Репресії за релігійні переконання проходили в кілька етапів
Великих втрат зазнала анексована в 1939—1940 рр. Західна Україна, де рівень релігійності був високим. Винищення представників релігійних культів, активних віруючих, культових споруд тривало тут протягом усієї радянської доби, особливо запекло в період пізнього сталінізму[7]
Процес проти «Спілки Визволення України»[ред. • ред. код]у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР.
Боротьба зі «шкідництвом»[ред. • ред. код]Підґрунтя репресій[ред. • ред. код]Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні селяни, що не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла в умовах громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом чого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів у справах про шкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення:
Радянський дисидент та публіцист Ігор Буніч зазначав: «Якщо порівняти ці події з гітлерівським геноцидом євреїв, то треба визнати, що нацисти були набагато гуманнішими у власній країні. Ворог був визначений чітко. Якщо ти єврей — ти ворог, якщо ні, то ні. Як пощастило народитися. Такі ж ярлики, як „буржуй“, „ворог народу“, „кулак“, „підкуркульник“ та інші — могли бути навішені на кого завгодно і в будь-якій кількості. У цьому й полягає головна відмінність масового терору від терору вибраного.»[1]
Всього у 1921—1953 роках (роки правління І. В. Сталіна) у СРСР, за підрахунками державного російського історика РАН В. Земськова, було засуджено 3,77 млн осіб, з них до вищої міри покарання — 643 тисячі осіб, на заслання — 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім'я Н. С. Хрущова). В книзі з промовистою назвою «Велика брехня XX століття» Земськовим вказується, що найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за «політичними» статтями) знаходилась у ГУЛАГу у 1950 році — 2,56 млн осіб.[2] При цьому, деякими дослідниками констатовані факти навмисного применшення істориками РАН значущості питань, що ними вивчалися,[3] і це ставить під розумний сумнів результати досліджень працівників Російської академії наук.
Так за підрахунками незалежних від влади російських та західних істориків, кількість жертв сталінського демоциду зазначається, як в десятки разів більша від наведеної В. Земськовим. Наприклад, багаторічний радянський політв'язень O. Солженіцин на підставі власних спостерігань і досліджень, в книзі Архіпелаг ГУЛАГ[4] вказує більш реалістичну кількість жертв сталінського режиму в розмірі 66 мільйонів людей, а оцінки західних істориків називає між 45 млн та 80 млн жертв репресій.
Заслужений професор Гавайського університету, автор терміна і концепції демоциду<, історик та дослідник Рудольф Руммель в одній зі своїх 24 наукових праць «Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 року», посилаючись на чисельні джерела, фахово обґрунтовує розрахунки та вказує кількість людських жертв серед цивільного населення за період правління Йосипа Сталіна в розмірі 51 млн 755 тис. осіб, з яких близько 40 мільйонів померло або було вбито в таборах ГУЛаг.[5]
Багаторічний радянський політв'язень Розанов Михайло Михайлович згадував про надвисоку смертність в російському таборі Ухтинсько-Печорський ВТТ, де він відбував 3650 днів каторги: «Що не день, то списують 200—300 людей. Мруть, як мухи. Одні від цинги, інші від виснаження, треті від роботи і холоду».[6]
Репресії як метод покарання[ред. • ред. код]Термін «репресії» використовується в СРСР для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Чистки мотивувалися бажанням частини партійного керівництва позбавитися інакодумаючих елементів з Партії і з метою утвердження влади Сталіна. Інші кампанії репресії проводилися проти соціальних груп, які вважалися або були звинувачені у діяльності з прихованими політичним мотивами чи протистояли радянській владі і політиці Комуністичної партії.
Також велика кількість чисток зображалася як усунення можливості саботажу і шпигунства, з огляду на можливу війну з Німеччиною. Найбільша суспільна увага була сконцентрована на репресіях як проти самих лідерів Комуністичної партії, так і проти державних службовців і командного складу збройних сил, широкого загалу членів Партії. Масові репресії в цей час супроводжувалися разом з порушеннями радянськими державними органами радянської законності.
