Збираються у вирій журавлі,

Сумно курличучи, кружляють над рікою.

Вони летять в далекії краї,

А моє серце залишається з тобою.

У осені яскравих кольорах,

Сріблястим світочем у зоряному небі,

Ранковим променем в твоїх ясних очах,

В коханні вірному залишуся для тебе.

Я свої сни на волю відпущУ,

Нехай мандрують з журавлиними ключами.

Та знай, нікуди я не відлечу,

Серця з’єдналися небесними мостами.

Ще палке гаряче літо по землі ступає,

Щедро сонце з неба ллється світлими потоками.

Скоро вже красуня Осінь до нас завітає,

Тихо увійде до серця золотими кроками.

Цілий рік воно чекає її, наймилішую,

Щоб до себе пригорнути, пОдругу найближчую.

Надзвичайною красою знов зачаруватися,

І в її очах зелених зорею зостатися.

У яскраві кольори світ розмалювати,

І у вальсі золотому із нею кружляти.

Стала музою для нього, найкращою піснею.

Серце з Осінню назАвжди в небесах повінчане.

Для чого ці пусті дзвінки?

Для чого ці безглузді есемески?

Навіщо знов перекриваєш течію ріки

Й нестримним буревієм рвешся в моє серце?

Загублений в минулому кохання оберіг,

Розірване роками наших мрій намисто.

Давно зійшла я з перехрестя стоптаних доріг,

А ти ще й до сих пір стоїш на тому місці.

Живеш у задзеркаллі власної краси

І все чекаєш подарунків з неба.

Та вже не відбудуєш спалені мости,

Та й і немає в цьому вже потреби.

Давно ні дружби, ні кохання вже нема,

То ж перестань нарешті бігати по колу.

Дарма шукати літа там, де холод і зима,

І, може, досить бавитися в піжмурки із долею?

Учімось цінувати кожну мить,

що Бог прожити нас благословляє,

бо час біжить, життя за ним біжить,

а ми за буднями цього не помічаєм.

А в нас проблем і клопотів без меж,

не рідко губимо у суєті коханих,

робота – не така, погода теж,

фальшиві усмішки на зустрічах так званих…

А що як за прожитий кожен день

ми навчимося дякувати Богу

замість того, щоб нарікать лишень,

замість зневіри – вірити у Нього?!

А що як суєті наперекір

навчитись бачити лиш позитив щомиті –

і в тій росі, що на очах бринить,

і в казці, що читаєш на ніч дітям,

і в знахідках, і в прикрощах від згуб,

і в часточці розбитої тарілки,

і в кутиках ледь позіхнувших губ,

і в голосі вербової сопілки…

Яке ж то щастя дихати і вслід

за небом плакати, сміятися, любити…

Такий святий і неповторний світ,

лиш треба нам навчитись в ньому жити…

Без тебе і небо не синє,

І зорі без тебе не сяють.

Знов думка до тебе лине,

Лиш з твОїм ім’Ям засинаю.

В очах твоїх – тепле літо,

Кришталеві дзеркальні росинки.

У них лагідне сонечко світить,

Це любові моєї краплинки…

Ніжних вуст оксамитовий дотик…

Тільки ми і чумацький шлях.

І цю мить неможливо забути,

Бо залИшилось серце у твОїх руках.