хочу сюди!
 

Vitalina

34 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 28-35 років

Замітки з міткою «еліта»

Лист 17-річної Лесі Українки до свого дядька Михайла Драгоманова



До М. П. Драгоманова
24 грудня 1889 р. (5 січня 1890 р.) Колодяжне24 грудня 1889, Колодяжне

Святий вечір!

Любий дядьку, вибачте мені, що я не писала до вас, – так щось не могла зібратись та зважитись.

Щиро поздоровляю Вас і Ліду з малим Лідиком. Нехай він росте своїй країні на славу та родині на втіху. Дуже б хотіла я його побачити; хоч би вже він скоріш виріс настільки, щоб можна було з його портрета здійняти. Думаю, що з його повинен вийти гарний хлопчина, бо коли до українського типу та прилучивсь болгарський, то повинно вийти щось неабияке! Але не знаю, коли я побачу його, та й вас усіх, інакше, як на портреті, бо не знаю, чи могтиму коли приїхати в Болгарію.

Оце я восени почала було не на жарти подумувати, як би мені на літо простругнути до вас, але настала зима і я побачила, що всі мої мрії та сподіванки погинули. Мама, певне, писала вам, як мені в Одесі нещасливо повелося з тим масажем, так, отже, я тепер думаю, що коли мені й прийдеться куди їхати, то вже, певне, не в Болгарію. Вже я сама не знаю, коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та й чи скінчиться воно коли-небудь!.. Оце по святах маю поїхати в Київ до тих «друзей человечества», побачу, що вони мені скажуть! Певне, назначать яку-небудь довжелезну курацію, а може, знов у ліжко покладуть на довгий час, а вже мені так не минеться! Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, – мені про їх і думать бридко.

Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. Іще ж я боюся, що як положать мене в ліжко або (не дай боже!) назначать операцію, то тоді мені вже справді не можна буде нічого писать, а роботи у мене досить багато – найбільш перекладів!

Треба конечне перекласти половину «Атта Троля» (6 глав уже маю), одну елегію Musset і «Гуллівера»; треба переписати одну свою повість до тих пор, поки поїду в Київ; треба покінчать деякі начаті вірші. «Les pauvres gens» я вже давно скінчила, ще перед виїздом в Одесу, і послала їх в «Зорю», якщо там надрукують, то Ви хутко їх побачите. Дуже я Вам вдячна за те, що ви мені дорадили перекласти сю штуку, і ще більш дякую за тії «Perles de la posie, я ними дуже втішилася і навіть пишаюся. Одержавши сю книжку, я через те не написала до Вас нічого, бо хотіла перше перекласти «Les pauvres gens» і тим заслужити сю книжку. Миша читав декому в Києві мій переклад, і він, здається, там сподобався.

Миша теж дещо пише і перекладає, тепер, приїхавши додому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тільки, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати!

Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким. Миша дістав собі диференціали Serret по-французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить, аніж по-російськи.

Він все так, як і перше, вихваляє свою математику. Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: «Чудова річ – диференціали!» Признаться по правді, я не зовсім розумію таку втіху, але, може, се показує тільки мою невігласність. Як я пригадаю собі, як він, було, розпадається передо мною та перед Шурою за ту математику!.. Ніколи ми, було, не прийдемо до згоди. А знаєте, Шура скінчила курси (вона була «остатня могіканка», бо курси закриті – Вам, певне, то відомо?) і живе тепер у Полтавщині на своєму господарстві.

Однак годі вже мені просторікувати – задля святого вечора варто б вже й перу пільгу дати. Хочу тільки де про що Вас запитати: чи співають у Болгарії колядки і чи похожі вони на українські? Як там люди обходять різдво? Взагалі багато дечого хотіла б я знати про Болгарію, бо я про неї так як і нічого не знаю, а те, що приходиться в газетах читати, – я думаю, наполовину все брехня. Як стоїть література болгарська: краще чи гірше за українську? Будьте ласкаві, одпишіть мені на сей лист, – якби ви знали, які для мене дорогі Ваші листи! Напишіть про Вас, про Ліду, про Ліда, про все! Бувайте здорові! Щиро цілую вас і прощайте!

Ваша Леся

P. S. Миша питав, чи Ви знаєте, що то за видання «Этнографическое обозрение»? Там, він чув, були статті про Палія та Мазепу. Якої думки ви про твори Гюйо «L’art au point de vue sociologique» і «Psychologie contemporaine»?


Примітки

Подається за виданнямЛеся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 44 – 46.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 24 – 26.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1201).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 96 – 98. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Лідик – Дмитро Шишманов (1889 – 1944), син Лідії та Івана Шишманових, небіж Лесі Українки.

