якщо у вас є погана звичка
- 16.05.15, 18:47
... то вона може бути не на стільки вже й поганою
на прогулянці (в тому ж Закарпатті) натрапили на ось такий недобудований з пляшок гараж/сарай
4
хочу сюди!
-
-
39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років
Замітки з міткою «закарпаття»
Середнє.Закарпа
- 10.04.11, 11:28
Селище Середнє (угор. Szerednye, чеськ. Serednе, словацьк. Serednе/Serednovo, нім. Serednje, польськ. Serednie) Ужгородського р-ну, Закарпатської області розташоване в передгір'ї Карпат - Маковиці.Назву селища пов'язують з його розташуванням відносно двох найбільших міст Закарпаття - Ужгорода та Мукачево, а також відносно центру долини, в якій воно знаходиться. Поселення на території сучасного селища виникло поряд із замком, побудову якого приписують монахам ордену Тамплієрів (Храмовиків).
Орден мав володіння у країнах Європи, в тому числі й в Угорщині. Монахи торгували солотвинською сіллю і на шляху від копалень до європейських базарів побудували низку укріплень для оборони торгового шляху та збирання мита, а при потребі і як пункту дислокації невеликих військових гарнізонів. Одним із таких укріплень і стала башта -донжон у Середньому, 12-13 ст. Це єдина споруда Ордену на території сучасної України.
Діяльність тамплієрів в цьому регіоні досить суперечлива тема і багато науковців та дослідників заперечують факт приналежності ордену до побудову замку. Завідувач відділу архітектури Закарпатського краєзнавчого музею Й. Кобаль стверджує, що орден тамплієрів до Середнянського замку не має жодного стосунку. За його словами, монахи жили не у замку, а в монастирі 12ст.,від якого на пагорбі біля р. Веля збереглися руїни.За однією з легенд саме у Середнянському замку тамплієри переховували священний Грааль та значну частину багатств.
Чотирикутну башту-донжон висотою 20 м, площею 18,6 х 16,5м та з товщиною стін 2,5-3 м було побудовано за прикладом прикордонних римських оборонних веж на Рейні та Дунаї. Такі башти загалом мали хорошу оглядовість та можливість вести круговий обстріл. Триярусна башта мала вхід на рівні другого ярусу, до якого з боку двору вела дерев'яна драбина, яка легко демонтувалась, або спалювалась у разі небезпеки.
В 1320 р. угорський король Карл І Роберт розділив землі між Другетами, Дожами, Дебреценами та іншим угорським шляхетським родами, які тривалий час продовжували міжусобні війни. На поч. 15 ст. Середнянський замок захопили магнати Палочі. У 1526 р. після загибелі останнього Палочі чоловічої статі всі маєтності переходять до шляхетського роду Добо, з господарюванням яких пов'язаний найбільший розквіт Середнього та замку.Відоме Середнє також своїми винними підвалами, які нині використовує завод "Леанка". (вул. Шевченка, № 6, www.leanka.com) Клімат та вдале розташування стали благоприємними факторами для вирощення винограду в цій місцевості. Середнянські вина експортувались в різні країни Європи починаючи з 17 ст., а російський цар Петро I, спробувавши в 1711 р. місцевого вина, наказав купити частину виноградників.
Багато цікавого про Середнє тут
2
Символи на давніх печатях Великоберезнянщ
- 16.11.09, 17:13
- Історія
Існує чимало відтисків давніх сільських печаток нашого краю. Поле кожної з них заповнено відповідними символами, який відтворює історичний, господарський, природний колорит конкретного населеного пункту.
Для прикладу взяти хоча б печатки Кострини, Солі та Заброді. На Костринській печаті зображений повернутий вправо, здиблений на задніх ногах ведмідь з відкритою пащею. На Солянській – повернутий вправо благородний олень з піднятою правою ногою. На третій – повернутий вліво річковий рак та дві паралельні лінії під ним.
Отже, на всіх печатках зображені представники тваринного світу, характерного для Карпатського регіону. До речі, такі ж символи зустрічаємо і на емблемах інших населених пунктів Закарпаття. Олень завжди був уособленням живої краси Карпат, а ведмедя та рака зустрічаємо на середньовічних гербах комітатів Берега та Угочі. Більше того, червона фігура ведмедя у точнісінько такій позі як на Костринській печаті, але повернута вліво – до синього поля із золотими полосами, стає згодом гербом всієї Срібної землі. При цьому затверджується таким тричі – у 1920, у 1929 та 1990 роках.
На печатях Завосина, Старої Стужиці, Тихого (1857) символами є тварини свійські – вівця, свиня, кінь. Так, вівця упродовж віків годувала і одягала наших предків. У ХУІІІ ст. великі вівчарські домінії були у Лютій і Липовці, тобто біля полонини Рівної. Але розводили цих тварин і в інших селах, навіть при Малоберезнянському чоловічому монастирі у 30 –х роках минулого століття доглядалася отара з майже сотенним поголів’ям овець. У Стужиці свиней годували на випасі у лісах, де повно було букового насіння. А порода «моголиця», отримувана схрещуванням дикого кабана і свійської свині, була стійкою до хвороб. Новий поштовх розвитку цієї галузі тваринництва дало поширення картоплі у верховинському краї.
На печаті Тихого зображений кінь, хоча у господарствах незамінною тягловою силою були воли. Очевидно, коні слугували помічниками у лісозаготівлі, якою споконвіку займалися наші предки. Саме гужовий транспорт доставляв заготовлену деревину і до пилорам. Тому символ коня на печаті цілком логічний для жителів лісистої місцевості.
Інша велика група символів на печатях населених пунктів нашого краю – знаряддя праці, здебільшого примітивні. Вони відображали спосіб і культуру землеробства жителів Ужанської долини. Саме їм надається перевага на печатях Люти, Волосянки, Мирчі... На Мирчанському, зокрема, поряд із давнім ралом бачимо не хлібні колоски, а два колючі кущики. Можна припустити, що вони означали «ірташі» (угор. пасіки), які і годували тоді селян. Цікаво також, що румунською мовою «колючі кущі» іменують словами «меречіне» або «мерече», що наводить на роздуми щодо походження назви цього села.
Двоколісний плуг і карпатську смереку бачимо на полі ще однієї печаті. Її помилково вважають символом Ужка. Таку думку підтверджує і легенда латинською мовою, яка перекладається дослівно так: «Печать володіння казенного». Отже, йдеться про казенне майно, яке могло бути і не Ужоцьким.
Розгляд давніх печатей населених пунктів нашого краю дає нам змогу відтворити історичний екскурс використання символів, яким надавали перевагу предки. Напевно, щось із них потрібно використати і у сучасних гербах.
Іван Циганин
"Карпатська зірка" -2008 р.
"Карпатська зірка" -2008 р.
3
Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)
- 16.11.09, 16:17
- Історія
Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня 1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем Ужгород відійшов до Угорщини.
Привернули увагу публікації заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем Ужгород відійшов до Угорщини.
