Моє з ватою листування ;)
- 11.05.15, 17:26
- Захистимо Україну
СУЛТАН МУХАММЕД IV –
ЗАПОРОЗЬКИМ КОЗАКАМ
Я, султан, син Мухаммеда, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств – македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися.
Султан турецький
Мухаммед IV
ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ –
ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ
Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський Колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, камянецький кат, Подолинський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали , плюгавче!
Невгоден єси матері вільних християн!
Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!...
Кошовий отаман Іван Сірко
Зо всім Кошем запорозьким.
Я хотів написати тобі дещо з моїх роздумів, стосовно повноти, сексуальності, і інших "проблем", про які ти писала.
Моя мама повненька. Але її любили за добре серце. Вона в 18 років зустріла свого майбутнього чоловіка і мого батька. В шлюбі вони прожили майже 20 років, потім розійшлись, але це не через її повноту, а через батьківські погляди на життя, та незважливість до людей. І потім, вже коли їй було під 40 років, вона постійно була наділена увагою чоловіків. І їм подобалась її повненька фігура. Може через те, що їм просто подобалась моя мама як людина, і це перетворювало якісь вади тіла на прикраси. А може, то у них саме такі смаки, що не подобаються худощаві, і їм "хорошої людини має бути багато".
У мене були стосунки з декількама дівчатами, яких можна сміливо назвати товстенькими. Зовнішньо мені товсті дівчата не привабливі. Але у всьому іншому із ними майже завжди багато краще, ніж з "моделями". І у тих, і у тих є свої "заморочі", вади і щось позитивне. Повні добріші, дбайливіші і відданіші... Можливо це через невпевненість в собі вони намагаються розвинути в собі моральні якості краще за інших, і у них це добре виходить. Худенькі та стрункі дівчата про духовні якості замислюються набагато менше. Вони більш вимогливі, сварливі, нетерплячі. Але вони набагато жвавіші, живіші, здоровіші (хоча, це стосується тільки тих, хто не виснажує і не знесилює себе голодом, для досягнення певної зовнішності). Якби їх не псувала надмірна увага з боку охочіх до сексу з красунями чоловіків... Але не мені їх осуджувати. Кожний сам собі обирає, чим жити і що робити.
Звісно, ти можеш схуднути. Зібратись з духом, визначитись, навіщо це тобі, і зробити це! Впевнений, що ти вже випробувала всі дієти про які чула, і судячи по твоїм коментарам вони тобі не допомогли (а може і трішки погіршили, бо голодування, коли це робити необережно, то більше шкодить організму, ніж допомогає).
Зкинути 20-30 кілограм це не так складно, як здається. Складно мабуть тільки перші 5-6 років... а потім поступово звикаєш до свого нового, здорового, легкого, стрункого тіла. Мало хто справді готовий віддавати декілька років на те, щоб змінитись. Хтось сподівається на пару днів тренувань в залі, хтось тримає дієту тиждень чи два... хтось може протриматись 3-6 місяців, але не цьому і ламаються. Кінцевої мети досягають лічені одиниці - ті, хто правда розуміє, що саме, і навіщо їм це потрібно, і тримають цю думку в своїй голові завжди..
Складно лише перші 5-6 років. Не більше.
А ще, хочу тобі скзати, що тіло людини прямо відображає її характер та звички. Якщо ти повна - то це тому, що ти багато собі береш і мало віддаєш. Це твердження ніяк не стосується речей або грошей (хоча, може ти і це робиш, але то вже не відноситься до суті моїх роздумів). Ти і сама писала - ти тримаєш всі емоції в собі, не дозволяєш їм виплиснути назовні. Ось, вони тебе і "розпирають" зсередини. Ти приймаєш багато енергії від інших людей, будучи доброзичливою, і накопичуєш її в собі. Ти не розряджаєшся... Найкращий засіб тримати баланс енергії внутрі - це серйозне займання спортом у поєднанні з піклуванням про свою душу, та емоційний бік.