Однак, кампанія репресій торкнулася представників багатьох інших груп суспільства: інтелігенції, селян і особливо, яких називали «надто багатими селянами» (куркулями). Вістря репресій НКВС було спрямоване також проти цілих етносів і етнічних груп, яких називали «п'ятою колоною».
Судячи з промови Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки», що прозвучала на ХХ з'їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, були базовані на примусових зізнаннях, часто здобуті за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. На основі цієї статті звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунство, шкідництво, саботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного перевороту, тероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».
Ідеологічне обґрунтування репресій[ред. • ред. код]На об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року Сталін заявив «Сильна і могутня диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації».«Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року на XVI з'їзді партії, — є необхідним елементом наступу» [1]. Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».
Підбиваючи на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року підсумки першої п'ятирічки, Сталін включив у доповідь спеціальний розділ про завдання і результати боротьби «із залишками ворожих класів» [1]. «Ми утвердили, — заявляв Сталін, — у всіх сферах народного господарства принцип соціалізму, вигнавши звідти капіталістичні елементи». Далі він по-перше розкриває хто мається на увазі під останніми. Останніми залишками вимираючих класів є «промисловці і їх челядь, торговці і їх посіпаки, колишні дворяни і попи, куркулі і підкуркульники, колишні білі офіцери і урядники, поліцейські і жандарми, різного ґатунку буржуазні інтелігенти і всі антирадянські елементи. Єдине, що їм залишається робити, це пакостити і шкодити робітникам і колгоспникам, Радянській владі, партії. І вони шкодять як тільки можуть. Сила і міцна диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер для того, щоб розвіяти останні залишки помираючих класів і робити злодійські махінації» [61:22]. Сталін стверджував, що представники цих ворожих класів «розповзлися по наших заводах і фабриках, по наших установах і торговельних організаціях, по підприємствах залізничного і водного транспорту і головним чином — по колгоспах і радгоспах. Розповзлися і сховалися вони там, нап'явши маску „робітників“ і „селяни“, причому дехто з них проліз навіть у партію» (Сталин Сочинения. Т 13. с.207-208) [1 ].
Найбільш масштабні репресивні акції[ред. • ред. код]Розгром троцькістської опозиції[ред. • ред. код]Відразу після смерті Леніна у 1924 утворилося декілька угруповань всередині керівництва партії, кожна з якої претендувала на владу. Троцькому протистояла більшість керівництва країни на чолі з Зінов'євим, Каменєвим і Сталіном, так звана «трійка». Привід до конфлікту з Троцьким був в тому, що, на його думку, необхідно було всіляко сприяти всесвітній революції. При цьому Сталін відстоював концепцію побудови соціалізму в одній країні. Але насправді коренем конфлікту була боротьба за концентрацію всієї повноти влади в руках Сталіна. Троцький був усунутий з займаних посад, його прихильники були витіснені від керівництва Партії і держави. Погляди Троцького («троцькізм») були оголошені ворожою ленінізму дрібнобуржуазною течією. В середині 1920-х років до нього приєдналися Зінов'єв і Камєнєв, які після розгрому Сталіном т. зв. «Нової опозиції» стрімко втрачали владу. В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС.
Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.»
Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 людей, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 людей.
Ліквідація куркульства як класу[ред. • ред. код]Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони становили близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.
Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули.
Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років.
В воскресенье, 20 мая, на территории Национального историко-мемориального заповедника «Быковнянские могилы» (Броварской проспект в Днепровском районе Киева) почтят память жертв политических репрессий.
Как сообщают организаторы в Facebook, ориентировочный план мероприятий будет следующим:
11:00 - 12:00. Официальная церемония памяти жертв политических репрессий при участии президента Петра Порошенко и других чиновников.
