Один чоловік, який шукав мудрості, постановив зійти на гору, де раз на два роки об'являв себе Господь Бог. Першого року він споживав те, що давала йому земля. На другий рік уже не мав чим харчуватися, тож вирішив повернутися до міста.
"Бог несправедливий! - крикнув він у небо. - Не зважив на те, що я жив тут цілий рік, аби почути Його голос. А тепер я зголоднів і мушу йти звідси, хоч так і не почув Його мови." Тієї миті з'явився янгол. - Бог залюбки порозмовляв би з тобою. Цілий рік Він тебе годував. І все мав надію, що наступного року ти сам подбаєш про задоволення своїх потреб. Та хіба ти за цілий рік бодай щось посадив чи засіяв? Якщо людина не спроможна зробити так, щоб там, де вона живе, з'явилися плоди її праці, то вона не готова до спілкування з Творцем!"Живу я на світі вже сорок третій рік. Ні родини, ні власної оселі не маю, виконую роботу, до якої душа не лежить. Приятелям кажу, ніби життям цілком задоволений, але знаю, що це неправда. Що я тут, власне, роблю?
БРУНО ФЕРРЕРО
Православний молодіжний веб-портал www.hram.lviv.ua
Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і знала, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витративши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли. Якось увечері батько, із важким серцем, сказав заплаканій матері:
- Знаєш, люба, - нам, певно, не вдасться його врятувати. Тут може зарадити тільки чудо! Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова. Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближчої аптеки. Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята. - Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити? - Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла купити чудо. - Чудо? - стиха перепитав аптекар. - Мого братика звуть Ендрю, йому в голівці щось росте. Тато сказав мамі, ніщо вже не зарадить, тільки чудо може його врятувати. Я дуже люблю мого братика, тому принесла всі свої грошики - купити чудо. Аптекар сумно посміхнувся. - Любе моє дитятко, ми тут чудес не продаємо. - Якщо не стане цих грошей, я знайду ще. Скільки коштує чудо? Поруч стояв один чоловік. Високий, елегантний, поважний. Здавалось, він зацікавився незвичайною розмовою. Аптекар безпорадно розвів руками. Дівча зі сльозами на очах заходилося згрібати свої монети. Незнайомий чоловік озвався до неї. - Чого ти плачеш, маленька? Що трапилося? - Пан аптекар не хоче продати мені чуда, навіть не каже, скільки воно коштує. А чудо потрібне моєму братикові Ендрю, він тяжко хворий. Мама говорить, конче потрібна операція, але тато каже, що операція коштує надто дорого й тільки чудо може його врятувати. То я принесла сюди все, що маю. - А скільки маєш? - Одного долара й одинадцять центів... Але, може, мені вдалося б зібрати більше. Чоловік усміхнувся: - Ти знаєш, я не думаю, що знадобиться більше. Долар і одинадцять центів - цього вистачить на чудо для твого братика! Однією рукою він згорнув монетки, а другою взяв за ручку дівчатко, - Проведи-но мене до своєї домівки, дівчинко, я хочу побачити твого братика, познайомитися з твоїми батьками і поміркувати разом із ними, як нам вчинити оте маленьке чудо. Високий, елегантний пан і маленька дівчинка вийшли з аптеки, тримаючись за руки. Тим паном виявився професор Карлтон Армстронг, один із найвидатніших нейрохірургів планети. Він прооперував маленького Ендрю, і той за кілька тижнів повернувся додому цілком здоровим. - Та операція, - ледь не пошепки мовила тоді щаслива матуся, - це справжнє чудо. Скільки ж вона коштувала? Дівчинка мовчки усміхалася. Вона-бо знала, скільки коштувало чудо: один долар і одинадцять центів... Плюс віра й любов малої дитини.Ісус сказав їм: "Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди - і вона перенесеться: і нічого не буде для вас неможливого (Мт. 17,20)
БРУНО ФЕРРЕРО
Православний молодіжний веб-портал www.hram.lviv.ua
Маленький хлопчик запитав маму: "Чому ти плачеш?"
