Міське явище.
"Синдром великого міста" - так називають це явище американці... Ну, американці називають його коректно, нормальні-ж люди називають його просто, але більш влучно "міський пох*їзм" (вибачте за грубість, але не існує слів які можуть означити більш м'яко таке поводження )... Що це за явище? Я розповім про нього на основі практичних досліджень деяких соціальних програм, власного досвіду і досвіду моїх ближніх... Тож, поїхали!..
Вперше я почула про цей термін в одній з американських програм, для його демонстрації за приклад взяли експеримент проведений в Нью-Йоркові... Посеред білого дня в одній з точок авеню (широка вулиця) одного з нью-йоркських районів було встановлено кілька прихованих камер і розроблено невеличку виставу в двох діях... Вистава дуже проста: чоловік близько п'ятдесяти років, досить посередньої зовнішності йде авеню разом з людським потоком несучи в руках паперовий пакет з апельсинами і раптом непритомніє... Звичайний трудовий день, широкою вулицею снують люди - кожен у своїх справах, і раптом один з пішоходів падає... Минає хвилина, друга... Пішохід лежить, але ніхто на нього не зважає і людський потік не припиняючи свого руху оминає "дивний об'єкт" лише зрідка кидаючи в його бік порожні погляди... Нікому навіть в голову не прийшло приділити хвилину свого часу аби дізнатися, чи "об'єкт" взагалі живий... Але зачекайте, це лише перша частина експерименту... У другій частині на "сцену" виходить ще один актор... Тож, кілька годин по-тому, та сама гамірна авеню, та сама ситуація, але тепер до "знепритомнілого" підбігає ніби-то стурбована громадянка яка починає усіляко допомагати йому... І, о диво!!! Раптом авеню застигло і згуртувалося навколо чоловіка, йому допомагало піднятися щонайменше троє осіб, а ще з-пів десятка бігали довкола і збирали апельсини які розсипалися з його пакету...
"І що?.. - скажете ви - це ж американці, вони всі ідіоти і егоїсти..." "Справді?.." - відповім я... Та ви спершу дослухайте до кінця... Подібний експеримент свого часу проводився в одній з програм Стогнія, але там акцент робився на соціальному положенні "непритомного"... Тобто, був "потерпілий" одягнений у бідний одяг і "потерпілий" у досить не поганих одежах... "Посередність" пролежала край дороги майже годину і люди просто проходили повз нього, а за цей час можна було десять разів померти від інфаркту... "Клієнт по-дорожче" так пролежав понад 20 хвилин доки до нього не підійшла група молодиків (хто-знає, може планували обібрати) і побачивши, що дядько живий подалися своєю дорогою...
А тепер увага, особиста думка Опівнічної щодо "синдрому великого міста"... На цьому порталі я зіштовхнулася з двома статтями де під цим синдромом автори мають на увазі: "колосальний інформаційний тиск який щодня відчувають мешканці мегаполісів, і який призводить до депресій..." і далі бла-бла-бла про те які міщани бідні і нещасні через напругу на роботі і інформаційне завантаження у дома... Я вже шостий рік живу і працюю в Харкові, який не можна назвати маленьким містечком, спілкуюся з корінними харків'янами і людьми які прожили у цьому місті десятиліття і знаєте, що насправді тисне на міщан - мозок набитий дебільними серіалами і телешоу... А робота... Ну, кому ви про це говорите!? Відпрацювавши свої 8-12 годин на зазвичай нудній і абсолютно безвідповідальній роботі частину якої просиджують у "Контакті" сіра маса сідає в метро тягнеться по-домівках де приймає ванну, готує напівфабрикати і завантажує мозок новою "дозою" тупих російських серіалів про якихось слідчих під прикриттям... Депресія, а як же без неї, коли ти міняєш прогулянку свіжим повітрям у паркові Англійського типу тупим просиджуванням перед монітора... Але, знаєте в чому іронія, маса кожен з індивідуумів якої з таким щирим захватом ладен розповідати про благородність і відчайдушність якогось кіношного персонажа в житті не здатен навіть руку подати незнайомцю який перечипився і впав, або поцікавитися як почувається людина яка лежить у невідведеному для лежання місці... Та коли індивідууми збиваються в натовп вони перетворюються у безлике тіло під назвою "стадо" яке здатне реагувати лише коли хтось з нього виявить зародок лідерства і "спрямує стадо" - саме це демонструє нам дослід американців... Ну, американський дослід - хоча б дає надію на можливу зміну настрою у соціумі, а ось слов'янський досвід показує, що наш менталітет у глибокій... Ямі...
Практичний досвід ближніх...
