хочу сюди!
 

Sveta

34 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «бандера»

Убийца, разоруженный любовью

Богдан Сташинский, убив Степана Бандеру, потом «выбрал свободу»

Эта история очень интересна с точки зрения морали. Советы годами пытались вытравить из Богдана Сташинского всякие человеческие чувства, воспитывая из него выдрессированного робота-убийцу.

Это чудовище в человеческом образе они вооружили специально разработанным средством, предназначенным исключительно для бесследного уничтожения. И тем не менее любовь к своей жене-немке побудила Сташинского порвать с Советами, хотя, как следует из материалов суда над ним, в значительной степени сыграло роль и отвращение, которое он стал испытывать к своим хозяевам.

После бегства Сташинский сознался в двух преступлениях, прекрасно понимая, что поплатится долгими годами заключения. Летним вечером 1961 года в американский разведывательный центр в Западном Берлине позвонили из полицейского участка по обычному делу: человек, представившийся агентом советской разведки, приехал городской железной дорогой в западный сектор, обратился в полицию и требует связать его с американскими властями. Этим отчаянным поступком Богдан Николаевич Сташинский, которого в следующем месяце немецкий суд приговорил к длительному сроку заключения за убийство, покончил со своей карьерой в качестве советского осведомителя, разведчика и убийцы. Как всегда, он точно рассчитал время. На следующий день, 13 августа, Восточный Берлин был отделен от Западного сплошной стеной...

...Его бегство, которое в то время не вызвало особого интереса, позволило Западу получить подробные сведения об организации и методах действий советской системы шпионажа. Оно также раскрыло захватывающие подробности двух политических убийств, настолько тонких по замыслу, что по сравнению с ними самые таинственные уголовные дела выглядят просто примитивными. Агент Сташинский оказался исполнителем леденящего душу метода, придуманного советской разведкой специально для того, чтобы избавиться от двух политических деятелей, которые на протяжении многих лет сильно раздражали Кремль.

Еще задолго до того, как была назначена дата суда, западные разведчики долго проверяли признания Сташинского, пока не убедились, что он действительно бежал, что он не «подсадная утка» в игре контрразведок. Многочисленные попытки советской стороны высмеять показания Сташинского перечеркивались самой реакцией на его бегство: 17 ответственных работников разведки были сняты с должностей.

Богдан Сташинский с родней

Богдан Сташинский (слева крайний) с родней, мать и отец – справа

Сташинский, естественно, перешел на Запад по личным соображениям. Время и обстоятельства обратились против него. Руководство стало подозрительным и установило за ним слежку. Он сделался безработным шпионом с опасными обязательствами по отношению к государству, которому так преданно служил. Оказалось, что на Западе у него куда больше шансов выжить, хотя он и понимал, что придется отвечать на суде за два совершенных им убийства. Более того, бегство на Запад было единственным способом сохранить брак с немецкой девушкой, любовь к которой он ценил намного выше карьеры.

Хотя Сташинский был «безусловно» предан делу коммунизма, ничто в его подготовке с юности в советской системе шпионажа и в его последующей деятельности не давало оснований усматривать в нем безжалостного убийцу. История взлета и падения его шпионской карьеры не вызывает ни малейших симпатий к нему, но тем не менее это уникальный случай в анналах современной разведки – шпион встречает девушку, влюбляется и отказывается от своего ремесла.

Свою карьеру в советской разведслужбе Сташинский начал с предательства собственной семьи. Сташинские жили в небольшом западно-украинском селе Борщевица и много лет были связаны с националистическим движением. Задержанный милицией за мелочь – ехал без билета в поезде из школы домой – Богдан быстро попал в тенета КГБ. Услышав на допросе скрытые угрозы в адрес своей семьи, Сташинский тут же рассказал все, что знал, об их подпольной деятельности. Через несколько месяцев он уже работал на КГБ под агентурной кличкой и принимал участие в уничтожении остатков украинского национально-освободительного движения.

Молодой Богдан Сташинский полюбил Львов

Летом 1951 года он попал в спецгруппу, отряд особого назначения, прибегавший к своеобразной тактике для выявления украинских подпольщиков. Особенно там любили прием, словно позаимствованный из детективных фильмов. Украинца, подозреваемого в связях с подпольем, арестовывали и везли машиной в другой город. По пути машина вдруг «ломалась» поблизости от крестьянского домика, куда конвоиры и вели арестованного на время «починки». В домике располагалась спецгруппа Сташинского, выдававшая себя за украинских партизан. Поднималась стрельба, конвоиры, пораженные холостыми патронами, падали навзничь в лужи куриной крови. Освобожденного арестанта отводили в схрон, где находились другие лжепартизаны. Здесь ему предлагали написать о своей работе в подполье, чтобы впредь партизаны имели основание защищать его. Получив письменные показания о его деятельности, «освободители» вели пленника в «партизанский отряд». Но увы, попадали в засаду, и их хватали советские солдаты в форме, которым доставался и уличающий документ. Команда Сташинского так удачно разыгрывала эту мелодраму, что многие подпольщики так и попадали на расстрел в полной уверенности, что им просто ужасно не повезло.

К 1952 году молодой Сташинский, красавец двадцати одного года, прошел огонь и воду в тайной полиции и сумел убедить свое руководство в том, что беззаветно предан коммунизму. Его начали готовить к серьезному заданию на Западе. Следующие два года он проходил интенсивное обучение в Киеве, изучая немецкий и польский языки и осваивая основы разведывательного дела. После успешного окончания занятий в его честь был устроен банкет. Затем Богдана отправили в Польшу, чтобы испытать его способности как агента: ему предстояло обернуться в новую личину, которую ловко разработали под его истинное прошлое и будущие нужды в Главном управлении контрразведки в Москве.