12:10 - 14:00. Межконфессиональный молебен по жертвам политических репрессий, митинг-реквием и выступление Национального хора имени Г. Г. Веревки.
При входе в заповедник будет организована фотодокументальная выставка «Расстреляна элита: Быковнянское измерение» с экскурсионным сопровождением.
Бесплатные автобусы к заповеднику будут курсировать с 9:00 до 15:00:
Организаторы предупреждают, что при входе в заповедник будут установлены рамки-металлоискатели, поэтому посетителей просят приезжать заранее - до 10:00 и не брать с собой острые и колюще-режущие предметы.
Отметим, Быковнянское захоронение жертв сталинских репрессий относится к крупнейшим на территории Украины. Тайный спецучасток НКВД УССР в Быковне появился весной 1937 года - 20 марта президиум Киевского городского совета принял решение об отграничении земельного участка «для спецнужд» в 19-м и 20-м кварталах Быковнянского леса. В течение 1937-1941 годов грузовики почти каждую ночь привозили тела расстрелянных НКВД в киевских тюрьмах для тайного захоронения в Быковнянском лесу. Эксперты, исследовавшие останки жертв Большого террора, свидетельствуют о том, что большинство из них погибли от выстрела в затылок или основание черепа. Тела людей закапывали вместе с вещами, документами, мелкими деньгами, которые были при них. Всегда в одежде и обязательно засыпались известью.
Количество похороненных в Быковнянском лесу окончательно не установлено. По мнению историков, оно может составить 20-100 тысяч человек. По данным, обработанным сотрудниками Отраслевого государственного архива СБУ и Национального историко-мемориального заповедника «Быковнянские могилы», установлены фамилии более 18 500 человек, которым были вынесены приговоры в Киеве и которые захоронены в Быковне. Только на основании документов тройки НКВД в 1937-1938 годах в Киеве было расстреляно 15 тысяч человек. Наибольшее число расстрелов приходится на 19 мая 1938 года - только на основании решений тройки НКВД за ночь в киевских тюрьмах расстреляли 563 человека.
В Быковнянском лесу похоронены писатели Михаил Семенко, Майк Йохансен, Вероника Черняховская, художники Михаил Бойчук, Николай Касперович, академики Федор Козубовский, Петр Супруненко, митрополит УАПЦ Василий Липкивский и десятки тысяч других жертв Большого террора.
Указом президента Украины № 431/2007 от 21 мая 2007 года «О мероприятиях в связи с 70-й годовщиной Большого террора - массовых политических репрессий 1937-1938 годов» в Украине установлен День памяти жертв политических репрессий, который отмечается ежегодно в третье воскресенье мая.
Статистические итоги «Большого террора».
http://www.memorial.krsk.ru/Articles/2007HrBT.htm
Октябрь 1936 – ноябрь 1938
По делам, которые вели органы госбезопасности (органы ГУГБ НКВД)
Арестовано – не менее 1710 тыс. чел
Осуждено – не менее 1440 тыс. чел.
В том числе приговорено к расстрелу – не менее 724 тыс. чел.
Из них:
«Тройками» по «кулацкой операции» – не менее 436 тыс. чел.
Комиссией Наркома Внутренних дел СССР и Прокурора СССР («двойками») до сентября 1938 г. и «особыми тройками» в сентябре–ноябре 1938 г. по «национальным операциям» – не менее 247 тыс.чел.
Военной коллегией Верховного суда СССР, Спецколлегиями областных судов, военными трибуналами – не менее 41 тысячи человек.
Кроме того за тот же период:
Осуждено «милицейскими тройками» как «социально вредный элемент» (СВЭ) – не менее 400 тыс. чел.
Подвергнуто высылкам и депортациям в административном порядке – не менее 200 тыс. чел.
Осуждено судами общей юрисдикции по общеуголовным обвинениям – не менее 2 миллионов человек, из них в лагеря отправлено не менее 800 тыс. чел.
