Недавно дочитав книжку під вказаною у заголовку назвою, російською "Утерянные победы".
Для того щоб ніхто не маніпулював що там написано, як робили деякі аккаунти на "i.ua", я вирішив прочитати її самостійно.
Хочу поділитися деякими цитатами з цієї книги.
Наскільки це актуально на сьогоднішній день, судити Вам, моїм друзям і товариству сайту в загальному.

Про дружбу між Третім Рейхом і СРСР :

" Радянський Союз тільки до тих пір буде підтримувати дружні відносини, поки у нашому розпорядженні готова до наступу армія"

" ..... що Німеччина у зв"язку з можливим рано чи пізно вступом Радянського Союзу, який став тепер безпосереднім сусідом (як би Кремль і не здавався тепер миролюбно налаштованим у відношенні до Німеччини), знаходилась під прихованою загрозою війни"

" Він (Гітлер) боявся експансіоніських устремлінь російської держави...."

"В будь-якому разі, зосередження сил на нашому, а також на угорському та румунському кордонах було достанньо загрожуучим".

А нам досі комуно-більшовики і їх нащадки плетуть казочки про солом"яного бичка, якого хотів з"їсти страшний сірий вовк, ну, тобто про "віроломний напад підлих фашистів", а виявляється що сірий бичок, тобто червоний, сам хотів затопити своєю смолою всю Європу.

Про комісарів : (відносно наказу верховного командуванння, який пізніше отримав назву "наказ про комісарів".
Суть наказу заключалась в тому, що в ньому говорилось про негайний розстріл всіх політруків, які попали  в полон і були носіями більшовицької ідеології.
 
" З точки зору міжнародного права політичні комісари навряд чи могли користуватися привілеями, які поширювались на військовослужбовців. Вони звичайно не були солдатами. Я навряд чи зміг би розглядати як солдата, наприклад гауляйтера, прикріпленого до мене в якості політичного наглядача. Але так само не можна було зараховувати цих комісарів до осіб, які приймали участь в бою, як наприклад медичний персонал, військових кореспондентів. Навпаки, не будучи солдатами, вони були фанатичними борцями, власне борцями, діяльність яких по традиційних війскових поняттях могла вважатися тільки нелегальною.
В їх завдання входило здійснювати не тільки політичний контроль над командирами, але й надати війні більш жорстокий характер, який повністю суперечив попереднім уявленням про ведення бойових дій. Комісари якраз
і були тими людьми, які в першу чергу ввели ті методи ведення бойових дій і поводження з військовополоненими, які були у явному протиріччі з положеннями Гаагської конвенції про ведення сухопутної війни.
Але якої б думки ми не були відносно статусу комісарів з точки зору міжнародного права, іхній розстріл після взятття в полон під час бою суперечив будь-яким уявленням солдатської моралі.... Виконання цього наказу загрожувало не тільки честі військ, але і їхньому моральному духу. Тому я був змушений доповісти моєму начальнику, що у військах, підпорядкованих мені, цей наказ виконуватися не буде.....",
і далі зноска №27 :
"невелика кількість комісарів , які не дивлячись на це, були були розстріляні, не були взяті в полон в бою, а схоплені як керівники або організатори партизан. З ними поводились згідно військового права"

А що кажуть комуністи? Що комісарів знижували в першу чергу тому, що "хатєлі унічтожіть пєрвоє в мірє соціалістіческоє государство". А виявляється, що згідно міжнародного права, комісари не вважались солдатами!
.
Про смертні вироки і згвалтування :

"Коли на початковому етапі війни двоє солдат мого корпусу були засуджені до смертної кари за згвалтування і вбивство літньої жінки, то це було справедливо".

А що маємо з іншого боку? Вислів Іллі Еренбурга : "Силою зламайте расову зарозумілість німецьких жінок".

Про військовополонених (власних та армії противника):

"В Феоосії більшовики вбили всіх наших поранених, які перебували там в госпіталі, частину ж з них, яким був накладений гіпс, вони витягнули на берег моря, облили водою і заморозили на льодяному вітрі"

"Доказом того, що ми добре відносились до військовополонених, був їхній особистий вчинок  під час висадки радянського десанту під Феодосією. Там знаходився табір з 8000 полонених, охорона якиї розбіглася. Однак ці 8000 осіб, не кинулись в обійми своїм "визволителям", а навпаки, відправились маршем без охорони в напрямку Сімферополя, тобто до нас".

А пам"ятаєте казочку зі школи про генерала Карбишева, якого заморозили "азвєрєлиє есесовци". Виявляється що "гуманні НКВДисти" зробили це ж саме, але декількома роками раніше.

30.12.2012.                                   Рівне

У 1939–1941 роках повсякденне життя західноукраїнських земель зазнало різких змін під впливом радянізації та насадження примітивнішої цивілізаційної культури «визволителів».