З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода» за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному 29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
Витоки беззастережного українського вибору І. Невицької сягають глибин культурного і духовного набутків роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників. Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький ініціював заснування у Старій Любовні першого народного органу закарпатських українців - Руської Народної Ради під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
Численні вірші І. Невицької були відгуком на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»). У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
Публіцистичні статті з проблем народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком та першою в історії краю жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала народну ниву зернами духовності.
Витоки беззастережного українського вибору І. Невицької сягають глибин культурного і духовного набутків роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників. Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький ініціював заснування у Старій Любовні першого народного органу закарпатських українців - Руської Народної Ради під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
Численні вірші І. Невицької були відгуком на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»). У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка». І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
Публіцистичні статті з проблем народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком та першою в історії краю жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала народну ниву зернами духовності.
В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)
3
Колективізація у світлі документів і долі горян
- 02.11.09, 16:05
- Історія
60 років тому на Ужанській Верховині створили перші колгоспи.
Саме 1948-1949 рр. стали для нашого краю початком суцільної або, як кажуть тепер, тотальної колективізації
Саме 1948-1949 рр. стали для нашого краю початком суцільної або, як кажуть тепер, тотальної колективізації
Господарська книга Сухівської сільської ради (Великоберезнянський район Закарпатської області) за 1946-1947 рр. дає нам уяву про стан господарств сухівських селян перед створенням «колгозу». Соціалістичні зміни тоді ще не були помітними. Так само, як і давніше, селяни мали у своїх господарствах усе необхідне, починаючи від зернових культур і аж до льону і коноплі, для виготовлення домотканого полотна. Інакше кажучи, той сільський уклад, що творився упродовж попередніх віків і натуральний характер господарювання у перші два роки радянської епохи не змінився. У селі Сухому тоді тільки вісім чоловік володіли земельними ділянками. Меншими одного гектара. Від 1 до 2 га мали 35 дворів, а від 2 до 3 га - аж 42. Володіння від 3 до 4 га були у чотирьох господарів Сухого, а два газди - Іван Бортованець та Станко Павлик давали раду 5-гектарним угіддям. Стефан Пазяк 1896 р. н. (дружина - Анна Мицьо 1917 р.н) мав тоді близько 7 га землі, 4 голови ВРХ, 2 кобили, 8 овець, вівса на площі 2,88 га, жита - 0,29 га, картоплі - 0, 58 га, капусту, льон, коноплі… Всі показники цього господаря у порівнянні із минулим, 1946 роком, зросли. Тоді у Сухому найбільшим було господарство Івана Мищака (дружина Олена Кречко, 1900 р. н.). Це - 12 га землі, 3 коні, 2 корови, 4 вівці, молотарка, віялка, вози, плуги. У 1946 році газда Іван Мищак засівав вівса на площі 4,6 га, жита - 0,58 га, ячменю - 0, 26 га. Картоплі - 1,15 га, а також невеликі площі під капустою, льоном, коноплею. У 1947 році показники господарювання землероба зменшилися на половину через те, що його зарахували до прошарку «куркулів». Ще 1945 р. такими вважали власників 28 га гірської землі, а наприкінці 1946 р. куркулями називали володарів 10 га, а із 1947 р. - 8 га земельних наділів. Окрім володіння землею, критерієм для визначення цього статусу було і «використання найманої праці». У червні 1947 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, котра передбачала посилене оподаткування куркулів. Їх позбавляли всіх пільг, за несвоєчасну сплату непосильних податків - штрафували, за несплату - притягали до кримінальної відповідальності. Тодішньою мовою усе це називалося «економічна ліквідація куркулів як класу».
Процес створення у верховинських селах організацій, заснованих на колективній власності, був явно примусовим. На місцях насильно створювали так звані «ініціативні групи з організації колгоспу». У Тихому така група була створена у вересні 1948 року. Її керівниками стали безпартійний селянин Михайло Федорнак, 1912 р. н., та колишній член компартії Закарпатської України Михайло Лущак, 1909 р. н.. Наприкінці грудня того ж 1948 року проголошено про створення у Тихому колективної сільгоспартілі «Червоний партизан». Фактично ж вступати до новоствореного колективного господарства продовжували і впродовж 1949 і 1950 рр. Сам ініціатор і перший голова артілі став її дійсним членом аж 11 березня 1949 року.
Подібні процеси під опікою Великоберезнянського райкому ВКП(б) відбувалися й у Сухому та Гусному. Там також «само організувалися» колективні господарства імені Хрущова та імені Щорса. Перший голова артілі імені легендарного командарма Михайло Вірван, 1913 р. н., подав заяву про вступ у колгосп 2 липня 1949 року, а наприкінці того ж місяця його приклад підтримали усі 80 дворогосподарств Гусного.
Усі межі земельних ділянок тих, хто вступав до сільгоспартілі, ліквідовувалися, земля переходила у колективне користування і закріплювалася за колгоспом державним актом «навічно». Із «усуспільнених» земель у користування колгоспного двору виділяли до 50 соток землі. Намагання отримати хоча б цю «підсобну» ділянку поближче від оселі та кращої якості і стало основною спонукою для багатьох верховинців для вступу у сільгоспартілі. Серед організаторів нових сільгоспгосподарств та перших їх членів бачимо і заможних газдів сіл Тихого, Сухого, Гусного. Їх лякали «розкуркуленням», а вступ до колгоспу був порятунком від розправи над багатством.
У статті сільгоспартілі вказувалося, що ті селяни, котрі перед вступом у колгосп продали свою тяглову худобу або ж не мають насіння, отримують членство із зобов’язанням упродовж 6 років внести вартість худоби або насіння натурою. Але і тих, хто віддав колгоспу реманент, тяглову худобу і насіння, не нагороджували щедрими заробітками за працю. Збереглися книги обліку трудоднів колгоспників Тихого, Сухого, Гусного за 1950 рік. За три-чотири дні виснажливої праці «счетоводи» нараховували один трудодень. Недаром саме тоді відродилася приказка «робити за палички», приказка із часів Марії Терезії, коли відроблений день панщини позначали «паличкою». Службовці колгоспних контор заробляли більше. Так, кількість трудоднів рядових колгоспників артілі імені Хрущова далеко менша у 1950 році, ніж у її голови Івана Чуми.
Але і тоді не вдалося поголовно всіх затягти до колгоспу. Були і такі, у кого любов до власного клаптика землі і звичка газдувати на ньому самостійно виявилися сильнішими за всі залякування і тиск державної машини.
18 березня 1950 року у приміщенні сільради с. Сухий окружний «уполномочений» присилував таки Михайла Галагурича, 1906 р. н., написати заяву про вступ до колгоспу ім. Хрущова. Того ж дня на цьому грунті у сім’ї Галагуричів (дру-жина і дві дорослі доньки) виникла суперечка.
Навколишні гори тоді вже звільнилися від зимового полону, тільки полонини Рівна і Остра сяяли ще сліпучими снігами. І М. Галагурич пішов із дому. Пішов, і більше не повернувся. Через кілька днів у горах над по-током односельці знайшли багато недокурених цигарок. Поруч, на самій верхівці похиленого де-рева, вітер гойдав бездиханне тіло М. Галагурича.
