хочу сюда!
 

Антония

37 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 33-47 лет

Заметки с меткой «думки вголос»

думки вголос

измена рушит то самое чистое непорочное , хрупкое, тонкое, нежное  … но несущие так много тепла, радости, гармонии, силы, это  чувство которое невозможно описать, - и все это разрушается  той изменой, которой придались всего на миг … миг пришёл и что осталось ?   Осталось все то но уже совсем не то … все такое но уже не такое, а иное … оно не похоже и даже не стоит рядом на той ступени , что было до … но миг пришёл … время не вернуть …И как же хочется вернуть ту радость, теплоту, то хрупкое, то нежное …

02.08.2012


Просто

С чего все начинается какие то небыли отношения будь то в реале или в нете … наверное с интереса, дерзости, случайно столкнулись… или так получилось просто познакомили (сь), просто добавила контакт. А дальше дело времени. Просто раньше не приходилось так часто видится, просто не было с кем поговорить (все асечники спали), просто скучно было, просто в месте гнали... Вот так просто и завязалось и понеслось … Без всяких целей, просто ходили в месте на обед, просто общались. Не кто и не думал , что вот так и все просто получилось …

А когда же начинается "не все так просто" наверное тогда, когда один из них испытал ревностное чувство, в любых его проявлениях. Думаю, с того момента как испытали, вот тут как раз и начинается обдумывание все того "просто" и их возможность или не возможность развития, скажи м так "та это просто, заходит очень далеко или ..." Больше всего мне нравится, когда один начинает думать , что другой думает …

...так просто, а люди сами все усложняют ...  

24.05.2009

Цікава думка

Єдина причина, по
якій, можливо, хтось
ненавидить тебе - це тому, 
що він/вона просто хоче бути

на тебе схожим.



хм.... ;)


Несподівані миті щастя

Іноді щастя настає коли просто згадаєш якусь людину... і відчуєш, наскільки це чудово
На душі стає тепло і затишно, а серце сповнюється радістю та вдячністю Богу... за все

Симбіонти


Симбіонти, організми двох різних видів, що перебувають в тривалому тісному співжитті.
Wiki  