- Тому, що я жінка! - Я не розумію! Мама обійняла його і сказала "Ти не зрозумієш цього ніколи". Тоді хлопчик запитав у батька: "Чому мама іноді плаче без причини?" "Усі жінки іноді плачуть без причини", - відповів батько. Згодом хлопчик виріс, але не припиняв дивуватись: "Чому жінки плачуть?" Нарешті він запитав у Бога... І Бог відповів: "Задумавши жінку, Я хотів, щоб вона була досконалою. Я дав їй плечі, такі сильні, щоб тримала цілий світ, і такі ніжні, щоб підтримувала дитячу голівку. Я дав їй дух, настільки сильний, щоб стерпіти будь-який біль. Я дав їй волю, настільки сильну, що вона йде вперед, коли інші падають. Вона піклується про хворих і втомлених не скаржачись. Я дав їй доброту - любити дітей за будь-яких обставин, навіть якщо вони кривдять її. Я зробив її з ребра чоловіка, щоб вона захищала його серце. Я дав їй мудрість зрозуміти, що хороший чоловік ніколи не завдасть їй болю навмисно, але іноді випробовуватиме її силу й рішучість стати поряд з ним без вагань. І нарешті, Я дав їй сльози. І дав право проливати їх, де і коли вона забажає. І тобі, сину Мій, треба зрозуміти, що краса жінки не в її одязі, зачісці чи манікюрі. Краса жінки в очах, які відчиняють двері до її серця, де живе любов". ЗАПАМ'ЯТАЙ, ЯКЩО ТИ ЧОЛОВІК... Будь обережним - не дай жінці заплакати, тому що Господь рахує її сльози...Жінка сотворена з ребра чоловіка, не з ноги, щоб бути приниженою, не з голови, щоб перевершувати, а з боку, щоб бути поруч із тобою, і бути рівною тобі. І з-під руки, щоб бути захищеною тобою. І зі сторони серця, щоб бути коханою...
Православний молодіжний веб-портал www.hram.lviv.ua
Жив собі в одному лісі маленький їжачок. Його гостренький носик із цікавістю витягувався з-під твердих і колючих голочок, маленькі лапки швидко дріботіли листяним килимом, що вкривав лісові долівки. Звичайний маленький їжачок. Але було в ньому щось незвичне, щось таке, що вирізняло його з-поміж усіх лісових мешканців: їжачок завжди був на самоті. Інколи здавалося, що він із сумом тихо зітхає, проте ніхто не наважувався завести з ним розмову, бо варто було будь-кому наблизитися до їжачка, як пухнасте тільце ховалося за страшним панциром із гострих і колючих голок.Ніхто вже й не пам'ятав, як їжачок опинився в цьому лісі. Також ніхто не міг згадати, якою була їжачкова усмішка. Зате всі добре бачили його колючки. Тож усі звірята в лісі обминали цього похмурого сусіду. Так би все це тривало хтозна-скільки, якби не одна подія...
Якось у гості до своєї бабусі завітала із сусіднього лісу маленька Білочка. Вона йшла лісом і раділа. Раділа з того, що на небі сяє сонечко. Тішилася тим, що Господь подарував їй цей день і гостину в бабусі. Маленька Білочка співала із пташками, гойдалася на гіллі разом із вітром і уявляла себе маленьким ангелом, що, розправивши крила, літає над землею та допомагає всім, хто потребує підтримки... Відштовхнувшись від гілки старої дички та замруживши від задоволення очі, Білочка стрибнула на галявинку й занурилася у м'яку, шовковисту траву.І не встигла вона розплющити оченята, як відчула гострий біль, що пронизав її носика. Перед нею сидів невдоволений їжачок: - Ти чого тут розстрибалася? Іди геть! Це моя трава і моя дичка.Їжачок чекав, що Білочка почне сперечатися, і в передчутті сварки ще більше насупився. Як же він здивувався, коли руденька промовила: - А хочеш, я тобі щось подарую? Їжачок аж оторопів з несподіванки: досі йому ніхто, ніколи й нічого в житті не дарував! Принаймні так він думав. - Не треба мені ніяких подарунків! - отямившись, промовив їжак. Іди собі геть! Бавилася досі поміж гілками го й далі бався. Нічого до мене чіплятися! Та Білочка, здається, не чула його слів. Вона хитрувато всміхнулась і мовила: - А я можу подарувати тобі те, чого ні в кого більше немає! Хоч як намагався їжачок вдати, що йому байдуже, - навіть відвернутися хотів, але цікавість усе ж таки перемогла. Він