тисячі таких же ланів будуть стояти перед очима і стукати в серця мільйонів моїх співгромадян.
Ну, а поки - запалимо свічки і пом’янемо мільйони наших безвинно загиблих співгромадян.
Валерій СЕМИВОЛОС (Харків)
21 Ноября 2008 13:23
V
5