В отличие от прежних псевдонимов, которые ему давали, этот – Иозеф Леман – имел полную биографию. С июня по октябрь 1954 года Сташинский усваивал подробности жизни несуществующего персонажа. Он посещал каждую улицу и каждый дом, которые фигурировали в его легенде. Леман даже изучал производственный процесс на сахарном заводе, где якобы работал подростком. После этой кропотливой подготовки Сташинский уже под именем Иозефа Лемана очутился в Восточной Германии. Он работал листорезом, диспетчером в гараже, который обслуживал советское представительство при правительстве ГДР, переводчиком с польского языка в министерстве внутренней и внешней торговли. Но его шпионская работа была сугубо рутинной и никак не вдохновляла бывшего бойца спецгруппы. Он устанавливал контакты и передавал сведения другим агентам. В Западную Германию ездил рядовым курьером. Как-то его послали в Мюнхен записывать номера всех военных машин, какие встретятся. Он исполнял скучные обязанности и понятия не имел о событиях, которые вскоре перевернут его личную и служебную жизнь.

Паспорт Богдана Сташинского

На танцах в Восточном Берлине он встретил девушку по имени Инге Поль. Когда Иозеф Леман вел ее по танцплощадке, его внезапно охватило чувство, не имевшее ничего общего со шпионажем: он влюбился. Инге Поль, парикмахерша двадцати одного года, никак не напоминала фатальных женщин со страниц детективных романов. Внешность у нее была самая что ни на есть обыкновенная, иногда даже неопрятная. За столом она вела себя, словно волк. Интеллектуальными запросами не отличалась. Тем не менее она была искренне предана своему другу, который без памяти влюбился в нее.

Страницы: 1 2 3 4

Степан Бандера і Авраам Штерн


           Степан Бандера:"Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну.Ми боремося за українські ідеї та цілі.Коли цей останній бій почався,я віддав наказ моїм людям здійснити все можливе,щоб взяти участь у боротьбі разом з німецькими військами.я дав розпорядження негайно організовувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни.Я віддав цей наказ до початку війни... " .
      "...віддаючи свої накази я не спирався на жодні німецькі органи влади, й на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців."

          Авраам Штерн: "Мені абсолютно зрозуміло: європейське єврейство буде знищене, якщо ми не прийдемо до угоди з Німеччиною... . Для мене очевидно, що наш ворог - це Британія. Британія могла врятувати мільйони наших братів! Але так  само очевидно що вона їх не врятує! Навпаки, вона зацікавлена у їх знищенні. Воно потрібно їй для того щоб встановити владу арабів в країні, яка буде слухняним знаряддям в її руках. Користь від нашої допомоги союзним державам буде невелика, а для нас же вона попросту дорівнює нулю. Тому залишається тільки одне: угода з німцями про порятунок європейського єврейства. Німці можуть "очистити" Європу від євреїв, переправивши їх сюди, в Ерец-Ісраель. І Німеччина може погодитися на такий варіант, якщо ми станемо воювати проти англійців."

Бандера і Целенбау.

Написати цю замітку мене змусили висловлювання українофобів типу табачника що Степан Бандера перебував на "відпочинку та курорті" у концентраційному таборі Заксенхаузен.

Саме на цьому, і ТІЛЬКИ  на цьому ( що перебував С. Бандера у відносно комфортних з їхнього погляду умовах) грунтуються звинувачення горе-істориків і кремлядських прислужників у колабораціонізмі
С. Бандери.

Ні одна людина у здоровому глузді, повторюю,у ЗДОРОВОМУ глузді не буде стверджувати що перебування у концентраційному таборі, будь-яке перебування за колючим дротом можна назвати "відпочинком" чи "дарунком долі".
Ув"язнення може бути тільки ув"язненням, тюрма тільки тюрмою. Тільки для  того щоб зламати волю людини і домогтися втратити віру, породити зневіру а інколи і довести до божевілля.

Якщо звинувачувати у колабораціонізмі тільки за перебування у певному місці і в певний час, то логічно припустити, що і інші люди, які перебували разом з С. Бандерою мають бути звинуваченими у ньому.

Але по порядку :
 
Тюрма Целенбау мала декілька зон.
Зона "А".
Там дійсно були більш-менш прийнятні умови. Але сиділи чи точніше "відпочивали" за термінологією собачників там визначні персони : родичі кронпринца Баварії Рупперта, Курт Шушнінг з дружиною та інші VIP персони.
"Відпочивав" тав і син Й. Сталіна Яків Джугашвіллі.
Умови в таборі : спальня на 2 персони, окремий санвузол, сигарети, чиста білизна, передачі Червоного Хреста з шоколадом та іншими смаколиками.
В той час як сотні тисяч інших радянських військовополонених годують чортзна чим!

Ну чим тобі не колабораціоніст?! Але коли хто небудь звинувачував Якова Джугашвіллі у колабораціонізмі?
Тоді чому звинувачують С. Бандеру?


Але навіть такі "комфортні умови" не спасли сина Сталіна від божевілля : у день смерті він з полінякою ганявся за охоронцями, а потім демонстративно перейшов у заборонену зону з криками: "Стріляй у мене! Виконай наказ!"   де і був застрелений.

Курт Шушнінг.
 Австрійський федеральний канцлер теж перебував тут. Після закінчення 2 світової війни емігрував дор США де викладав політологію у одному з університетів з 1948 по 1967 роки.
Американське громадянство отримав у 1956 році.

Хіба могла отримати вид на проживання і громадянство  США людина звинувачена у колабораціонізмі?


Хтось заперечить, що могла, але будьте обєктивні, мова ж іде про політика, який власне вже нікому не був потрібен, а  не наприклад про розробника прогресивної вундерваффе фон Брауна!