аж висунув свого гостренького носика, щоб якось наблизитися до Білочки, та спробував розгледіти, що в неї там у лапках. Але вони були порожні... Ніякого подарунка! Порожні лапки! Розчаровано зітхнувши, він уже збирався піти собі геть. Та Білочка зупинила його: - Я подарую тобі сонячного зайчика. - Сонячного зайчика? - з подивом перепитав їжачок. -Навіщо він мені? - Невже ти не хочеш отримати поцілунок від самого Бога? - По-ці-лу-нок від Бо-га? - здивовано протягнув їжачок. -Це як? Білочка піднесла свої маленькі лапки до сонячного промінчика, котрий пробився до них через невеличку дірочку в листочку дички. І їжачок побачив, як долоньки руденької наповнилися ніжним жовтуватим світлом. Вона пригорнула їх до свого серця - і тут трапилося щось неймовірне: Білочка сама ніби наповнилася цим світлом! Білочка ніжно всміхнулась і промовила: - А тепер спробуй ти! Їжачок на мить завмер вагаючись. А потім несміло простягнув свої лапки до сонячного промінчика - і раптом побачив, як на них замешкав сонячний зайчик. Тож Бог справді поцілував його долоньки! Ця думка трохи налякала його. Але бажання відчути ніжний теплий дотик ще раз було сильніше за страх. Він знову простягнув лапки й, увібравши ніжність сонячного зайчика, притулив їх до грудей. Їжачок раптом відчув, як маленьке сонячне зайченятко радісно застрибало у нього всередині, в самому серці, та своїм поцілунком розтопило застарілу кригу. Вперше за багато місяців йому захотілося радісно заспівати! А ще - з кимось поділитися своїм сонячним зайчиком, дарунком від Бога. Божим Поцілунком. Людмила ГридковецьБільше оповідань - у православній читанці "Весняна книжка"
Православний молодіжний веб-портал www.hram.lviv.ua
Маленький
скворушка, вылетевший недавно из гнезда, с интересом познавал
окружающий мир. Он был очень любопытен. Каждый вечер птенец возвращался
в скворечник и расспрашивал маму о том, что видел и слышал.
— Мама, а что такое Любовь? Я уже несколько раз о ней слышал, но никак не могу ее увидеть. Где она?
— Она повсюду, — ответила мама-скворчиха, — ты просто еще не научился ее распознавать.— А ты меня научишь? — запрыгал по веточке скворушка.
— Конечно, научу, — улыбнулась мама. — Завтра внимательно запоминайвсе, что увидишь. А вечером мне расскажешь. Посмотрим, не встретишь ли ты Любовь?
— Но я еще мал и не могу далеко летать, — огорчился птенец.— Чтобы встретиться с Любовью, не обязательно летать за три девять земель. Она везде, как воздух. Тебе не придется даже покидать двор!
На следующий день маленький скворушка был особенно внимателен. Он запоминал все, что видел, и с нетерпением ждал вечера, чтобы рассказать об этом маме.Когда солнце стало клониться за макушки высоких деревьев на соседнем дворе, птенец вернулся домой.
— Ну что, — спросила его мама, — как прошел день?— Я был очень внимателен, — нахохлился скворушка, но нигде не встретил Любовь.
— Может, ты ее не разглядел? Расскажи, что ты видел?Птенец поудобнее уселся на ветке и начал свой рассказ:
— Я проснулся на рассвете. Ночь быстро отступала, но было еще прохладно. Я, было, пожалел, что выпорхнул из скворечника так рано, но тут Солнышко прикоснулось ко мне лучами, и мне стало тепло и радостно.— Это Солнышко подарило тебе Любовь, — пояснила мама.
— Любовь? — удивился птенец.— Да, каждое утро Солнце просыпается, чтобы согреть землю Любовью. А что ты увидел еще?
— Потом солнечный лучик разбудил Колокольчик на поляне под нашим деревом. Цветочек расправил зеленые листики и тряхнул бирюзовой головкой. Прекрасная мелодия разлетелась по всему двору. Он напевалудивительную мелодию, раскачиваясь на легком ветерке. Я не мог понять слов, но мне так понравилась его песенка, — оживился скворушка, — что я стал петь вместе с ним! Нашу песню подхватили другие птицы и цветы, и вскоре весь двор проснулся! Было так здорово!— Это Колокольчик делился со всеми Любовью. А Любовь всегда несет радость.