Не захотів вступати до колгоспу і мешканець Гусного Юрій Миколайович Касич. Усе життя його так і звали - «єдиноличник». Два «єдиноличники» були і в Тихому. Олексій Герзанич, 1907 р. н. у 1955 році володів 0.77 га власного пасовиська і 0,20 га земельної ділянки, 2 коровами. 2 вівцями, 1 кобилою, 1 свинею, 1 плугом, 1 бороною, 0,20 га вівса, 0,20 га картоплі. Платив за це державі непомірно високі податки.
Тоді ж Михайло Крайнянський, 1907 р. н., і його дружина Марія Куклишин, 1910 р. н., мали сім’ю, що складалася із 8 чоловік. І на всіх - 3 голови ВРХ, 0,30 га вівса, і 0,69 га власної толоки-пасовиська. А ще - немилосердні податки… «Єдиноличники» закупляли зерно, аби здати державі… Бідували ми, йой, як бідували!..», - так згадують ті часи самі одноосібники.
30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів». Отже, завершення тотальної колективізації на Верховині співпало із процесом укрупнення колективних господарів, котрий завершився аж 1952 року. Нам вдалося знайти примірний статут сільгоспартілі із штампом «Червоний партизан» і таким написом: «Основний закон колгоспного життя - Сталінський Статут сільгоспартілі «Червоний партизан», загальними зборами укрупненого колгоспу сіл Тихий, Сухий, Гусний, у кількості 730 членів, прийнято і затверджено (протокол №12 від 2 листопада 1952 року)». Підписи: Боринський, Русин, Лущак, Шушко, Готра, Куцик, Циганин, Гебрян…
Згадують, що вказаного року збори селян трьох згаданих сіл відбулися під відкритим небом поблизу хреста на місці теперішньої будови Тихівської сільради. Головою укрупненого колгоспу обрали Юрія Боринського, 1919 р. н., а бухгалтером - Юрія Головачка., 1926 р. н.. Розміром для зарплати для обох збори встановили середнє число трудоднів, вироблених всіма колгоспниками. За колгоспом було залишено назву «Червоний партизан». Станом на 1.01.1953 р. господарство нараховувало 3491 га угідь, із них орної землі - 591 га, сінокосів - 617 га, пасовищ - 1065 га. Колгосп мав також 195 голів ВРХ, 800 овець, 247 коней, 40 - свиней. Того ж 1953 року у артілі зібрали 6732 центнери картоплі.
Але за всіма цифрами - нужденний рабський труд, сльози згорьованих людей.
Процес створення у верховинських селах організацій, заснованих на колективній власності, був явно примусовим. На місцях насильно створювали так звані «ініціативні групи з організації колгоспу». У Тихому така група була створена у вересні 1948 року. Її керівниками стали безпартійний селянин Михайло Федорнак, 1912 р. н., та колишній член компартії Закарпатської України Михайло Лущак, 1909 р. н.. Наприкінці грудня того ж 1948 року проголошено про створення у Тихому колективної сільгоспартілі «Червоний партизан». Фактично ж вступати до новоствореного колективного господарства продовжували і впродовж 1949 і 1950 рр. Сам ініціатор і перший голова артілі став її дійсним членом аж 11 березня 1949 року.
Подібні процеси під опікою Великоберезнянського райкому ВКП(б) відбувалися й у Сухому та Гусному. Там також «само організувалися» колективні господарства імені Хрущова та імені Щорса. Перший голова артілі імені легендарного командарма Михайло Вірван, 1913 р. н., подав заяву про вступ у колгосп 2 липня 1949 року, а наприкінці того ж місяця його приклад підтримали усі 80 дворогосподарств Гусного.
Усі межі земельних ділянок тих, хто вступав до сільгоспартілі, ліквідовувалися, земля переходила у колективне користування і закріплювалася за колгоспом державним актом «навічно». Із «усуспільнених» земель у користування колгоспного двору виділяли до 50 соток землі. Намагання отримати хоча б цю «підсобну» ділянку поближче від оселі та кращої якості і стало основною спонукою для багатьох верховинців для вступу у сільгоспартілі. Серед організаторів нових сільгоспгосподарств та перших їх членів бачимо і заможних газдів сіл Тихого, Сухого, Гусного. Їх лякали «розкуркуленням», а вступ до колгоспу був порятунком від розправи над багатством.
У статті сільгоспартілі вказувалося, що ті селяни, котрі перед вступом у колгосп продали свою тяглову худобу або ж не мають насіння, отримують членство із зобов’язанням упродовж 6 років внести вартість худоби або насіння натурою. Але і тих, хто віддав колгоспу реманент, тяглову худобу і насіння, не нагороджували щедрими заробітками за працю. Збереглися книги обліку трудоднів колгоспників Тихого, Сухого, Гусного за 1950 рік. За три-чотири дні виснажливої праці «счетоводи» нараховували один трудодень. Недаром саме тоді відродилася приказка «робити за палички», приказка із часів Марії Терезії, коли відроблений день панщини позначали «паличкою». Службовці колгоспних контор заробляли більше. Так, кількість трудоднів рядових колгоспників артілі імені Хрущова далеко менша у 1950 році, ніж у її голови Івана Чуми.
Але і тоді не вдалося поголовно всіх затягти до колгоспу. Були і такі, у кого любов до власного клаптика землі і звичка газдувати на ньому самостійно виявилися сильнішими за всі залякування і тиск державної машини.
18 березня 1950 року у приміщенні сільради с. Сухий окружний «уполномочений» присилував таки Михайла Галагурича, 1906 р. н., написати заяву про вступ до колгоспу ім. Хрущова. Того ж дня на цьому грунті у сім’ї Галагуричів (дру-жина і дві дорослі доньки) виникла суперечка.
Навколишні гори тоді вже звільнилися від зимового полону, тільки полонини Рівна і Остра сяяли ще сліпучими снігами. І М. Галагурич пішов із дому. Пішов, і більше не повернувся. Через кілька днів у горах над по-током односельці знайшли багато недокурених цигарок. Поруч, на самій верхівці похиленого де-рева, вітер гойдав бездиханне тіло М. Галагурича.
Не захотів вступати до колгоспу і мешканець Гусного Юрій Миколайович Касич. Усе життя його так і звали - «єдиноличник». Два «єдиноличники» були і в Тихому. Олексій Герзанич, 1907 р. н. у 1955 році володів 0.77 га власного пасовиська і 0,20 га земельної ділянки, 2 коровами. 2 вівцями, 1 кобилою, 1 свинею, 1 плугом, 1 бороною, 0,20 га вівса, 0,20 га картоплі. Платив за це державі непомірно високі податки.
Тоді ж Михайло Крайнянський, 1907 р. н., і його дружина Марія Куклишин, 1910 р. н., мали сім’ю, що складалася із 8 чоловік. І на всіх - 3 голови ВРХ, 0,30 га вівса, і 0,69 га власної толоки-пасовиська. А ще - немилосердні податки… «Єдиноличники» закупляли зерно, аби здати державі… Бідували ми, йой, як бідували!..», - так згадують ті часи самі одноосібники.