Але Степан Банера перебував не у зоні "А", а в іншому, одноповерховому Т подібному будинку.
Умови зовсім інші: 90 камер у трьох коридорах, душова 1 на коридор, туалети в камерах.
Ось декілька фото :









На першому фото камера де сидів Мартін Німмелер, офіцер-підводник 1 світової війни, який після війни став пастором- протестантом і відкрито виступав проти Адольфа Гітлера у своїх проповідях : "Потрібно поклонятися Богу, а не людині".
До речі Мартін Німмелер став лауреатом Міжнародної Ленінської премії "За зміцнення миру між народами" у 1967 році.

Чи могла радянська бюрократія вшанувати людину яка могла бути колабораціоністом?!
Скажете що це маячня?! Але ж він сидів разом з С. Банерою! Можливо навіть за іронією долі у сусідніх камерах!

Жорж Валуа.
Один із засновників французьких організацій фашиського толку "Аксьйон Франсез" та "Фасції".
Саме він, разом з Жаном Артюном, який так само як і Ж. Валуа загинув у концтаборі створили першу збройну цивільну організацію, яка перейшла до безпосередньої збройної боротьби з німецькими окупантами. Парадокс і чорний гумор історії, але французьський опір як виявляється створили фашисти!!!  То чому Рух Спротиву у Франції ввважають антифашиським рухом, а ОУН-УПА з С. Бандерою колабораціоністами німців?
До речі дууууже цікава історія з французькими комуністами:
ФКП  з початком 2 світової війни висунула лозунг братання з німецькими солдатами, усунення від влади французького уряу і створення новітньої "Парижської Комуни". Звісно що КПФ була піддана репресіям, але після окупації Франції німцями стала співпрацювати з новою владою, і навіть хотіла налагодити випуск своєї комуністичної газетки "Юманіте".
Ось такі парадокси : фашисти у Спротиві а комуністи співпрацюють з нацистами!

Стефан Ровецький.
Генерал Армії Крайова - був страчений за наказом Гіммлера 2 серпня 1944 року після початку Варшавського повстання.

Поляки ж не говорять що він там "відпочивав на курорті".

Ось така-то зовсім "не табачна історія".

19.12.2012                                                      Рівне





Правила життя Євгена Стахова. До 94-річчя

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор... Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада... Червоно-чорний прапор - це фашизм.

Тим пригодам, які пережив цей чоловік, може позаздрити будь-який супергерой.

Почавши з організації армії Карпатської України, у 1942-1943 рр. оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Він причетний до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України. Він причетний до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

На еміграції Стахів став одним із активістів "двійкарів" - демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбупроти СРСР. Його брат був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син - лауреат Нобелівської премії.

Зараз важко повірити, щоб українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Справді, незнання власної історії сприяє породженню міфів, які відводять нас далеко від правди про самих себе.

Останній з керівної ланки ОУН, Євген Стахів все ще хвацько відповідає на запитання, любить пожартувати, дозволяє собі сльози тільки коли декламує вірші Шевченка, і сьогодні святкує свої 94-ті уродини у Нью-Йорку, де живе вже 69 років.

 Євген Стахів. Фото: Руслан Канюка ("День")

Він голова президії Середовища УГВР за кордоном, кавалер 3-х орденів: "За заслуги перед Україною" (який отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (які отримав з рук Віктора Ющенка).

Ще донедавна Стахів особисто керував власним двадцятирічним "б’юіком". Його старший син - директор з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, лауреат Нобелівської премії Євген-Зенон Стахів, не дуже полюбляє їздити з батьком, до речі, також інженером за фахом. Справа в досить екстремальній манері водіння.

"Історична Правда" бажає Євгену Стахову здоров'я. З нагоди його дня народження ми підготувавали добірку цитат оунівця.

--------------------

Моє основне правило - бути оптимістом. Тільки завдяки цьому - а також умінню пожартувати - я й живу так довго. Тому й доля любила мене, не цуралася.

Намагаюся донести до всіх правдиву історію українських націоналістів. Вірю, що треба писати правду про ці події - без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших.

Щодня проводжу дві години за читанням інтернету. Читаю статті New York Times, "Української Правди", "Дзеркала Тижня" - щоб знати, що діється в світі, що діється в Україні.

Я пишаюся Перемишлем – він згадується вже в "Повісті врем’яних літ", коли князь Володимир підкорив Червенські городи. Тож я народився в одному з найдавніших міст Русі.

Батько був офіцером Української Галицької Армії. Тож сам час і виховання визначили долю всіх членів нашої сім'ї. Нас було шестеро дітей, і всі ми входили до ОУН.

Через переслідування польською владою ми були змушеніемігрувати до Чехословаччини. Та в тих таборових умовах точилося досить жваве культурне, громадське життя, яке формувало мою свідомість, в першу чергу — національну. Але найбільший вплив мав на мене батько. Він багато розповідав мені про свій рід, про себе, я бачив його в стосунках з людьми, мимоволі перебирав собі його переконання. Батько розповідав мені про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова (1850 р.н.). Дідо був жонатий з Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, старого козацького роду.

Моєму вибору вступити до ОУН сприяло й те, що мій старший брат Володимир уже був активним учасником ОУН. Він став міністром закордонних справ Української Республіки. Він власне стояв поряд з іншими провідниками ОУН на тому балкончику, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.

В 7-му класі мене обрали головою міжкласової шкільної громади. У нас був звичай, що на голову обирали учня 7-го класу на рік. І це був, так би мовити, великий війт на цілу гімназію. Він мав справу з директором, виступав з промовою на святі Шевченка… Я багато цитував Шевченка. Взагалі багато його знаю напам'ять.

Я багато мандрував (ми називали це прогульки) по Карпатах.

19 листопада (1938 року) на студентській забаві в Народнім домі я мав дивну несподіванку. До мене підійшов незнайомий чоловік і запитав: "Вас звуть Євген Стахів?" "Так". "Я Роман Шухевич. Хочу вас попередити, що з Перемишля до Львова приїхала поліція. Арештовує деяких людей, питали про вас. Раджу не йти додому ночувати і взагалі втекти". Я подякував і скористався з його поради. Багато хто тікав на Карпатську Україну, я пішов до Івана Равлика, щоб допоміг.