Більшовицька навала

Сам вигляд солдатів та офіцерів «непереможної і легендарної» справляв незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, мали незвично поганий вигляд: червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті в погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя в Радянському Союзі й загалом недолугість агітації подекуди викликали насмішки серед місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд і поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до слоганів комуністичної пропаганди про щасливе й радісне життя в Країні Рад.

Услід за радянським військом на новоприєднані території прийшли армія чиновників та апарат НКВД. Західно-українські землі, що були одними з найменш розвинених, найбідніших регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час перебування в містах Галичини й Волині ті намагались оперативно покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих крамниць.

Щоб полегшити це завдання, одним із перших розпоряджень нової влади стало запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед за низькими цінами скуповували одяг, взуття, інші товари мануфактури, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах «соціалістичного раю» продуктів широкого вжитку. Навантажені товарами транспорти із захоплених, конфіскованих та націоналізованих підприємств, складів і торгових точок масово виїжджали на схід. Водночас звідти привозили нафту, сірники, махорку й сіль. За кілька тижнів полиці в магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до паперу й засобів для гоління.

З огляду на ненаситний попит прибульців зі сходу, радянська влада намагалася якимось чином проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, 1940 року в містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували в населення предмети одягу, взуття й побуту (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, ба навіть старі калоші й патефонні платівки).

Культурно незаймані

Українців та поляків шокували вкрай низький рівень освіченості й культурна примітивність не тільки простих солдатів та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та чиновників. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом глузувань та сюжетами численних анекдотів. Зокрема, поширеними явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів замість умивальників, поїдання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів як вечірніх суконь тощо.

Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам і не пропускати їх уперед, входячи у двері. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби гоління, зубна паста, нічні горщики й інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.

На тлі охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливий вигляд мали радянські військові. Місцевому обивателеві важко було уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який носив торбу речей чи тримав дитину на руках, мав неакуратний і зім’ятий вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».

Радянізація не тільки призвела до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, до встановлення атмосфери страху і терору, а й стала тріумфом більшовицької варварської дикості й хамства над більш розвинутою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку, аніж прибульці зі сходу за «всеперемагаючого соціалізму».

Надзвичайно показовою в цьому сенсі була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці в дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики трактовано було як ознаку добробуту), то міщани воліли перших узагалі не надягати, а друге заміняли старим і недоглянутим. Серед пролетарів швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Чернівці, Луцьк та Рівне вподібнилися до інших міст Союзу, вулицями яких ходили сірі, вбого вдягнуті люди, які будь-що намагалися не вирізнятися з безликого натовпу.

Принади «соціалістичного раю»

Великим випробуванням для жителів Західної України стало загострення продовольчої проблеми в перші місяці більшовицької окупації. Бойові дії та наплив великої кількості біженців із окупованої Вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на харчі та промислові товари (до грудня 1940 року у 8–12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання, насамперед у містах. Зокрема, у Львові в грудні 1939 року міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків. Відтак узимку 1939–1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5–10, на хліб – у 4–5 разів, м’ясо (яловичину та свинину) у 5–7 разів. Після заборони продажу борошна і хліба на селі, колгоспники масово рушили в міста.

Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилась і жителі міст та містечок Західної України зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя міст Галичини й Волині ввійшли такі принади «соціалістичного раю», як черги, котрі часом сягали кількасот метрів і налічували до півтори тисячі осіб. У них городянам доводилося проводити щодня на морозі до трьох-чотирьох годин, щоб прогодувати себе та свої родини. В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності, влада запровадила нормування видачі товарів на особу. Часом мешканці мусили купувати відлежані на полицях харчі не першої свіжості. Зважаючи на дефіцит паперу, в магазинах зовсім не пакували товарів. Інколи щасливці, які придбавали продукти на вагу, зокрема борошно чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті вітрини магазинів із портретами Сталіна, Лєніна та Молотова.

У другій половині січня 1940 року Львів, який вважали радянською візиткою Галичини, охопив голод. За цієї ситуації порятунком слугувала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС (баба з села). В умовах інфляції в деяких місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зросли рівень злочинності й спекуляція, виник чорний ринок, із яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі й меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких брали участь вихідці з різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів існування. «У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував житель міста, поляк Ян Роговський.

До весни 1940-го вдалося частково подолати продовольчі проблеми й завдяки збільшеному постачанню припинити голод. Уже у квітні 1940 року до магазинів Львова, який напів-офіційна пропаганда вважала «улюбленим містом товариша Сталіна», прибули різні сорти риби, цукор, олія, борошно, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, папіроси тощо. Утім, попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації в столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».