30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів». Отже, завершення тотальної колективізації на Верховині співпало із процесом укрупнення колективних господарів, котрий завершився аж 1952 року. Нам вдалося знайти примірний статут сільгоспартілі із штампом «Червоний партизан» і таким написом: «Основний закон колгоспного життя - Сталінський Статут сільгоспартілі «Червоний партизан», загальними зборами укрупненого колгоспу сіл Тихий, Сухий, Гусний, у кількості 730 членів, прийнято і затверджено (протокол №12 від 2 листопада 1952 року)». Підписи: Боринський, Русин, Лущак, Шушко, Готра, Куцик, Циганин, Гебрян…
Згадують, що вказаного року збори селян трьох згаданих сіл відбулися під відкритим небом поблизу хреста на місці теперішньої будови Тихівської сільради. Головою укрупненого колгоспу обрали Юрія Боринського, 1919 р. н., а бухгалтером - Юрія Головачка., 1926 р. н.. Розміром для зарплати для обох збори встановили середнє число трудоднів, вироблених всіма колгоспниками. За колгоспом було залишено назву «Червоний партизан». Станом на 1.01.1953 р. господарство нараховувало 3491 га угідь, із них орної землі - 591 га, сінокосів - 617 га, пасовищ - 1065 га. Колгосп мав також 195 голів ВРХ, 800 овець, 247 коней, 40 - свиней. Того ж 1953 року у артілі зібрали 6732 центнери картоплі.
Але за всіма цифрами - нужденний рабський труд, сльози згорьованих людей.
Іван Циганин
Газета «Карпатська зірка» - 2008 р. №48.
Фото з Інтернету.
Газета «Карпатська зірка» - 2008 р. №48.
Фото з Інтернету.
3
Для них війна почалась у 1938-му…
- 02.11.09, 15:31
- Історія
Ілько Боднар (1921 – 1994) – письменник. Наш, верховинський, родом з Люти (Великоберезняського району Закарпатської області). Ровесник наших батьків і дідів, юні літа котрих обпекли події Другої Світової. Війна розпочалася для нього, як ідля інших сподвижників національної ідеї задовго до 1 вересня 1939-го …
Реальна загроза кривавих розправ нависла над Лютою ще й тому, що в листопаді 1938-го поблизу села знайшла свою безславну загибель терористична мадярська банда. Але новий режим тих дванадцятьох покійних терористів возвеличив до рангу героїв – передвісників і апостолів наступного «визволення історичних теренів Великої Мадярщини».
Тоді Ількові минуло вже сімнадцять років, із котрих три провів у горожанці Великого Березного, де переважав тоді український національний дух. Та й у Лютій працював учителем Микола Виноградський (Вайнбергер), що ширив українство. Вайнбергер був родом із малоберезнянських євреїв, але сприйняв українську національну ідею, віддано й фанатично їй служив. Від І. Боднаря він був старшим всього на три роки. Мадярська окупаційна влада звинуватила М. Вайнбергера в організації знищення згаданих вище дванадцятьох мадярських «героїв – визволителів». Молодий лютянський учитель після жорстоких середньовічних катувань сконав у с. Тур’я Ремета 20 березня 1939 року. А вже у квітні, коли верховинськими селами ширилися чутки про жахливі звірства окупантів у Тур’їх Реметах, Ілько Боднар написав вірш «В неволі» :
… А Карпати наші голубіє
Обступили люті вороги
Від Бескида до Чорної Тисы
Вже криваві ріки потекли.
Тяжко гине наш народ в неволі,
Ось на смерть Вайбергера ведуть
Верховинця, хлопця молодого
В домовину вороги кладуть…
А війна – велика, світова, була тоді ще попереду. У вересні 1939-го червонозоряні вояки перенесли кордон Радянського Союзу аж на Гуснянські полонини. Здавалося тоді їм, молодим, що достатньо перебігти через Тихий і Гусний, й з ненависною неволею покінчено…Обступили люті вороги
Від Бескида до Чорної Тисы
Вже криваві ріки потекли.
Тяжко гине наш народ в неволі,
Ось на смерть Вайбергера ведуть
Верховинця, хлопця молодого
В домовину вороги кладуть…
Але подальша доля І. Боднаря була іншою.
Був засуджений за нелегальний перехід радянського кордону і відбував покарання у Воркуті (1940 – 1942 рр.). Порятунком для нього, так само як і для інших чехословацьких громадян в СРСР, стало формування військової частини під командою Людвіка Свободи.
У 1943-1945 роках І. Боднар – на фронтах війни, свідок боїв на шляху від Соколова до Праги. Вже тоді пише нариси й оповідання, друкується у фронтовій газеті чехословацьких вояків «Наше войсько в СРСР».
По війні залишився у Празі, працював залізничником, мешкав у Дєчіні. Твори його друкувалися у періодиці Словаччини, України, Югославії, Канади, чеською – у Празі…
Незабутня Олена Рудловчак у 1965-му та у 1974-му впорядкувала і видала у Пряшеві два збірники віршів та прози, до котрих включила й цикли творів Ілька Боднаря. Його спогади «Дєчінські скали» досі не опубліковані…
Іван Циганин.