В ті часи, коли я жив у Карпатській Україні, русинські тенденціїпоширювалися досить сильно. Я вважаю, що Авґустин Волошин[прем'єр-міністр і президент Карпатської України – ІП] вів правильну політику, краще все ж пряником, ніж батогом.

Ще немає правдивої історії Карпатської України, можливо, ніколи і не буде.

Мушу сказати, що таких добрих людей, як на Словаччині, я мало зустрічав.

У Німеччині я став працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту - щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади. Дещо розносив особисто по різних бюро в Берліні. Так прожив до вибуху німецько-польської війни.

Вчився їздити на автомобілі, 1 вересня 1939 року якраз складав іспит з водіння. До речі, і досі тут, в Америці, послуговуюся тим свідоцтвом.

Восени 1940 року в Берлін мав прибути Молотов підписувати новий договір — на продовження попереднього. Мій брат передбачав - і попередив нас про те - що існує небезпека арешту. Так і сталося.

Одного листопадового ранку (о сьомій годині) несподівано подзвонили в двері Української пресової служби, де я мешкав. Відчинивши, я побачив двох незнайомих чоловіків в цивільному. "Чи ви Свген Стахів?" Я відразу пригадав собі розмову з Володимиром. "А що, вже приїхав Молотов?" — питаю. Вони збентежено перезирнулись: "Звідки ви знаєте, що ми до вас у справі Молотова?" Я промовчав.

Мене гукнули до телефону. Я взяв слухавку, не знаючи, з ким говоритиму. А то дзвонив комісар гестапо і повідомив, що справу з моїми іспитами погоджено, факультет металургії погодився мені їх відтермінувати, отож я можу спокійно сидіти в тюрмі ще пару днів.

Євген Стахів. Фото 1940-х років

Донбас - земля, яку відкрив душею. Після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Тому було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. Тоді, у 1942 році я отримав завдання від "Леміша" (Василя Кука - згодом Головного Командира УПА, який помер у Києві 2007 року) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу в Донбасі.

Донбас не завжди був такимМи, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада. Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися там демократами!

Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар.

В той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України.

Ми боролись за самостійну Україну, за демократичну Україну з соціальною справедливістю, рівністю, де би всі громадяни були рівні. Ми знали, що в Україні є національні меншини. Спочатку в нас було гасло "Україна для українців", але я воював на Донбасі і мої колеги казали, що це гасло є недобре, і ми це гасло відкинули і боролись за демократичну країну з рівними правами для всіх.

До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї від Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ-ій Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму. Для бандерівського націоналізму місця немає, він повинен змінитися.

Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було поганодля українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну.

Коли ми воювали проти німців, то багато хто з Донбасу казав - ми є "русские украинцы". Але мушу сказати, що проти німців там було легко воювати. Проти комуністів тяжче.

Ще пам'ятаю, як обурювався, коли мова заходила про стосункигаличан і східняків. Нам неодноразово говорили, що ми, галичани, повинні змінитися. Говорили, що ми гарні організатори, а от керувати країною нас не пустять, бо Україна - це не лише Галичина, це щось значно ширше, а ми занадто вузько мислимо… Але якщо зараз подивитися на те, хто при владі, то й справді, де там галичани?

Після війни я виїхав до Америки. Саме там у 1953-му вперше побачив фільм "Молода гвардія". Гірше того, моїм ім'ям назвали зрадника молодогвардійців - Євгенія Стаховича. Я був злий, як чорт. Я знав, що ім'я перекрутили. Більшовики як прийшли, то хапали всі німецькі документи. А в тих документах значився такий чоловік, як Євген Стахів. Адже німці шукали мене цілий рік. Ці документи й були надані Фадєєву, коли той писав свій роман.


Я категорично заперечую існування "Молодої Гвардії"! Те підпілля, яке описав у своєму романі Фадєєв, буквально змалювали з національно-визвольного руху. Фадєєв просто "перефарбував" його в червоний колір та додав провідну роль партії.

Червоно-чорний прапор - це є фашизм. Бо тільки більшовики, нацисти й італійські фашисти Муссоліні зробили партійні прапори державними. До речі, в УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Армійці бандерівського напрямку виступали під синьо-жовтим прапором, а мельниківці - під жовто-синім.

Співпраця ОУН з німцями була вже давно. Задовго до Другої світової війни, ще до приходу до влади Гітлера. Німеччина на той час була республіканська - демократична. Українці разом із німцями робили саботажі проти Польщі.

Версальський договір поділив Україну навпілзалишивши частину під Польщею. Німеччина воювала за ревізію цього договору. Ми всі, патріоти, також стояли за ревізію цього договору, щоб знову об'єднати Україну. Отже, ми стояли з німцями на однакових позиціях щодо ревізії цього договору. Ми сподівалися, що будемо об'єднаною країною в новій Європі, хоч і розуміли, що так звана "Нова Європа" - це буде гітлерівський СРСР! Ми готові були задля об'єднання України стати німецьким васалом.

Мої колеги хваляться, що ми почали воювати проти німців. Ні. Це німці нас змусили з ними воювати. Я був такий самий германофіл, як і всі другі, але коли вже почали німці шукати за мною, то і я став з ними воювати. І зараз я кажу, що німці добре зробили, що нас тоді розігнали, бо ми би ніколи не мали самостійної України. Нас світ прокляв би, що ми є прислужники німецькі!

Але чекайте. Якщо Сталін уклав договір із Гітлером, то це що, було добре? А як ми уклали договір із Гітлером, то це вже є зле?

УПА не винна ні в чому, бо тоді УПА не було! Армія з'явилося в 1943 році на базі боротьби з гітлерівцями. То було повстання проти німців.

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор.

Я не раз говорю за кордоном з тими дивізійниками, хто дійсно був у німецьких дивізіях, і вони кажуть, що воювали за Україну. Яку? Під німцями? А як я кажу, що ви воювали за Німеччину, то вони шаленіють.

