… Я пропаду весною без ласк Твоїх,
Без слів, що щастям серце наповняють,
Без вуст п’янких, що медом мене поють,
Моя любов без них розтане, наче сніг.

Життя повз нас біжить, як запізнілий потяг,
Крикливий звук … - … відлучені серця,
А навколо весняних днів шалений ритм,
Я так любові і не збагнула до кінця… .(Julia20)

Маленький клубочок великого щастя,

ясні оченята, мов радості цвіт.

Як гарно блищали сніжинки сріблясті,

коли появився на Божий ти світ.

 

Спокійно на серці і затишно в домі,

коли у колисочці в снах ти летиш,

коли ноженята "біжать" без утоми,

коли до сестрички всміхаєшся ти.

 

Моя ти потіха! Хвилиночку кожну

любов я душею і серденьком п'ю.

Спасибі за діток, святий милий Боже,

даруй їм здоров'я і ласку Свою!

Незримі  крила знов несуть мене увись.

Огляну землю рідну із висот пташиних.

Там, де небесні ріки розлилИсь,

Є наших мрій і задумів країна.

 

Щоночі із бажань таємних зорепад,

Крилаті душі в снах натхнення там черпають.

Є галерея щастя і кохання сад.

Тут світлі Ангели земні серця єднають.

 

Немає часу у країні тій.

З’єдналось в ній минуле і майбутнє.

Вмістилась вічність у миттєвості одній.

Там злість і заздрощі земні відсутні.

 

На нижчій схОдинці – засмічений ефір,

Де зависають недозрілі мрії.

Зневіри й пустослів’я чорний вир

Їх ще у зародках понищить і розвіє.

 

Та промінь віри із відкритої душі

Без перешкод ту темну пастку подолає.

Відчинить брами сонця золоті

І разом з ним яскравим світлом засіяє.

 

Багатий, бідний, сильний чи слабкий –

У ту країну доступ має кожен.

Не треба філософії, секрет простий –

Забути назавждИ слова”Не можу”!

 

Нещасний той, хто хоче буть таким,

Хто лінь і страх в душі своїй плекає.

Його бажання всі розвіються, як дим,

Бо часто й сам не зна, чого шукає.

 

Не бійтесь вільного польоту своїх мрій!

В ваших руках ключі від щастя кольорові.

Відкрийте дар безцінний у душі своЇй –

Життя творити силою Любові!

 

P.S. сегодня утром вспомнила мелодия песни,  вспоминала слова, а пришло совсе другое...

P.P.S. я поэт, зовут Незнайка

          вновь дарю Вам балалайку))))))  

тут лучше видно http://www.playcast.ru/view/1261133/54012eac4255acc4a0c03bbbd29922dc0bb10b52pl

Як стало все відкритим безсоромно…

Розгорнуті цукерками жінки,

Якими враз поласувати можна…

Вже не потрібні небо і зірки,

Вірші забуті, вкрите пилом слово,

Що так зворушливо бриніло на душі…

Доступність тіл вбиває поступово

Тендітність погляду і ніжність почуттів.

І як би не летіли в насолоду

Зжираючи, руйнуючи роки –

Ви не заміните в собі природну вроду

І справжність пестощів коханої руки…

 

 

 

чи залишилось в житті місце справжності стосунків?

Я вчора був у тій порі,

Де свята дух блука,

І дружно ходять звіздарі

Та славлять малюка,

Де розкидає небо сніг,

Кусає морозець,

Де час не знає слова «біг»,

І не гризе сердець,

Де завжди тішаться зорі,

Шанують ніч і день,

Літають янголи вгорі

І просять ще пісень.

Похмурий день. Ні проблиску надії,
холодний щем і спалені мости…
Екрани снів від пустоти німіють,
з байдужих фраз чекання не сплести…

Жалючий крик пронизливих мелодій,
що вже давно став тінню почуттів,
проплаче знов: «та ж вистачить пародій
на сни, а на кохання поготів!..»

Поглине сум думок нестримну зграю,
до всіх бажань загублені ключі,
забутий шлях до вкраденого раю,
в театрі мрій – ми тільки глядачі…

Емоцій вир калюжею назветься,–
нема стремлінь, ні прагнень терезів.
Плаксива роль чомусь дісталась серцю,
невдячна роль… без нагород й призів…

Похмурий день. І річ не у погоді,
не в декорацій змореній свічі.
Банально, та любов давно не в моді
і знову ми на сцені глядачі…

Заплаканими мокрими снігами
Постукав вітер у моє вікно.
Так жалібно спліталося сльозами
Небес вечірнє крижане панно.

Пронизливо скрипіли сонні клени,
Зітхала в сні обшарпана сосна
І снилось їм вбрання таке зелене,
Таке розкішне, свіже, як весна!

Хитався промінець очей ліхтарних,
Між мокрих снігових краплин тремтів,
А зорі десь в своїх світах примарних
Самотньо догоряли взаперті.

Побудь зі мною. Вкутай покривалом,
Поближче сядь, міцніше пригорни,
Щоб серце битись не переставало,
Щоб дочекати все таки весни.

Плакала осінь дощами,

Вічність булА поміж нами.

Зранене серце мовчало,

Холодним, як лід, воно стало.

 

Всі мрії, мов скло, розбились,

Лиш пустка у нім залишилась.

Лиш спогадів біль пекучий

Ночами жорстоко мучив.

 

А вранці сльозу ховала

Й привітну усмІшку вдягала.

Душевних сил в Бога благала,

Та слабкості не допускала.

 

Зима вкрила пам'ять снігами,

Та ще кровотОчили рани.

Хтось стукав до серця несміло,

А хтось мріяв тільки про тіло.

 

Та серце лиш тихо сміялось,

В байдужість воно заховалось.

І марно його добивались,

Від кохання воно відрікалось…

 

Кружляли сріблясті сніжинки,

А в серці топились льодинки.

Я злилась тоді на ті очі,

Що щастя мені напророчать.

 

А потім була розлука,

І в серці солодкі муки.

І білі, мов ніжність, троянди,

І перше твоє зізнання.

 

Два серця в одне зливались,

В гармонії душі сплітались.

Та доля чомусь не вгавала,

Страждання  новІ дарувала.

 

Зайшовши за межі душевного болю,

Я серце в долонях твоЇх заспокою.

Пробач за твій смуток, за біль, за розлуку,

Кохання своЄ лиш в твоЇ віддам руки.

 

Золотом осінь землю вкриває,

Ангел любові над нами кружляє.

А на руці золота безкінечність, -

Символ кохання і вірності серця.

Іноді тебе я хочу вбити –
Лиш вклади у руки револьвер,
Інколи – до забуття любити,
Потонувши в вирі мрій-химер.

Часом у тобі я бачу небо
Чисте і безкрає – небо мрій,
Від якого хочеться для тебе
Стати в ньому зіркою надій.

Часом погляд твій страшніше шторму,
Чорним птахом п’є із серця кров,
Чорним попелом мій світ огорне
І ніяк не вирвусь з тих оков…

То весна в очах твоїх сміється,
То ридають грози без жалю…
Тільки навіть із грозою в серці
Все одно чомусь тебе люблю…