* Настоящая Хроника составлена специально для газеты «30 октября» (2007. № 74. С. 1, 3–7). В интернет-версии сделаны небольшие исправления и дополнения, а также вставлены ссылки на документы и справочные статьи, опубликованные в сети Интернет (при этом мы старались избегать ссылок на публикации, содержащие существенные текстуальные искажения или фактографические ошибки, однако полностью ручаться за качество привлекаемых ресурсов мы, конечно, не можем). Газетный вариант хроники см. также: http://www.memorial.krsk.ru/Articles/2007HrBT.htm
Сегодня, 20 мая, Украина чтит память жертв политических репрессий – всех тех, кто был убит и замучен во время правления коммунистического режима на территории нашей страны.
День памяти жертв политических репрессий отмечается ежегодно в третье воскресенье мая согласно указу президента № 431/2007 от 21 мая 2007 года «О мероприятиях в связи с 70-й годовщиной Большого террора - массовых политических репрессий 1937 - 1938 годов».
С участием руководителей местных органов власти и представителей общественности по всей стране будут организованы мероприятия по почтению памяти жертв политических репрессий, состоится возложение цветов и венков к памятникам, памятным знакам, местам гибели и захоронений репрессированных. Для широкой аудитории будут проведены тематические информационно-образовательные, медийные, выставочные мероприятия.
Также будет рекомендовано религиозным организациям провести 20 мая поминальные мероприятия по погибшим в результате политических репрессий. На зданиях и сооружениях органов государственной власти, местного самоуправления, государственных предприятий, учреждений и организаций будет приспущен Государственный Флаг Украины. Кроме того, ограничат проведение развлекательно-концертных мероприятий, спортивных соревнований, внесут соответствующие изменения в программы радио и телевидения.
В местах проведения памятных мероприятий обеспечат дежурство машин скорой помощи и медицинское обслуживание, дежурство пожарно-спасательной техники, охрану общественного порядка, патрулирования.
В Киеве памятные мероприятия - церемония возложения цветов и молебен – с участием первых лиц государства пройдут на территории заповедника «Быковнянские могилы».
Этот заповедник создан на месте одного из крупнейших захоронений жертв сталинских репрессий на территории Украины. Тайный спецучасток НКВД УССР под Киевом стал использоваться весной 1937 года. В течение 1937-1941 годов грузовики почти каждую ночь привозили тела расстрелянных в киевских тюрьмах НКВД для тайного захоронения в Быковнянском лесу. В заранее подготовленные ямы сбрасывались тела жертв, затем присыпались известью и землей.
Количество похороненных в Быковнянском лесу окончательно не установлено. По мнению историков, оно может составлять от 20-100 тыс. человек.
Напомним, 2 июня 1937 было принято постановление политбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Об антисоветских элементах», согласно которому 5 августа 1937 вышел приказ НКВД СССР № 0044, который положил начало массовым репрессиям.
Уже к середине ноября 1938 года без суда вынесено 681 692 смертных приговора, которые выполнялись немедленно. Более 1,7 миллиона человек отправлены в лагеря.
Согласно рассекреченным архивам и документам СБУ, в Украине с 1935 по 1951 год жертвами раскулачивания стали более 2,8 миллиона человек.
В 1936 году арестовали 15 717 человек, в 1937-м – 159 537, в 1938-м – 106 096, в 1939-м – 11 744. Около 16,5 тыс. человек были расстреляны в 1937-м.
Політики і суспільство не дуже розібралися, в чому різниця між 8 і 9 травня. в України досвід Другої світової набагато складніший, ніж у більшості європейських держав. На тлі того, що для когось – це свято, а для когось – переосмислення, пролазять російські пропагандистські проекти.
Про це сайту "24" розповів координатор громадського проекту "LIKБЕЗ. Історичний фронт" Кирило Галушко.