Елегію Musset – Переклад елегії де Мюссе, очевидно, Леся Українка не зробила.

Диференціали Serret – видатного французького математика Жозефа-Альфреда Серре (1819 – 1885).

Курси закриті – О. Є. Судовщикова вчилася на історико-філософському факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі.

«Этнографическое обозрение» – науковий журнал етнографічного відділу «Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії» при Московському університеті, виходив у 1889 – 1916 рр.

були статті про Палія та Мазепу – власне, одна стаття: Каллаш В.В.Палий и Мазепа в народной поэзии. – Этнографическое обозрение, 1889 г., т. 2, № 11.

Гюйо Жан-Марі (1854 – 1888) – французький філософ-позитивіст, працював над проблемами естетики і моралі. Виступав проти теорії «мистецтва для мистецтва».


http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp/1890/18900105.html

Криза неспроможності

Україна не змогла скористатися з шансів, які відкривалися під час розпаду СРСР, через неготовність контреліт і короткозорість істеблішменту

У буремні роки повалення прорадянських режимів у Східній Європі та розпаду Радянського Союзу – часи блискавичних рішень і реалізації історичних шансів – виникло кілька сценаріїв переходу до нового, посткомуністичного життя. До успіху – швидких реформ, становлення демократії та розвитку економіки – вели два основні шляхи. Перший – об’єднання істеблішменту й опозиції навколо незалежності. Так було в країнах Балтії; формулу влучно вказав Вітаутас Ландсберґіс в інтерв’ю Тижню: «Ми всі хотіли демократії для відновлення незалежності». Другий шлях передбачав «оксамитову революцію» на кшталт празької чи успішний круглий стіл між владою та опозицією (як у Польщі чи Угорщині); за їхніми підсумками комуністичний істеблішмент поступався місцем контрелітам. Інші шляхи – ставка на «сильну руку», зволікання з реформами, спроби звести історичні порахунки із сусідами – вели до заміни комуністичної диктатури власне тим «новим деспотизмом», яким лякав українців Джордж Буш-старший у відомій «промові боягуза» 1 серпня 1991 року, відраджуючи депутатів Верховної Ради від боротьби за незалежність. Україна, як і в багатьох інших питаннях, – це «випадок на межі». Їй вдалося уникнути найгірших сценаріїв, однак не вийшло вповні скористатися з можливостей, що відкривалися під час розпаду СРСР.

Наприкінці 1980-х і особливо на початку 1990-х Союз потерпав від низки системних криз, найбільш очевидними виявами яких стали крах радянської економіки і параліч системи управління, поглиблений боротьбою за владу в Москві.

Економічна криза підштовхувала і істеблішмент, і суспільство (усі верстви – від інтелігенції до військових) до пошуку нових форматів виживання. Спочатку в автономії, а потім і в незалежності стали вбачати спосіб убезпечення від неї.

[ Читати далі ]

Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти

Андрій Скумін

Коротка мить «квіткового» ляпаса Дмитрові Табачнику у виконанні студентки Дарини Степаненко викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Публічно здійняти руку на міністра – це вже щось нове. Як згодом стане відомо, то не був індивідуальний подвиг студентки: діяла вона від імені Братства святого Луки, пов’язаного із сумнозвісним Дмитром Корчинським. Широкий резонанс акції передбачуваний і навіть гарантований. Уже через півгодини після скандалу про вчинок дівчини говорили з трибуни Верховної Ради. Блискавично включилася інтернет-спільнота. Наступного дня історію з ляпасом обговорювали в Шустера на «Першому національному». Посипалися коментарі й заяви. Студради, наче за помахом чарівних ректорських паличок, кинулися засуджувати «хуліганку» Дарину. Озвався навіть президент РФ Дмітрій Мєдведєв,пожартувавши в бік «свого» міністра освіти: дивіться, щоб і у вас чогось такого не сталося…

Інформаційна піна почала осідати після вихідних. Найдивніше, що оцінювали переважно дії студентки, хоча треба було говорити й про урядовця, адже «персонажів» було двоє. Корчинський Корчинським, але головним провокатором у цій історії виступив усе ж таки сам міністр Табачник. Що він україноненависник, розписано в багатьох публікаціях, в яких міститься аналіз як конкретних дій цього чиновника, так і його публіцистики. Але чому в такому разі президент Янукович досі не звільнив його з посади? Чому залишається глухим до численних протестів і звернень? І якщо, скажімо, міністр-антисеміт в ізраїльському уряді – цілковитий нонсенс, то чому в Україні перед українофобами вмикається зелене світло?

Отож об’єктивно запит на ляпас Табачникові, як і всім представникам влади, які здійснюють антиукраїнський курс, існує, і дивно було б, якби хтось із молодих і гарячих не озвався на нього. Коли влада уникає діалогу із суспільством, коли довкола панує вибіркове правосуддя, а правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу, – неминуче з’являється ґрунт для радикалізму.