   Минулого року друг розказував мені, як на зустрічі мера з жителями міста, де міський очільник відчитувався перед громадянами, в сторону його колеги, що задавав питання меру, якийсь з присутніх пенсіонерів кинув фразу «що ти там знаєш, сопляк!». Той на це просто не відреагував, а я подумав, що все ж дідок був правий. Він, з його колгоспним досвідом і десятиліттями рабського існування і холуйського тремтіння перед «хозяевами жизни», знає куди більше, ніж якийсь там 30-ти річний «сопляк», який очолює ГО, куди входить більше сотні таких же юнців, що займаються нікому не потрібним справами, на кшталт збору підписів щодо повернення задля студентів знятого з рейсу потягу, чи організацією Дня пам’яті Голодомору. 
   І «молодої генерації» політиків в цій країні в озорому майбутньому не буде (хіба що з тими самими прізвищами). Просто, перш ніж в розумінні пострадянського люмпену вони перестануть бути «сопляками», це покоління просто встигне покинути гетто, і освоїться на чужій землі, ставши частинкою суспільства, яке готове їх прийняти.
   Тоді і починаєш розуміти, що бидло знає свої стайні і худоба заслужила того, щоб називатись худобою. Бо важко знайти слова задля визначення тієї групи людей, які за шматок гнилої ковбаси, готові дозволити забрати майбутнє у своїх же дітей. 
   Чому акцент на пенсіонерів? Перегляньте статистику відносно середнього віку українського парламентарія, зайдіть на сесію міської ради, чи врешті-решт перегляньте обличчя і дати на передвиборчих агітках.
   В тому, що в 90-х, коли поляки і прибалти повертались у європейську колиску, Україна дрейфувала на своєму Титаніку в Азіопу, винне аж ніяк не моє покоління, якому тоді було 5-6 років. І зовсім не ті, хто зараз лише отримує свій перший паспорт.
   Правлячий клас тих, кому зараз за 60, не боїться втратити свої виплати, бо кожен новий «покращувач» обов’язково докине їм на корм. Тому знову і знову радянські полки йдуть на дільниці і ставлять галочки за тих, за кого звикли останні 20 років, або як вкажуть. За тих, без кого вже не уявляють свого життя, що дарують їм так важко вистраждану Стабільність. І лише одиниці розуміють, що стабільність – це смерть. Бо життя – це завжди рух. 
   І цей невеликий відсоток тих, хто спостерігає, розуміє і аналізує, здебільшого вже не мають ні можливостей щось змінити, ні часу щоб виправити допущені помилки. Життя вже позаду, а 5 років правління донецького клану більшість громадян такого віку просто не переживуть. Точніше, переживуть його здебільшого ті, кого регулярно підгодовують крупою і грошовими дотаціями на мітингах.
   Тотальна недовіра, заздрість і взаємне поборення – все це вже перейшло в розряд національної катастрофи. Толерування корупції, пристосуванство і безпринципність – в цьому корені проблеми. Банальну тупість переважної частини базового «лохторату» відкинемо – це швидко лікується ротацією поколінь і еліт.
   Та що робити, якщо сам пацієнт випльовує ліки, називаючи лікаря «сопляком» і шарлатаном? Риторичне питання. 
   І влада, і опозиція, і українське суспільство, якщо його взагалі можна називати суспільством, є симбіонтами, які тісно пов’язані між собою. Якщо замінити один з компонентів цієї тріади якісно іншим – ті, що залишились, вже ніколи не зможуть існувати в своєму звичному вигляді. І за десятки років цей союз став настільки тісним, що відрив одного організму від іншого, схожий на операцію з роз’єднання сіамських близнюків – результат може стати фатальним. Причому для цього немає потреби наводити якісь складні приклади. Як думаєте, якщо українських громадян замінити американцями чи німцями, довго проіснує режим Януковича?! Думаю, графік можна навести в годинах.
   А якщо на місце «апазіциї» замість недолугих, хворих на клептоманію і нарцисизм клоунів, прийдуть адекватні і чесні люди, які справді люблять свою країну? В цьому випадку падіння автократичного українофобного режиму теж стане питанням дуже короткого періоду часу. А Янукович з ду-у-уже великою вірогідністю став би Янушеску.
   Теза про те, що політика – «брудна справа», і є прерогативою лише для нечистих на руку людців - всього лиш міф. Інакше навколо були б одні лише Лукашенки/Берлусконі, а Вацлав Гавел чи Михаїл Саакашвілі не могли б з’явитись апріорі. І поширюється та підігрівається цей міф тією ж кастою, яка окупувала вищі ешелони. Задля чистоти рядів. Не хочеться розбавляти бочку дьогтю ложкою меду, бо якщо останнього стане забагато – дьоготь прийдеться відфільтрувати.
   Так само комічна «апазіция» на фоні адекватної і успішної влади виглядала б настільки убого, що неодмінно дуже швидко зійшла б на маргінес і втратила доступ «до корита». Щось схоже відбувалось в Грузії, де видатна «захисниця» демократичного устрою Ніно Бурджанадзе їздила на рахунок цього радитись з Путіним, щоб руками колись звільнених ментів і чиновників, відсторонити від влади кровожерний режим Саакашвілі, задля «всєобщєго» ж блага.
   Та й у випадку сильної влади з послідовним проєвропейським курсом, і не менш ефективної опозиції, яка не давала б цій владі захворіти на «зоряну хворобу», українському суспільству в його теперішньому образі прийшов би неминучий Армагедєц. Справжнє Чистилище, пекельні муки чекали б на кожного – пенсіонери залишилися б без гречки, студентам прийшлось би вчитись, а викладачам – перестати брати хабарі. Чиновники вимерли б з голоду як клас, разом з армією «любих друзів». Медсестри б мріяли про колишні «шоколадні» часи, а міліціонери до кінця боролись за своє право торгувати марихуаною і кришувати проституток. «Кровавиє бандєровци» точили б сокири у Верховній Раді, під несамовиті крики Табачника з підземних казематів. Кожен чесний пролетар міг би підвести під сумнів легітимність Богом даної влади, а гармонійні вибоїни на дорогах, через які проглядають благодатні чорноземи, навіки були б закриті бездушним шаром асфальту. Вулиці міст Русскаго Міра заполонили б натовпи європейців, а «загнівающій Запад» відкрив би свої кордони. Бідний, вбитий горем Кремль, здавав би на металолом рештки «вєлікаго і магучєго» Чорноморського флоту, а російські прикордонники щоранку прокидалися б під гул літаків НАТО, що проводять поруч військові навчання.
   Уявили собі цю апокаліптичну картину?!

На замітку.

Ті, хто критикує нинішнє покоління, забули, хто його виростив. А ті, хто жаліється на сьогоднішніх політиків, забувають, хто дав їм мандати на владу.

Ще одне привітання з референдумом 1 грудня 1991 р.

