Я вийшов в денне кабаре –
Будинки, скло і блиск металу,
Взяло повітря ноту «ре»,
Сподобало й не відпускало.
То просто бавився фонтан,
Що правив за оркестра нині,
Скакало сонце свій канкан,
В спідницю вбравшись ясно-синю.
Я сонце викликав на «біс»,
Хильнув чарчину лимонаду,
Спитав чи не пора униз
І запросив до променаду.
Пропонував ще бланманже
І чай із присмаком меліси,
Воно всміхнулося лише
Та полетіло за куліси.
Під посвист стріл
Щербилися мечі,
Іржали коні,
Сіялось прокляття,
І тихо плакав
Янгол на плечі
Того, кого не зміг
Урятувати.
Ділили землю
(дивний інтерес)
Не витримавши з розумом
Розлуки…
Як добре, що до райдужних
Небес
У тих людей
Не дотягнулись руки.
Травневий день забіг за половину,
Уже грози відгрюкав тулумбас,
У небі місяць білий якір кинув.
Зірок нема. Ще не настав їх час.
В канаві показилася ропуха,
Ідуть хвилини в затишні краї.
Іду і я. Тримаю капелюха,
І вітер рими пробує мої.
Золотавий промінь рано
Пробігає по щоці,
Чути як на кухні мама
Розколочує млинці,
Хтось на вулиці балака
(всі новини – в п’ять хвилин)
Тихо гавкає собака,
Захворів, напевне, він.
Піє півень. Прохолода
Із вікна цілує в ніс,
І тікає сон городом,
Бо його чекає ліс.
Мовчи! Не треба говорити.
Хіба слова замінять очі?
Он бачиш, небеса умиті
До твого погляду охочі?
Он бачиш, осінь ходить містом
І хмари до дерев прикуті?
Дивись! В словах немає змісту,
Ані свободи, ані суті.
Я був отут. Я знаю цю дорогу,
Де у траві сховалися віки,
Де хмари щедро роздають вологу,
І тчуть туманні спогади думки,
Де в золоті дерев блукають чари,
Які можливі тільки восени,
І втомлені додому йдуть отари,
Де їх чекають затишок та сни.
Я йшов на гору Фудзіяму,
Дрімало небо на руках,
Дощем налита хмарна пляма
Вологий прокладала шлях.
Душа, думками оповита,
Свої шукала береги,
Трава хилилась соковита
(не від поваги – від ваги).
Вітри гуділи над полями,
Ховав птахів співочих ліс,
Я йшов на гору Фудзіяму
І сонце в подарунок ніс.
Ранковий триває сеанс,
Чужих географій ідилія,
В тарілці панує Прованс,
І запахом з чашки – Бразилія.
Халва – і уже муедзин
Витьохкує східну симфонію
Та сонцем пече апельсин,
Яскраве дитя Каталонії.
Уява стікає вином
І дня розмиває формальності.
Даремно той дощ за вікном
Мене спокушає реальністю.
Під променями давньої звізди,
На кульках циркулюючих планет,
Хорошим словом платять за труди,
А не лише жовтавістю монет.
І хоч туди не ходять кораблі,
І жоден не прокладено маршрут,
Ніколи не шкодуйте добрих слів,
Такі слова цінуються і тут.
А я люблю зануритись в природу,
В зелену зачарованість лісів,
І жадібно ковтати прохолоду
Із присмаком пташиних голосів.
Запалювати блискавок неони,
Перевертати сивих злив купель,
І хмарні відправляти галеони
На відкриття загублених земель.
Ідуть століття, бешкетують моди,
Дуріє люд, ламаються списи,
Тому й люблю зануритись в природу –
Єдиний вічний прихисток краси.