Втім, залишається чимало запитань і до іншої сторони – суспільства. Чи готове воно контролювати владу? На жаль, ні. Інститути громадянського суспільства в Україні поки що залишаються слабкими. Здавалося б, у такій ситуації тон мають задавати інтелектуали. Але в умовах, коли в країні встановлюється монопольна, напівавторитарна влада, неминуче виникає запит іще й на пристосуванство: за останні рік-півтора спокусі сервілізму легко піддалася значна частина інтелектуальної (за визначенням) «публіки», а то й духовних провідників.

Ректор бунтівної студентки, наприклад, тривалий час ніяк не міг вибрати для себе гідного амплуа – відсторонитися? Засудити? Підтримати? Проігнорувати? І таку метушливу поведінку президент Києво-Могилянської академії пан Квіт демонструє далеко не вперше. Останній кричущий випадок – (не)підписання сумновідомого листа «інтелігенції» на підтримку «курсу реформ Януковича». За цим уже тривалий час проглядає намагання витримати таку собі «середню лінію», аби й вовки були ситі, і ягнята цілі. Втім, що буває з компромісною поставою ягнят, коли хижакові кортить їсти, описав у своїх байках іще Лафонтен.

Є великі претензії й до «патріархів» гуманітаристики, котрі вже давно розводяться про свій месіанізм та інтелектуальну цноту. Замість розбудови в Україні освітнього простору європейського типу, залучення підтримки іноземних колег досередини країни, стимулювання обдарованої молоді, що має досвід роботи й викладання за кордоном, до інтелектуальної праці на Батьківщині, весь креативний дух професури кшталту Мирослава Поповича та Ярослава Грицака в роки незалежності пішов на побудову власного «я», піар у закордонних університетах і телевізійних шоу. В кожному виступі (а власне, виступами всі їхні справи й обмежувалися) можна було почути яскраві вислови, риторичні парадокси, вихваляння причетністю до західного досвіду й цінностей, головним мотто яких було: «Я є! Я маю бути першим!» Шкода тільки, «патріарший» амвон виявився зайнятий охочими чхати на весь цей академічний снобізм, зарозумілість і марнославство.

Схожа вовтузня відбувається в літературі. Якщо всерйоз сприймати деякі презентації та «імпрези», мало б скластися враження поголовної геніальності представників письменницького цеху. До того ж виняткової – яка плекає его і зневажає інших. От тільки не видно нині в ньому титанів. Воно й не дивно: адже не досить, як це робить, приміром, Оксана Забужко, роками котитися за інерцією «польових досліджень…» і навіть у «букетному інциденті» вбачати їхній відгомін. Варто полишити самомилування й поглянути на те, чому в такому жалюгідному стані майстерня слова. Без спроможності тих, хто творить, задавати стандарти якості, прищеплювати їх молодим авторам, опиратися несмаку замість літератури процвітає графоманство. Тому й не дивує, що в Україні бракує лідерів думок.

Догоджання можновладцям набуває різних форм. Важко забути зворушливу сцену, коли перед Ганною Герман, авторкою цілої прозової книжки й за сумісництвом президентської радниці, раптом узявся розшаркуватися сам блаженнійший Святослав, глава Української греко-католицької церкви. Разом із отцем Борисом Гудзяком, очільником Українського Католицького університету. І заодно з «православним комуністом» Борисом Олійником, який до тієї книжчини спорудив напутню передмову. Що їх подвигло на участь у вікопомній презентації? Любов до художнього слова? Гордість за єдиновірну літераторку? Чи все ж її належність до владного сонму?

Отож історія з «квітковим» ляпасом змусила вкотре задуматися про якість влади й суспільства. Так, ми стоїмо по шию в болоті. По один бік – жадібна, жорстока, цинічна, хоч і сповнена внутрішнього страху влада, яка думає, що прийшла до «керма» назавжди; по другий – ми, схожі на людей, про яких писав Шевченко: «А братія мовчить собі, витріщивши очі». Найприкріше, що не чути голосів тих, хто претендує – мав би претендувати (!) на роль провідників. Інтелектуальний, моральний опір повзучому авторитаризмові надзвичайно слабкий. Натомість першу скрипку грають уже перевірені авантюристи, пристосуванці й провокатори. Одні з них протоптали стежку на Банкову, особливо не приховуючи цього. Інші, схоже, прописалися там іще давніше, хоча для публіки продовжують гарячкувати на барикадах, насправді граючи із владою у піддавки.