Якщо спробувати спростити, то цей метод полягає в наступному: "Що з'їв - то маєш переробити та позбутись відходів, як фізичних, так і енергетичних. (Фізичні то самі собою виходять. природа про це дбає, а ось енергетично люди забули як робити, навіть елементарні ранкові зарядки не роблять). Що прийняв до душі - маєш віддати рівноцінне. Не обов'язково відповідати образою на образу. Будь-яка емоція, наприклад подяка, може мати той самий потенціал, і висвободжати навіть більше накопиченої енергії, ніж негативні емоції. Головне - робити це. Дозволь собі плакати, скаржитись висловлювати все що наболіло. Вголос. Це важливо. Не обов'язково в присутності людей. Можно викладати думки на папері. Але в обох випадках - ти маєш або почути себе, або прочитати написане і замислитись над цим, наче ти стороння людина. Обов'язково вміти оцінювати себе непередвзято.
Не знаю, чи буде тобі зрозумілим все що я написав, але сподіваюсь...
Якщо ти захочеш щось вточнити, чи щоб я пояснив - пиши, запитуй, я спробую зробити все, щоб тобі допомогти.
Тільки нічого не буду робити за тебе. Людина лише сама за себе відповідає, і тільки сама собі може зробити краще життя.
(А що до поцілунків та статевих відносин, яких у тебе досі не було, то це, взагалі, великий скарб для цінувальників чистої душі... Ти не витрачала себе не миттєві стосунки, не дарувала і не змішувала себе з байдужими людьми. ТИ ЧИСТА!... Принаймні для мене це дуже-дуже важливо... Я б собі хотів мати таку дружину, що б зберігла до шлюбу зі мною цноту... але практично не вірю в те, що таку зможу знайти..)
Удачі тобі, Сумна дівчина.
пиши, буду радий читати твої листи!
(І ще, якщо ти не проти, я б хотів зберегти цей лист десь в своєму блозі. Просто, мені здається, що ці слова можуть допомогти не тільки тобі... Я цього не стану робити без твого дозволу. Чекаю на твою відповідь!)
Привет из Киева.
Здравствуйте мои дорогие и родненькие – Людмилка, Коля – твой муж, дети – Сережа и Наташа.
Прежде всего, спасибо, Люда, что не забываешь меня, даже тогда, когда я не пишу.
Да мне каждый раз стыдно становится, когда я вынимаю из почтового ящика твою открытку, а уж когда письмо пришло – ну прямо деваться от стыда некуда. Не смейся, я серьезно. И сейчас пишу и щеки горят от стыда. Фу, какая я невежда. Ты молодец, Людмилка, даешь почувствовать мне себя еще человеком, хотя и не в лучшем виде.
Ты извиняешься, что не поздравила меня с Новым годом. Люда, я получала твою открытку, спасибо большое тебе за нее, ты просто забыла, что отослала мне ее.
А теперь я от себя и от своих детей, пусть и поздно, но тоже поздравляю всех вас с этим наступившим таким нелегким, но и обнадеживающим, раза три с утра до вечера каждый день кидающим нас то в жар то в холод своими неожиданностями, подстерегающими нас на каждом шагу, да еще и высокосным Новым годом – годом обезьяны. Так же и со всеми другими, следующими за Новым годом, праздниками – Рождеством, Крещением. Желаю вам всем всяческих благ, успехов в работе – она нас еще кормит пока, в семейной жизни – это наша крепость, здоровья всем крепкого, счастья и радости.
Немного о себе. Мы пока еще живы, почти здоровы. У нас тоже был грипп. Оля только после каникул вышла с больничного, а Коля и Юля пошли в садик. В школе Олю после каникул первые два дня не кормили, в связзи с резким подорожанием, а с третьего дня стали давать обеды и объявили, что 1-4 классы обедать будут бесплатно. За садик пока что молчат, но если нам придется платить, то, как я подсчитала, нам тоже лучше (т.е. не лучше, а дешевле) будет дома Юлю и Колю оставить. Тогда я буду до 13:00 дома, а после, до 21:00 на работе, а Оля с Юлей и Колей дома будет, пока я с работы не приеду. Может соседка поможет в это время присмотреть, чтоб хоть Олины друзья не беспокоили, пока меня не будет дома. Хотя это тоже даром не обойдется. Поживем – увидим.