Газета "Карпатська зірка" - 2008 рік №17
3
Перші документальні згадки про духовне життя наших предків
- 25.09.09, 14:12
- Історія
Православні церкви Ужанської долини припадають на період, давніший ніж Брестська чи Ужгородська унія…
(З історії духовного життя Великоберезнянщини Закарпатської області)
До наших часів збереглися тільки окремі, із поширених у давнину, тлумачних євангелій, де зміст рукописного тексту «толкувався» зрозумілою народною мовою. В одному із таких євангелій відомий історик А.Р.Годинка віднайшов і у березні 1936 року опублікував такий запис (скорочено) : « … купив сію книгу глаголємую святоє євангеліє раб Божій Прокоп Галєчкович из женою Катериною и из сыном своїм Данком и за своє отпущеніє гріхов и за родителей своїх ближніх и дальніх от віка померлих ; И придал сію книгу, святоє євангеліє, до храму святого Архістратига Михайла в селі Волосянці; Куплена сія книга в дому отца Матея про обивателів волосянських за панованя єго милости пана Раделвила и за князя Дмитра Артемовича … Потом Юрко сын Прокопов, зосталый при отці своєм небожчике блаженной памяти побачивши, же сія книга пошарпана, и дал єй поправити, тоє также за своє отпущеніє гріхов и жены своєй Маріи и доньки своєй Анны и зятя свого Яцка и за отпущеніє гріхов родителей своїх всіх померших. И дали за ню дороги монеты – золотых 24 … року Божого 1560 місяця августа на день св. Преображення Г.Бога Спаса… Пописав сія Іван дяк». Книга містила і так звану «клятву» проти майбутніх зловмисників: «А кто бы сміл отдалити от св. Архістратига Михайла и от села Волосянки, и от сынов Прокоповых, также и от Юрковых дітей сына Прокопового, нехай будє клят проклят, анафема, маранафта на віки вічниє. Амінь ». Наведені записи із «толкованого євангелія у Ляхувци» А.Годинка вважав пудкарпаторусинськими і щодо мови, і щодо походження. Та варто зауважити, що, на відміну від Ляхівців на Ужгородщині, міжгірський Ляховець ( згад. в док. З ХVІ ст.) і Волосянка теперішньої Львівської області були сусідніми селами. Тому версія про те, що тут згадана саме ужанська Волосянка, не є достатньо доказаною… Відповідно опису домінії 1631 року наша Волосянка (Великоберезняського району, Закарпатської області) входила до округу крайника Стецика, де нараховувалося 27 сіл від Дубринич до Ужка включно. В описі вказано, що церква села Волосянка стоїть на сільській землі, власних земель не має, а батько – піп сплачує за церкву півтора золотого. Те ж саме сказано тут й про сусідні церкви сіл Суха, Быстра, Ужок. У селі Луг саме тоді «нову церков шолтис на своюм фундуки, а не на сільськум збудував». Імена отців духовних в описі не згадані, окрім Симка Поповича із села Тиха, що платив «порцію»: кожних чотири роки – одного вола і «дежму», тобто десятину, від свиней і бджіл … Згідно церковних описів 1741 р. волосянська парохія мала дерев’яну церкву під покровительством Унгварської домінії. Парохом був Василь Дякович. Річний дохід його, як вказано, складав усього 10 флоринів. Число дворів не зазначено… Тут варто згадати, що вна-слідок минулих боїв між «каруцами» та «лабанцями» наприкінці 17-го і на початку 18-го століть Волосянка вельми потерпіла, а сусідній Луг був спалений дощенту… Із першої половини ХУІІІ ст. зберігся у Волосянці й образ св. Трі-йці, про що свідчить напис : « Сей образ дали зробити раб Божий Иван Дмитрів из жонов своєв Касєв за доброє здоров’я своє і за отпущеніє гріхов. 1738 ». Церковний опис Волосянської парохії 1751 р. вказує, що сільський храм із дерева перебуває у доброму стані, має всі образи і три дзвони… 1805 року на карті жупи Унг, як окремі населені пункти, окрім Луга, позначені ще й Середня, Нижня і Верхня Волосянка. Однак не маємо відомостей про те, що у кожному з них була своя окрема церква. Єдина для всіх волосянчан, давня дерев’яна церков височіла на пагорбі побіля цвинтаря. Своїм домінуючим центральним верхом і винятково мальовничими його заломами, вона нагадувала бойківські храми сусідньої Львівщини, а також давні дерев’яні церкви у воловецьких селах Перехресний і Таламаш (нині частина с. Гукливий). Зображення волосянської дерев’яної церкви дійшло до наших днів завдяки фотографії галицького вченого Михайла Драгана. Дослідник усіх закарпатських церков Михайло Сирохман вказує, що за одними даними Волосянківська церква була збудована у 18-му, за іншими – у 16-му столітті… Звичайно, не можна упевнено твердити, що церква св. Арх. Михайла у Волосянці – та сама, котру згадують давні документи. Але так само не можна і виключати таку можливість. Роковими подіями для Михайлівського дерев’яного храму у Волосянці стала не війна, і навіть не стихійне лихо, а звичайне будівництво залізничної колії від Великого Березного до Сянок. Саме завдяки йому в центрі Волосянки поблизу злиття річок Бистра і Уж виріс новий кам’яний храм, котрому, до речі, якраз нинішнього року минає перша сотня літ ( див. матеріал « Постройте нам церков каменну … » - « Карпатська зірка », № 7558 ) … Пустуючий дерев’яний храм опісля ще кілька років дивував заїжджих гостей своїми витонченими формами. А потім були довгі роки війни, першої великої війни – світової… У 20-30 рр. минулого віку , коли подорожі залізницею і туристськими стежками у верхів’ї Ужа стали дуже популярними, пам’ять про чудову дерев’яну церкву була ще живою. Так, у статті доктора Всеволода Саханєва “Малювання ікон на Підкарпатській Русі” (1935) знаходимо згадку про те, що повний набір старих ікон заховано на горищі кам’яної церкви у Волосянці. Із цих ікон принаймні дві – «Спаситель» і «Архангел Михаїл» нагадують ікони руського малярства, або, як пише В. Саханєв, «в цих іконах явно видимий східний спосіб іконопису»… Іван Циганин. «Карпатська зірка» - 2007.
3
Учнівський дім Червоного Хреста
- 25.09.09, 13:55
- Історія
(З історії народної освіти на Великоберезнянщині Закарпатської області)
Окрім сільських народних шкіл, 1921 року на Великоберезнянщині вперше створено і горожанку, або як її офіційно іменували – Державну горожанську школу «в Великом Березном». Першим директором тієї школи був, очевидно, Йосиф Кріж, від котрого 23 серпня 1922 року уряд перебрав Михайло Виняр, фаховий учитель руського язика, історії, географії, німецької мови, гімнастики і співу.
29, 30, 31 серпня 1922 року до горожанської школи записалося 28 хлопців і 53 дівчат, усього 81 учень. У всіх чотирьох класах цього і наступного навчального року, коли директорував М. Віняр, навчання проводилося лише рідною мовою. Він всіляко сприяв і організації у Великому Березному учнівського дому. Такі доми – інтернати для учнів горожанських шкіл створював Чехословацький Червоний Хрест.
Перший учнівський дім було створено у селі Ясіня 1921 року. Другим на Підкарпатській Русі учнівський дім Чехословацького Червоного Хреста розпочав діяти у Великому Березному в 1923 році, завдяки чому на 1923 – 1924 навчальний рік до горожанки записалося вже 119 учнів.
30 серпня 1924 року від М. Виняра «перебрав інвентар і ведення тутешньої горожанської школи» його колега – Л. Сладек, а вже 24 вересня 1924 року міністерство школ і народної освіти у Празі видало рішення про відкриття у Великоберезнянській горожанці «чеськіх побочек», тобто паралельних класів із чеською мовою викладання.
1 серпня 1925 – го Л. Сладека на посту директора замінив Едуард Янскій. Після нього горожанкою керував Богуміл Гулка, котрого змінив у 1928 році Мілан Медріцкі…
Хронологія найважливіших шкільних подій, започаткована М.Виняром на руській мові, після 30. 08.1924 ведеться по-чеськи .
1928 – 1929 навчальний рік Великоберезнянська горожанка розпочала, маючи 163 учнів, із котрих 74, за словами хроніки, навчалися «карпаторуським языком», а 89 – чеським. 30 вихованців із верховинських околиць проживали в інтернаті Чехословацького Червоного Хреста під наглядом учителя Йозефа Ріцека…
У вересні 1931 року проведено «родительську нараду» із виступом директора горожанки «Взаємность домашньої а школьної вихови», де згадано, що всіх записаних учнів є 269, окремі учні із присілка Дубки і Малого Березного добираються у школу пішки, інші від Ужка і Волосянки, Ставного і Дубринич їздять навчатися потягом, в учнівському домі – інтернаті щорічно утримується 30 – 32 хлопців із віддалених від залізниці сіл, що наступного року дім – інтернат буде розширюватися до 40 вихованців …
У 1934 році інтернат Чехословацького Червоного Хреста утримував вже 43-х учнів Великоберезнянської горожанки із віддалених верховинських сіл. За таке утримання їхні батьки, залежно від статків, платили відповідно 20, 30, 40 або й 50 корун. Окремі, бідні учні, утримувалися безкоштовно, тобто за рахунок Червоного Хреста. Так, Іван Данило щомісячно отримував від Чехословацького Червоного Хреста 40 корун, завдяки чому зміг успішно закінчити горожанку. Іншому учневі – вихованцю інтернату Михайлу Шараничу 40 корун виплачувала окружна опіка …
Всього на Підкарпатській Русі Червоний Хрест Чехословаччини створив шість учнівських домів для вихованців горожанських шкіл із віддалених гірських сіл. Учнівський дім у Великому Березному завжди був серед найкращих. У 1932 році його розширили шляхом добудови другого поверху.