Найголовніше, що можна закинути кожній із категорій провідників – митцям, ректорам, «совісті нації», «патріархам» і «аксакалам», – це неспроможність відповідати тій високій ролі й суспільним очікуванням, до яких вони мусять дорівнятися з огляду на статус. Адже роль кожного, хто претендує на суспільний авторитет, хто очолює структури, які навчають наступні покоління чи випускають «культурні продукти», покликані сприяти духовному розвитку нації, – допомагати подоланню громадянами в собі раба й совка. Суспільні авторитети–духовні лідери–покликані створювати середовища, в яких народжуватимуться й закріплюватимуться нові стандарти знань, досліджень, пізнання, гідної суспільної поведінки. Не сталося – принаймні досі.

Тому й залишається відчуття вакууму. І тим голосніше відлуння ляпаса, що прозвучав серед тиші. То, може, досить стрясати повітря словесами на блогах, вправлятися в самопіарі, ділити титули, хизуватися власним лібералізмом, водночас потайки приміряючись до імовірних синекур від влади чи то комфортних зарубіжних грантів? Чи не відповідальніше й чесніше збудувати в освіті й інтелектуальному просторі те, що стало б для суспільства рятівним муром супроти будь-яких зловорожих випадів табачників. Може, тоді в нього з’являться не авантюрні провідники й аморальні авторитети, а справжні, непідробні й відповідальні лідери? Бодай духовні.

Б. Хмельницкий

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4


(6.01.1596р.н. – 6.08.1657)

Грудень 1647, непокора Богдана полякам, що переросла у революцію – 1657 Липня, смерть(((

1657-1596=61 рік війни, походів морських і піших, боротьби, хвороб, що особливо дістали великого гетьмана в останні роки.

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";} /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

"Є велика різниця між політиками і державними мужами"

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Чи є еліта в Україні?

Компас нації: чи є в Україні еліта і що з нею не такСхоже, за 30 років незалежності українська нація так і не сформувала національну еліту в її кращому розумінні. Чому так відбувається і чи є рецепт виправлення ситуації - в нашому матеріалі
сьогодні, 11:00

Без яскравих лідерів, без еліт, які готові зробити все для розвитку своєї країни, без потужних професіоналів і чітких орієнтирів держава нагадує вітрильник, захоплений штормом. Саме так виглядає України, яку кидає з боку в бік. Що не так з нашими елітами і як це виправити - розбиралося видання "Коментарі", котре стало співорганізатором Національного рейтингу впливовості "Еліта нації" .

Національні еліти України: для чого вони нам

Важливо розуміти, що держава - це не просто географічна точка на карті, не ті чи інші правителі, а народ. Вона являє собою сукупність людей різних національностей і поглядів, але  із загальною системою цінностей. Тією, яку потрібно постійно вдосконалювати.

Компас нації: чи є в Україні еліта і що з нею не так

Колаж: Д. Романюк/Comments.ua

Соціолог Павло Кутуєв пояснює: "Що таке еліта? Часто ми плутаємо слова "еліта" і "елітарний". Елітний алкоголь - це хороший алкоголь, а еліта як соціальна група - це ті, хто знаходиться на вершині соціальної системи, це ті, хто нами править - в політиці, економіці та культурі. І якщо елітний коньяк кращий за якусь дешеву підробку,  то приналежність до еліти свідчить лише про одне - про те, що людина нагорі, що вона приймає рішення, що у  неї більше ресурсів, що її сприймають в культурному сенсі як зразок, наприклад, як якусь ікону ".

На думку Павла Кутуєва, відповідь на питання "чи потрібна еліта?" - однозначна. Потрібна!

"Ми вже тисячоліття живемо в суспільствах, які побудовані ієрархічно. Ієрархії існують. Це - об'єктивна реальність. Говорити, що можна обійтися без еліти - значить, бути безвідповідальним утопістом ", - підкреслює соціолог.

Питання - якою має бути еліта? І якою має бути дистанція між нею і народом?

"Дистанцію потрібно постійно скорочувати. І постійно створювати соціальні ліфти для появи свіжих інтелектуальних і високоморальних членів еліти ", - зазначає Павло Кутуєв.

"На мій погляд, головна ознака справжньої еліти - позитивний вплив на суспільство. Крім цього, важливими є її моральний рівень, здатність діяти в інтересах людей і держави, брати на себе соціальну відповідальність ", - говорить експерт Українського інституту політики (УІП) Єва Антоненко.

Керівник Центру аналізу та стратегій Ігор Чаленко впевнений, що еліта потрібна будь-якому суспільству.