Готове житло та «щасливі подорожі»

Наплив біженців і пізніша поява кількох тисяч представників більшовицької адміністрації, військ і співробітників НКВД з родинами, загострили житлову проблему в містах Західної України. Потреби військово-поліційної машини окупанта були задоволені в украй нахабний спосіб – конфіскації квартир та будинків у власників, насамперед представників польської еліти. До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВД та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, прибульці самовільно займали квартири разом із меблями, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків чи й просто на вулицю. У кращих випадках ті були змушені ділити свою квартиру із сім’єю радянського вельможі.

Наприкінці грудня 1939 року розпочалася націоналізація житла у великих містах, за наслідками якої конфісковували також усе майно і передусім цінні речі. Ті, кому пощастило уникнути експропріації, були обкладені надміру високими податками й через загрозу репресій у разі невиплати чиншу, добровільно покидали свої помешкання, які відразу займали прибульці зі Сходу.

Водночас для підтримання соціалістичного реноме було активно проваджено політику забезпечення житлом «трудящих верств суспільства», унаслідок якої, наприклад, у користування робітників Львова було передано 11 тис. 869 квартир. Та це не вирішило житлової проблеми в місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення (поселення кількох родин в одне помешкання, перепланування великих квартир на кілька менших) і створення комуналок. Це спричинило побутові незручності та поступовий занепад міської культури, генерувало постійне напруження в суспільстві, створюючи джерела майбутніх конфліктів.

Водночас у багатьох містах і райцентрах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призвело до руйнації водогонів, газових магістралей, каналізації та внутрішнього електроустаткування, виникли перебої в постачанні газу городянам. Особливо важко їм було пережити морозну і тривалу зиму 1939–1940 років, коли доводилось опалювати помешкання дровами, підшивками старих газет і непотрібними меблями. Не краща ситуація була й з електричним струмом. Восени 1940-го в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, внаслідок чого до вжитку повернулися нафтові лампи.

До цього всього додалося погіршення санітарно-епіде-міологічної ситуації, викликане появою десятків тисяч біженців, які мешкали в бараках, підвалах та приміщеннях, часто позбавлених елементарних санітарних умов, наявністю багатьох нерозчищених сміттєзвалищ після бойових дій та дефіциту найнеобхідніших предметів гігієни – за «перших совітів» мило стало одним із символів недостатку, коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним як вугілля».

Елементом урбаністичного ландшафту стали страшенно переповнені трамваї, окремі пасажири яких прилаштовувалися на східцях та буферах, а паном ситуації тут був міліціонер-більшовик, що вирішував, де зупинятиметься транспорт і де кому виходити. Залізничні потяги ходили вкрай нерегулярно, часто із запізненням на кілька годин, неопаленими й неосвітленими вагонами, вибитими шибками, вкрай натрамбовані пасажирами, що тіснилися в коридорах, переходах, туалетах і навіть висіли із зовнішнього боку, тримаючись руками за вікна. Дістати квиток на таку «щасливу подорож» можна було тільки простоявши в кількагодинній черзі (чимало рейсів більшовики скасували, зважаючи на нестачу вугілля та вивезення великої кількості залізничного устаткування із Західної України на схід).

Загалом дворічне панування «визволителів» позначилося на добробуті чи не кожної тамтешньої родини, призвівши до різкого падіння рівня життя населення, пауперизації та соціально-культурної деградації. У цивілізаційному сенсі розвиток соціуму був відкинутий на кілька десятиліть назад. Вступ Червоної армії та подальші заходи з радянізації місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своє шляху, силоміць нав’язуючи свою модель розвитку.

Олександр Пагіря, Тиждень

Продовження попереднього блогу.Початок тут.

Брестську фортецю можна по праву назвати двічі героєм.Усі знають про подвиг її захисників у липні 1941.Правда долі самих захисників обивателеві відомі менше,вони замовчувалися довго.Відомо про спільний парад радянських і німецьких військ 23 вересня 1939 року. Але про все це напишу наступного разу - там є багато цікавих деталей.А сьогодні піде мова про першу частину оборони Бреста.

Доволі часто помічав, і не тільки тут, що як тільки мова заходить про винуватців Другої світової розгораються спори і опоненти закидають нас інфой и посиланнями на свою ікону - Олексія Валерійовича Ісаєва. Написав ряд творів в серії "Антисуворов", де нібито доводить недолугість версій Суворова-Різуна. Я особисто читав Ісаєва і нікому б не радив цього робити, хіба що заради того, щоб побачити примітивну роботу гебіських подпєвал. Ну а для цілого пласта "патріотів совєцкой родіни" це звісно ж авторитет. Так ось, друзі, протиотрута є! Це книга Петра Тона "Живому классику А.Исаеву", де автор послідовно, чітко, пункт за пунктом доводить брехню цього нібито об'єктивного історика та його "істеричних фактів". Тож, друзі, наступного разу коли вам будуть тикати Ісаєвим, давайте їм читати Тона, може порозумнішають.