— А потом к Колокольчику подлетела Пчела, и он угостил ее своей пыльцой. Пчелка унесла ее столько, сколько смогла, — рассказывал дальше скворушка.— Из пыльцы получится мед, — пояснила мама, — который потом будут есть пчелы и люди. И все это благодаря Любви! Потому что Любовь всегда делится, она нежадная.
— Да, но после пришел мальчик и сорвал Колокольчик, — сказал птенец и посмотрел на маму печальный взглядом.— И что он с ним сделал?
— Он сорвал еще другие цветы и подарил букетик маме, — продолжал рассказывать скворушка.— И это тоже Любовь! — пояснила скворчиха. — Мальчик хотел обрадовать свою маму.
— А она, и правда, обрадовалась, — вытянул шею птенец. — Ее печальные глаза засияли, и потом она целый день была веселая и напевала песенки.— Вот видишь, — улыбнулась мама- скворчиха, — Любовь всегда заботится о других!
— А как же Колокольчик? — поинтересовался птенец. — Я видел, что женщина поставила букет в вазу на столе, но ведь там Колокольчик быстро завянет?— Что ж, ради счастья других Любовь приносит себя в жертву и делает это с радостью.
— Правда. Я видел в открытое окно, как Колокольчик продолжал напевать свою удивительную песню, а его аромат наполнял комнату.Похоже, он был счастлив.
— Чудесно! А что еще ты сегодня видел?— Я видел, как этот же мальчик забрал рисунок у девочки из соседнего двора. Она просила его вернуть, а мальчуган убегал от нее, дразня изрисованным листком. Они бегали вокруг старого абрикоса. А потом он ей рисунок отдал, и они вдвоем разукрашивали картинки в беседке.
— И это — Любовь, — улыбнулась мама. — Он не хотел сделать девочке больно, потому что Любовь не мыслит зла. Просто мальчик не знал, как по-другому привлечь ее внимание.— А к вечеру домой пришел папа этого мальчика, — продолжал скворушка. — Он был очень зол, от него дурно пахло, и он что-то кричал на маму. А потом даже выкинул в окно букет, подаренный сыном.
— А что мама? — заволновалась скворчиха.— А она накормила его ужином и уложила спать. А когда тот заснул,женщина вышла во двор, собрала цветы и снова поставила их в вазу, — птенец нахохлил перышки и добавил: — Я уже не раз видел, как отец незаслуженно обижал и мальчика, и маму. Почему они это терпят?
— Потому что это — Любовь! А у нее долгое терпение, и еще она умеет прощать.— А ты мне расскажешь еще, какая она — Любовь? — спросил птенец.
— Обязательно расскажу, — успокоила его мама. — Ты будешь встречаться с ней каждый день!В это время солнце, окрасив небо оранжево-розовыми переливами, скрылось за горизонтом.
— А завтра Солнышко снова согреет нас Любовью? — спросил скворушка. — Так будет всегда?— Всегда. Потому что Любовь никогда не перестает!
Марина Тихонова(прошу вибачити мене тих, хто вже читав, знов закидаю цю замітку, цього разу для спільноти.)
про Дива
Ішов маленький їжачок по лісу, до дому під ранок вертався. Іде собі тихеньку, виснажений, до мамки хоче. Раптом щось як стукне по голівці. Їжачок злякався, у комочок скрутився, як мама вчила. Сидить, тримтить і що далі робити не знає. Та потім він знудився (а ви спробуйте от так посидіти, знаєте як не цікаво?), вирішив все ж подивитись, хто ж це його так. Випхав носика, дивиться навкруги, а нікого нема. Тоді підняв голову і побачив, що то більченята прокинулись, мамку будять, кудись кличуть, та так стрибають по дереву, що аж гілочки із шишками падають.Тоді їжачок заспокоївся і пішов далі. Іде він, темно ще, а вгорі хтось цвірінькає. То пташенята, батьків своїх будять, кажуть кудись летіти треба. Цього разу їжачок не спинявся, але і настрій в нього піднявся і спати вже не так хотів, бо ж друзі навколо прокидались. Йому теж хотілось от так, не самому а з сім’єю прокинутись і кудись піти. І як же йому було цікаво дізнатись, чому всі так поспішають…Їжачок подумав, подумавта вирішив. Побіг до дому, по-швидше, застав маму й тата, які ще не лягли, і покликав з собою.