"Це не тільки вожді, а й хранителі традицій, візіонери, які бачать державу у тактичній і стратегічній перспективі, - пояснює Ігор Чаленко. - Еліта так чи інакше буде зрощуватися всередині суспільства. Без неї на нас чекає передбачуваний результат - це охлократія з усіма її негативними  сторонами. Або ми побачимо банальні ознаки асиміляції іншим, сильнішим соціумом, що відбувалося в історії людства не раз. Тому присутність якісної еліти - це питання виживання народу як такого ".

Координатор проекту Гуру (Громадський Уряд України) Павло Себастьянович так сформулював основні функції еліти нації:

- стратегія, візія, цілі (гуртування нації в боротьбі за суверенітет, чітке бачення шляху звільнення країни від зовнішніх агресорів, а також шляхи звільнення громадян від безправ'я всередині країни; реальна перемога над бідністю, економічний ривок і цивілізаційний прорив);

- комунікація, соціальні ліфти (еліта чутливо реагує на запити суспільства, забезпечуючи безперервне просування по соціальних ліфтах носіїв ідей, активних громадян; при цьому еліта постійно росте, залучаючи в політичне життя все більшу кількість громадян);

- організація управління, ефективність прийняття рішень, постійний плебісцит і політична конкуренція.

Чи є у нас ті, хто готовий взяти на себе ці функції? Можливо. Чи стоять вони зараз біля керма країни? Судячи з усього - ні.

Національні еліти України і Заходу - відчуйте різницю

Аналітик, політтехнолог Олександр Кочетков вважає, що еліти в Україні немає.

"Якщо країна стабільно займає останні місця в рейтингах щастя населення, свободи підприємництва, впевненості в майбутньому і лідирує в рейтингах корупції, порушення прав людини, бідності, то це означає, що еліти в країні немає. Це настільки ж точно і остаточно, як діагноз після розтину ", - говорить аналітик.

На думку Олександра Кочеткова, це не означає, що в Україні немає успішних популярних людей.

"Вони є, і навіть часом стають президентами країни. Але вони не масштабні, приземлені і меркантильні, не здатні сформулювати стратегічну мету і шляхи її досягнення, відповідно, не здатні захопити суспільство ідеєю спільного розвитку. Тому наша еліта - не просто імітаційна, вона - пародійна ", - резюмує експерт.

Він пояснює, що цивілізована еліта - це люди, які керуються рядом принципів. Причому, принцип суспільного служіння - один з головних. Другий з найголовніших принципів - це принцип внутрішнього благородства.

"Представник цивілізованої еліти не схильний до брехні, злодійства, нещирості, жадібності, неробства і інших громадських пороків тому, що це суперечить його суті, йому огидно цим займатися. І самоосуд, як і суд собі подібних, є для нього вищим покаранням ", - впевнений аналітик.

Подібні принципи для цивілізованої еліти - понад усе, понад життя, - підкреслює Олександр Кочетков.

"Саме тому така еліта і здатна вести за собою людей, - продовжує політтехнолог. - Україна впевнено рухається у зворотному напрямку, тому наздогнати цивілізований світ ми зможемо тільки у випадку, якщо виявиться, що світобудова - кругла, і ми зіткнемося з тими, кого наздоганяли на зустрічних курсах ".

Соціолог Павло Кутуєв вважає, що не слід ідеалізувати західний досвід.

"У тій же Британії, наприклад, величезний відсоток політичної еліти - це вихідці із заможних сімей, - каже експерт. - Вони вчилися в привілейованих, дуже дорогих школах (від 40 тисяч доларів на рік). Ці люди освічені, технічно компетентні, але дуже далекі від народу. І цю дистанцію маскують маніпуляціями і риторикою популізму. Найяскравіший приклад - прем'єр-міністр Британії Борис Джонсон. Він, наприклад, цитує "Іліаду" на давньогрецькому. А як політик грає роль простого свійського хлопця ".

Національні еліти України: в чому проблема

Можна нарікати на революції минулого століття, на Першу і Другу світові війни, на Громадянську війну, на репресії, на "радянщину". Все це випалювало-витравлювало еліти. Але за майже 30 років незалежності у нас могли б з'явитися хоча б якісь паростки нових еліт. Ось тільки старі так викачались у бруді, який покрив країну, немов кіркою, що пробитися крізь неї - дуже непросто.

Як вірно відзначила Олена Овчинникова, голова Міжнародного експертного клубу і голова Оргкомітету рейтингу "Еліта нації", терміни "впливовість" і "еліта" у нашому суспільстві мають, швидше, негативне забарвлення. Катастрофічну недовіру до влади ця ж влада лише збільшує безпринципними рішеннями - на догоду особисто собі. Складається враження, що Україна сприймається чиновниками і політиками практично всіх рівнів не як місце, де всім повинно бути добре, а виключно як джерело для #добремені. І йдеться як про Зе-команду, так і про "папєрєдніків".