На работе у нас грызня. А я, как более-менее “социально-защищенная”, всем как кость в горле. Но пока терпится потерпим. Платят нам очень мало. С 10-го числа перешли на купоны. Мне всего 200 купонов выплатили, на детей еще не выплатили, обещают только с 21-го числа, и то, дают по 200 купонов на ребенка. На детей платят еще по 85 р. на младших. На Олю на работе денег я не получаю. Значит, на детей у меня 170 р. Денег. 170 купонов я за эти деньги беру, а остальные из 600 купонов я должна выкупить из своей зарплаты, т.е. внести еще 430 р. и забрать все 600 купонов. Но мне, как и всем сейчас, платят минимум, т.е. всего 420 р. из них 120 рублями и 300 купонами. Значит, для того, чтоб выкупить минимум, полагающийся нам, купонов, я должна внести деньги из сбережений, но откуда они у меня?
Как видишь, нам “весело”.
Оля занимается на пианино, и за уроки надо платить по 55 р. в месяц, но говорят, что с февраля подорожает.
Мы прошли в музыкальную школу и занимались бы бесплатно сейчас, но было очень много претендентов на бесплатное обучение и решили на собрании решить, кому же заниматься бесплатно, а кому платно. Я в то время была у мамы, картошку копала, и просила отца подвезти к автостанции, чтоб успеть на собрание. Но перед самым выездом он чего-то заспешил, а мои как раз перед дорогой в туалет побежали. Он не захотел ждать. И мы поехали рейсовым автобусом. Я с сумками (я же не стала разгружаться, времени не было), с детьми... В общем, уморилась... , и опоздала на собрание. Ну, и, естественно, кто не присутствовал на собрании, тот в первую очередь и стал заниматься платно.
Так что дедушкин каприз обошелся мне уже почти в 350 р. и не известно еще сколько надо будет заплатить. И забирать не охота. Мне на работе пианино продали чисто за символическую плату (за 250 р.) не новое, но я бы и такого (за более высокую цену) не нашла бы, чтоб купить. А из дому мне некому помогать. Ни картошки не подвезут, ни деньгами. Мои считают, раз мы еще живы – значит все нормально.
Я не обижаюсь, потому, помогать я ездить не могу, а если случайно и помогла, вот, картошку убраь, то это не так много, чтоб за это требовать помощи себе.
Да на наши денежные доходы не очень то и раньше можно было ехать, с пустыми руками ведь тоже не поедешь, а теперь и подавно. Потому и не просила ничего, даже когда в институте занималась.
Кстати, из института (КПИ) на работу мне пришел вызов для сдачи сессии (я думаю, на работу потому, что один из зам. декана работает у нас, наверное по совместительству, и, ему показалось проще вызов занести в отдел кадров, чем высылать по почте мне домой).
Так моему начальнику это как нож в сердце, самолюбство его убито наповал. Он ведь пытался доказать мне, что я (простыми словами это выглядит как недоучка, что держусь в институте только благодаря своей обаятельности и глазам, что у меня хватает наглости занимать чье-то место и т.д.), но ему это не мешало давать мне работу сложнее, чем того стоит моя зарплата и т.д. Людмила, я ведь говорила (кажется, что говорила) тебе, кто у меня начальник. Это, конечно, приятно, что до сих пор ревнует и злится, но мне от этого почему-то только хуже. А эта бумажка – лишнее доказательство в мою пользу, и она его разозлила. Вот, я, после разговора с ним, села и обдумываю свои дела текущие. Но чтоб от мыслей голова не лопнула, решила отвлечь себя письмом к тебе. Так что из любого “худа”.....