ОУН віддала наказ не вступати до дивізії "Галичина".

Є два націоналізми: екстремістський із еміграції, штучно привезений назад у Київ, і новий народний націоналізм, репрезентований Майданом. На Майдані панував правдивий історичний український дух – козацький.

Ідея української самостійності була спопуляризована Помаранчевою революцією.

Тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?

Паспорт Стахова 1946 року 

Нове тисячоліття в цій частині світу залежатиме від дружньої співпраці народів Центральної Європи. У 1938 році я воював проти угорців за вільну Карпатську Україну й сидів у їхній в’язниці. А тепер інші часи.

То змінилося, вже немає війни, жодного ОУН-УПА. Тільки співпрацею з сусідами ми можемо щось зробити для України, сьогодні дружба й лояльність означають більше, ніж спротив.

Я очолював Товариство українсько-єврейської співпраці.Український антисемітизм був шкідливим і злочинним ідіотизмом.

Не так тії воріженьки, а як свої люди. Росіяни тут ні до чого. Вони тільки тішаться, що хохли тут один одного їдять. І так було в Україні після Хмельницького, і так було після Мазепи, і після 1918 року, так є зараз.

УПА я оцінював і оцінюю дуже високо. Це була моя армія, я вербував до неї добровольців. А ОУН? Це була моя партія, а Бандера й Лебедь були моїми провідниками. Але я мислив інакше, ніж вони, дискутував із націоналістами. Тільки от воєнні часи не сприяли дискусіям.

Зараз ми повинні бути всі разом. Ми можемо мати різні погляди, але якщо хочемо мати демократичну міцну Україну - треба об'єднуватися!

------------------------

Ця стаття скомпілювана з висловлювань Євгена Стахова, які були опубліковані в книгах, інтерв’ю, сказані під час особистої розмови.

Більше про білі плями в українській історії від безпосереднього її творця - у автобіографічній книзі Євгена Стахова "Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя", яку укладач цього тексту готує до перевидання.

Олеся Єдинак

Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

Про убивцю С. Бандери – Б.Сташинського

Роман Сергія Германа, названий ніжним жіночим іменем «Інґе», який щойно випустило видавництво «Ярославів Вал», — повний флакон інтриг — від інтимних до… історичних, адже йдеться не просто про кохання в іще тоді не розділеному стіною, але поділеному на сектори Берліні, а про кохання й долю саме убивці Степана Бандери – Богдана Сташинського й німецької дівчини, яка стала йому дружиною. Тож інтимне з його своєрідною логікою вчинків — лиш частка історичного тла. Найбільший парадокс полягає в тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити хід історії.



Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де на якийсь час з’являються свої головні герої — суддя Яґуш і адвокат Гельмут Зайдель. Перший виносить вирок убивці — всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства, а другий – іще більший герой-тріумфатор, завдяки його блискучій адвокатській промові виліпився такий гуманний результат: «захист дав цьому переконливі докази, слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства в Карлсруге».

Після вироку адвокат Гельмут Зайдель почув у кав’ярні від поважного колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного була спричинена і тим великим позитивним враженням, який принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу».

У відповідь звучать не менш інтригуючі слова адвоката Зайдля: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

Обидва правники сходяться на тому, що навіть кримінальний кодекс ФРН, цілком придатний для оцінки карних вчинків, має певні недоліки, бо не враховує злочини, організовані державою — адже „це два зовсім різні типи злочинів”.

А читач не підозрює, що десь у той же час, в іншому кутку Європи, в московському Кремлі, шеф КДБ Шелєпін отримує черговий втик-наганяй від Микити Хрущова з того ж самого приводу: бо „молодчики” із совєтської розвідки зазнали найбільшої поразки на західному напрямку — як не пасли, але упустили свого „кадра” Сташинського, дали йому можливість втекти разом із жінкою-німкенею в Західний Берлін, добровільно здатися американцям, внаслідок чого й відбувся потім суд – мабуть, не тільки й не стільки над ним, скільки над радянською владою з повним розвінчанням найпідступніших і найкривавіших методів есесерівської розвідки й системи в цілому.

Але наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: дуже приватно-інтимною історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе – вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного. Цікава деталь: Берлін 50-х років минулого століття являв собою місто, поділене на чотири сектори, найбільшим із яких був радянський – до нього входило аж вісім районів, починаючи з центру і закінчуючи Кьопеніком, і кордон між східною і західною зонами був фактично умовним. Тож іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка. Щоправда – безуспішно. А от закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець Богдан Сташинський.

Вже в перший рік знайомства й кохання якимись жіночими фібрами Інґе відчуває-передбачає, що на їхню долю випадуть важкі випробування. І коли їх обох викликають до Москви, Богдан зізнається коханій, хто він насправді, розповідає, що саме він ліквідував Лева Ребета і Степана Бандеру, пояснивши, що ті були керівниками націоналістичної організації. Інґе шокована. Але вона – не раз під впливом проповіді священика в кірсі розмірковуючи про всепрощення Ісуса, який пробачив навіть блудницю, – пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі усю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»…».

Віра і любов Інґе роблять її сильнішою від коханого – красивого агента-шпигуна. Завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з московсько-гебістського гачка та їдуть без дозволу КДБ в рідне село Богдана на Львівщину, де живуть його батьки і сестри і де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших. Адже свого часу він вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру – зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру. Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, чого б це не коштувало, бо КОХАЄ по-справжньому. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього. Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина – це ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них – втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. „Я багато думала і думаю про те, – пояснює вона Богданові, – яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої... Як їх тепер називати?” А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно її заспокоює: „Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться”.

Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя – попри все дістатися до Західного Берліна, де перед ними відкриється рятівницею... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99-ти випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної – на перший погляд – німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість по відношенню до своїх героїв, сказати б, — ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, легко пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько-шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд-Михайлика. Там, звичайно, одразу видно, на чиєму боці автор, кому з героїв симпатизує. Як видно одразу й те, хто переможе, адже в голові письменника – ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші, – але гвинтики в механізмі цієї радянської машини.

У романі ж «Інґе» все зовсім по-іншому, починаючи зі ставлення автора до героїв. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна «остранение», який він народив, детально розбираючи поетику Федора Достоєвського. Дійсно, якщо француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвський, кажучи про будь-якого зі своїх героїв, не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи будь-кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос (внаслідок саме авторського «остранения», що є чимось більшим за «відсторонення»), і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвського», якщо скористатись іще більш узагальнюючим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення від героїв спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком творчої манери прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів-характеристик по відношенню до будь-кого з радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна і закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш в тексті й авторських симпатій-співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно, толерантно й відсторонено вдивитися в той час і події тих буремних літ (від моменту ліквідації Бандери у 1959-му до суду через якихось два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді „вирощеної” за ніч Берлінської стіни.

Хіба що ставлення автора до головної героїні Інґе не можна назвати абсолютно нейтральним, відстороненим на всі сто, і то воно, це ставлення, відчувається, скоріше, в підтексті і пов’язане, напевне, з тим, що Інґе – жінка.

Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії в кінцевому результаті – і для її учасників, і для нащадків. А те, що вона бачиться не з висоти поглядів керівників держав, переможних маршалів чи їхніх критиків-суддів, а викристалізовується у вчинках і чуттях простої німецької дівчини Інґе, яка спочатку зналася хіба що на зачісках і джазі, та виросла зі своєю любов’ю – так і хочеться сказати – в могутню жінку, – то це лише додає достовірності та щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує-єднає собою європейський контекст із українським. Будемо відверті, практично жоден із теперішніх наших авторів – хай і лауреатів високих премій – не спромігся зробити чогось подібного до того, що зробив Маркес із, здавалося б, заштатної наркокартельної Колумбії чи досяг своїми романами Кундера із невеличкої Чехії. Бо наші, як правило, лише для суто „внутрішнього вжитку”. А в „Інґе” отой більш масштабний євроконтекст відчутний, і не лише завдяки тому, що центром подій є Берлін – з його численними штрасе, з цілими спецкварталами шпигунських підрозділів Штазі й КДБ, з його розподілом на сектори, яке здійснили вчорашні союзники-переможці Другої світової. Це євроєдання відбувається, не в останню чергу завдяки європейській манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів – манері відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, навіть у підкірці або, якщо хочете, – у вивищенні прав людини, зокрема і права на любов. Інґе перед початком процесу, звертаючись до уявного судді зовсім не для того, аби виправдати чоловіка, говорить: „Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії – покручені, покривлені, але нероздільні”.

Автор встояв перед очевидною спокусою цитування історичних документів – жодного свідчення Сталіна – Берії або ж Хрущова – Шелєпіна, чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча моє чуття й відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого, скажу так, підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений та знайомий з історією читач відчує неймовірну напругу фіналу і щось подібне до катарсису. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож у літаку від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні – під наглядом пильних очей, звичайно. Але несподівано народжений син-первісток через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки-гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похоронах, якщо таке вдасться. Коли подружжя непомітно все-таки вибирається на Берлінський вокзал, то ще не знає всієї причини, не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих „штатских”. Та попри все їм вдається – таке їхнє щастя – проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінської стіни! В таке везіння від неймовірної напруги моменту важко повірити навіть читачеві, що вже забув про першосторінкові адвокатські натяки на хід і результат суду, який не міг би відбутися, якби героям не вдалася таки втеча.

Більшість із нас пам’ятає з дитинства, як на запитання „про що кіно” або „про що книга” найчастіше чули відповіді: „про війну”, „про любов” або „про шпіонів”. Так от, в данному випадку я б відповідав: про Любов! Звичайно, мені, як і багатьом із читачів, було б, мабуть, комфортніше, якби ролі виглядали по-іншому: щоб Інґе була українкою, а Богдан, скажімо, німцем. Але сталося, як сталося, до того ж, вони все одно нероздільні – в любові та спокуті, й боротьбі проти КДБ, врешті-решт... „Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю”.

Це лише друга книга автора, але є підозра, яка переходить у впевненість, що вже цей роман ставить його в ряд найсерйозніших і наймодерніших прозаїків нашої сучасної літератури.

Станіслав БОНДАРЕНКО

Бандера не прийде – однозначно!