За такого підходу до управління країною, про яку чітку програму за якою держава і народ повинні йти вперед, розвиватися, може йтися? Ні тактики, ні стратегії, ні програмних завдань.

Немає довіри і до лідерів громадської думки, які нерідко цю думку змінюють - в залежності від того, на кого наразі працюють.

Позитивну репутацію у нас сміливо "здають в ломбард" заради сьогочасної вигоди. Міністри попадаються на плагіаті, дипломи купуються, професіоналів не цінують - і ті тікають з країни.

Біда і з інтелігенцією, яка, як і вся країна - у роздраї. І або намагається влитися в політикум, або люто цей самий політикум критикує, або розколюється всередині себе.

"Проблема нашого суспільства - злиття політичних і економічних еліт, - впевнений Павло Кутуєв. - Влада дає можливість накопичити капітал, а потім цей капітал дає можливість купувати владу для отримання нових преференцій для свого бізнесу. Звідси - система олігархату ".

Експерт Українського інституту політики (УІП) Єва Антоненко відзначає: "Еліта - показник стану суспільства в цілому. В Україні поступово відбувалася деградація самого поняття "еліти" - сукупності ціннісних і функціональних "переваг" в суспільстві. При цьому еліта в широкому її розумінні не ототожнюється з владою або народом, а є групою людей, яка може впливати на суспільство, і з неї вже виділяються політичні, наукові, творчі, бізнес та інші еліти ".

На думку експерта УІП, зараз у нас це поняття звузилося до позначення людей, які займають вищі керівні посади або постійно миготять в ЗМІ. При цьому, найчастіше упор більш не робиться на будь-якій з переваг, а саме - на факті присутності людини у вищих колах.

"Фактично "еліта" зараз - це переважно керівна більшість, якою б вона не була, - вважає Єва Антоненко. - А з огляду на те, що в основному у нас туди набирають не так професіоналів, як виконавців під певні завдання або за ідеологічними ознаками, питання якості еліти вже не стоїть, як і не стоїть питання якісного її відтворення ".

Крім цього, продовжує експерт УІП, характер еліт у нас різниться регіонально, і залежить від менталітету і культурного поля місцевого населення. Також присутній факт роз'єднання регіональних еліт, а не роботи  на країну в цілому, що призводить до регіонального розколу суспільства.

"Саме це призвело до того, що в країні вдалося ввести централізовані наглядові ради, які приймають рішення для всієї країни в цілому, а не відстоюють інтереси будь-яких груп впливу в Україні. До того ж ці наглядові ради складаються з іноземців, що призводить до скорочення суверенітету ", - підкреслює Єва Антоненко.

Крім іншого, ситуація призводить до того, що у молоді немає наочних прикладів для наслідування в Україні, - вважає експерт УІП. У результаті молоді люди можуть або орієнтуватися на еліти інших країн, що підриває авторитетність України як держави, або взагалі ні на кого, що звужує  ціннісні пріоритети.

Національні еліти України: кадрове питання

При цьому всі розуміють, що в країні - кадровий голод, що посилюється з кожним роком. Але, схоже, ніхто не знає як вирішити проблему.

Ще у 2012-му році при Януковичі був створений президентський кадровий резерв "Нова еліта нації" з граничною чисельністю до 500 осіб. Порошенко у 2014-му цей резерв ліквідував. Не фізично, а указом. У тому ж році трапилася тотальна люстрація, засуджена ЄС, але так і не скасована Конституційним судом України.

Минулого року команда президента Володимира Зеленського запустила проект "Ліфт" (Lift), метою якого було дозволити новим людям прийти в політику і втілити нові ідеї в управлінні державою. Але толку від цього не було.

Навесні цього року в Офісі президента заявили про створення кандидатського резерву для державної служби.

Тому що просто бути "новим обличчям" виявилося недостатньо для управління державою. Втім, Зеленський, який привів до влади десятки представників "цеху гумору" та інших відгалужень шоу-бізу, цього, схоже, не усвідомив. Тому що на місцеві вибори знову виставляються все ті ж артисти-гумористи.

Отож заява президента на зустрічі з ректорами провідних вищих навчальних закладів 2-го червня про те, що проблему кадрового голоду в країні має вирішити вища освіта спільно з державою, - залишається просто заявою.

Національні еліти України: що робити

Сакраментальне питання - що робити? Де знайти ту  еліту, яка нам потрібна? Як її виростити?

"Відповідь - діяти комплексно, - вважає Павло Кутуєв. - Простенькі формули в дусі "нові обличчя у владі" - не працюють. Навіть на побутовому рівні ми купуємо нові речі не тому, що вони нові, а тому що нам потрібно щось  якісніше і корисніше. Тому потрібен синтез досвіду і новизни ".

