хочу сюда!
 

Таня

43 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-50 лет

Заметки с меткой «мої вірші»

І те, що зовсім не моє...

І те, що зовсім не моє,

І те, що видано мені –

Усе на цьому світі є.

У цьому віці, в цьому дні.

І кожне слово – мов маяк.

Все має сенс, все має зміст.

І, певне, ти – не просто так,

І я тобі – не вітру свист.


Не йди до лісу. Там мене немає...

Не йди до лісу. Там мене немає.

Там тільки озерце, мале як скло,

Де в очереті качечка дрімає,

Якій не відлетілось у тепло.

Там джерельце поволі миє кладку.

Там інший час, для пожовтілих трав.

І ще туман, прозорий, наче згадка

Про те, як ліс отой мене чекав.


Доба скотилася униз...

Доба скотилася униз.

Доба не має сили.

І сонячний палає хмиз

За краєм небосхилу.

Думок торкається любов,

Не чує віку тіло.

Здається, я уже прийшов,

Куди душа хотіла.


Зачарована втіхо, браво!

Зачарована втіхо, браво!

Алілуя, прозорий час!

Я не маю, повірте, права

Мов колода мовчать про вас!

Потім буде погода сіра,

Що поставить теплу бар’єр.

Я вам вірю. Сьогодні вірю,

І співаю про вас тепер!

Тіште! Тіште цей світ красою!

Світлим сміхом малюйте дні!

І іще: підморгніть росою,

Дайте знак, хоч який, мені.


Втома

Захмарене небо

Не дивиться в очі,

І спогадів вічність

Дописує том.

Думки утекли

Та вертатись не хочуть,

І осінь муркоче

На ліжку котом.

Десь слово штурмує

Блискучі парнаси,

Штормлять океани

Холодних чорнил,

А в мого рудого,

Мов клени, Пегаса,

Сьогодні субота,

І втома у крил.


На літо втрачено права...

На літо втрачено права.

Холодним полем ходить пустка.

І осінь – золота вдова

На небо ночі в’яже хустку.

Бринить скорботою сльота.

Мовчить природа простодушно,

Бо нині навіть самота

Така чаруюча і слушна.


За річкою вечір тоне...

За річкою вечір тоне.

Немає думок і лиць.

Там ходять туманні коні,

І сіно беруть з копиць.

Прозорі пливуть печалі,

І хмарний посинів жмут.

А далі… не треба далі,

Достатньо того, що тут.


Жива печаль холодної пори...

Жива печаль холодної пори.

Бере за плечі непомітно втома.

Знайомий світ, знайомі кольори

Ізнов спектакль показують знайомий.

Не смієш дихать. Нащо зайвий звук?

Та я і сам неначе нетутешній.

І котить сонце в ніч небесний жук,

І падолист обтрушує черешні.


Відпочинь. Бачиш, осінь зібрала мозаїку?

Відпочинь. Бачиш, осінь зібрала мозаїку?

Подивись, як танцює вона незрівнянною примою,

Бо великі міста, зазвичай, посередні прозаїки,

І без неї не тішать душі незвичайною римою.

А такого не купиш. Запасів не зробиш із надлишком.

Не опишеш дослівно ніякою звучною мовою.

Це звичайна пора для такого незвичного затишку,

У якому і кава без цукру здається медовою.



Не засмучуйтесь, осене!

Не засмучуйтесь, осене!

Нащо сльози гіркі?

Вам ще потім морозами

Малювати зірки.

Для такої трагічності

Це даремні труди:

Не придумано вічності

Навіть для самоти.

Тож не будьте Ви сірою,

Не розводьте росу,

Я у Вас й досі вірую,

І у Вашу красу.