Іти довелось не далеко, вийшли вони на краєчок лісу, там де вже зібралось багато жителів лісу, і маленьких і стареньких і дорослих і всі дивляться кудись, чи то на снопи в полі, чи то на пагорбок вдалині. Аж раптом небо стало змінювати колір. Із сірого воно стало бузковим, потім рожевим, а потім оранжево-жовтим. То сонечко прокидалось. «От чого всі так чекали» подумав маленький їжачок, який вперше бачив світанок, бо ж завжди в цей час спати лягав. «Оце диво!» І з тих пір, кожного ранку він разом з усією сім’єю ішов на край лісу і дивився на сонечко, яке своїм теплим промінням огортало землю.
Дива поряд. Зовсім поряд. Просто живучи у містах багатоповерхівок, у світі роботи і сну ми не помічаємо їх. Хоч і встаємо рано, хоч і мріємо іноді. Хоч і час в нас насправді є, а все одно не помічаємо, бо не дивимось.
Казки Лісу Тополь
Серце і Стріла
Жила-була на світі Стріла. І одного чудового зоряного вечоравона потрапила у серце молодого Парубка. Настав ранок, і Стріла побачила, що Парубок далеко не красень і тим паче, не принц. Хотіла вона вибратися з йогосерця, та боялася, що своїм вістрям зробить йому боляче і розірве його серце. Ізалишилася на місці. Вирішила вона почекати трохи.
Минув місяць. Хлопець почав звикати до Стріли, недивлячись на те, що вона постійно стирчала у нього з грудей. Він ставпогладжувати її пера і лагідно їх цілувати. Минуло три місяці. Стрілавідчувала себе затишно. Її вістря було вже не таким гострим і навіть сталопускати корені в серці юнака. Минуло п'ять місяців. Стріла настількиуросла в серце Хлопця, що ззовні, на його грудях, тепер було видно лише пера Стріли. Парубок все так само ласкаво погладжував пера, та тепер він не міг їхцілувати. Стріла вже трохи сумно дивилася на корені, які густопереплелись в серці юнака, і думала: "Аби лиш зовсім не урости в нього,аби лиш не розчинитися!". І тепер вирішила Стріла вже точно вибиратися зсерця. Хоча це було безперечно безглуздо! Адже тепер юнаку буде набагатоболючіше. Та Стріла боялася. І стала потихеньку перерізувати корені. Юнакубуло боляче, він непомітно змахував з очей сльози, і вони крапали на пера Стріли. А наступного дня виростали нові корені. Стріла не припиняла своїхспроб, а юнаку з кожним разом було болючіше. Але ж і Стрілі було боляче! Кореніж були її! Та вона не плакала. Вона боялася. Боялася, що попала не в те серце. І не в того юнака. А Парубок не міг більше мучитися сам і мучити Стрілу. Він поглянув у вікно одного зоряного вечора і пішов до Лікаря. Розповів він Лікарю їхню сумну історію. Лікар був дуже добрим і мудрим, а на правій руцізамість пальців в нього було чотири ножі, а замість великого пальця — звичайний великий палець. Лікар вислухав юнака, оглянув його груди і пера Стріли іуклав хлопця на ліжко, давши йому трохи снодійного. А сам сів, зварив собі кави, випив її. Потім відчинив вікно, поглянув на зоряне небо і став молитися. Парубок спав і нічого не чув, а Стріла чула, бо Лікар молився вголос. Він молився про серця, про Стрілу, про юнака, про них двох. І тут Стріла заплакалаі раптово відчула щось дивне, як запаморочення. Вона відчувала якісь перетворення усередині і ззовні себе. Потім вона побачила спалах світла... Парубок прокинувся. У нього на грудях, якраз там, де серце, був шрам. Пер не було. Серце нило. Але не від болю фізичного. А від іншого. Від пустки, що немає більше Стріли. Парубок обернувся до вікна і побачив прекрасну дівчину. Вона сиділа і пила каву. В неї було розпатлане волосся і довга біла сукня,прикрашена внизу великими перами. До кімнати увійшов Лікар, стираючи ватою кров з пальців-ножів, і посміхнувся: "Ну що ж. Ви обидва врятовані. Дякувати Богові.". І лише тоді і Парубок, і Дівчина усе зрозуміли! І кинулися в обійми один одному. Вона обережно погладжувала його шрам, а вінцілував її волосся. Все-таки це виявилося те. Те саме серце. Дякувати Богові!
|
| ||
|
| ||