На думку соціолога, нинішній президент Володимир Зеленський брак досвіду компенсує політичною інтуїцією.

"І ми бачимо, що він йде на кооперацію з досвідченими політиками. Йдеться, наприклад, про повернення в активні процеси першого президента Леоніда Кравчука. Також Зеленському вдалося досягти тандему з головою МВС Арсеном Аваковим. І така кооперація з реальними політичними важкоатлетами сприяє політичній стабільності. А успішні демократії якраз і характеризуються поєднанням стабільності і динамізму ", - каже Павло Кутуєв.

Експерт упевнений: нам потрібна ефективна еліта. А для державних службовців, чиновників таким критерієм ефективності і соціальним ліфтом має бути освіта.

"Тому слід посилювати інвестиції в освіту, використовувати університети та академічні інститути як джерело експертизи, - вважає Павло Кутуєв. - Від політичних еліт ми повинні вимагати ідеологічної послідовності. Економічні еліти потрібно дисциплінувати і стимулювати їх рух в напрямку реальної високопродуктивної економіки. І останнє - важливо усвідомлювати роль інтелектуальної еліти. Необхідно культивувати її. Тільки тоді ми станемо на шлях успішної модернізації ".

Керівник Центру аналізу та стратегій Ігор Чаленко підкреслює, що еліта в кожному суспільстві - це похідна від рівня взаємовідносин всередині політичної нації, заснована на гуманітарній платформі, історичних традиціях і проактивному баченні спільного майбутнього.

"В Україні за останні 29 років незалежності робилася ставка на те, що нове покоління громадян і стане тією основою нової еліти, яка буде позбавлена недоліків попередників. Але, як показала практика, вікові покоління змінюються, а принципи взаємовідносин залишаються на старому рівні. Безумовно, ми повинні цементувати і реалізувати поняття "соціальних сходів". Не ліфтів, а саме сходів. Кожна нова сходинка розвитку повинна відповідати вкладеній праці, отриманій освіті і досвіду ", - вважає Ігор Чаленко.

На його думку, соціальна селекція повинна проходити за умов достатньої політичної стабільності, нульової толерантності до будь-яких видів корупції, законності та легітимності, що відбувається, а також мінімально необхідної економічної подушки.

"Складно говорити про побудову правильної еліти з таким божевільним рівнем міграції, - зазначає керівник ЦАС. - Народ повинен повірити в свою державу, а не дивитися на стагнацію інститутів. Можливо, нам всім дійсно потрібні напрацювання нового суспільного договору з зрозуміло виписаними для громадян принципами проекту "Україна". Це дасть поштовх для органічного формування елітарного прошарку, який і стане в авангарді руху на шляху до реалізації прийнятих ідей ".

Експерт УІП Єва Антоненко не згодна з думкою ряду експертів про те, що справжньої еліти у нас немає. За її словами, річ у тому, що такі люди просто недостатньо медійні.

"Про них не так часто розповідають, тому що на позитивних новинах не виходить зібрати стільки ж рейтингу, скільки на різних скандалах, - пояснює експерт. - Це може робитися навмисно - для спрощення управління країною в перспективі. Крім того, вони недостатньо об'єднані для реального впливу в умовах, що склалися ".

У такій ситуації, на думку Єви Антоненко, головне, чого не вистачає всередині країни - це загального діалогу еліт і суспільства зі спробами почути один одного, а також - формування медійної повіски, яка робила б впізнаваними людей, здатних стати справжньою елітою в Україні.

Тим часом ЗМІ вносять свою лепту в пошук людей, у яких  болить душа за країну, людей, здатних змінити ситуацію в кращий бік. Як зазначає кандидат економічних наук, засновник медіа-холдингу "Коментарі" і член Оргкомітету рейтингу "Еліта України" Віктор Гольдский, роль медіа - показати, що в Україні є альтернатива сформованій "квазі еліті". І дійсно, незалежні ЗМІ повинні надати можливість тим людям, які є елітою за своїми можливостями, здібностями і розумом продемонструвати альтернативний шлях розвитку країни. Що ми і робимо.



Нагадаємо, що з 1 по 20 вересня буде проходити регіональне оцінювання в рамках Національного рейтингу впливовості "Еліта нації". Його результати будуть опубліковані 21 вересня. Після цього почнеться другий тур - всеукраїнське національне оцінювання. Завершальним акордом стане Національний форум стратегічного розвитку, який відбудеться в Києві в березні 2021 року. Його учасниками стануть лауреати регіональних і загальнонаціонального рейтингів, а в якості спікерів будуть запрошені лідери міжнародного співтовариства, бізнесмени і вищі державні чиновники України.

У нас є шанс закласти новий вектор розвитку українського суспільства. Зробимо це разом!