Читайте також: Уроків історії не можна забувати, – Турчинов порівняв війну на Донбасі із Другою світовою
За його словами, свято має бути для тих, хто брав участь у Другій світовій війні, але їх лишилися одиниці, адже учасникам бойових дій нині вже за 90 років. Для них це було свято. А для нас мають бути інші історичні уроки. Історик зауважує: ще з 2005 року в Україні пролазять російські пропагандистські проекти. Повторюється схема Брежнєва (генсек СРСР – "24"), який у 1965 році почав святкувати 9 травня як основний внесок СРСР у все "добре".
Формулювання "велика перемога", "бєссмєртний полк", георгіївська стрічка – символіка історичної місії Росії або СРСР – або ж тоталітарного режиму, коли люди не мали свободи, але мали нею пожертвувати для шляхетної мети і великої перемоги. У нас це часто плутається,
– розповідає Кирило Галушко.
Тому фахівець наголошує: держава повинна чітко сформулювати, що таке українська перемога, чому ми не святкуємо, а вшановуємо і згадуємо. Це, підкреслює він, не перемога Сталіна. Це перемога над нацизмом, гітлеризмом.
Галушко зауважує: в Україні не могли обирати між поганим Гітлером і добрим Черчиллем чи Рузвельтом. Був або Гітлер, або Сталін. Фактом є те, що "Карпатська Січ" (Організація народної оборони на Закарпатті – "24") почала воювати проти союзника Гітлера Угорщини за кілька місяців до офіційного початку Другої світової війни.
"В перший день війни українці воювали в складі польської армії, потім – Червоної армії, американської, канадської. Прапор над Іводзімою (відома історична фотографія, зроблена 23 лютого 1945 року Джо Розенталем, зображує бійців морської піхоти США, що встановлюють прапор на горі Сурібаті у ході битви за Іводзіму – Японія – "24"), там теж є українець. Перемога була дійсно великою. Втрати України величезні. Та, заперечуючи московські підступи, треба не виплеснути дитину разом із водою. Має бути своє бачення. У нас з Москвою різні перемоги", – підкреслює Кирило Галушко.
Вірші Галини ГордасевичГалина"Галина" - по-грецьки "тиша".Ах, яка я дурна була!Якби я це знала раніше,То зовсім інакше б жила.Я б не пхалась, куди не кличуть,Ще й подумала б чи іти,Не торкнулись би мого обличчяЗнаки болю і самоти.Я б усім посміхалась лагідно,Все б доводила до пуття,І було б квітчасте і ягідноВ тихім гаї мого життя.Чи це батьки помилились,А чи може, моя вина,Що у тому гаю поселиласьТонкостебла тернина одна?Я її руками відводжу,Я ще зовсім не знаю про те,Що у днину весняну погожуТак рожево вона зацвіте.У Львівській кав'ярні "Гроно Діоніса"Сиджу в кав'ярні маленькій,п'ю каву,чорнющу, як ніч,і гірку, як доля моя,і все чекаю щена руку твою ласкаву,і вслухаюсь в глибини пам'яті,чи почую твоє ім'я?Та вже не надіюся,що колись-то отримаю Нобеля,хоч би й писаладо знемоги,до самозабуття,бо після голодоморів,концтаборіві Чорнобиля,що напишеш,щоб вразило більше,аніж саме життя?Я вже знаю,що не об'їжджу всю Європу, .а де вже, щоб побуватина іншому материку,а проте не наливайтев чашку мою сиропу -ні на що не проміняюдолю свою гірку.Бо кожна моя сльозавже діамантом стала,а кожен мій чорний деньв небі зорею сія.Крутою дордгою йшла,та дійшла таки - не пристала.В маленькій порожній кав'ярніп'ю чорну каву я.БлаганняЗ вогню я вийшов –і в вогонь вернусь.Володимир СвідзинськийЩоб Бог зіслав менінайбільший дар:Гарячу смерть -не зимне умирання.Олена ТелігаСкінчиться все в обшарпанім хліву,Де ще стоїть моє стареньке ліжко.Леонід ТереховичНе програмуйте своєї смерті,Поети, діти, ворожбити!Стисніть уста в мовчанні вперті,Лиш подумки: - Я буду жити!Я буду довго і щасливоЖиття, як чисту воду пити.Мене умиє літня злива,Скульптури буде сніг ліпити,А я на все не надивлюся,Коли ж я на вершині стану,То не помру. А утомлюся –За синім обрієм розтану.Доля поетаМинули дні поразок й перемог,Верхів'я щастя й урвища розпачні.За кожен день, який тобі дарує Бог,Будь вдячний.Що влада? Натовпи німих нікчем!Що слава? Заздрість, схована під усміхом!Той, що укрився за твоїм плечем,Твоїм, не порадіє успіхам.Це все, відомо, суєта суєт.Не називай цього ні горем, ні бідою.Якщо не віршомаз ти, а поет,-Їж черствий хліб і запивай водою.І хай тебе штовхають у юрбі,Пускають плітки й дотепи солоні,-Відкрий вночі вікно - і Бог тобіНайкращу зірку покладе в долоні.