До 1936 року, як засвідчує статистика, через усі підкарпатські учнівські доми Чер-воного Хреста пройшло 910 вихованців, а саме: у Великому Березному – 220, Сваляві – 185, Білках – 157. Воловому – 138, Ясінях – 72, Тячеві - 59. Правда, останні два учнівські доми ще у 1928 – 1929 рр. були ліквідовані через незадовільну гігієну приміщень і відсутність учнів.
Горожанка Великого Березного упродовж 20 – 30 років знаходилася у одному будинку із народною школою. Вона займала перший її поверх, що складався із чотирьох кімнат і одного кабінету. В сусідній будові банку орендували зал… Наука починалася о 7.30 і закінчувалася в 19.30, у дві зміни.
Один тиждень «чехословацькі» класи навчалися зранку, а «руські» класи – після обіду, другий тиждень – навпаки. Так тривало аж до 1 вересня 1938 року, коли чехословацькі класи горожанки перевели до новозбудованої чехословацької народної школи. Директором обох горожанських шкіл – і чеської, і руської і надалі залишався В. Староста…
Будова учнівського дому – інтернату, як вже згадувалося, після 1932 року стала двоповерховою. Там не було тісноти. Учні із віддалених сіл знайшли тут, як зазначено у шкільній хроніці, «притулок, добре харчування, гігієнічний побут, кваліфікований педагогічний нагляд ».
Іван Циганин “Карпатська зірка»-2007.
Окрім сільських народних шкіл, 1921 року на Великоберезнянщині вперше створено і горожанку, або як її офіційно іменували – Державну горожанську школу «в Великом Березном». Першим директором тієї школи був, очевидно, Йосиф Кріж, від котрого 23 серпня 1922 року уряд перебрав Михайло Виняр, фаховий учитель руського язика, історії, географії, німецької мови, гімнастики і співу.
29, 30, 31 серпня 1922 року до горожанської школи записалося 28 хлопців і 53 дівчат, усього 81 учень. У всіх чотирьох класах цього і наступного навчального року, коли директорував М. Віняр, навчання проводилося лише рідною мовою. Він всіляко сприяв і організації у Великому Березному учнівського дому. Такі доми – інтернати для учнів горожанських шкіл створював Чехословацький Червоний Хрест.
Перший учнівський дім було створено у селі Ясіня 1921 року. Другим на Підкарпатській Русі учнівський дім Чехословацького Червоного Хреста розпочав діяти у Великому Березному в 1923 році, завдяки чому на 1923 – 1924 навчальний рік до горожанки записалося вже 119 учнів.
30 серпня 1924 року від М. Виняра «перебрав інвентар і ведення тутешньої горожанської школи» його колега – Л. Сладек, а вже 24 вересня 1924 року міністерство школ і народної освіти у Празі видало рішення про відкриття у Великоберезнянській горожанці «чеськіх побочек», тобто паралельних класів із чеською мовою викладання.
1 серпня 1925 – го Л. Сладека на посту директора замінив Едуард Янскій. Після нього горожанкою керував Богуміл Гулка, котрого змінив у 1928 році Мілан Медріцкі…
Хронологія найважливіших шкільних подій, започаткована М.Виняром на руській мові, після 30. 08.1924 ведеться по-чеськи .
1928 – 1929 навчальний рік Великоберезнянська горожанка розпочала, маючи 163 учнів, із котрих 74, за словами хроніки, навчалися «карпаторуським языком», а 89 – чеським. 30 вихованців із верховинських околиць проживали в інтернаті Чехословацького Червоного Хреста під наглядом учителя Йозефа Ріцека…
У вересні 1931 року проведено «родительську нараду» із виступом директора горожанки «Взаємность домашньої а школьної вихови», де згадано, що всіх записаних учнів є 269, окремі учні із присілка Дубки і Малого Березного добираються у школу пішки, інші від Ужка і Волосянки, Ставного і Дубринич їздять навчатися потягом, в учнівському домі – інтернаті щорічно утримується 30 – 32 хлопців із віддалених від залізниці сіл, що наступного року дім – інтернат буде розширюватися до 40 вихованців …
У 1934 році інтернат Чехословацького Червоного Хреста утримував вже 43-х учнів Великоберезнянської горожанки із віддалених верховинських сіл. За таке утримання їхні батьки, залежно від статків, платили відповідно 20, 30, 40 або й 50 корун. Окремі, бідні учні, утримувалися безкоштовно, тобто за рахунок Червоного Хреста. Так, Іван Данило щомісячно отримував від Чехословацького Червоного Хреста 40 корун, завдяки чому зміг успішно закінчити горожанку. Іншому учневі – вихованцю інтернату Михайлу Шараничу 40 корун виплачувала окружна опіка …
Всього на Підкарпатській Русі Червоний Хрест Чехословаччини створив шість учнівських домів для вихованців горожанських шкіл із віддалених гірських сіл. Учнівський дім у Великому Березному завжди був серед найкращих. У 1932 році його розширили шляхом добудови другого поверху.
До 1936 року, як засвідчує статистика, через усі підкарпатські учнівські доми Чер-воного Хреста пройшло 910 вихованців, а саме: у Великому Березному – 220, Сваляві – 185, Білках – 157. Воловому – 138, Ясінях – 72, Тячеві - 59. Правда, останні два учнівські доми ще у 1928 – 1929 рр. були ліквідовані через незадовільну гігієну приміщень і відсутність учнів.
Горожанка Великого Березного упродовж 20 – 30 років знаходилася у одному будинку із народною школою. Вона займала перший її поверх, що складався із чотирьох кімнат і одного кабінету. В сусідній будові банку орендували зал… Наука починалася о 7.30 і закінчувалася в 19.30, у дві зміни.
Один тиждень «чехословацькі» класи навчалися зранку, а «руські» класи – після обіду, другий тиждень – навпаки. Так тривало аж до 1 вересня 1938 року, коли чехословацькі класи горожанки перевели до новозбудованої чехословацької народної школи. Директором обох горожанських шкіл – і чеської, і руської і надалі залишався В. Староста…
Будова учнівського дому – інтернату, як вже згадувалося, після 1932 року стала двоповерховою. Там не було тісноти. Учні із віддалених сіл знайшли тут, як зазначено у шкільній хроніці, «притулок, добре харчування, гігієнічний побут, кваліфікований педагогічний нагляд ».