Є таке популярне гасло: «Бандера прийде  – порядок наведе!»  – яке можна часто почути на різних заходах у Львові, особливо національно-патріотичних мітингах чи маніфестаціях. Найбільше полюбляє скандувати це гасло молодь, що і не дивно, але дивно інше: чому власне саме Степан Бандера повинен приходити й наводити порядок в сучасній Українській Державі? Теж мені крайнього знайшли в якості прибиральниці...
Ні, я розуміюся на метафорах і на гіперболах, як розумію, що мова йде про ідейну спадщину Степана Бандери, а все ж чому так прямо і не сказати: «Ідеї Бандери вжиття проведем  – своїми руками порядок наведем!» Власне так і діяла когорта людей з УВО-ОУН-УПА: вони не чекали, що хтось там дасть їм свободу, державу і наведе порядок в ній. Ці люди за власною ініціативою бралися за роботу в різних сферах суспільного життя, чим і ствердили навічно в Україні свою Ідею і Чин.
Для чого заведена ця дещо абстрактна розмова? Власне заради конкретики, якими є майбутні політичні вибори в Україні до Верховної Ради: які б гасла не проголошували політики і яких би глобальних та радикальних обіцянок не робили, а все одно людям потрібно ясно усвідомити наперед, що саме вони будуть виконавцями або і навіть жертвами від діяльності новообраної ВРУ. Дива не станеться, бо в політиці його не буває! І економіці так само. Час це усвідомити чітко і однозначно.
Можна нагадати, як всі вірили, що ось Україна стане незалежною і ми тут же заживемо гарно і заможно! Не сталося такого дива, а стався Кучма. Або після славної Помаранчевої революції так само всі в Україні сподівались на диво: зараз Ющенко і Тимошенко зроблять наше життя чудовим-пречудовим. І тут нічого не вийшло гарного. Далі багато хто увірував у диво «владної руки господаря» Януковича, що враз наведе порядок і дисципліну в Україні, а затим і добробут. Що маємо насправді  – самі бачите: доброго мізерно мало.
І виникає просте запитання: коли ж ми в Україні нарешті перестанемо вірити у міфічне диво миттєвого збагачення і розпочнемо самі працювати, самі наводити лад у власній державі? На себе особисто працюємо хто на що гаразд, тоді як до державного... Тут явний негаразд.
Є гарне прислів’я: «Біда вимучить  – біда й виучить». Щось в Україні з тою виучкою ну ні в яку. Виникають і зникають в Україні різні політичні МММ, знову і знову якийсь черговий політичний Мавроді надурює людей  – і мало що йде в науку українському виборцю, який і далі вперто вірить в диво: ось проголосуємо, оберемо вождя-генія і завтра настане красота, а не життя. Хоча після виборів настає час протилежного обіцяному нового гасла типу: «Покращення вже сьогодні»  –  було учора»
Таким чином закликаю більшість активного електорату в Україні не тільки і не стільки перейматися результатами нових виборів до ВРУ, як грунтовно задуматись над тими власними діями в подальшому після виборів та над відповідними вимогами до законодавчої і виконавчої влад. Особливо це стосується вже досить значного прошарку української буржуазії і малого, і середнього, і великого бізнесу, тому що там є що планувати і є що втрачати, якщо в Україні розпочнеться чергова політична деструкція. Тому для вас, любі буржуа, особливо теза «чесних виборів» повинна стати першочерговою!
В політичній боротьбі багато хто з «претинднетів на папаху» готовий піти на все заради досягнення перемоги, але обмежує оте його «все» усвідомлення, що і суперники також можуть піти на все що завгодно. Тому і тільки тому всі учасники виборчого процесу всіма силами повинні намагатися діяти чесно самим і вимагати цього від інших, а не навпаки  в жодному разі! Чесна перемога у виборах дає право на владу, тоді як нечесна сфальшована перемога владу дає, а права на неї  – ні. Чесність виборів є одною з головних суспільних вимог!
І ще одне є важливим, про що я вже сказав вище: виборець повинен усвідомлювати подальшу мету свого вибору. Якщо основною темою вибору є гасла «знай наших» і «наб’ємо пику ворогам»  – то ясно, що після виборів суспільного позитиву в діяльності обраних депутатів буде нікчемно мало, що ми пересвідчились вже безліч разів. Але якщо вибір відбувається за думкою, що політика  – це мистецтво компромісів, вміння домовлятись щодо дотримання взаємних інтересів  – то результати виборів будуть однозначно значно позитивніші від виборів за принципом «стінка на стінку».
У Степана Бандери є гарний вислів: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав»  Сподіваюсь, що для українського суспільства настав час ідеї примирення і припинення соціальної конфронтації. Ідеї спільної злагоди в державі і мирної праці. Принаймні підтвердження тому є той факт, що принцип «біполярного політикуму» в Україні не знайшов підтримки і нам не доводиться вибирати «або  – або», де за часту жодне «або» не довподоби виборцю, але іншого нема. А потім жаліємось, чому ми маємо, те що маємо... На щастя, тепер є що вибирати в Україні, а це наша спільна заслуга.
З того всього висновок чіткий: вибори 28 жовтня 2012 року до Верховної Ради України мають бути чесними і їх результат має бути позитивним для соціального єднання в Україні, а не створити нове коло суспільної конфронтації. І все це залежить від нас з вами! Всіх нас в Україні сущих! І Бандера для цього не прийде!  Як би його не кликали і не припрошали  – все одно не прийде, тому що це справа для живих: наводити порядок у власній хаті. До того ж Степан Бандера давно вже з нами в Україні для кожного, хто цього щиро схоче!
   
Богдан Гордасевич

85%, 28 голосів

6%, 2 голоси

9%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

На Украине назвали первых лауреатов премии Бандеры

На Украине назвали первых лауреатов премии Бандеры Во Львове определились первые лауреаты премии имени Степана Бандеры, учрежденной несколько месяцев назад. Имена, как сообщает "Интерфакс", были названы на сессии Львовского областного совета 26 июня.

Лауреаты определены в четырех номинациях. За общественную деятельность будет поощрен публицист и издатель из Дрогобыча (Львовская область) Олег Баган, за политическую деятельность - правозащитник из Полтавской области Александр Панченко.

Наконец, в номинации "Научно-образовательная национальная государство-творческая деятельность" лауреатами стали актер, составитель книги "Круты. Январь 1918 года" (в январе 1918 года у села Круты состоялся бой, в ходе которого отряд Украинской народной республики пытался сдержать наступавших красноармейцев) Ярослав Гаврилюк и львовский историк, автор исследования "Феномен Степана Бандеры" Евгений Перепичка.

Каждый из лауреатов премии получит по 20 тысяч гривен (около двух с половиной тысяч долларов).

Награждение, как отмечает агентство, состоится 30 июня - "в годовщину провозглашения Акта возобновления независимости Украины". Очевидно, имеется в в виду Акт провозглашения украинского государства, принятый украинскими националистами 30 июня 1941 года во Львове (после вхождения в город немецких войск). В документе провозглашалось создание нового украинского государства и отмечалась готовность сотрудничать с "великой национал-социалистской Германией, которая под руководством Адольфа Гитлера создает новый порядок в Европе и во всем мире".

