15.01.22   16.30

15.01.22  10.00

Довгий час я думала, що ви двоє – одна людина. Думала, що то ти. Коли прочитала вірш про пелюстку троянди.

Я пам'ятаю історію з трояндою. Власне, вірш мене вразив… я навіть посилання на нього зберегла у фейсбуці… зберегти вірш не здогадалася. Куди він від мене подівся б, якщо посилання на нього було…. Хіба я тоді знала щось про автора… про те, що він ховає свої твори…. Періодично. Читала і намагалася зрозуміти ти це чи не ти.

Потім ви стали з'являтися в стрічці поряд… в один і той же час… спочатку ти, потім він. Спочатку він, потім ти ... Із дивною повторюваною періодичністю. Я й думала, що це одна людина, не розуміла – навіщо? Навіщо так.

Болісно реагувала. Не могла бачити… не могла бути поряд. Мені було незатишно. Не могла дихати. Спокійно було тільки коли тебе не було. Коли не бачила... тебе.

Коли бачила. Хотіла знову втекти і вмовляла себе залишитися…. Хіба втечеш від себе? Та, що біжить по Хвилях…. Ніхто так і не зрозумів сенсу цієї фрази… не по воді…. Не Фрезі Грант, як мене називали… ні… Та, що біжить хвилями Життя….

Розглядала ваші очі. Порівнювала… шукала схожість та відмінності…. Не могла зрозуміти… Спочатку не могла зрозуміти… ти це чи ні. Потім зрозуміла. Не відразу. Але зрозуміла.

І було пізно.

Сайт взагалі дивний… Люди ховаються за ніками, вигаданими країнами, містами, історіями…. Мені незрозуміло – чому? Для чого? Хіба бути собою, просто бути собою не краще?

Я багато чого тоді не розуміла.

Простір був новим і чужим для мене... чужим. Я намагалася звикнути, адаптуватися, розчинитися в ньому… та все одно залишалася білою вороною… Не розуміючою, не зрозумілою. Не прийнятою.

Були… нападки, випади в мою адресу… Хіба можна сприйняти одразу світи незнайомої людини? Ну так…. Я писала... «адже кожен бачить те, чим наповнений сам... і кожен ділиться тим, що має в серці своєму.....»

Коментарі, які я читала, деякі нотатки викликали здивування і збентеження… якщо м'яко казати….

Потім я побачила інших. Вразливих, добрих, ніжних. Терплячих… чуйних….

Мені простягли руку допомоги… Але захистити себе від себе я вже не могла…

Про що там у Книзі Книг йдеться…. «Не судіть, то не будете і  підсудні». І я переживала... зачинялася. Видаляла профіль. Багато разів…

Потім вирішила. Я це я. Буду собою і все. Не вистачило сил. Не змогла. Вже розуміючи, що ви – дві різні людини, абсолютна протилежність одне одному… Чим же ви були схожі? Чому обидва стали важливими для мене? В мене немає відповіді. Знаю одне – обидва чужі, не мої. 

Коли Всесвіт дарує Зустріч…. Що потрібно, щоб зберегти це Диво? Не втратити… Озираючись назад… я розумію, мудрість приходить з досвідом. Не з роками. І тільки наше Его все руйнує… і моє теж.

Що ж… Що далі? Треба жити. Просто жити. І дякувати. За все. Що було. Що буде. Що є.

У цьому і є справжнє людське щастя. Просто бути.

 * * *

ПС. Гештальт зачинено!

10.35. 22.01.22

Про каву. Про фото.

Про каву. Мені не можна пити кави. Ніколи не була її цінителькою, віддаючи перевагу фруктовим чаям… Ранкова кава – це ритуал. Заряд бадьорості та гарного настрою на весь день. Сили та натхнення, якщо хочете. З філіжанки кави починається мій день… починався.

Декілька днів, як я вже перестала вживати цей чарівний напій. Не скажу, що я гурман і особливо знаюся на сортах кави. Є улюблені, ті, яким віддаю перевагу. Постійна в своєму виборі. Втім, у всьому, не тільки в тому, що стосується кави.

Я сова за біоритмами. Прокидаючись вранці, за звичай дуже рано, мій організм ще спить і силу та бадьорість я відчуваю тільки ближче до другої половини дня. Тому мій день зсувається в часі.. я можу нескінченно довго не лягати спати. А вранці прокинутися тоді, коли мені потрібно. Без будильника. А ось сили… без кави ніяк)

Думка прибігла… Ми всі, кожен, народжуємося абсолютно здоровими та з однаковим «набором» життєвих функцій та здібностей. Як конструктор. І що потім кожен робить зі своїм життям і що отримує в результаті.. «букет» хвороб, успіх і радість, розпач і забуття. теж залежить від нас.

Про фото. Мені подобається розглядати світлини.. свої та чужі. Просто світлини.

Окремо – про мистецтво передавати навколишній світ через об'єктив фотокамери… Можливо, я колись напишу і про це.

Зараз про обличчя. Обличчя людей на фото….В них цілий світ. Кажуть, по фото можна визначити, що за людина перед тобою. Ну приблизно, звичайно… Це навіть не визначення, я б сказала… це внутрішній відгук на те, що бачиш… перед очима.

Знаєте секрет? Чому ми закохуємося… Ми бачимо своє відображення в інших… Ми можемо бачити лише те, що несемо в собі… І нічого більше. Не побачити те, чого в тобі нема. І не дізнатися. Навіть через роки спілкування та спільного життя… Люди залишаються собою завжди. Їх ніщо не змінює. Ні час, ні простір.

А тепер мені час пити каву)... І вже книга на колінах... Вихідний. Трохи порадую себе.