Вже стомлено злипаються повіки,
Думки розсіяно злітаються до снів
І тільки вітер стукає у вікна,
Від тебе подолавши сто світів.

Дихнеш крізь сон і я тебе відчую,
Не знаючи як ти далеко й в сні,
Не знаючи як ніжно ти цілуєш
Не вітром, а устами… тілом всім…

Волоссям пробіжаться твої пальці,
Затьмаривши бажанням небокрай,
А потім, зупинившись на зап’ясті,
Що сили є штовхнуть мене у рай.

Заплаче ніч зірчастими сльозами
Від ніжності, від пристрасті, від свіч,
А я тебе разом з своїми снами
У сто світів вкраду хоча б на ніч!

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком,
без лишніх запитань, без віри в час…
У суєті в  буденно-сіру книжку
записуєм штрихи банальних фраз…

Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу»,
мільйони справ, у голові бедлам…
Встигаєм все… Лише заглянуть в душу
чомусь завжди бракує часу нам.

Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай
почути найдорожчі нам уста
і витерти сльозинку із обличчя
тих найрідніших, що для нас – життя.

Ніяк не встигнем в вихорі емоцій
сказати їм таке просте «пробач»,
а потім знов втрачаєм віру й спокій
і все приписуємо смузі із невдач.

Знов спішимо… А, може, все ж нам варто
спинитись – не запізно б лиш було,
бо що життя – маленька долі карта,
і та легкозаймиста як на зло.

… Моє серце любові жадає,
А свідомість за ним не встига,
Як дарунок Тобі, моє кохання,
Що у серці моїм розцвіло.

Хай воно пломеніє яскраво,
Зародилася легкість в душі,
Подаруй ж мені щастя, коханий,
І з цілунком своїм - надішли.

Я від того  дарунку розтану,
Тебе буду нестримно любить,
Подаруй мені посмішку – гарну,
Подаруй свою ніжність, на мить … . (Julia20)

Для чого ці пусті дзвінки?

Для чого ці безглузді есемески?

Навіщо знов перекриваєш течію ріки

Й нестримним буревієм рвешся в моє серце?

 

Загублений в минулому кохання оберіг,

Розірване роками наших мрій намисто.

Давно зійшла я з перехрестя стоптаних доріг,

А ти ще й до сих пір стоїш на тому місці.

 

Живеш у задзеркаллі власної краси

І все чекаєш подарунків з неба.

Та вже не відбудуєш спалені мости,

Та й і немає в цьому вже потреби.

 

Давно ні дружби, ні кохання вже нема,

То ж перестань нарешті бігати по колу.

Дарма шукати літа там, де холод і зима,

І, може, досить бавитися в піжмурки із долею?

      Здавалося  б... звичайне собі сонце...

      Здавалося б... звичайне собі небо...

                       Тримаю промінь світла на долонці

                       І відчуття, що більшого не треба.


      Лиш тонкий аромат рожевих квітів
 
      Із подихом вливається у груди,

                       Віршами замальовую ці миті -

                       Приємний спогад зігрівати буде...


      Вже нІчого від долі вимагати,

      Всміхнуся думці - все ж одне бажання:

                       Хотілося б назавжди відчувати

                       Цей стан, що подарований коханням...
                   
                                   

Я  так  довго  шукала  кохання, Що  забула  навіщо  воно. Терпкувато  –  солодке  бажання В  полон  пристрасті  завше  вело. І  палала  душа  полум’яно Не  згораючи  мов  купина, Розривалося  серденько  п’яне Від  обману  гіркого  вина Досить.  Крапка  –  кажу  собі  твердо, Від  похмілля  болить  голова Вже  втомилась  горіти  щоденно Й  замерзати  в  холодних  ночах. Я  згадаю  для  чого  кохання Віднайду  його  в  серці  своїм Терпкувато  –  солодке  бажання Стане  присмаком  здійснених  мрій 14.02.2012 http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313970

Я без тебе як тінь… Опівночі сковзну по обличчі
ледве тьмяних зірок, які вкрали усмішку твою,
загублюсь серед них під акорди самотності звичні
і нап’юсь тишини, що без тебе зірки в небі п’ють.

Я без тебе – свіча, догораюча в попелі віри,
безнадійно сліпа, що хворіє чеканням очей,
і нехай в почуттях біль снується мереживом сірим,
та молитвою мрій береже її ангел ночей.

Я без тебе як сон, що на ранок ніхто не згадає,
обіймаю крильми і цілую повіки бажань,
і мрійливіше сну цього в світі, повірте, немає,
як за нього нема безталанно-сумніших зітхань.

Я без тебе крихка, безпритульна надія – забута,
в переливах думок розіп’ята, а просить одне –
щоб на відстані рук не досягнутим щастям не бути…
Я без тебе… та ні! не буває без тебе мене!

Не знущайтеся над часом,

Не гнівіть свого життя.

І не бійтесь передчасно

Завтрашнього майбуття.

 

Не ридайте за минулим –

Нема в нього вороття.

Не живіть тим, що вже було,

Не впадайте в небуття.

 

Там так легко заблукати

Й залишИтись на роки,

Вік безглуздо коротати,

Проти течії плистИ.

 

А реальний час минає,

Не зважаючи на вас.

Він свій хід не зупиняє,

Озираючись щораз.

 

Він свої безцінні миті

Вам дарує без кінця,

Та чомусь для них закриті

Ваші душі і серця.

 

Маєте – не бережете,

Хто ж у тому винен вам?

Тут і зараз не живете,

Не цінуєте свій скарб.

 

Не втрачайте час даремно –

Не дуріть самі себе.

У тупик, де пусто й темно,

Ця дорога заведЕ.

 

І захочете вернути

Колись вбитий вами ж час,

Та можливості не буде,

Не воскресне він для вас!

 

І прозріють ваші очі,

Серце з болю закричить.

Бо воно змінити схоче

Хоч одну-єдину мить.

 

Ви могли, та не зробили…

Успіх поруч був не раз.

Пустоцвітом вік прожили,

Пізно вже… Зійшов ваш час.

 

Щоб душа не рвалась в муках,

Поки час ваш ще біжить,

Вслухайтесь в життя науку

І цінуйте кожну мить!

Залишись… Попрошу… хоча знаєш
я «будь ласка» навряд чи скажу
у думках всі слова десь зникають, –
лиш бажань кольори вітражу…

Залишись… проспіваю тремтінням,
що по тілу як струм протече
і не буде надій на спасіння
як уста поцілуєш й плече…

Залишись... малюватиму тілом
всі «будь ласка» і «дуже прошу»,
навіть втомлена ніч оніміло
теж проситиме маревом сну.

Залишись... я шептатиму мовчки,
перекрикнувши всі «треба йти»…
І, причин тисячі від найшовши,
безперечно залишишся ти…