З розкопками братської могили, де були поховані 60 українських націоналістів, відкривається черговий пласт української історії і боротьби за незалежність. Це 60 Героїв, які віддали свої життя за свою вільну державу, за національну ідею. І лише сьогодні, через 75 років, їхні душі знайдуть спокій, бо нарешті ми поховали їх за християнським звичаєм. На цьому наголосив голова Тернопільської ОДА Степан Барна під час перепоховання в’язнів Чортківської тюрми, жертв «Ягільницької трагедії», яких у листопаді 1942 року розстріляли німецькі окупанти.
Повідомляє ТЕРНОПІЛЬСЬКЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ БЮРО з посиланням на ТОДА.
«Бог дав нам можливість знайти цих воїнів, які були родом з Тернопілля, з Франківщини та Львівщини. Тут присутні делегації з Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, представники з Інституту національної пам’яті. Адже всі ми оцінюємо важливість цих 60 Героїв, серед яких були священик та дівчина», – зазначив Степан Барна.
Він підкреслив, що ми вшановуємо воїнів Організації Українських Націоналістів, воїнів українського підпілля, котрі віддавали свої життя і не чекали, що про них згадають.
«А сьогодні їхню пам’ять вшановують всі, хто хоче будувати та утверджувати українську державу. Тут присутні сучасні воїни, військовослужбовці Збройних сил України, ветерани УПА. І дивлячись на все, що ми сьогодні маємо та що здобули, дивлячись на українську армію, яку вдалося відродити за останні кілька років, я переконаний, що задуми цих патріотів через 75 років здійснилися. Вони отримали свою державу, отримали з боку людей пошанування, українську молитву. І вони вкотре своїм прикладом демонструють, що їхня єдність у двох прапорах синьо-жовтому – українському та червоно-чорному – бойовому. Оце і є уроком єднання, відповідальності тоді і відповідальності нашої спільної тепер», – зауважив голова ОДА.
Нагадаємо, могилу із 60 останкам українських націоналістів після багатьох років пошуків знайшли нещодавно в полі між селом Ягільниця та Нагірянка Чортківського району.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
Ю.Сегеда
Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу виповнилося б 75 років.
Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на палю заради великої ідеї – вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?
Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями.
Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив – живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.
Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус
Я спробую дослідити такі соціальні, моральні, етичні перекоси на особистості публічної людини, активного політика, Віктора Медведчука. Саме на цій особі, як на прикладі, я вважаю, можна показати правдивість вищесказаного.
Віктор Володимирович в незалежній Україні займав дуже високі пости. І замісник голови Верховної ради, і глава адміністрації Кучми. Прославився, як про нього пишуть, як "князь темників". А регалій – не перелічити.
Але є й інший, як у Корейко, бік життя і діяльності цієї людини, про який не відає більша частина українців. І вона тісно пов’язана, як не дивно, з визвольним рухом 70-х – 90-х років минулого століття.
