Вечір. Падають зорі.

В чашці – чайна спокуса.

Тиша ходить надворі,

Я до неба тулюся.

Я – безсонне створіння,

Я не знаю про спокій.

Місяць видав прозріння

Та мовчить, жовтобокий.

На плантації чайній,

На вологій горі,

Ходить дух життєдайний

У ранковій порі.

Там немає докуки,

Щось шепочуть казки,

І спрацьовані руки

Обривають листки,

Тане хмара кудлата,

І голосять струмки,

І палітра багата,

І багаті думки.

Ніч чекала кінця, як наснивсь дивний сон

На межі простоти і омани:

Я стола накривав на тринадцять персон,

Розставляв тарілки та стакани.

Трохи сиру і хліб, ще й вино молоде,

І оливки зелено-жовтаві,

Меду, втім, не було, але мед – то пусте,

Якщо будуть розмови цікаві.

І прийшли їдоки, і гули голоси,

Говорили про небо і чудо,

І питали мене: «Ти чого не їси?

Ти неначе не свій нині, Юдо…»

Іди собі. Я не примножу люті,

І викинь злі думки із голови,

Я не із тих, хто ловить в каламуті

Звабливий блиск тяжкої булави.

Чи я дурний? Можливо й так. Не знаю.

Та не вчеплюся у чужі чуби.

Пощо той гонор, якщо кінь чекає,

Свобода, шабля, вітер і степи?

Навіщо той тягар отруйний влади?

Я сам собі господар на землі.

Пусти! Мене чекають зорепади,

А ти готуйсь варитися в котлі.

В небі хмара хизувалась силою,

В небі хмарі радісно було,

Над сивоголовою могилою

Блискавки ставали на крило.

Не було ні спокою, ні продиху,

Фарбувало безміри свинцем,

І тремтіли з переляку соняхи,

І молились Богові тихцем.

Смаглява нічко, чуєш, де ти?

Прийди, вродливице, прийди!

Я там, де тіні-мінарети

У тишу дивляться води.

Моя спокуснице остання

Мій розділи зі мною сум,

Скуштуй шербет мого мовчання

І почуттів моїх лукум.

Предивний люд – живе у несвободі,

І несвободі тій поклони б’є,

І хоч у нього швидше сонце сходить,

В серцях пустих світліше не стає.

Там всі раби – пани і посполиті,

У них не дух – у них покори смрад,

Їх сенс життя – в болоті вічнім жити,

Їх божество – самодержавний кат.