Почув такий закид, що надто багато в нас урочистих дат, які потрібно відзначати на державному рівні: тільки 22 листопада відзначали День Свободи, а вже настало 1 грудня з ювілейним 20-им роком Всеукраїнського референдуму на підтвердження Незалежності України.Справді не встигаю при всій своїй зацікавленості на все зреагувати, але якраз цьому і радію: це є яскравим прикладом і доказом величезного історичного буття України, бо де ще в Європі знайдете храм, який відзначив своє 1000-ліття, як наша Софія Київська - нема. Ми ж таку подію відзначили скромно, наче соромились.Можливо, що справді не варто все відзначати підряд і обов'язково з першими особами держави і регіонів. Так само потрібно припинити смішну практику з радянського часу святкувати якісь свята податківців, бухгалтерів чи механізаторів. Є регіони, де є причина святкувати Свято шахтаря - нехай собі святкують, але не державному рівні відзначати - це смішно. Ще міжнародні свята можна відзначати і то побіжно.Тобто більша частина свят і відзначень дат має відбуватись виключно на громадському рівні, але не державному. Особливо щодо свят професійного характеру. А з релігійних - тільки Різдво і Великдень залишити загальнодержавними.З іншого боку ніхто не повинен чітко розмежовувати: оце ваше свято, а оце - наше. Так 9 березня не є святом офіційно, але воно існує на всезагальному рівні свідомості в Україні, тому важко уявити цей день без покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку усіма і державними, і громадськими провідними діячами. Щось подібне приємно вразило на нещодавньому відзначенні 26 листопада пам'яті жертв Голодомору, коли це було зроблено на сугубо духовному рівні: вперше 4 президенти України відзначили цю подію спільним дійством на меморіалі Голодомору в Києві, а потім ще побували у Биківні на меморіалі Жертв репресованих. Все було в цей день суто добровільно, тому і втішає що настільки гарно подали приклад перші особи нашої держави. Не було державних розпоряджень на місця обов'язкового характеру, а була добра воля громади, що особливо стала помітна ввечері величезною кількістю свічок у вікнах квартир. Так і має бути, як на мене, більшість свят - без державного втручання. І тому я не надто переживаю, що про ювілейну дату 20-річчя Всеукраїнського референдуму - добре так, як є. Подібне я казав і про 22 листопада: не має значення як відзначають чи не відзначають День Свободи - головне, що цей день був. Аналогічно і до сьогоднішнього відзначення ювілею: гарно і помірковано - хто хоче, той і відзначає. З боку держави президент України зробив офіційне вітання - цілком достатньо. Взагалі чим менше державні мужі та чиновники будуть брати участь у різних святкових дефілядах - тим краще для держави, бо їх цілодобове утримання надто дорого обходиться суспільству. В завершення трошки особистого: буває находить такий настрій як: "Ну що тобі більше за інших треба? - та живи тихо в своє задоволення і не пхайся, куди треба чи не треба - якось без тебе обійдуться!" Можливо, що так і дійсно для мене було б краще, бо життя вдалося, як то кажуть у фільмах про щасливчиків, яким я і себе вважаю. Не буду вдаватись в розмисли по цій темі, а просто скажу наступне: єдине,  що в цьому світі мене змушує братись до громадської роботи - це діти. Так! І не тільки мої особисто, а от коли бачу оте маля ще таке смішне, наївне і невинне, для якого весь світ ще суцільна "terra incognita" і дитина щиро сподівається у добро від світу, а я вже з вершин свого досвіду розумію у яку далеко не найкращу соціальну та екологічну сферу цій дитині прийдеться увійти, бути, зростати і жити, то відчуваю себе таким нікчемним чоловіком і в саме такий момент вирішую однозначно: все, буду намагатись поліпшити цей світ для майбутніх поколінь, щоб вони отримали після мене світ справедливішим, чистішим і кращим , аніж той, що дістався мені. Знаю, що можу не багато, але знаю і те, що буду робити все можливе в межах моїх сил. Скільки стачить - стільки і буду. А результат - оцінять нащадки. Додам, що не закликаю наслідувати мене, долучатись і т. п. і т. д. Все це не суттєво. Для мене. Це вже суттєво для вас, що обрати, а я вже обрав - 1-го грудня 1991 р. І не тільки я. От і прекрасно. Ще раз вітаю з святом.Богдан Гордасевич
Львів-Рясне19:00 01.12.2011 

євробачення-2010. фінал. думки вголос

якби не 3 грн за дзвінок, то ми із батьком проголосувала б за:
Румунію
Турцію
Німеччину

хоча окрім цих країн, мені сподобався спів Грузії та Франції.

найгірший виступ у Ізраїля.

як не дивно, але виступ нашої (як її там..) сподобався. вперше чула. сильний джазовий голос. може потрапить у 10-ку.

як почнеться голосування - переключу на бокс, дивитись видовищний бій Кличка з Сосновським.

фффсьо!




.

Класика та андеграунд

Дійшла до висновку, що класична музика котиться в андеграунд. Її слухають або поважні дяді в костюмах, або люди, які по життю шукають себе. Середньостатистичний українець слухати такого не буде, йому симпатичніша Тая Повалій, чи Діма Зібров чи ще якась халепа. "Найпросунутіші" люди середнього віку хавають шансон і попсу. А от класика випадає зовсім.
Мені не подобається "совок", але тоді дійсно прищеплювали любов до прекрасного, а зараз навкруг суцільні мусі-пусі...
Страницы:
1
3
4
предыдущая
следующая