Ні, Віктор Володимирович не був дисидентом, він, ризикуючи життям, свободою, не боровся за волю України, він виконував інші ролі.
В 1990-х Дмитром Чоботом була видана книжка "Нарцис", в якій він докладно викладає свої думки про ”темні боки” біографії Медведчука. Але не будемо цього торкатися, це вже загальновідомі факти, якими виблискує Інтернет, цю людину українці слава Богу знають, і оцінка йому була дана восени 2012 року.
Ось чому ми візьмемо саме приклад Медведчука у статті до 75-ти річчя поета. Він був захисником на судах по справам українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. І ось, як він їх "захищав".
У грудні 1979 року Медведчук Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ Литвина. Це вже була четверта “посадка” поета Юрія Литвина – раніше він карався за “політику” у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр.
Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, “будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства”.
Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973-1977, 1979-1988 рр.: - У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий “допуск” до справ такого роду.
Із останнього слова підсудного Юрія Литвина:
"Провокація, вчинена проти мене, – це свідомий злочин, здійснений органами т.зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи “Гельсінкі”, але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.
Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень “потерпілих”, які безсоромно брехали на суді під опікою “Влади” і “Закону“…
Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації".
На мій погляд, Литвин чітко дає зрозуміти, що у даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.
"Умереть ему мы не дадим...". Як загинув Юрій Литвин
Мабуть, Віктор Володимирович виправдав довіру своїх патронів - вже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади "злочинця" Василя Стуса. Процес тривав з 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міського суду.
“Хроники текучих событий”, які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Олексієва, доносять до нас таке:
"Медведчук на суді у Стуса визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”. Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, “виконував норму”(!), а до того ж має низку хронічних захворювань".
На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, що погіршувало становище підсудного.
Першого жовтня після заслуховування свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що "всі злочини Стуса заслуговують покарання". Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку.
Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В.Стуса, їх не підтримав адвокат В.Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.
Суд йшов вже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук навіть не проінформував родичів, у тому числі – дружину поета, про це.
Після такого "захисту" Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати по його статтям – 10 років таборів особливо-суворого режиму й 5 років заслання й статус "небезпечного рецидивіста". А чи отримав Медведчук гонорар з родичів підсудного за здійснення "захисту"?
Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова:
“Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”…
У червні-липні 1977 року співзасновник УГГ, вчитель з Донеччини Олекса Тихий так почав своє останнє слово на суді над ним і письменником Миколою Руденко у місті Дружківка Донецької області:
"Як я вже говорив, винуватим себе не визнаю за жодним пунктом звинувачення. Мені доводиться захищатися не тільки від слідчих, які сфабрикували “справу”, прокурора, але й від мого адвоката. Його професійний обов’язок — захищати, а не звинувачувати.
Він повинен був заявити, що за статтею 62-ю не обов’язкова присутність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на попередньому моєму суді. А адвокат Корецький все-таки виступив. Причому він, як я і сподівався, половину своєї промови присвятив карабіну. У справі нема жодного доказу щодо цього пункту, і він це знав".
Олекса Тихий - "буржуазний націоналіст" із Донбасу
Адвокатом на суді Олекси був не Медведчук, але це доказує версію Василя Овсієнка про існування списку "перевірених" людей, які мали "допуск", а, знаючи як робила та система, то їх з певністю можна вважати агентами КДБ.
Під цю категорію, зважаючи на відомі нам дії, підпадає, на мій погляд, й Медведчук. На ці думки наводять багаточисельні дописи в Інтернеті, про його щільну співпрацю з КДБ, і його сьогоднішня дружба зі своїм кумом, полковником КДБ Володимиром Путіним, якою він пишається і, на мій погляд, демонстративно афішує.
"Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? – каже Медведчук. - Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КГБ, прокуратуру або суд?“.