Командующий первой УПА

9 марта 2008 года исполнилось 100 лет со дня рождения организатора и командующего Украинской повстанческой армией (УПА) Тараса Бульбы-Боровца. Эта дата в Украине осталась практически незамеченной. Родился Боровец в селе Быстрычи Костопольского уезда на Волыни, теперь это Березновский район Ровенской области. В детстве ему дали прозвище Тарас Бульба, и будущий творец УПА, прочитав повесть Николая Гоголя "Тарас Бульба", начал гордиться своим именем.

Наверное, и теперь многим неугоден тот факт, что УПА была создана не в октябре 1942 года, а значительно раньше, и основал ее Тарас Бульба, согласно приказу президента УНР в экзиле Андрея Ливицкого от 20 июня 1940 года.

Борьба за УПА. Мало кому известно, что в марте 1943 года сложилась ситуация, когда действовали две УПА. Кроме существовавшей под командованием Бульбы-Боровца, появилась новая — так называемая бандеровская УПА (до 15 марта — военные отделы ОУН). Именно тогда в Главную команду УПА атамана Бульбы-Боровца прибыли представители Степана Бандеры и Николая Лебедя с предложениями не признавать правительства УНР, а подчиняться Проводу ОУН Бандеры. Воинские подразделения ОУН должны были войти в состав бульбовской УПА, которая обязалась иметь партийных комиссаров, насильственным образом мобилизовать в свои ряды молодежь, очистить украинские земли от польского населения. Из восьми предложенных пунктов штаб Бульбы-Боровца согласился только с одним — с включением в ряды УПА воинских подразделений бандеровцев, которые воевали бы под единым названием УПА и которыми бы руководил общий штаб. Группа Бандеры—Лебедя, поняв, что бульбовские войска невозможно поставить под партийный контроль ОУН, переименовала свои воинские подразделения в… УПА. К этим недоразумениям добавилась и волынская резня. Всем виновным и невинным польским крестьянам, живущим в Западной Украине, ОУН вынесла смертный приговор. "В одну ночь лебедевцы казнят огнем и мечом польское село. Днем немцы с польской полицией за это наказывают пять украинских сел... На другую ночь большевики с поляками жгут за это еще пять украинских сел и достреливают в лесах уцелевших беглецов", — вспоминал Бульба-Боровец после войны... Чтобы отличаться от новосозданной УПА, претворяющей в жизнь замыслы Лебедя, 20 июля 1943 года УПА Бульбы-Боровца меняет свое название. С тех пор она стала именоваться Украинской народной революционной армией (УНРА).

Братская кровь. Руководство УНРА считало преступлением действия бандеровцев и по этому поводу приняло соответствующее обращение. Из-за этого обращения атаману Бульбе-Боровцу и его штабу Лебедь заочно огласил смертный приговор. Таким образом, среди украинских военных группировок началась малоизвестная гражданская война. К сожалению, украинские патриоты, в частности бандеровцы, начали называть УНРА "бандой", а командование — "агентами" Берлина, Лондона и… даже Москвы. Не одна сотня бульбовцев погибла от рук бандеровцев.

http://telegrafua.com

«Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли за німецьким фронтом і проголошували «бандерівську самостійну»? Що це коштувало Україні? В першу чергу життя півтора мільйона полонених українців, що на заклик бандерівців пішли в німецькі руки і яких німота виморила по таборах. Хто поверне їх українському народові? Бандера чи може інший провід? Що спільного з українською революцією мають всі бандерівські безправ’я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками. Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як «путярами» та «сокірниками»... Влада, яка мордувала гірше від Гештапо або НКВД?»

Авторство этих слов принадлежит Тарасу Бульбе-Боровцу («Оборона України», сентябрь 1943 г.). Что ж, вполне достойная эпитафия Степану Бандере.

День народження БАНДЕРИ! (Фотозвіт)

Друзі! ВІТАЮ всіх з двома визначними Датами!

В Перший день нового 2012 року всі СПРАВЖНІ УКРАЇНЦІ відзначили не тільки прихід Нового року, нових сподівань, нових надій. Україна відзначила 103-річницю з дня народження  Степана Бандери. На Майдані Незалежності у Києві, з цієї нагоди, національно свідомі сили  України  провели мітинг.

Пропоную Вашій увазі ФОТОЗВІТ. А висновки, як завжди, пропоную зробити кожному ВЛАСНІ!

Горлівка, Луганськ, Одеса, Київ, Львів-марші на честь Бандери

У центрі Києва в неділю ввечері пройшла смолоскипна хода з нагоди дня народження голови ОУН Степана Бандери. У ній взяли участь більше тисячі людей. Учасники акції розпочали ходу від пам’ятника Тарасові Шевченку і
завершили свій маршрут на майдані Незалежності.

Вони тримали державні прапори, а також прапори Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та ОУН, банери з написом «ОУН-УПА – державне визнання!» На чолі колони пронесли портрет Степана Бандери. На майдані Незалежності
учасники акції провели мітинг з нагоди 103-ї річниці з дня народження провідника ОУН.

Близько тисячі людей зібралися на мітинг з нагоди дня народження Степана Бандери у Львові. Мітинг пройшов біля встановленого йому пам’ятника в присутності керівництва Львівської обласної та міської рад.

В Одесі близько ста осіб відзначили цю дату. Вони пройшли маршем Потьомкінськими сходами від морського вокзалу до пам’ятника Дюку де Рішельє, де провели мітинг. Жодних інцидентів не було, повідомляє «Інтерфакс-Україна» з посиланням на прес-секретаря Одеської обласної організації ВО «Свобода» Василя Сидорака.
  
Також мітинги та марші відбулись в центрі Луганська, біля пам'ятника Тарасові Шевченку, в Горлівці (понад тридцять чоловік), Запоріжжі, Кіровограді, Рівному, Тернополі, Харкові, Сумах ...