Скакали в вікнах

Сонячні сайгаки,

Під шинком захмелілі голоси

Співати пнулись

«Їхали козаки»,

Та тільки скавучали

Наче пси.

Стояли тіні,

Сірі та хитливі,

В повазі та прихильності

Клялись,

Вони були, мов дурники,

Щасливі,

З якими вічно

Розмовляє вись.

Крихке відлуння

Падало на плечі,

Була якоюсь змазаною

Яв,

І волочивсь по небу

Ранній вечір

Та разом з гультяями

Підвивав.

У цьому світі все важливо:

Великий птах і хробачок,

Пора спекотна, дощ тужливий,

Епіграф дня та епілог.

Палац, скуйовджене гніздечко,

Мовчання, крику метушня,

Взаємна згода, суперечка,

Хліби, загострена стерня.

Забуті люди. Зустріч пишна.

Набите змістом та пусте.

Важливо в світі навіть грішне –

Воно підкреслює святе.

Краса надщербленого глека,

Біль недосяжної мети

І те, що ти є десь далеко,

Важливо теж, як не крути.

Не знаю що там на меті

У світлих янголів небесних,

Та світ закінчиться тоді,

Коли кохання з нього щезне.

Коли розвіється печаль

І радість втратить плавність грацій,

Коли розкришиться кришталь

У душах нових генерацій.

Коли в серцях не стане мрій

І почуття накриє крига,

Тоді і буде суд страшний,

Який пророчиться у книгах.

Нема сусіда. Взяв Всевишній.

Гуляє вітер на току.

Нема кому збирати вишні,

Траву косити у садку.

Порожній хлів. Порожня хата.

Ніхто не стане на поріг.

Кому печаль, а пустці – свято,

Де знайде ще такий барліг?

Тут навіть час уже не плине,

І сонце не спішить руде,

Лише чиїсь літають тіні

І джміль над квіткою гуде.

Місяць на літеру «сі».

Ніч розілляла снодійне.

Ходять останні таксі,

Блимають меланхолійно.

Майже не видно зірок

(тих золотавих родзинок),

Рипнув у дверях замок,

Тінню в калюжі будинок.

Вдало ховає пітьма

Щось невелике й хвостате,

Мене для світу – нема,

Йду із собою гуляти.

Сьогодні в душі

Блюз

І плескає дощ

В долоні,

Це примха така

У муз,

Я знову у них

В полоні.

І легкі думок

Сліди,

І шепіт далекий

Бога,

Бо знову в душі

Ти.

Нічого, утім,

Нового.

Щезнуть мільйони років,

Зникне все, що було:

Місяця тихі кроки

І перманентне зло,

Зникнуть, нарешті, люди,

Різноголосся вир,

Битиме вітер в груди

Залишки давніх гір.

А як небес не стане,

Щастя, кохання, мрій,

Слово тоді вустами

Видихне світ новий.

Все відбувається востаннє:

Світанок, вечір, сміх та гнів,

Відверта ненависть, кохання,

І теплий дотик літніх днів,

Багряно-жовті падолисти,

Морозні вікна, довгий сон,

Години без людей і змісту,

Розмови доброї полон.

Приходять хмари, сяють грози,

За горло спекою бере,

Наївна щирість сіє сльози,

Поваги вимага старе,

Душа лікується вустами,

Ламає між людьми стіну…

Все відбувається востаннє

Й життю підвищує ціну.

Мій друг сьогодні розіп’ятий,

Пощо йому така судьба?

Вже теплий вітер лиже п’яти,

І згасла змучена мольба.

Зібрався дощ, але не плаче,

Немає сліз від гіркоти,

Чого ти тут забув, юначе?

Твої зраділи чом кати?

Вони ж тобі додали слави,

Мій тезка* – стішив неба гнів,

Мене ж клянуть, мовляв, Варраво,

Чому ти вижити посмів?

*за деякими джерелами повне ім'я Варрави - Ісус Варрава, але використовується скорочена форма задля уникнення плутанини

Це древній сад. Його сухе гілля

Сплелося з павутиною тонкою

І ворони пожадливо кружля

Під сірою небесною рікою.

Час золотий для цього саду сплив

Тут спокою не мешкає розрада,

Не родить він гранатів та олив,

Його плоди – невпевненість та зрада.

Я тут давно. Я вивчив сад цей весь.

Не хочеться питва чи крихти хліба,

Бо назву цього саду чув я десь.

Така знайома… Гетсиманський ніби…