Іван Циганин “Карпатська зірка»-2007.
3
Рік 1937 – ий ...
- 25.09.09, 13:46
- Історія
Той, останній мирний і спокійний рік «Масарикової республіки» був благодатним і Для Великого Березного (тепер райцентр Закарпатської області). Майже два місяці, травень і червень, тривала велика засуха, але місцеві мешканці того літа мали заробіток: продовжувалися роботи з вимощування центральних вулиць селища бруківкою. Якщо попереднього року брукованими стали частини вулиць біля залізничної станції і «од сільської хати долу», то 1937-го збудовано ще один кілометр подібних доріг, котрі заслуговували, щоб їх іменували місцевим терміном – «грацька» … Саме 1937-го було завершено і розширення водогону, і будівництво великого резервувару для води поблизу Великого Березного. У статті про водогосподарство тодішньої Підкарпатської Русі інженера Й. Бергмана вказана вартість розширення водопроводу селища – 720 000 чехословацьких корун.
Того року всі торжества і свята у Великому Березному проводилися за участі учителів та учнів місцевої горожанської школи. Її директор – А.Староста виголошував промову, а учитель співу М. Гутич диригував хором. На площі Сокола було проведено і свято Матері …
1937-го батьківський комітет горожанської школи (голова Василь Гелетич) провів 6 засідань, а головне – виклопотав у окружного і сільського урядів, відповідно 8 тисяч і 4 тисячі корун для забезпечення фінансування річного курсу навчання. Із власного фонду комітет виділив для допомоги найбіднішим учням 425 корун. 40 учнів із віддалених верховинських сіл утримувалися у двоповерховій будові інтернату Чехословацького Червоного Хреста. Серед них був Михайло Шаранич з Ужка. Його утримання оплатила того року окружна опіка… Щосуботи, під керівництвом учителя горожанки Е. Смеречанського проводились заняття місцевих пастухів, котрих було цього року 42.
У першій половині 1937 року у двох перших класах горожанської школи навчалися – 78, у двох других – 72, у третьому класі – 47 учнів. Всього 195. Із них 135 хлопців і 60 дівчат. За національною ознакою це – 176 русинів, 10 євреїв, 5 словаків і чехів, 2 німці, 1 мадяр, 1 поляк … Із вересня 1937 року у Великоберезнянській горожанці вперше введено однорічний курс. Тому новий навчальний рік розпочали 7 класів (230 учнів ). Чотири з цих класів навчалися на верхньому поверсі будови народної школи, один – внизу, ще один – у старій будові, поряд із гімнастичним залом і ще один – у орендованому школою приміщенні сусіднього банку…
У зв’язку із розширенням школи до вчительського колективу того року прибули: Зубарєв Сергій, російський емігрант, Сидор Йосип, учитель із Білок, Нажичка Андрій, абітурієнт – практикант із Праги. Директором руської горожанки у Великому Березному, як і в попередні роки, залишався Староста Адальберт. Одночасно був він і дире-ктором чеської горожанки. Навіть наступного, 1938 року, коли чеські класи перевели до новозбудованої чеської школи, А.Староста продовжував очолювати обидві горожанки. Цікаві спогади про Адальберта Старосту і про Великий Березний того часу записав і опублікував Ференц Петро – учитель історії в Богданській школі Рахівського району. Це спогади сина згаданого вище директора горожанської школи Йосипа Адальбертовича Старости. Із 1932 до 1939 року він проживав у Великому Березному. У 1937-му йому виповнилося 9 літ: «В кінці 30-х років у В.Березному була спільна «Просвіта», в цілому панував український дух, був сильним пласт, хор. У душі зробили відтиск вчителі горожанської школи – Смеречанські, що були емігрантами із Наддніпрянської України. Смеречанський був учителем малювання ( і неабияким художником – різьбярем – І.Ц.).
Запам’ятався своєю надзвичайною інтелігентністю. Був надзвичайно активний у громадських заходах, активний пластовий організатор, просвітянин тощо. Його дружина постійно організовувала вечори.
Так, згадує Й.А.Староста про Великоберезнянську горожанку, де директорував його батько, людина проукраїнської орієнтації, що мала особисту переписку із Августином Волошином. В подальшому Адальберт Староста був репресований угорськими окупантами і три місяці відбув у таборі біля Ніредьгази. Потім його відпустили й відрядили в Ужок, а пізніше у с. Королево …
Ще одна місцева подія засвідчила проукраїнські настрої – плебісцит щодо мов. Горожанська школа у Великому Березному обрала, як сказано у шкільній хроніці, «малоруську (українську) мову викладання ». Довгопам’ятними стали й місцеві церемонії у день смерті (14.09.1937) та у день похорону президента – «Визволителя» Т.Г. Масарика. В урбаріальному домі Великого Березного організовано і проведено тризну… Свого творця і засновника Чехо-словацько-русинська республіка пережила не на багато. Вже наприкінці наступного, 1938-го, пам’ятник Т.Г.Масарику- найбільш величний тоді монумент в Ужгороді знесли мадяри.
Іван Циганин "Карпатська зірка" - 2007.
