Ніч чекала кінця, як наснивсь дивний сон
На межі простоти і омани:
Я стола накривав на тринадцять персон,
Розставляв тарілки та стакани.
Трохи сиру і хліб, ще й вино молоде,
І оливки зелено-жовтаві,
Меду, втім, не було, але мед – то пусте,
Якщо будуть розмови цікаві.
І прийшли їдоки, і гули голоси,
Говорили про небо і чудо,
І питали мене: «Ти чого не їси?
Ти неначе не свій нині, Юдо…»
Я цвях гострив. Робота не тяжка,
Настільки примітивна – учень зможе,
Стирала піт замащена рука,
І місяць у вікно дививсь вороже.
Він знав для чого плід моїх трудів,
Тому і не приховував емоцій,
Палав червоним неприкритий гнів
Та вітер застигав на кожнім кроці.
А я гострив. Для мене то був хліб,
А не забава зовсім, не спокуса,
Залізна крапка до віджитих діб
Якогось хлопця. Кажуть, що Ісуса.
Ліхтар і вітер. Світла колисання.
Старий пергамент з пилом днів колишніх.
Я вічність пізнаю через Писання,
Без слів порожніх, пафосних і лишніх.
Пішов сусід. Давно уже гуляє.
(у нього ніч і вулиця – кумири)
А в мене тих кумирів і немає,
Я замінив їх на питання віри.
Нащо мені ота земна мінливість?
Дзвін золота обернеться луною.
Я пізнаю і сподіваюсь: милість
Тепло долонь тримає наді мною.
За Лютером людина може бути врятована:
- sola scriptura - "лише через Писання";
- sola fide - "лише через віру";
- sola gratia - "лише через милість"
Іди собі. Я не примножу люті,
І викинь злі думки із голови,
Я не із тих, хто ловить в каламуті
Звабливий блиск тяжкої булави.
Чи я дурний? Можливо й так. Не знаю.
Та не вчеплюся у чужі чуби.
Пощо той гонор, якщо кінь чекає,
Свобода, шабля, вітер і степи?
Навіщо той тягар отруйний влади?
Я сам собі господар на землі.
Пусти! Мене чекають зорепади,
А ти готуйсь варитися в котлі.
Я дуже люблю пензлики дерев,
І голубу небесну нескінченність,
Текучий час дороги без перерв,
Смарагдову полів благословенність.
І як в полях, що хмари підпира
Горбатими хребтами мезозою,
Червоний день потроху догора,
І плаче за перейденим росою.
У місті мостів і Біг-Бену,
Й автобусів височезних,
Є паркові плями зелені
І тіні будівель помпезних.
Там класика – бізнес і хобі,
Там кожен камінчик – то спадок,
І ходять по вулицях боббі,
А поруч крокує порядок.
Це місце розваги і праці
Де завтра до вчора пасує,
І десь в Букінгемськім палаці
Бабуся старенька чаює.
Про те, що реально важливо,
Без чого прожити непросто,
Відверто сказати б змогли ви,
Спустившись з вершин свого зросту?
Навіщо вам магія слави?
В простому відчуйте потребу,
Бо там, унизу, теж цікаво,
Не гірше, ніж в вашому небі.
Як стану сон в долонях колисати,
У горло заливати чай терпкий,
Чиясь душа блукатиме по хаті
І крилами трусити супокій,
Зітре опівніч застарілу дату,
У вікнах блисне фарами авто,
А я дивитись буду і мовчати,
Бо вивчив мову тиші як ніхто.
Я ніч розрізав лезом ліхтаря
(простий ліхтар, недорога робота),
Ховались в хмарах зоряні моря
І тінь кота тулилася до плота.
Поснулий дім терпець великий мав –
В під’їзді вили про печаль гуляки,
Я теж так міг, але не верещав
І не чекав за те мовчання дяки.
А потім дощ із вітром (хай їм грець!
хіба такий малий для зливи глобус?)
І грівся у кишені гаманець
З одним квитком. На ранішній автобус.
