Мовчать дощі, ворушаться тумани.
У ранках ніч зітхає морозцем.
У надрах світової голограми
Згорнувся час невидимим кільцем.
Душа і сон уже запанібрата.
Човни думок встають на якорі.
Мовчать дощі і грудень губить дати
В худенькому давно календарі.
Цінуйте тишу в темряві епох,
Цілуйте тишу, тишу пресвятую,
Її нам сотворив, напевне, Бог,
А ми її, як водиться, не чуєм.
Цінуйте добре муркання кота,
Сніжинку кожну, зоряні суцвіття,
І втратить сенс реалій чорнота,
І той снаряд, що пнеться тишу вбити.
Мовчать сніги, у них немає слова,
Усе, що треба, сказано уже,
Уздовж дороги тіні ясенові
Холодний місяць пильно стереже.
Зоря зорю в далекім світі лове,
Закляк у небі хмарний серафим.
Мовчать сніги, у них немає слова,
І я не маю що сказати їм.
Я знаю, ти – благословенна,
Я знаю – так і має буть.
Летять у прірву карфагени,
Міняє час природи суть.
Народи кличе потойбічне,
Усе іде на тлін, на дим,
А ти така як є – ти вічна,
Як небо у вікні моїм.
І ніч, і холодно, проте
І ніч, і холод – все минає,
За чорним роком рік іде,
Якому імені немає.
Якого розповідь – німа,
Якого думи – невідомі,
І пише світ велику кому,
І ніч, і холодно. Зима.
Сонечко скік та скік,
День потихеньку в’яне,
Спить у березах сік,
Соку іти ще рано.
Котиться час униз,
Сивий крадеться грудень,
Тільки весна колись
Ще неодмінно буде.
Буде інакший рік,
Будуть думки бездонні,
Буде з берези сік
Капати у долоню.
Біле-біле поле,
Тишини бенкет,
Білі-білі бджоли
Носять білий мед.
Біле буйноцвіття,
Біле – на коні
В білім-білім світі,
В білім-білім сні.
Все до небокраю
Білим замело.
Чорного – немає,
Навіть не було.
Вогненні сни. Криваві дати.
Думок заплутаний клубок:
Не помсти, Господи, - відплати
За кожен звук, за кожен крок.
Хай не спасуться лиходії.
Нехай розкажуть все німі.
Не помсти, Господи, - надії,
А решту… решту ми самі.
Залистопадило. Пусте.
Заговорило мокрим духом.
У вікнах тихо ніч росте,
І бубонить годинник глухо.
Дрімота зборює кота,
В кутку куняє тінь ледача,
І спить у думах суєта
Неполохливим сном дитячим.
Мій милий гостю з Тау Андромеди,
Чи ще якої, може, далини,
Навіщо Ви свої топтали кеди,
Невже у вас немає тишини?
Що привело Вас з нетрів небокраю
У землі ці, де царствує руде?
Невже на небі осені немає
І ліс востаннє жовтим не цвіте?
Невже у вас, поспільства богорівних,
Не ходять світом потаємні сни?
Ну що ж, присядьте, нині буде дивно,
Як тільки може бути восени.