Ну я ему про “Введение” все и рассказал, что обнаружил. Он ответил — “быть не может, чтобы так много ляпов было всего на шести страницах! Наверно, ты что-то не так понял”

Вот я и спрашиваю у Алексея Валерьевича - “может, я действительно что-то не так понял?”

В минулій замітці ми мали змогу послухати Адольфа Гітлера щодо причин нападу на СССР.

Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів «Тижню» про роль СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні суспільства псевдоісторичною пропагандою.

На переконання Суворова, обмеження доступу до радянських документів в архівах – один із важелів впливу Кремля не лише на громадян Росії, а й мешканців інших країн пострадянського простору, а також на західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій.

За словами письменника, з відкритих джерел вже відомо, що від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять планів завоювання Європи, але російська влада намагається «накачати» суспільство, концепціями схожими «на «історіографію» кондового брєжнєвського застою».

«Це дрімуче мракобісся поширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ», - підкреслив Суворов.

Втім письменник переконаний, що всі ці потуги часто дають протилежний результат. «Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії», - впевнений Суворов.

Повна версі інтерв’ю з Віктором Суворовим «Зашорена історія» у журналі «Український тиждень» №25-26.

Служба безпеки Росії опублікувала документи НКВС-МДБ присвячені нашій повстанській армії.

Зрозуміло, що опубліковане ретельно добиралось і редагувалось, що це маленький шматочок архіву, який ретельно оберігає ФСБ.

В цілому, серед відібраних документах йдеться про штучність повстанського руху, про його співпрацю з німцями та інше. Та навіть в цих архівах (якщо це справжні документи, а не чергова фальсифікація) є досить цікаві епізоди. І це, наголошую, в тих документах які пройшли ретельний відбір дружньої нам стркутури ФСБ.

 

(из сообщения начальника 4 Управления НКВД СССР Судоплатова заместителю начальника 3 управления НКВД СССР Илюшину.)
5 декабря 1942 г. № 7/с/97

«В с.Соленом, Днепропетровской области, в мае с.г. украинскими националистами был вывешен на здании районной управы петлюровский желто-голубой флаг. На сходе они выступили с речами, в которых подчеркивали необходимость создания «самостоятельного украинского государства». За это немцы вскоре же повесили старосту, начальника полиции, его заместителей, председателя колхоза и уполномоченного колхоза. Трупы их висели для устрашения остальных в течение 8 дней».
ЦА ФСБ России. ф. 100, оп.11, д.7, л. 60-66

 

(из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихоновича. 1 февраля 1944г.)

«Украинское население, даже не националистически настроенное, в лице УПА видело свою защиту от немцев, всемерно помогало УПА продовольствием, одеждой, транспортом и т.п.»

«Всем немецким оккупационным властям на Украине 19 ноября 1941 года была разослана директива, предписывающая не допускать в органы самоуправления и полиции сторонников бандеровского движения, а 25 ноября 1941 года немцы издали приказ об уничтожении их.
Вследствие начавшихся со стороны немцев массовых репрессий в отношении бандеровцев, последние перешли на нелегальное положение и повели активную работу по созданию подпольных оуновских организаций и боевых вооруженных групп – «боевок»».

ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.143

(из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову.1 марта 1944 г. № 341/С, г.Киев)

«Известно, что бандеровцы в практике своей работы уделяли большое внимание насыщению местной украинской полиции своими националистическими кадрами, которые при формировании УПА, по указанию ОУН, бежали из полиции с имевшимся у них оружием и вступали в УПА. Такие факты, в частности, были зарегистрированы на Волыни и в Полесьи».
ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.140-179

В Луганську місцева організація Партії регіонів ініціює встановлення пам’ятного знаку «жертвам ОУН–УПА».

Хоча від УПА в Луганській області ніхто не постраждав. А от від власовської РОА, від «казачества» — чимало потерпілих.

На Луганщині ще достатньо живе людей, які бачили звірства російських козаків на власні очі, а іноді відчували на власній шкурі. Скажімо, один зі слідчих німецької поліції Краснодону у справі «Молодої гвардії» Михайло Кулєшов від імені козаків писав послання «Рейхсканцлеру Великой Германии, Вождю Европы Господину Адольфу Гитлеру»: «Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско–сталинского террора своих одноотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина шлем Вам, Великому Полководцу, гениальному государственному деятелю, строителю новой Европы, освободителю и другу Донского Казачества, свой горячий донской казачий привет!»

Логічніше було б ініціювати закладення пам’ятного каменю жертвам донських, кубанських і терських козаків, які під час війни з фашистськими загарбниками у 1941—1945 роках добровільно перейшли на бік ворога та допомагали фашистській Німеччині створювати військові формування, що брали участь у боях із Червоною армією, охороняли військовополонених та проявляли до них особливу жорстокість і садизм, грабували і знущалися над мирним населенням України.