Прийшла я нещодавно з роботи до дому і не встигла переступити поріг квартири як моя молодша сестра починає скаржитися і лаятися російськими матюками просто не тямлячись від збентеження. Висловившись вона нарешті розповіла про причину свого кепського настрою... Все почалося у ранці коли вона їхала в вагоні метро на роботу... Стоїть вона собі, з ранку як завжди настрій депресивний (телевізора нема, роботу ненавидить, електрочайник до сказу доводить і взагалі все задовбало і спати хочеться)... Тож їде вона і нікого не чіпає, аж раптом парубок який стояв перед нею похитнувся і знепритомнів... Вона тільки й встигла, що схопити його під руки і разом з ним сісти на підлогу вагону... Тож, сидить моя сестра і оніміла від збентеження озирається довкола тримаючи голову непритомного молодика на колінах... "А вони стоять втупивши телячі погляди поперед себе (далі йде потік нецензурної лайки)... Відморозилися!!! (знову лайка) І роблять вигляд ніби нічого не трапилося!.. Я вже не витримала і почала кричати... А вони знаєш, що зробили?!. Повідходили у боки і знову відморозилися..." Зрештою якийсь дядько не витримав гучних приріканнь моєї сестри (а варто відзначити, що коли вона нерву голос в неї стає нестерпно високий, особисто в мене волосся на потилиці дибки стає) і вставши з місця допоміг їй посадити непритомного на сидіння після чого сестра могла спокійно приводити молодика до тями з допомогою води яку купила шляхом до метро... Коли ж він більш-менш отямився, моя сестра жартома запитує нещасного : "Ну, що курили з ранку?.." "...А він подивився на мене розгубленими очима і слабеньким голосом відповідає: "Я... Каву попив..." і бачу парубок знову "від'їжджає"... " Далі розповідати немає сенсу, але факт лишається фактом, люди які пишно пусто-дзвонять про своє благородне радянське минуле яке нібито виховувало в них високі моральні цінності - просто по-розходилися у боки і увімкнули режим "ігнорування"... Це надзвичайно яскраве підтвердження карикатури на яку я наштовхнулася в одного блогера, все дуже просто - вагон метро з пасажирами і міркування кожного сходяться до однієї думки: "Ну, що ви сидите тут потупивши телячі очі! Однорідна сіра маса!.. Один я мислячий і індивідуальний, а ви всі - худоба..."
Мій власний досвід...
Мій власний досвід надзвичайно виразно показав наскільки глибоко в'ївся соціальний пох*їзм в голови міських мешканців, наскільки природнім він є для них і наскільки смішними є їхні дорікання типу - "У містах усім на всіх наплювати і від цього почуваєшся самотнім і непотрібним навіть у натовпі..." Питання - "А особисто Ви зробили бодай щось аби це виправити?.."
Їду з роботи в годину пік, стою в досить заповненому вагоні метро і читаю книгу... Аж раптом мені стало кепсько... Відчуваю, що зараз знепритомнію... Звісно ж, молодик який сидів не надто переймався тим фактом, що я двічі мало не впала але і в мене не було сил бодай щось сказати, я намагалася встояти і молилася аби не втрати свідомість прямо в вагоні... Щойно потяг зупинився я мов п'яний бугай кинулася на двері, а вже на платформі відключилася... Крізь чорноту відчула як хтось мене підхопив за плече і вклав на лаву... Скільки так пролежала не пам'ятаю... А ось, що чітко пам'ятаю, так це невдоволений чоловічий голос який привів мене до тями: "Спати в метро не можна..." Перша моя думка була, що це певно охорона метрополітену, але ж ні... Піднімаюся, а то пробурмотів вже не молодий пан який сидів до мене спиною і чекав на свій потяг... Як би ж я не була тоді така слабка... В мене питання до таких "розумників"... Дівчина вдягнена як офісний працівник, у окулярах, з інтелігентною зовнішністю лягла на лаві... То, що мать вашу, вона віддала останні гроші на костюм і тепер немає де спати, тому вирішила виспатися в метро!!! І це хвалена чоловіча логіка?! Чи може для більшої переконливості в тому, що людині кепсько їй треба впасти на підлогу і битися у передсмертних конвульсіях?! Чомусь охоронцям метрополітену, які проходили повз я не здалася сонною і вони відразу ж побігли за допомогою...
Гадаю, додавати щось, уже немає жодного сенсу... "Синдром великого міста" - це по-суті синдром однієї людини (і я не виражаюся фігурально) яка не вважає за потрібне піклуватися про когось окрім себе, свого сина-роздовбая, дочки чиї клубні тусовки треба оплачувати, або онука якому на десятиліття ви хочете придбати новий ноутбук, а для цього треба напружено працювати - решта ж хай котиться до бісової матері... Або, чи є вам якесь діло до непритомного юнака коли через 15 хв. почнеться ваш улюблений серіал, а ви ще в вагоні метро...
Синдром великого міста - це пох*їзм однієї людини...