Еліта в Україні є чи ні?



ЕЛІТА

Провісники, просвітителі, поводирі, ті, яким віриш. Чую довкола: «А де теперішня еліта? Де ті гарячі борці? Чому не переконують, не поведуть, не побудують нам щасливе життя?» А й справді – де? Від портретів при дорогах – у очах рябить. Від мудрих розмірковувань – голови пухнуть. Експертів, радників та порадників – хоч греблю гати. Приглядаюся. Слухаю. Якась штучність відчувається в суперпатріотизмі п’ятого президента. Не бачу на даний час у ньому єдиного порятівника. Може зір псується?))) Не відчуваю, що визнав свої промахи і провини, а вони таки були. Багато театру, хоча… сподівання не згасають. Про шостого взагалі мовчу. Ані він, ані його бутафорне оточення й близько не стоять до тих ідеалів, які виборювали і утверджували життям та діяннями Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Скорик. Нова квартальна генерація не є людьми українського крою. Дивуюся лише, чому ми з вами так настирливо шукаємо своїх керманичів поміж росіян та євреїв, а своїм не довіряємо. Чому ота меншовартість і далі роз’їдає міць нації? Чому людина моральна, сповнена мудрості та честі, викликає скептицизм? Невже вони зайві? А може є на те причини? Певно, ви зазнали не раз розчарувань… І ще бентежить мене – чому теперішня «умовна еліта» діє за принципом сірника – спалахнув і згас? Перекочовуючи з партії до партію «елітники» перетворюються у «валютників». Це ж повинні бути люди високого професійного рівня, носії моральних та національних цінностей, відповідальні за свої слова й дії, носії величних завдань, генератори справедливих ідей, люди, здатні вести за собою задля втілення їх у життя. Де вони? А може то й ми не дозріли до осмислення і вибору справжньої еліти? Просто не бачимо їх, не віримо їй? Станьмо перед дзеркалом правди. Може причина у нас? Якщо перед нами постане дилема вибору між двома: один б’є себе у вишиванку, гласить: «Слава!», дарує нам гречку з олією, обіцяє гори золоті, запевняє, що все зробить сам, аби ми були щасливі; а поруч – інший каже, що треба засукати рукави і братися до роботи кожному, що сміття багато не лише довкола нас, а і в наших головах, що потрібно вчитися мудро жити й будувати свою господарку й державу…. Кого виберете? Та най вже буде, як є… Аби не гірше… Навіщо нам ота еліта здалася? Без неї і легше, і спокійніше. Трошки вкрав, трошки не доробив, трошки збрехав, трошки згрішив, трошки випив… Я ж не алкаш і не злодюга. Я лише трошки… Трошки людина, трошки українець… І не треба мене вчити – сам знаю!!! І не потрібні оті праведники – очі засліплюють. І навіщо мені ота порядність – тяжко з нею. Отак і пливемо в розбурханому морі байдужості. А еліта?.. То пізніше… То вже після нас… Скажете – розбушувався Олег, ображає всіх –  ми ж не такі! А які?! Чекаю відповіді.

Олег Герман

zik

Про існування цього телеканалу не підозрювала… А є такий   телеканал: "zik"chih

Когось цікавить інтелектуальне телебачення? look

Якщо існують такі глядачі, то можете завітати на

«Прямим текстом» від 8 грудня 2011р./ 21:50:00 - 23:30:00

http://tv.zik.ua/project/index/7

dada

«…зухвале осучаснення минулого - це є поганське мислення»

«…Європа обєдналася на принципі "ніколи більше"... »

«…Яким чином "війну памяті" можна остудити?... »

«…Ми ВЖЕ заплатили величезну ціну»

«…Хай розквітають різні квіти...... »

тощо 

Еліта, що дасть імпульс

«Ми всі чекаємо на зміни. Ми потребуємо нового формату суспільства, яке не здатна створити сучасна влада.

Суспільство є системою, що має свою будову та живе за своїми правилами.

І щоб змінити систему існуючу, потрібно витворити нову, яка буде менша за розмірами, проте краще організована, ефективніша та діятиме за якісно новими правилами.»

Прочитати повну статтю члена Правління МГО "Українська Громада" Ольги Ситник «Еліта, що дасть імпульс» можна тут: http://ukrhromada.org/ua/media/quotes-content/id/78/

Еліта в сучасній Україні. Віталій Раєвський

- В еліту входять люди, які довели своїми діями уміння ставити суспільне вище особистого та володіють високими моральними і інтелектуальними якостями, - Віталій Раєвський, генерал-майор, член Номінаційного комітету проекту "Нові лідери України".

Детальніше читайте тут: http://ukrhromada.org/ua/media/quotes-content/id/38/