Считай тебе повезло. А я, как бы теперь не было трудно, появлюсь пред очи декана и отчитаюсь за свое отсутствие и неучастие, и дам клятву, что больше никогда и никого... и что буду теперь только … и... на... - назло своему начальству. Странно, когда-то он не был для меня начальством, а для него я была повелительницей. Какая я, все-таки, черствятина.
И еще, тут, понимаешь, один противник чуть было не переступил границ моего спокойствия, который был бы хорошим, возможно, другом, если бы... но... Меня не переделаешь. Я уже сама себе надоела до тошноты, веду себя как на ярмарке, только непонятно – выбираю или демонстрируюсь.
Что-то я последнее время (это наверное мои последние вздохи перед окончательным выдохом) часто оказываюсь как перед замерзшей речкой, боюсь шаг ступить, а вдруг лед тонкий, вот и остаюсь на своем берегу. Люда, это на меня наплыло, ты извини. Я очень, очень давно с тобой не виделась и принимаю тебя прежней, а ты изменилась, как я заметила по нашей встрече, и в лучшую сторону. Но мне надо к тебе привыкнуть такой. Я тут вспомнила наши с тобой разговоры, когда ты в последний раз, до замужества, приезжала и рада, что тогда я тебя угадала и... после все удивлялись что ты так поступила, а я подумала, что ты молодец, а я, вот, не решилась, не смогла.
Издому никаких сообщений. Лариса обещала когда-то навестить, но она Андрея очень ухаживает, куда уж нас ей вспомнить. Еще чего-то обижается на меня. Я думаю, за то, что я накричала на нее, когда она ни за что шлепала Колю. Он проголодался и раньше времени со стола кусочек чего-то стянул, окгда смотрел, как Лариса стол накрывает, а она его нашлепала. Конечно, это мелочи, но мне неприятно.
А еще, когда у Тани (нашей невестки) крестили Славика, то приготовили всего, как на свадьбу, а людей меньше пришло. Тут Лариса и говорит, при маме, Ане, и всех, кто был на кухне, чтоб я своих тоже сейчас покрестила. Вот, и продуктов разошлось бы в норму. Мои ведь еще не крещеные. Я никак не соберу денег хотя бы просто на ужин с кумовьями, не говоря уже о празднике крестин. Представь мое состояние. Мне стыдно стало, а еще разве это так делают. Что же мне идти за столом выбирать кумовей? Если бы мне мама хоть намекнула, - я бы не противилась, а наоборот, такая экономия средств и продуктов, да и без хлопот. А так мама промолчала, а Аня еще и высказалась, что при чем тут я. Вот я и ответила, чтоб она не сунула свой нос куда не надо.
Вот так, Людмилка, я бываю в гостях у мамы. Еще ни разу со спокойной душой не уехала и не приехала. Но пусть. Жить будем – наладится все. А сейчас не хочу быть нахлебником. И не представляю, как мы будем, если придется идти и проситься в нахлебники. Потому, что у нас сколько не работай, а считается, что ты не заработал, а на подачках живешь. Не дай бог дожить до такого. Съедят.
Людмилка, что-то я сильно задумалась? Уже 7-ю страничку думаю. Пора за работу. С непривычки письма писать, я уже беседую с тобою будто ты рядом.
Людмилка, напиши, как у вас дела? Как живете? Я очень давно ничего про Олю не знаю. Напиши, как она, и мама твоя, и отец, что у них нового. Напиши что у вас витает в воздухе из политики. Пиши обо всем.
А я купила открытки, но не смогла подписать. Вы меня простите и при случае звони мне, и приезжайте в гости. Если у меня возникнет хоть маленькая возможность приехать – я приеду. Люда, сейчас ничего не готовь к моему приездуо, а то ты знаешь, что это будет не так скоро. Юмор?
Досвидания.
Передай привет маме и папе своим, Оле, а так же, Свете и дяде Коле, и тете Алле. Я, наверное, не скоро соберусь им написать.
Целую вас всех крепко, крепко.
С уважением, Люба 22.01.92 г.