Що на це можна відповісти? Мінімум те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же повинен був захищати, але цього не робив, а навпаки.
Пряма мова Медведчука:
"Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом, когда я имел честь… Даже не знаю – в кавычках…, защищать его – на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат".
"Если кто-то думает, что я мог бы спасти Василия Стуса, то он или лжец, или никогда не жил в Советском Союзе и не знает, что это такое. Решения по таким делам принимались не в суде, а в партийных инстанциях и КГБ. Суд лишь официально утверждал объявленный приговор", – стверджує Віктор Медведчук.
Медведчук робить такі заяви, щоб обілити себе, довести, що ніхто в СРСР не міг би діяти інакше, але, на мій погляд, це цинічна брехня. Я доведу, що навіть в СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок.
Медведчук каже, що не має стосунку до смерті Стуса. ВІДЕО
Наприклад, у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був такий Сергій Макарович Мартиш. 1972 року Мартиш писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ.
1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі.
Василь Овсієнко розповідає:
"Захисник Є.Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його "Останнє слово" і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко.
Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема, сумлінно захищала Йосифа Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та "Останнє слово".
Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях".
Очевидно, що роль Медведчука, як адвоката, у процесі над Стусом не була вирішальною. Але, людина з совістю та професійною честю не мала би братись за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного (якщо, звичайно, не мала щодо цього ідеологічних упереджень, або вищевказаних договірних забовязань).
А тепер розповідати про те, що “я не міг”, на мій погляд, низько й гидко.
І веде сьогодні в нашій країні Медведчук себе нахабно й самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок з заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну (!) газету "Наша Дружківка", кореспондент якої написав "темники Медведчука", замість "так звані темники Медведчука".
Навіть у далекому містечку, що на Донеччині, він помітив, що зачеплені його "честь та гідність". А де ж була ваша честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, коли ви замість виконання своїх професійних обов’язків – захисту підсудного, – практично приймали бік обвинувачення? А то були не пересічні українські громадяни, то була наша національна еліта, і ви це прекрасно знали!
Ще у далекі 20-ті роки славетний борець за самостійну Україну отаман Яків Гальчевский пояснював, чому вони масово йшли на смерть: "Нас може й не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!".
Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, інші тисячі героїв дійсно залишили по собі пам’ять, легенду. І саме це, як пише отаман – добра пам’ять для українців. А що залишить після себе Медведчук? Залишимо відповідь на це питання самому Віктору Володимировичу…
За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василю Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно… Героями України у нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові і державні діячі.
253 Герої України. Хто вони і за що отримали нагороду?
Якби Стус подивився на цю нагороду, коли б взнав, хто стоїть поруч з ним у списку, чи не поступив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: "Політичної біжутерії не ношу!". Як відмовилися від нагороди побратими Стуса – Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Мирослав Мартинович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.
Ми бачимо, як розділено сьогодні наше суспільство на таких "медведчуків" і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні і знаходяться у владі, або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятки років забивали совок – найстрашніше, чим наділила нас комуністична чума.
Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває.
На Байковому кладовищі стоять три хрести. Це три могили людей, які, як на Січ, з тисячами своїх побратимів йшли у радянські табори, бо саме там, у "малій зоні", зароджувалися паростки майбутньої держави – Незалежна Україна, паростки майбутнього українського громадського суспільства (Є. Сверстюк).
У не такому далекому 1989-му тіла Тихого, Стуса й Литвина привезли сюди з далекого холодного Уралу і всім миром, під тремтіння Київського КДБ поховали на рідній землі.
Я вірю, що прийде час, і він не далекий, коли народ знову заходиться і тепер вже навпаки – вивезе з України всіх "медведчуків". "Згинуть наші воріженьки / Як роса на сонці, / Запануємо й ми, браття, / У своїй сторонці!".
Читайте також:
Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?
"Думки про рідний донецький край". Текст Олекси Тихого 1972 року
Стус і Нобель. Розвінчання міфу про премію для поета