3
Від учителя до прем’єра
- 11.09.09, 15:42
30 років тому, 30 квітня 1979 року, у Нью-Йорку помер Юліан Іванович Ревай. Золотими буквами вписано навіки це ім’я у нашу історію, як ім’я педагога й просвітянина, талановитого адміністратора й відомого політика, як ім’я творця і прем’єр-міністра Карпатської України…
Родина Реваїв походить із села Мирча, Великоберезнянського району Закарпатської облатсті. Тут у Покровській церкві довго зберігали книгу «Апостол», в котрій є запис із літа 1888-го про те, що “півце-учитель Іоан Ревай служить у цьому храмі вже 22 роки». Саме у сім’ї навчителя мирчанських дітей Івана Ревая 26 липня 1899 року народився хлопчик, котрого нарекли Юліаном. Тут же у рідному Мирчі та в сусідній Костьовій Пастелі здібний хлопчина здобував початкову освіту. Далі Юліан Ревай навчався у школі при «півце-учительській семінарії» у м. Унгвар (Ужгород), а у 1913 році став учнем згаданого закладу. Відомий педагог із Перечина Павло Ясько так споминав ті часи: «Ми вступали до учительської семінарії вже із змадярщеним духом. Наша душа і серце одчужені были од родного народа. Нам заскіплювали до душі, що найсвятішою нашою задачею, як будучих народних учительок має быти вытворення 30-миліонового мадярського народа». Єдиною опорою «руського духу» в семінарії був хіба Августин Волошин, який у ті роки викладав семінаристам математику і педагогіку. А ще навчав їх любити рідну землю і служити своєму народові. Закінчивши семінарію у 1917 році, Юліан Ревай отримує право навчати у початкових школах, але тоді ж його мобілізують до австро-угорського війська, а фактично – на війну. Та вже наступного року і це військо, і вся величезна імперія Габсбургів впали. Якийсь час по світовій війні Ю.І. Ревай працював учителем у народних школах Марамороша… У 1923 році головний інспектор шкіл тодішньої Підкарпатської Русі чех Йозеф Петек запропонував Юліану Івановичу очолити в шкільній управі краю відділ шкільних будинків. 1925-го Юліан Ревай закінчив спеціальні університетські педагогічні курси і отримав диплом фахового учителя горожанської школи. Тоді ж референтом народних шкіл, а згодом – секретарем екзаменаційної комісії для учителів горожанок. На останній посаді працював до 1935 року. Водночас, від 1925-го і до 1935-го Ю. Ревай був і редактором урядового щомісячного видання – журналу «Учитель». Із шкільною управою в Ужгороді було тісно пов’язане і «Педагогічне товариство», створене ще 1923 р. Ю. Ревай став його секретарем. Разом із іншими активістами товариства (А. Волошин, О. Маркуш, П. Яцко, В. Желтвай та ін.) він готував випуски журналу «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936), який був своєрідним навчальним посібником для учителів початкових шкіл, насамперед – із краєзнавства. Для дітей товариство випускало «Наш родный край» (1923 -1938), а також 45 шкільних підручників. Ряд підручників підготував Юліан Ревай у співавторстві із О. Маркушем. Завдяки спільній праці цих двох педагогів у державному видавництві Праги у світ на початку 30-х рр. вийшли : «Буквар: читайте і пишіть», «Перша читанка, для 1 шкільного року», «Друга читанка, для 2 поступного рочника», «Отчина: читанка для 3-4 школьного року», «Живе сло-во: читанка для 5-6 школьного ро-ку», «Світло: читанка для 7-8 школьного року». Усі були схвалені міністерством освіти республіки й видані держав-ним накладом. Вони несли учням знання про рідний край і його природу, про народні звичаї і славну історію, прищеплювали юним повагу до інших народів. У доборі літературних творів для читання відчувалася національна спрямованість. Перераховані підручники були написані діалектним варіантом української мови. Як педагог, Ю. Ревай дотримувався тієї думки, що використання у навчанні місцевого діалекту є першим кроком до заведення у тодішніх школах літературної української мови. Ще 1928 р. вийшов його «Мадярсько - руський словник» (співавтори Е. Бокшай, Ю. Ревай, М. Бращайко ), де після мадярських слів подавалися спе-ршу місцеві діалекти, а вже потім – літературні українські терміни. Окрім того, згаданий словник пригодився ще й змадяризованим раніше вчителям, котрих у ті часи було чимало. Після виборів 1935-го Ю. І. Ревай як один із ватажків соціал-демократичної партії краю, стає на три роки послом (депутатом) чехо-словацького парламенту. Серед його інтерпеляцій (депутатських запитів) також чимало стосуються державної політики у галузі шкільництва. Посол висловлював незгоду насамперед із політикою міністерства освіти ЧСР за одобрення підручників на великоруській мові; наголошував, що це веде до посилення мовного х-осу у школах, вказував, що це суперечить висновкам Академії Наук Праги, котра визнала: «підкарпаський народ є народом малоруським або українським, а тому мовою навчання має бути українська літературна мова…». Року 1937-го на Підкарпатській Русі здійснено так званий «мовний плебісцит». У хронологічних записах про Великоберезнянську школу про це сказано так: «Сего року був заведений плебісцит щодо мови; школа підтримала за малоруську (українську-) мову викладання». У ході плебісциту батьки русинських школярів робили вибір між російською та українською граматиками. Результати були несподівані: батьки у 313 школах обрали «русскую», тобто великоруську мову, а українську вибрали 114 шкіл. Несподіванка й іронія полягали в тому, що батьки обрали граматику не ближчу, а дальшу від їхньої розмовної мови. Посол Ревай заявив у парламенті, що плебісцит антинауковий і незаконний… У 1935 – 1936 рр. видавався суспільно-господарський і літера-турно-критичний місячник «До перемоги». На кожному із його номерів зазначено: «Власник и видаватель, і відвічальний редактор Юліян Ревай». У третьому номері за 1936 рік опубліковано статтю редактора «Довкола автономії Підкарпатської Руси». Юліан Ревай бачив майбутнє рідного краю як української автономії у складі ЧСР. І наближав це майбутнє і як найактивніший учасник делегації на переговорах із Прагою про надання Підкарпатській Русі автономного статусу, і як автор « Конституційного Закону про автономію Карпатської України», який згодом прийняли і парламент, і сенат ЧСР. Вперше в історії частинка української території здобула найширші автономні права. Чехословацька газета «Лідові Новіни», описуючи ті події, підкреслила: «потиски рук Сірови, Тісо і Ревая символізують братерську спі-працю чехів, словаків і русинів…». Від 11.10.1938 до 06.03.1939 безперервно Юліан Іванович займав посади міністра уряду автономної Підкарпатської Русі… Внаслідок «віденських рішень» європейських держав наприкінці жовтня 1938 р. автономія «втратила» на користь Мадярщини Ужгород, Мукачево, Берегово, Батьово, Вилок… Про напружено роботу міністра Ю. Ревая В. Гренджа – Донський згадував: «Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?.. Куди евакуювати – ніхто не знає. Міністер Ревай радиться з генералом Сватеком… Довго радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима… Пробуємо відгадати, де буде наша столиця? Більшість думає, що Сваляви або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний. Та виходить пан міністр з вирішеною справою – евакуюємо до Хуста… Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут – там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні…». Популярний серед народу, молодий, енергійний, меткий, тверда рука, мотор політичного і господарського життя автономії – таких епітетів удостоювала тоді преса діяльність міністра Ревая. Повсюди на виборах до Сойму Карпатської України імена А. Волошина і Ю. Ревая стояли поруч. Навіть у багатьох агітаціних листівках. У документальній повісті ужгородського професора Сергія Федаки «Карпатський кросворд», виданій у 2009 році, наведено дві такі агітаційні листівки. Одну із них роздавали тоді вчителі школярам, щоб ті віднесли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 фебруара 1939 року будемо голосувати. Скажи й мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що лістру веде прем’єр-міністр А. Волошин і міністр Ю. Ревай…». Результати виборів пе-ревершили найсміливіші сподівання. У тодішніх умовах це було тим більше важливо, що вибори за єдиним списком Українського Національного об’єднання (УНО) були ще й своєрідним плебісцитом і показником довіри до хустського уряду. І найвищий показник на виборах тих дала Великоберезнянщина – 98,4 %... 6 березня 1939 року голова чехословацького уряду Р. Беран запропонував тодішньому президентові Е. Гахові усунути міністра автономного уряду у Хусті Юліана Ревая. Водночас було доручено А. Волошину усунути брата Ю. Ревая – Федора із посади УНО… 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. 15 березня, тобто наступного дня, Сойм урочисто затвердив цей акт. Юліан Ревай був призначений міністром іноземних справ та прем’єр – міністром уряду. Федора Ревая Сойм обрав одним із двох заступників Голови Сойму. Прем’єр – міністр Ю. Ревай робить спроби домогтися вирішення долі Карпатської України дипломатичним шляхом, а не силою зброї…Іван ЦИГАНИН,
"Карпатська зірка" - 2009.
3
